Іду на вас/VI
| ◀ V. У Київі | „Іду на вас“ VI. Не гляди, княже, чужої землі! |
VII. Перші кроки ▶ |
|
У тьмавій пріємній кімнаті княжого дворища ждала на князя чимала товпа людий. У дорогих шубах та шапках, прикрашені золотими та срібними ланцюгами, самоцвітним камінням та шовками сиділи і стояли руські купці-гречники, між якими видніло і кількох Греків з чорними бородами та лискучими очима, у синіх туніках та жовтих сапянцях. Поруч них віддільно станули земські бояри, що не брали участі у поході, а між ними визначався велетенського росту муж може шістьдесятьлітній зі сивою бородою, у шоломі та дорогій византійській збруї. При ньому стояв дванацятьлітній хлопець кріпкої будови тіла, з темно синіми очима та темним волоссєм, але з дивно правильними чертами лиця та повільними рухами тіла. Хто глядів на нього, той немов бачив, що хлопчина силою вгамовує вибухи своїх бажань та пристрастий, яких відблески появлялися хвилями у глибині його зіниць. Спокійно і розважно гляділи вони на світ, наче перечуваючи сю задачу, яку колись мав сповнити саме той молодець.
Сим високим старцем у збруї був воєвода Добриня, а його молодий товариш, се молодий князь Володимир, син улюблениці Святослава Малуші.
По другому боці кімнати стояло з двацять оружних мужів у византійських та варязьких збруях, або і без них у скіряних каптанах, широких чересах та шапках з вухами.
Князь сів на стільці, який подали йому слуги і обкинув зором увесь збір. Мстислав, що стояв при дверях, бачив, як на лиці Святослава показувався глумливий усміх, а його голос, коли обізвався у перве, зазвучав різко, наче скрегіт різаного каменя.
— Гаразд, панове бояри! а і вам, грецькі гості, добро з приходом! Щож приносите з моєї херсонезької та болгарської волості? Чи живе ще недруг наш і ваш кесар Іван Цисміскій? Чи патрицій[1] Калокир уже перетягнув на свою сторону усіх бояр царського престольного города?
Зпоміж Греків виступив наперед муж у середніх літах з богатим ланцюгом на шиї, а за ним дванацятьох рабів несло дарунки: золоті та срібні миски, свічники, кубки, ковтки, ланцюги, спряжки та запинки і звої величавих паволок, на яких виткано золотом львів, орлів, коний, людий та всілякі казочні потвори.
— Хто ти? — поспитав князь.
— Я раб рабів твоїх, ваша княжа високости, Партеній, сумирний раб божий із Доростола[2], прихожу як посол від патриція Калокира з Переслави[3].
Мстиславові аж мороз пішов поза скіру, коли почув се імя. Він зблід як стіна і глядів лише, витріщивши очи, на мужа, який з облесним усміхом та покірним лицем слухав слів князя.
— Я так і думав, що ти ще тут у нас не був, бо бачу, що станув між сими, яким дещо невсмак пішли мої походи на південь. Коли тому три роки клявся я Калокирові на Перуна та Велеса, стояв він та други його між моїми гриднями. Нині чомусь то ви відцуралися від них, а пристали до моїх плугових бояр. Се вельми поважні та добрі люди і я їм чести не уймаю, але се не пара вам, ні нам, що беремося повалити великого кесаря у Царгороді, а посадити на його престолі маленького Херсонезця.
Їдкі слова Святослава поділали на послів наче відро холодної води.
Лиця їх помертвіли, поблідли. Вони бач налякалися, що князь проглядів їх дволичну гру і добре розумів, що Калокір був лишень куклою царгородського кесаря — а міжтим вони вірили у його легковірність.
— Він сміється з нас, — погадали, — а за хвилину велить наволічи на паль, або виколоти очі. Бережіть нас, Спасе і ти Пречиста!
Але так не було і швидко успокоїлися посли, коли князь заговорив далі.
— Боїтеся Циміскія? ну добре, але я його не боюся. Як що доставите мені усе те, що обіцяли, то маленький Херсонезець сяде таки в золотій палаті кесарів на великому престолі. Тому можете сміло ступити знов на той бік кімнати, де брязчить збруя моєї дружини та де сидить на маленькому престолі великий князь, що страхів не боїться.
Партеній відітхнув і скісний погляд його очий упав із під повік на гурток княжих дружинників, між якими визначався дородний, білявий муж з румяним лицем та великими круглими очима — Фарлаф.
Мстислав побіг зором за поглядом Грека і побачив, як Варяг тріпнув згірдно пальцями.
— Князю! — відповів посол, — господин мій, патрицій Калокир, недармо славить під небеса розум твоєї достойності. Ти сейчас замітив, що ми не прийшли сюди зі сим, з чим приходили колись. Іван Циміскій вернув зі сходу, і як усе велося в життю, так і тепер вернув побідником, а з ним стотисячне військо. Усі наші приклонники покинули нас, богато гроша, який поплив у їх мішки з Херсонезу та Доростолу, пропало. Кесар велів удушити сина і осліпити зятя патриція Калокира, а сам збірається іти війною на Болгарію. Ось чому приїхали ми, князю, остеречи тебе і на вколішках благати: Іди, князю з Болгарії, вертай на Русь та жди пригідної хвилі. Покищо не благословить Бог нашому господинові на престол, ні тобі на болгарські волості. Заждім, а за кілька літ певно знову прийде нагода відбити втрачене! На доказ вічної дружби та щирої любови посилає тобі ось ті дари!
Святослав навіть не глянув на скарби, які зложено у його стіп, а на які ласим оком глядів Фарлаф та Варяги. Його лице поблідло, а на чоло виступила крівава аж синя жила, ознака гніву.
— То так? — начав тихим, хриплим голосом. — Оттакої співаєте тепер, коли дружинники мої стоять за Дунаєм під брамами Румелії? Ну гаразд! я не тягну Калокира за бороду. Хоче… то нехай про мене чепить у Доростолі та перебірає чотки, або їде цілувати коліна кесаря та заплатить за нужденне життя носом та ухами, язиком або очима. Я обійдуся без нього та поїду сам добувати невянучої слави або смерті і сяду на престолі сам, або погибну! Краще самому опершись о дерево, боронити життя, чим повірити його охорону трусові!…
Голос Святослава кріпшав в міру того як говорив. При словах „я обійдуся без нього“ встав і випрямив свою могучу, геройську грудь, наче наставляючи її ворогові.
Хитрий Грек зігнувся ще низше.
— Великий князю! — відповів. — Калокир не думає навіть покинути рядів дружини твоєї достойності і за себе не боїться. Він дрожить лише за життя твоє і твоєї дружини. Тому благає тебе, як найвірнійший друг, щоби ти не кидав свойого безцінного життя у страшні небезпеки нерівного бою. Друга нагода може лучитися, але друге життя ніколи. Коли згинете, Ти і дружина, хтож оборонить Калокира?
З зачудуванням глянув Святослав на Грека, в сумніві, чи не скривдив його підозрінням трусости, де промовляла тільки дружба. Тому сказав вже лагіднійше:
— Вертай у Доростол і скажи, що я іду туди з дружиною. Калокир нехай не боїться за мене. Коли сам готов гинути, ну, то згинемо оба — буде веселійше. А як що побідимо, чого надіюся, то посміємося з його обави. Скажи йому, що як нема на світі скарбів, якими можна би мене купити, так нема на світі небезпеки, яка здержала би мене від наміреного та порішеного походу.
Низенько поклонилися посли і вийшли. Князь усів знову на стільці і задумався, перебіраючи пальцями темний чуб на вершку голови. Всі мовчали і перешіптувалися нишком. Лишень Фарлаф покинув своє місце при князеві і поза плечі усіх прямував до дверий за грецькими послами. За ним збірався до відходу і Мстислав, бо надіявся, що стрітиться з Партенієм, — коли нагло почувся голос князя:
— Не відходи ще, Фарлафе, послухаємо, що скажуть наші земські бояри та огнищани!
Лице Фарлафа почервоніло, наче у хлопця, якого зловлять у чужому саді. Він вернув на своє місце, а Мстислав скористав із руху, який повстав між зібраними і станув недалеко дверий, щоби вийти ще перед другими. Міжтим з поміж бояр виступив старий Путята з Київа, низький з кривим носом, що мов клюв грабіжної птиці виставав зі сухощавого, опаленого вітрами лиця.
— Князю Святославе, — начав. — Мене вибрали земські громади бесідником, щоби я поклав тобі на серце бажання Полянських громад.Святослав стягнув брови грізно, але відповів спокійно.
— Не громади мене поставляли князем, не вони дають мені дань на харчі для моєї дружини, тож і не можуть вимагати, щоби я був їм на вислуги.
— Се правда, княже, — сказав на те Путята. — Князь Ігор ходив на полюддя і збірав борошно, шкіри, віск та мід. Тому і любив його нарід, а погані Печеніги не забігали до нас рік у рік. Ігор пильнував землі батьків і земля…
— Покрила його, вбитого Деревлянами, — докінчив за Путяту князь.
— Не земля його вбила, а його власна несить, — відповів боярин.
— Пусте городиш, Путято! — кликнув князь. — Ігор пильнував вас і ви вбили його, а за рік-два скажете ще, що і могли його вбити без суду, бож його як раба годували. Я не раб, мене годувати не будете, я сам годувати-му себе і дружину ось чим!
Ту князь ударив рукою по рукояті меча.
— Княже! — завважав старий Путята поважно, — знаю, що ти нас, мирних землян не любиш і не слухаєш — добре! але сивий волос шанувати, є повинністю усіх, се закон прадідів, тому повинен і ти вислухати, що тобі говорять старці твойого народу!
Княжі дружинники глянули на Святослава, бо сподівалися одного зі сих вибухів дикого гніву, перед якими так усі дрожали, але о диво! Князь опустив голову, потер чоло рукою і замовк сейчас.
— Правда твоя, батьку, — сказав по хвилі — говори, що знаєш, слухаю!
— Слухай князю! В тебе щире, золоте, руське серце, а не грецька ідь, ні варязький камінь. Тому і сам знаєш, що тобі не грозить у нас судьба Ігоря. Ти не Ігор, а твоя дружина, се по найбільшій части таки наші діти та внуки. Се дає нам право бажати собі, щоби вони гинули для добра руської землі, а не для твоєї лише слави. Ти на полюддя не ходиш, нам ніяке діло до тебе, але наші діти гинуть із тобою, а їх вигодували ми. Не купили ми тебе, не купив ти їх. У тебе твоє право, у нас наше. Ось бачиш, — доки сидів у Ітилі хозарський каган[4], зрідка показувалися лишень Печеніги у наших степах. Розлетілися хозарські пастухи по східніх пустинях, вигинули хлібороби та купці, остався степ, а по тих степах гуляє орда. Ти сам, княже, не раз і не два побідив їх, та що з того? той сам грім, що розбив Хозарську державу, отворив їм також ворота на Русь. Збагни отже своїм розумом, Святославе, що тобі робити. Не до князя отсе кажу, лише до Русина-Полянина з Київа.
Святослав не відповів сейчас бояринові. Він вдивлявся у простір очима вітхненого бояна а далі начав:
— Болгарія, Переяславець, Дунай, золота Византія — се рай! Коли я ішов на Хозар, Печенігів, Вятичів, бажав я покорити їх вам на славу і вони покорилися перед вами. Ви стали сильнійшими від усіх народів землі, навіть від кесаря, бо і він дрожить перед нами у свойому теремі. Та тепер хочу іти туди і взяти собі болгарську землю, собі і вам. Се середина землі моєї. Там золото, срібло, паволоки, шовки, збруя, вино, а з Руси хліб, риба, шкіра, віск, мід і челядь. Там вигода, достаток, соняшні поля і луги, світло і тепло, се волость Дажбога. А вам чималі бариші прийдуть із торговлі у сих нових землях. Може ні? Тож я здобуду сей край, а за рік верну і покінчу з поганими, як покінчив з Хозарами. Ну щож, Путято, вдоволився?
— Чи ти, князю, підеш у Переяславець, чи тут останеш, на се твоя княжа воля — відповів Путята, оминаючи пряму відповідь на запитання, — розваж лише, що ніякі богацтва не заплатять за всю кров та сльози, що полються з твоєї причини у степах і на Дунаї, вкінці уважай, щоби шукаючи чужої землі, своєї не втратив. Великою є людська злоба, а злі дорадники і рідну дитину уміють підцькувати на батька, або і одного рідного брата на другого. Ти, Святославе, могучий князь, такий, якого не було ще на нашій землі, та проте ти лише чоловік. Що буде діялося у твоїй землі, коли над тобою відправлять тризну? Хто удержить в послуху Болгар, Хозар, Вятичів? Твої сини навіть до Новгорода йти не хотять, бо їм за далеко… Тому не слід тобі ще чужих земель шукати, а зібрати власну в одну руку та злучити її, споїти, як землі одної родини!
Князь стягнув брови, і ждав видко нетерпеливо кінця бесіди Путяти. Коли старець скінчив, підняв руку на знак, що хоче говорити.
— Слухайте, Путято і ви бояри, доки ще кров красить моє лице здоровлям, доки Дажбог подає силу моїм раменам, а удар мойого меча наче удар Перуна торощить ворожі черепи, доси не вірю, щоби з моїх рук могла випасти керма княжої власті. Мої сини та їх воєводи заступлять мене та світити-муть ворогам, чи бунтівникам у очі мечем і пожежею. Вони творити-муть також в мойому імени правду людям на суді та приносити-муть жертви богам за себе та народ. Коли я верну, не скорше, — осяду у Київі і зроблю усе те, чого хочуть від мене бояри. А покищо нехай сей, якому по батькові нічого не належиться у спадщині, візьме землю, котрої ніхто не хоче… Володимире, ти будеш князем у Новгороді, а воєвода Добриня поможе тобі у правлінні, якщо не стане тобі умілості.
Володимир покраснів, його прегарні очі загорілися блеском. Він поступив два кроки вперед, здавалося в першій хвилі, що кинеся на шию свойому татові. Та Добриня шепнув йому до уха кілька слів і хлопець укляк у стіп батька, кладучи руку на меч, який Святослав держав у руці.
— Клянуся на Перуна, Велеса та всіх богів землі, води та воздуха і на сей меч, оборону і опіку усіх, що шукають правди у життю, що доховаю віри князеві та слухати-му усіх його приказів. Рука моя та голова завсіди будуть трудитися по волі його, доки не розділить нас Мара-Смерть!
Святослав поклав руку на кучерявій голові сина і підніс очи на небо мов у молитві. Гробова мовчанка панувала у зборі, навіть христіяни, яких було там кількох, мовчали, переняті повагою хвилі. Здавалося, що над сею хлопячою головкою буяє невидимо ґеній будуччини, та ніхто не знав, що се ґеній будуччини усеї руської землі.