Ідоли падуть/2/XVIII
| ◀ XVII. Ворожбит | Ідоли падуть Том другий XVIII. Придане Мирослави |
XIX. Погром ▶ |
|
— Добро з приходом, боярине! — привітав Станка у дворищі Мощанина тивун Албаз. Він був онуком ховарезмійського раба, якого колись дід Мощанина привіз із Ітиля над Волгою. Албаз мав низьке чоло, скісні очі, висунені лицівки, а вся його поява мала в собі щось підлесного та хижацького, наче у тмутороканського барса.
Станко кивнув головою, але не відповів. Мощанин остерігав його нераз перед тивуном. Обійстя мало небуденний вид, ні в чому не нагадувало обійстя боярина — хлібороба або купця. Замість стогів та оборогів довгим рядом стояли тут стоси мішків із борошном та крупою, покриті від дощу волячими шкірами, бочки зі ситою та кисілем, а великі продувні сушні, де сушено звичайно шкіри, льон, коноплі, всяке зілля або садовину, були повні вудженого мясива та сушеної риби. Виглядало воно на склад харчів біля княжої гридниці, тим-більше, що у повітці біля самого двора, де звичайно переховувано найпотрібніші знадібя, вершилися вязки ратищ, стріл та чималий стіс тугих, шкірами критих щитів. Кільканацять варягів зі щитами на плечах та мечами при боці вешталися по обійсті і кілька із них обступило Збранича при вході. Слова Албаза успокоїли їх.
— Де товар? — спитав.
— Біля столярні! Тут є всього кілька коров для молока та сира. Боярин не велів показувати товару ні варягам, ні „тамтим“. Тивун із хитрим усміхом вказав великим пальцем позад себе на північ, відкіля мали надійти ятвяги.
— А від них нема вістей?
— Є, боярине ! Вони позавтра досвіта будуть тут.
Усміх щез із лиця тивуна і хмара гніву промайнула по ньому.
— Союзник чи зрадник? — питав себе молодець, але не находив відповіді. Гра була надто небезпечна, щоб її можна було грати наосліп. Щойно завтра ввечір мала надійти дружина та піша рать, а на ніч ладився наступ на склади в Мощаниці й засідка на Свена. Все те пропадало, якщо в серці тивуна чаїлася зрада.
— Що ж бажав би ти почути від мене? — спитав тивуна з вимушеним усміхом.
— Саме те, що й ти, боярине, ждеш від мене. Боярин із Мощаниці затіяв негарне діло…
— Негарне? Чому?
— У нас були ще до виїзду Свена висланці ятвягів. Я скривався на горищі, коли вони радилися зі Свеном у гридниці і чув усе. Ятвяги цим разом прийдуть з миром, а з поворотом камінь на камені не залишиться після них. Ні одного хвоста у стайні, ні одної білої голови не залишать погані у посіллях дулібів. У Володимирі сяде Арне Ернзіда з Данії на удільному столі. Бояри стануть служебниками варязьких гриднів Свена та нових приходнів із півночі, а всю челядь вивезуть у Грецію на торги.— Ага! Отже ти бажаєш, щоб я на власну руку пішов всупереч волі боярина?
— Я нічого не хочу! Я піддаю все під твою боярську волю.
Станко Збранич удав, що надумується, тер чоло рукою, вкінці кивнув рукою на тивуна і пішов передом у хату.
Дворище Мощанина було засібне, багате, одначе всі більші достатки були в Києві. У Мощаниці жив тільки тивун, який уживав обширні кімнати двора на склад шкір, меду та воску. У світлиці повно всякого грецького та східнього крамного товару, яким торгував тивун на власну руку, і тут засіли обидва на непокритій лазі, при столі.
— Так! — сказав Станко, пересуваючи меч наперед себе, — в мене є спромога, а навіть охота змінити в дечому рішення боярина…
— Ох, вчиніть це, боярине, вся земля поклониться тобі за це, князь обдарує ласкою, а сам боярин дякувати тобі буде за це поки віку! А там, — тут знизив голос до шепоту, — у варягів є ще кілька скринь із гривнами, які прийшли з Витичева…
— Ах, тому то ти так дуже побиваєшся за князем! — погадав молодець і вмить успокоївся щодо вірности тивуна.
Ховарезмієць без сумніву готов був зрадити всіх і вся, раз у гру входив гріш. Тому кивнув головою, наче справді погоджувався з ним у поглядах і спитав:— Які ж у тебе помічники у наміченому ділі?
— А коли можна надіятися дружини князя? — спитав у відповіді тивун.
— Мабуть позавтра в полуднє! — збрехав Станко без надуми, — здається пізніше, ніж швидше.
— То саме добре! Побємо варягів сьогодні вночі, а завтра з грішми втечемо у Звенигород чи Теребовлю, або який інший червенський город. При цьому вирядимо й майно боярина у Київ, дружині підішлемо вісточку та провідника, а цей поведе її куди, коли треба. Ні нога не повинна втекти з дворища!
Очі Албаза світилися від захланности, а в кутиках чаїлося лукавство. Так! Це був певний чоловік, одначе…
— Все те гарно! Сам Бог наустив тебе, тивуне, на важке діло, але чи воно вдасться, їй Богу не знаю. В мене є тільки двох отроків і дві руки.
Албаз засміявся стиха.
— Ха, ха! На торговому ділі стоїть лад руської землі. Ось цим, — тут показав рукою на розкинену куплю, — я зєднав собі чимало однодумців. Вони в довгу у мене, а таких, які зовсім невиплатні, буде до трицять. Спитаєш може, чому я даю товар голякам? Саме тому, щоб мати в разі потреби готові мечі й рогатини. Я дарую їм довги, якщо поможуть мені побити варягів. Сьогодні вночі вони можуть бути тут.— Ага! — значить у тебе все готове і рішене. — Навіщо ж тобі мене до цього?
— Я раб із рабів, боярине! Війна не моє діло і за моїм проводом без волі боярина не піде ніхто. Провід може дати тільки боярин. Грішне життя, війна не купля. У бій не підуть за мною, тільки за тобою.
Станко кивнув головою.
— Гаразд! Поклич людей на завтра перед розсвітом.
— Чому так пізно? — занепокоївся Албаз.
— Перед розсвітом сон найтвердший, а ти не гадай, щоб твої кривобокі голяки справилися з варягами, хочби їх було і пять на одного.
— Вони дужі люди, боярине! Я здохлятини не спомагаю!
— Все одно! Ти не знаєш, що може княжий гридень або варяг у отвертому бою. Їх двох розперіщило б твоїх трицять ратників, як полову. Ні, Албазе, вели твоїм людям прийти аж над ранком. Де сплять варяги?
— Вони по двох сплять по всьому обістю, а двох сторожить постійно біля воріт і в повітці!
— Так ти добре розглянься, де вони розложилися на нічліг, а на зорі розбуди мене!
Запала ніч, темна, бурхлива, одна з ночей, які бувають під кінець літа, коли воно змагається з осінню. Не спалося молодцеві. Надто важке рішення впало на його голову і серед нього губилася навіть зоряна поява Лелітки. Збудився, коли світло смолоскипа вразило його зір.— Час уже, боярине, люди ждуть!
Скочив на рівні ноги Станко, протягнувся, протер очі й узявши зброю пішов за тивуном.
Сіріло. На сході біліло захмарене небо, а відтіля потягав холодний вітер. У природі панувала тиша, як у церкві перед „Святая святих“! Нишком прокрадалися обидва змовники попри сторожу в саді. Один варяг дрімав спертий на щит та довге ратище. Широке вістря списа торчало йому над кінчастим шоломом. Вся постать мала в собі щось несамовите. Ніби Одін скандинавської заґи над Брунгільдою у сні, стояв вартовий варяг на тлі сірого неба, а за ним хильцем чаїлися Албаз і Станко.
— Він не сміє кричати — сказав тивун, — я скочу й закрию йому рот, а ти, боярине, удариш мечем.
Станко завагався.
— Не вагайся, боярине! — підмовляв Албаз. — Я знаю, що тобі не легко вбивати ворога від заду, але це оборона проти зради!
— Твоя правда! — відповів по надумі Збранич. — А всеж важко мені вбивати людину, не збудивши її. Тому поміняймося. Я заговорю до нього, а ти зайдеш його від заду.
— Хай і так! — згодився Албаз. — Я навіть краще справлюся від тебе, боярине. Що ніж, то не меч, ні топір. Ножем дуба не зрубаєш, але і топором меду не підріжеш!
Станко обійшов вартового, а коли найшовся проти нього, пішов просто до саду. Ступав голосно, йдучи швидким, рівним кроком. Варяг підняв голову і враз побачив перед собою темну постать. Вмить ухопив ріг який мав при боці, а правою рукою наставив ратище проти приходня.
— Хто ти? — спитав.
— Я відпоручник боярина, що сьогодні приїхав!
— Ага! Чого тобі тут треба?
— Тивуна! Нема його тут?
— Ні! А ти чого лазиш по ночі? Йди спати, а то на Гель, заснеш на віки!
— Не сердься, герою! казав Албаз, щоб я його тут ждав. Він певно швидко прийде… А ось і він.
В цю мить чорна тінь зпід землі виросла за плечима варяга. Щось засичало, якби хто розпорював шкіряний мішок. Варяг упав, якби його відтяли з мотузка на якому висів.
Із провалля через частокіл один по одному стали вилізати ратники Албаза. Було їх трицять-шість здорових, широкоплечих мужів. Напів нагі мали за поясами тільки ножі, а в руках набивані кременем дубові відземки.
— Ось боярин, зять нашого господина — представив їм Албаз Збранича. — Він перебрав на себе ваші довги в мене і заплатить кожному ще по дві гривни, якщо поможете йому опанувати дворище до приходу ятвягів.
— Це княжа служба, хлопці! — сказав Станко. — Моїми устами він наказує вам усім.Перед дворищем у сутінках ранку ждали ратники Албаза спокійно і тихо, наче женці на прихід господаря. Перед ними лежали у рівному ряді шіснацять трупів з порозчереплюваними головами, а зпід кожного випливав потічок темної крови. З чималого шкіряного мішка Албаз виймав гранчасті кусні срібла і виплачував по черзі своїм ратникам. Двох парубків розпалювало біля нього ватру, а двох других тягло здорового бичка на заріз. Коли появився Збранич, всі крикнули „Слава князеві!“, а молодий боярин подякував їм і наказав виточити для них бочку меду з боярської медуші.
Албаз завів Станка у повітку, де на долівці стояло шість чималих кованих скринь.
— Вози маєш?
— Ні, боярине! Я гадав перевезти все в мішках на конях.
— Дурний ти, тивуне! Кожний, хто повезе, знатиме, що в мішках і пізве тебе на суд. Треба конче возів, бодай двох. Возьмеш по шістьох парубків до кожного й поїдеш.
Спокійна поведінка молодця, в якій не було ні сліду хапчивости ні облуди, заспокоїли ховарезмійця зовсім. Він сів уже на коня й поїхав у село за возами. Та як тільки щез у чагарнику, Станко покликав Піснячка й післав його в селище закликати імям боярина людей на рать для оборони від ворога. Рівночасно в тайні від усіх вислав і Грача на володимирський шлях підстерігати дружину. Він мав спровадити яко мога найшвидше хоч частину війська. Станко аж тепер вивідався від людей, що Албаз користаючи з ятвязького спустошення тримав у своїх руках долю мало не всіх бідніших господарів у волости. Він давав їм позички і то так, що поруч харчів та насіння, яких потребували, силував їх брати і всяку куплю, зовсім непотрібну, та дуже дорогу. Відсотки забирали цілорічний зарібок і не було ніякого способу вилізти з довгу, хіба воєнна добича або грабіж могли допомогти довжникам. Тимто вони всі ненавиділи баришівника, а проте мусіли його слухати. Збранич використав їх настрій і як тільки прийшли з найближчих хат перші кметі на рать, він заключив з ними договір і взяв їх у свою службу. Він уважав себе в праві оплатити їх із грошей Козняка, бо ці гроші і так були призначені для ятвягів.
Збранич наказав на скору руку укріпити дворище. Біля воріт вершився величезний припас дерева з недалекого корчунку і швидко парубки нарубали багато палів. Одні поглиблювали рови, другі підпирали насипи колами, вбивали готові палі і переплітали їх гіллям та терням. Коло полудня вернувся тивун з підводами.
— Що ти загадав, боярине? — крикнув Албаз заляканий.
— Завтра досвіта прийдуть ятвяги, заки володимирська дружина наспіє вполудне, треба буде обороняти себе до їх приходу!
— Оборонятись? — заломив руки тивун, — змилуйся боярине, вони нас розібють, рознесуть. Нас тільки сотня, а їх шість тисяч!
Молодець скочив наперед і вхопив тивуна за горло.
— Мовчи, поганий, а то скажу закувати в диби! — гукнув. — Чи ти гадаєш, що я зважився б змінювати самовільно наказ боярина з Мощаниці? Все те, що ти зробив буцімто на мою відповідальність, він наказав перевести в діло мені, але радив при тому вистерігатися тебе! Я не бажав твоєї крови і зловив тебе на гроші Козняка. Ти бери достатки боярина й обвантажуй ними вози, та до боротьби не мішайся!
Албаз вийшов із дворища, де йшла розмова, на майдан. Рядом поставали підводи, а парубки стали виносити достатки боярина — вязки шкірок: кун, лисів, білок, бобрів, соболів, кілька ведмежих та кількадесять гарно виправлених вовчих, звої полотна, величезні балі білої та чорної вовни, баранячі кожухи, турові й оленячі шкури, викочували великі круги воску та плоскі півбочки патоки, рибій зуб та бурштин, мідь та залізо.
Коло полудня з поблизького ліса виїхав на спіненому коні Грач.
— Бачив я чортових синів на шляху! повідомив. — Небагато їх, правда, але близько! Виїхали верхом на стежу. І пів копи жита не нажнеш, а будуть тут.
— Виносити скрині! — закричав Албаз на парубків і кинувся туди сам наче божевільний, забуваючи на все.Скрині Козняка були великі й незвичайно важкі. Свен і Козняк зміняли були всі гроші та товар на срібні гривні, тому треба було до кожної скрині щонайменше шість парубків. Зараз перший віз заломився під вагою трьох скринь. Треба було підвязувати під розвору нову жердку та брати тільки по дві скрині на один віз. Одної підводи не ставало. З усміхом глядів Станко за Албазом, який забув навіть за гривні, що мав їх виплатити для нових ратників, а тепер спішився, щоб випередити ятвягів та дружину Володимира.
З ліса виїхав чималий відділ комонників, може півтори сотні людей, а попереду на голові одного з них поблискував золотистий кінчастий шолом. Ніби крила птаха розвівався на плечах червоний плащ княжого воєводи.
— Стій! Куди? — спитав Албаза. — Я — Соломирич, володимирський воєвода і тисяцький князя. Що везеш?
— Я… я… везу у Володимир гроші боярина Козняка з Києва! — промимрив блідий мов стіна тивун.
— Завертай назад! У дворищі безпечніше, ніж у городі, де нема воєводи, і сам боярин Станко краще збереже їх від такого хозарського мішкохвата. Завертай!
Албаз завернув коня й оглянувся за Збраничем, який саме підбігав до воєводи. Він бачив, як обидва віталися й розказували собі всіляке, а там і обидва щиро розсміялися. Тоді почервонів від пересердя, заскреготав зубами, підірвав коня й кількома скоками найшовся на майдані дворища. Пробіг його навскач і за хвилину щез у лісі, на північ від дворища.