Ідоли падуть/2/XVII
| ◀ XVI. Подвійна зрада | Ідоли падуть Том другий XVII. Ворожбит |
XVIII. Придане Мирослави ▶ |
|
Не тільки виправа Свена, але й поїздка Мстислава опізнилася на два тижні через занедужання Добрині. Старий воєвода лежав без памяті, а жидівський лікар, якого покликали до нього, потрясав тільки бородою, мовляв, хтось наврочив недужого. Покликали бабу-шептуху та всі її заклини теж були безуспішні: Добриня, перший достойник і заступник князя, доживав, очевидячки, останніх годин. Ніхто не міг йому помогти, тільки він сам і сам мусів лікуватися. Пив мед і спав. Аж на другий день міг розказати Мстиславові про причину своєї недуги. А саме він дізнався, що грек Ніканор, варяги, які жили в городі та деякі бояри затівають ворохобню проти Володимира, як тільки він повернеться із Греції. Азґа-хан, печенізький ватажок має привести рать на Рось і ждати післанця від грека. Ця вістка була така несподівана, що повалила на ложе воєводу після розмови з Ніканором, який йому попросту обіцював княжий вінок від імператора Василя за співучасть у змові. Добриня прикинувся у розмові, що годиться, щоб довідатися якнайбільше. Небезпека була поважна. Печенігів можна було ще підстерегти на Росі, чи хочби на Стугні, але від власних бояр та варягів загрожувала неминуча загибіль. Ніхто не знав ні їх числа, ні доріг, ні засобів, ні часу вибуху.
Аж тепер він із Мстиславом побачили, що не достає їм варязької дружини, яка булаб безоглядно вірна князеві та могла триматися якийсь час навіть проти волі народу. Путяти й не питали про раду, бо хоч він сам був відданий князеві, то як земський боярин міг легко вибалакати яку тайну перед непокликаними. Врешті після довшої наради рішили покликати єрея Євзевія і спитати його, чи христіяни Києва не схотілиб у потребі станути в обороні князя. Євзевій згодився радо, приобіцяв поміч та не хотів назвати поіменно чільніших мужів нової віри, бо боявся, чи поганські воєводи не бажають вигубити христіян у городі ще до приїзду великого князя, який славився своєю справедливістю. Він сказав це зовсім отверто. Тоді Добриня показав єреєві письмо Володимира з Візантії. Єрей прочитав, а там і похилив голову.
— Як так — сказав і перехрестився, — то я радо покличу всіх вірних Розпятого, які зможуть мечем заступитися за Богом даного князя. Всі вони будуть напоготові і з Витичева швидше ми будемо мати вістку, ніж змовники. На Подолі, на горах, у Вишгороді є наших багато. Навіть між боярською дружиною є більш третини христіян. Тільки між земськими їх ще небагато, але як зачуваю, вони саме мають бути нашими противниками.
І втішився Добриня у свому серці, яке від сорока літ билося тільки для єдности й могутности руської землі та княжого роду. За якийсь час у гридницю вбіг молодий Збранич, блідий та схвильований, перевів дух і обтер спітніле чоло.
— Змова відкрита! На чолі стоять волхв Перуна, Свен, Козняк і ще один боярин. Помагають їм Рогніда і грек Ніканор, який дає гроші. Свен поїхав по полки ятвягів…
— Поволі, хлопче, отямся! Що ти верзеш? — зірвався з місця Мстислав. — Від кого ці вісти?
— Саме від того боярина, четвертого у змові.
— Хтож це такий?
— А чи це конечне виявити його ймення? — зайнявся молодець.
— Так, дитино! — сказав Добриня. — Негарно це зраджувати спільників, хочби і в поганому ділі, та при ловах на вовки можна нераз послужитися й отрутою. Хтож це?
— Боярин з Мощаниці.
— Якжеж це? Він же прецінь найбільше ворогував на князя й на христіян.
— На останній раді треба було навіть погрозами приводити його до мовчанки — докинув Мстислав.
— Саме тому волхв і Свен втягнули у змову його й Козняка.
— Чомуж ще й Козняка? — питав Добриня.
— Він-жеж багач, а й Мирослава…
— Ага! Отже Мощанин роздумався?
— Не було йому чого роздумуватися. Він тому тільки ворогував на христіян, що і князь не був їм другом. Раз князь поклонився хресту святому, так і він приєднується до нього…
— Гм! — покрутив головою воєвода. — То Мощанин справив тебе до нас?
— Ні! Просто до князя, як тільки повернеться. Та я погадав собі, що це може бути запізно, тим більше, що мені доведеться їхати на західні окраїни.
— То ти гарно це виміркував, хлопче, і князь певно не забуде тобі цього. Одне тільки рад би я знати. Звідкіля у Мощанина таке довіря до молодика?
— Ох, — почервонів Станко, — його дочка це моя наречена.
— Таке то воно? — засміявся воєвода, — ну, тепер уже бачу ясно. Погана це людина, цей твій тесть, препогана. Нічим лисиця в казці, що дибає нараз за двома зайцями. Сам тягне руку Свена, але зятеві каже триматися князя. Якщо переможе Свен, то йому припаде участь у добичі, а зять спіймає облизня, коли-ж удержиться князь, то зять своєю заслугою заслонить його перед гнівом переможця.
— Достойний воєводо, — заступився за Мощанина Станко, — я христіянин і кленуся хрестом, мечем та головами предків, що боярин ні словечком не намагався звести мене з дороги послуху й вірности! Навпаки, він сам клявся на все святе, що тільки мимохіть попав у змову.
— Ох, звісно, що ні! — засміявся Мстислав. — Якби ти був теж у змові, то він і не глянув би на тебе, а поглядів жениха, якого йому треба, близького і щиро відданого князеві.
Всі нашвидку зложили плян дії. Було ясне, що не привівши зі заходу значнішої рати, годі буде оминути поважних заворушень у Києві. Таких дружин було дві. Одна залишена у новозаснованому Володимирі Волинському, після переможної боротьби з ятвягами, друга у червенських городах. Сам Мстислав міг кожної хвилини зі своєї залісецької волости зібрати яких півтора сотні піших ополченців та до пів сотні кінних ратників.
Мстислав зі Станком виїхали з Києва. Рівночасно биричі воєводи підняли все пограниччя проти „поганих“ та ждали тільки приїзду князя, на пороги, щоб повідомити його про зраду і змову. У городі збіралося поготівля христіян для оборони княжого стола, бо дружина мала теж небавком вирушити на Рось.
Мстислав і Станко їхали тільки удвох з трьома отроками. Один із них віз на вючному коневі поживу, якої могло бракнути на волинсько-поліському пограниччі, два другі вели по два запасні коні. Зразу їхали краєм багатим, багатолюдним, з широкими протертими шляхами, при яких раз-у-раз попадалися оселі.
При кінці десятої днини добилися до города Володимира і тут уперше почув воєвода відгуки київських подій. Перед тижнем був тут уже воєвода Свен і познайомив з ними волинське боярство. Не забув розказати про змову чільніших огнищан та бояр у надії, що зєднає декого для своїх задумів. Та ще не зазеленіли пожарища й могили після останнього наїзду ятвягів, не оплакали ще волинські роди побитих мужів, батьків і синів, і не було охоти знову воювати.
Про все інформував Мстислава тисяцький князя Ростислав Соломирич, людина тямуща, метка й відважна.— Щож ви на ці вісти Свена? Що ти, боярине? Що інші? — цікавився Мстислав. — Невжеж їм байдуже, якої віри князь і дружина?
Бистро поглянув на воєводу Ростислав.
— Навіщо питаєте? — спитав обережно.
— Від вашої відповіді залежить усе! Я як висланець першого воєводи і заступника князя маю піддержувати і рятувати княжу владу у державі і мушу знати, хто мені в цьому допоможе, хто пошкодить.
Соломирич усміхнувся.
— Ваше питання, воєводо, зайве. Авжеж, що я послухаю вас як самого князя, якщо ви за ним, а не проти нього… Наші бояри і то не тільки дружинні, але й земські, розуміють добре, що лад і безпека у Дажбоговій землі є безпекою їх самих і то без огляду на те, чи ятвяги війною чи миром перейдуть крізь волинську волость. Поява ятвязького полку під Києвом буде причиною погрому заляканої київської дружини та упадку княжого роду. Віра князя тут ні при чому! Якщо князь путящий, то кожний радо поклониться його богам! Тимто кажемо тобі, Мстиславе, всі заодно: прикажи йменням князя, а до трьох-чотирьох днів вісімсот кінних гриднів та до чотири тисячі піших ратників піде за тобою, куди захочеш, якщо запевниш їм безпеку волости.
— Не я буду їм проводити, Ростиславе, а ти!
— Я? Якто? Тебеж прислали сюди для проводу, гадаю. Ти один знатимеш куди повести рать і відповідатимеш за успіх перед князем.— Ні, Ростиславе, небезпека є більша, ніж гадаєш, князя нема дома, а самої волинської рати не вистане на те, щоб спасти державу. Червенські городи надто лакомий кусок, я туди мушу йти сам, щоб підняти тамошнє боярство. Воно горде та неслухняне, але хоробре й вірне київському князеві. Одначе замість себе залишу вам Станка Збранича. Він змовлений із дочкою дідича Мощаниці і там його знають… Його тесть теж за нами, хоча й мусить покищо лукавити зі Свеном. А щоб не бракло послуху серед боярства, яке мусить слухати воєводи, хоча й нераз не слухає тисяцького, то я ось привів вам дарунок.
Тут Мстислав устав з лави та видобув із мішка золотистий шолом, чаплину китичку і футром рамований, багатошитий плащ, який носили воєводи Володимира. Соломирич зблід і не знав зразу, що сказати на таке вивищення. Уряд тисяцького давав право орудувати городом чи дружиною, але не давав ніякої влади над позамісцевим боярством. Слово воєводи було зправила наказом для всіх — а як був це тямущий та людяний муж — то всі слухали його радо.
Соломирич походив із давнього бужанського роду, який хоч уже за Ігоря перейшов у дружину, але й не розсварився зі земськими. Така ненадійна почесть залила хвилею радости його серце.
— Невже-ж ти, достойний, і не попасеш у нас? — питав заломивши руки Соломирич.
— Годі, брате! Немає в мене й одної зайвої днини. Зїсти успію й верхи, попю з боклажка, пересплю під крівлею Дажбога, тай тільки.