Іван Франко (Коцюбинський)
| Іван Франко Київ: «Криниця», 1917 |
|
 |
М. Коцюбинський
Іван Франко
М. Коцюбинський
Іван Франко
РЕФЕРАТ ЧИТАНИЙ (нерозбірливий текст) ЧЕРНИГІВСЬКІЙ „ПРОСВІТІ“ Р 1908
Видавниче Товариство
„КРИНИЦЯ"
— у Київі —
КИІВ
Друкарня Т-ва „КРИНИЦЯ“. Хрещатик 42.
1917
і Добродіі!
Сьогодні я хочу познайомити Вас з одним з найкращих украінських письменників — з Іваном Франком. Перед Вами портрет Франка. Те, що Ви бачите, хотів би трохи доповнити. Невеликий, хоч сильний мущина. Високе чоло, сірі, трохи холодні очи, в лініях бороди щось енергічне, уперте. Рудовате волосся непокірливо пнеться, вуси стирчать. Скромно одягнений, — він тихий і непомітний, поки мовчить. А заговорить — і Вас здивує, як ця невисока фігура росте й росте перед Вами, мов у казці. Вам стане тепло й ясно од світла його очей, а його мова здається не словом, а сталью, що б'є об кремінь і сипле искри.
Сильна, уперта натура, яка цілою вийшла з житейського бою!
Не можу забути одного образа, який врізавсь мені у пам'ять. Се було два роки назад, коли я в останнє бачився з ним. В своій убогій хаті сидів він за столом босий і плів рибацькі сіти, як бідний апостол. Плів сіти й писав поему „Мойсей“. Не знаю, чи попалася риба в його сіти, але душу мою він полонив своєю поемою.
51 рік минув, вже, як під сільською стріхою, в хаті коваля Якова, недалеко од села Нагуєвич, в Галичині (в Австріі), родився Іван Франко. Сільська дитина росла серед природи. Мале хлоп'ятко по цілих днях бігало по полю, поміж високих лопухів, над невеликою річкою з високими берегами, з кам'янистим дном та з м'ягкими зеленими водорослями. І все, що воно бачило, здавалось йому таким прекрасним, чудним і незрозумілим. Чого солнце таке маленьке, коли казали, що воно велике. Чи в небі вирізана така маленька дірка і через те не видно цілого сонця. Чим люде бачать, і чим вони чують. Йому здавалось, що все те чоловік робить ротом. Дитина роскриває й закриває рота, заплющує очи, затулює вуха — скрізь додивляється, над усім думає. А ввечері говорить до батька:
— Татуню, татуню. Я щось знаю.
— А що таке, моя дитино?
— Я знаю, що чоловік очима бачить.
Батько сміється.— А вухами чує, як кудкудакає курка, а пальцями — шум.
— Як, як?
— Та так, що як не затикати вуха пальцями, то чути, як курка кудкудакає, а як заткати, то чути тільки шум.
І все його цікавить, і над усім він думає, по своєму, звісно. Біга по полю, пасе гуси — і думає.
„Якесь воно не таке, як люде“, кажуть про дитину сусіди. — „Якесь не таке“ — думає батько і рішає оддати сина в науку, одірвати од плуга. І от, коли Іванові минуло 6 років, батько посилає хлопця до школи, в сусіднє близьке село. Тяжка там була спочатку наука. Все там було чудне, незвичайне, якісь таблички з гачками, якісь закарлючки. Учитель не стільки вчив, скільки крутив за вуха та бив по плечах. Школярі щось кричать, а Іван нічого не розуміє. „А-ба-ба-га-ла-ма-га“… хором читають діти склади. „А-ба-ба-га-ла-ма-га" — кричить вкупі з ними малий Франко, а сам нічого не розуміє.
У вечері батько питає:
— Ну, а чого тебе там в школі навчили?
— Вчилися „а баба галамага“.— А ти вмів?
— Тоже вмів.
Проте незвичайно здатна дитина научилась в сільській школі читати по украінському, по польському і по німецькому. За 2 роки батько оддає його в город Дрогобич, в нормальну німецьку школу при манастирі. Залякана сільська дитина, нечесана, погано одягнена стає жертвою школярів і грубих, неосвічених учителів. Його б'ють, з нього сміються. В своіх оповіданнях „Schön schreiben“ і „Олівець“ (карандаш), що мають автобіографічний характер, Франко описав варварство тодішніх учителів. І ще тоді, в дитячій душі Франка, зродилась вічна вражда проти усякоі неволі та тиранства, проти насильства людини над людиною. Минув рік, настав екзамен — і малий Франко здивував усіх: він опинився першим учеником. Скоро після того у Франка вмірає батько, а мати виходить за другого. І хоч сім'я Франкова бідніє, хоч нема вже тих достатків, які були за батька, його не беруть з школи. В городі він живе у свого родича столяра, слухає розмови робочого люду, вчиться пісень, спить на порожніх скринях, приготовлених на ярмарок, або в домовині і помагає в роботі. А на канікули — знов на селі, знов помагає в полі збірати сіно, звозити хліб. Минуло три роки — і Франка оддали в гімназію. І тут з мужицьким сином повторюється та ж сама історія, що і в нормальній школі. На Франка не звертають уваги, він цілий рік сидить десь в кутку, на „ослячій лаві“ та довбає пальцями у стінах діри. Та незабаром він знов займає перше місце і вже не кидає його за весь гімназіяльний курс. Науки шкільноі Франко не любив. Зате читав. Шевченкового „Кобзаря“ вивчив на пам'ять, а як став старшим, книжка зовсім захопила його. Він читав все, що попадало під руки, без плану, без сістеми: Шекспіра, Шіллера, Клопштока і Гете, Гейне, Гомера, Софокла, біблію, а з українських авторів — Стороженка, Марка Вовчка, Куліша, Руданського, Мирного. Любов до книжки виявляється і в тому, що з шостоі кляси Франко починає збірати свою бібліотеку — і за три роки заповняє велику шафу європейськими класіками. Перші спроби писати — віршом і прозою, — відносяться ще до тих часів, коли Франко був у гімназіі. Тоді ще почав він збірати народні пісні. Коли, скінчивши гімназію в 1875 році молодий Франко іхав до Львівського університету, в його літературному багажі було все: і любовні вірші, і драми, оповідання і переклади Софокла, Гомера, „Уріель Акоста“ Гуцкова, Краледворська рукопись і т. и.У Львові 19 літній студент вступає до студентськоі громади і бере живу участь в редакціі студентського журнала „Друг“ де ще в р. 1874 надруковано перші вірши Франка, підписані псевдонімом Джеджалик. Таким робом літературна праця Франка починається для нас 1874 роком.
Якою ж була література в Галичині в той час, коли почав писати Франко? Щоб краще це пояснити, вернімось трохи назад та подивімся, чим жила і інтересовалась галицька інтелігенція в 70 роки минулого віку. Цей час в Галичині був самим мертвим, як свідчать історики. Ще з кінця 60 років серед галицькоі інтелігенціі почались суперечки, чи ми самостійний народ, чи тільки частина російського. Чи наша мова окремий „Языкъ“ чи „нарѣчіе“ великоруського. Ці суперечки ділили людей на два ворожі табори і роскололи вкінці галицьку інтелігенцію на москвофілів і народовців. Були навіть такі, що визнавали галичан за окрему „рутенську націю“, окрему од украінців і великоросів. Москвофіли хотіли писати мовою Пушкина, якоі, звісно, не знали, а виходило у них так зване „язичіє“ — мішанина украінського, російського і церковно-слов'янського. Опріч язикових спорів галицька інтелігенція займалася високою політикою, а та політика зводилась до того, щоб як небудь запобігти ласки правительства, що небудь, хоч дрібницю, випросить у нього. Це була політика рабів. Ідея абсолютизму, бюрократичне „чинопочітаніє“, затхлість, байдужність до живих народніх інтересів, повне безсилля в духовій сфері, схоластичність, теологічний та догматичний спосіб думання — от чим характеризується тодішня навіть краща частина галицькоі інтелігенціі. Коли пізніще, в 1876 році російський уряд видав указ, що забороняв украінську літературу, це викликало цінічну радість серед галицьких священників. Молодіж, знеохочена безконечними і безплодними суперечками про мову, без світлих традіцій старшого покоління, виявляє той самий реакційний дух ту ж інертність і нічим не цікавиться. В студентських товариствах по цілих ночах іде гра в карти.
Цікаву картинку тодішніх поглядів дає Драгоманов у своіх австро-руських споминах. В 1873 році він пробував у Львові. До нього часто заходив тоді один галицький літератор. Розмова якось зійшла на клерікалізм.
— Я вільнодумний, сказав літератор, але релігія потрібна для моральности мужиків і жінок.Коли ж йому сказали на те, що образована жінка нічим не одрізняється од мущини, він обернувся до Драгоманова.
— Ну, скажіть мені, чи у Вас завжди так буває, як я бачив отут. Зайшов я до Вас у готель. Вас не було, а ваша жінка розмовляла з Н. Н. (молодим чоловіком.) Оце Ви підете на лекцію, чи куди, а жінка Ваша може сама приймати мущину.
— А чому ж ні?
— І Ви не боітесь?
— Чого, питався Драгоманов сміючись.
— Ну, я б боявся, одказав літератор. Я б завше боявся лишати свою жінку саму з мущиною.
Одірванність од народу, од його життя і інтересів — викликає у галицьких украінців бажання створити вищу, делікатну, немужицьку літературу. Уважається добрим тоном писати тільки про бояр, князів, з життя вищих класів. Щоб Ви не взяли до рук з тодішньоі літератури — скрізь реакційний дух, мертвота засмічена московщиною та церковщиною мова. Ось Вам зразок, як писали галичане перед Франком:
Пріятнымъ чувствомъ упоенный,
Вхожу въ отечественный градъ:
Се, холмъ я вижу возвышенный,
Где церковь — матерь Рускихъ чадъ.
Днесь мѣсце горде, где предъ вѣки
Стоялъ монаховъ бѣдный домъ,
Котри, покинувъ человѣки,
Творца превозносили въ немъ.
Насупротивъ высокій замокъ,
Который основалъ нашъ Левъ:
Се славы Рускои уламокъ,
Счо мѣститъ при собѣ Пелтевъ.
Лиха то доля такъ хотѣла,
Счобъ Галичъ древній градъ пропалъ;
Вось где Романа и Данила
Зо злата кутый Тронъ стоялъ.
Вразъ зъ долею головна мѣста,
Притемнился цвѣтущъ Крылосъ;
Геть запустѣла и Пречиста,
Не булъ въ ней пастырскій приносъ.
В перші роки студентського життя Франка сталась одна важна подія, яка мала велике значіння для цілоі Галичини і особливо для Франка. Політичні обставини викинули з Россіі професора Киівського університету Михайла Драгоманова і він емігрував за границю. Свій світлий розум, свою величезну наукову ерудіцію Драгоманов цілком оддав украінській справі. Його критичні статті „кидали нове світло на нашу минувшину, одкривали нові горизонти, вчили розуміти нашу історію і нашу теперешність, вникати в інтереси живих людей, розуміти і любити іх. Уся його робота була одною великою проповідью невтомноі праці для добра і розвитку нашого народу. З ясним, тверезим, трохи скептичним розумом, ворог усякоі фрази, всякоі фальшивости і ненатуральности, Драгоманов у своіх статтях, а ще більше в листах до галичан старався привчити іх читати, студіювати, відучував іх од пустоі фразеологіі і трати часу, будив охоту до реальноі роботи. Він звертав увагу на насущні потреби народу, на застій у політичнім житті, на неуцтво галичан. Його статті і листи — то були для великоі більшости галичан мов удари батога; вони пекли і боліли, часом били невинуватих, бували несправедливі, але завжди змушували думати, будили совість“.
Під вплив Драгоманова, як я вже сказав, попав і Франко. І вже в половині 1876 р. він виступає з першими не фантастичними, а реальними оповіданнями „Лесишина челядь“ і „Два приятелі“, а ще через рік друкує образки з життя робітників під заголовком „Борислав“. Коли пригадаємо собі те фарісейство, в якому вихована була тодішня інтелігенція; коли згадаємо, як тісно і самовільно розумілося те, що дозволено і недозволено в літературі — тоді урозуміємо ту бурю гніву, яку викликав Франко серед галицьких читачів своім новаторством. Ті № № журналів, в яких були надруковані оповідання Франка, одсилались назад в редакцію з непристойними написами: „Чи сказився“ — писав один. „Не смійте мені присилати такоі гидкоі макулатури“ — сердився другий. „Возвращается обратнымъ шагомъ къ умалишеннымъ" — надписував третій. Але повороту для Франка вже не було.
Року 1877 з Франком сталася пригода: його й цілу редакцію „Друга“ арештовують, „Безтолковий процес, пише він, котрий упав на мене, як серед вулиці цегла на голову, котрий скінчився тим, що мене засудили, хоч у мене не було за душею й тіни того гріха, який міні закидували (а ні тайних товариств, а ні соціялізму; я був соціялістом по сімпатіі, як мужик, але далекий був від розуміння, що таке соціялізм науковий) — був для мене страшною і тяжкою пробою. Девять місяців, пробутих у тюрмі, були для мене мукою. Зо мною поводились, як з звичайним злодієм, посадили між самих злодіів та волоцюг, котрих бувало в одній камері зо мною по 14—18, перекидували з камери до камери при ненастанних ревізіях та придирках (се, бач, за те, що я „писав“ — записував на случайно роздобутих картонках паперу случайно роздобутим олівцем — пісні та приповідки з уст арештантів, або й своі вірши), а кілька тижнів я проседів у такій камері, що мала тільки одно вікно, а містила 12 людей, з котрих 8 спало на лавці, а 4 під лавкою, бо не ставало місця. З протекциі, для сьвіжого повітря, арештанти відступили міні „найкраще“ місце до спання — під вікном проти дверей, а що вікно за для задухи мусіло бути день і ніч відкрите, і до дверей продувало, то я що-раня будився маючи на голові повно снігу, навіянаго з вікна“.
Та не краще, а може й гірше жилось Франкові, коли він вийшов з тюрми. Лояльні галичане боязливі, залякані, одвернулись від нього, мов від прокаженого. Викинули його з „Просвіти“, не дозволили приходити до „Бесіди“ — украінського клубу, а ті, що хотіли мати з ним яке діло, робили це тайно і обережно, щоб ніхто не побачив. Тільки невеличкий гурток молоді не цурався йрго. А проте Франко, переживаючи цей важкий час свого життя, не опускає рук. Ходить на лекціі до університету, видає вкупі з приятелем своім М. Павликом, часопись „Громадський Друг“, пише оповідання, задумує цілий цікл новел, в яких хоче списати всі боки життя простого люду і інтелігенціі: відносини економичні, освітні, юридичні, політичні і т. и. Пише в польських часописях і газетах, перекладає поеми Гейне, „Фауста“ Гете, „Каіна“ Байрона, Шелі і др. Та не минуло ще й двох літ цеі кипучоі праці на волі, як Франка знов арештовали і посадили на три місяці до тюрми.
Випустивши з тюрми, його слабого, в гарячці, одсилають пішки з поліцейським до дому на село, при чім волочать його по етапах, з тюрми до тюрми; в дорозі, змочений великим дощем, Франко заслаб ще дуще, пролежав у дома тиждень в дуже важких обставинах, а далі подавсь до г. Коломиі, щоб звідти дістатись до свого приятеля, з яким седів у тюрмі. В Коломиі прожив він тиждень в гостиниці, де написав свою повість „На дні“, в якій змалював тюрму в Дрого́бичі. Важкий був для Франка той тиждень! Останні три дні прожив він трома центами (2 коп. на наші гроші), знайденими над Прутом на піску, а коли й тих не стало, замкнувся в кімнаті і півтора дня лежав, в гарячці і голоді, ждучи смерти. Тут його рятує від смерти один з його товаришів і забірає з собою на село, де Франко, спочиваючи, прожив кілька тижнів. Але й там видюче око адміністраціі постерегло небезпечного злочинця. Вона наказала жандармам приставити Франка назад до Коломиі, а що у Франка не було грошей на підводу, то жандарм, ще слабого, в літню спеку, погнав його до Коломиі пішки. „Тяжка се була дорога, пише Франко в своій автобіографіі, пісьля котроі міні на обох ногах повідпадали ніхті на пальцях“.
Коли побачили, що у Франка є паспорт, його пустили на волю. Франко вернувся до Львова і знов записався на університет.
З того часу, борючись з бідою й не маючи часто густо чого істи, Франко з дивною енергією, проявляє ріжносторонню діяльність на всіх полях літератури, загартовує свою волю в боротьбі за кращу долю покривдженого, такого близького йому, робочого люду, навчається
Проти рожна перти,
Проти хвиль плисти,
Сміло аж до смерти
Хрест важкий нести…
Почавши з 1881 року, він видає або пише у періодичних виданнях: „Світ“, „Літературно-наукова бібліотека“, „Народ“, „Житє і Слово“ і др., пише повісти, драми, оповідання, вірши та статті наукового та публіцистичного змісту і заповняє ними мало не всі украінські періодичні видання, містить кореспонденціі, статті і переклади з чужих мов у польських та російських часописях, піддержує зносини з „Вольним Словом“ в Женеві — взагалі визначається незвичайною плодовитістью, ріжностороннім талантом і науковою ерудіцією.
Весною 1886 р. Франко приіздить до Киіва і тут жениться, а через рік вступає, як один з редакторів, до польськоі газети „Kurjer Lwowski“, де й вибув, як сам говорить „десятилітню панщину“. Заробляючи аби тільки не вмерти з голоду, Франко за цей період в значній мірі одірваний був од украінськоі літератури і це для нас велика втрата, тим більша, що в той час його талант виріс, зміцнився, набрався сили. Але на щастя його викинули з редакціі Курьєра за статтю про Міцкевича, якого він назвав поетом зради. Року 1889 Франка ще раз садять до тюрми, де він пробув 2½ місяці. Та нема лиха без добра! Блище познайомившись з тюрмою та іі життям, Франко міг написати такі чудові річи, як оповідання „До світла“, „тюремні сонети“ і т. ин. Кипуча, невгомонна натура Франкова не могла вміститися в рамки самоі літературноі роботи. Року 1890 він, вкупі з другими, засновує радикальну партію, стає на іі чолі і видає партійний орган „Народ“. Тут він містить багато блискучих публіцистичних і програмових статей і стоячи на сторожі „мужицьких“ інтересів, викликує часом цілу бурю серед громадянства своєю гострою критикою тодішньоі „неполітичноі політики“ народовців.
Доводиться просто дивуватися, коли цей борець, поет, белетрист і публіцист знаходить ще час для серьозноі науковоі роботи! А тим часом се факт. Ще кінчаючи свою науку в Віденському університеті у відомого вченого професора Ягіча, Франко почав готуватися до професури — іменно на кафедру украінськоі літератури. З під його пера вийшов цілий ряд солідних наукових праць, як: „Іван Вишенський і його твори“, докторська діссертація „Варлаам і Йосафат“ і багато спеціальних статей в ріжних журналах: „Записки Наук. Тов. ім. Шевченка“, „Життя і Слово“, „Літ. Наук. Вістн.“ і в окремих виданнях. Нарешті його мріі мали здійснитись. Року 1895 він блискуче прочитав у Львівському університеті вступну лекцію на тему „Наймичка Тараса Шевченка“ — і професорська колегія обрала його доцентом, але адміністрація не затвердила Франка. А про те заслуги Франка на полі науки такі значні, що Петербурська і Пражська Академіі Наук обрали його своім членом, а Харьківський університет дав йому почесний докторський діплом.Літературна продуктивність Франка така велика, що ще 9 літ тому назад, коли святкували 25 літний ювілей його літературноі діяльности, один список його творів займав цілу книжку на 127 сторінок.
Тепер Франко, 50 літній сильний мущина, всі сили своі оддає украінській літературі і науці і ще не мало може зробити для рідноі культури. На його творах, в його ідеях виховалось уже ціле покоління. І хоч тепер, дякуючи Франковій праці, стало трохи ясніще, все ж темрява ще й досі густа і нераз завдає рани благородному серцю.
„Не люблю Руси-Украіни!“ вирвалось колись із уст Франкових і не дивуєшся цьому, читаючи його одповідь усім тим, хто підхопив цей крик наболілого серця і кинув його в лице Украіні.
Ти, брате, любиш Русь
За те, що гарно вбрана —
Я ж не люблю,
Як раб не любить свого пана.
Ти, брате, любиш Русь.
Як хліб і кусень сала —
Я ж гавкаю раз–враз,
Щоби вона не спала.
Ти, брате, любиш Русь,
Як любиш добре пиво, —
Я ж не люблю, як жнець
Не любить спеки в жниво.
Ти, брате, любиш Русь
За те, що гарно вбрана, —
Я ж не люблю, як раб
Не любить свого пана.
Бо твій патріотизм —
Празнична одежина.
А мій — то труд важкий,
Гарячка невдержима.
Ти любиш в ній князів,
Гетманнє, пануваннє —
Мене ж болить єі
Відвічнеє стражданнє.
Ти любиш Русь, за те
Тобі і честь і шана, —
У мене ж тая Русь
Кровава в серці рана.
Ти, брате, любиш Русь,
Як дім, воли, корови, —
Я ж не люблю іі
З надмірноі любови…
А в хаті не краще.
На стіні розвішані довкола
Деревяні давні богомази:
Страшний суд, Варвара і Микола.
Чорні вже від диму, як від мази.
Тільки й всього христіянства в хаті.
Але є й письменства в ній познаки:
Там, під сволоком, завитий в шматі,
Лист небесний, писаний бог-зна ким.
Й осифьянський наказ панщизняний,
Прадідівський квіт на 30 буків,
Діда скарга за грунтець забраний.
Одно зостається — або в сіти до павука, або еміграція до Бразіліі.
В цілому ряді оповідань „Борислав“, „Boa constrictor“, „Яць Зелепуга“, „Полуйка“, „Вівчар“ і др. Франко змальовує нам широкі і страшні картини життя робітників, картини, що нагадують часом Дантове пекло. Особливо цікаві його Бориславські оповідання. Борислав — це село в Галичині, де добувають нафту (нефть) та земляний віск. Там під землею, в шахтах, в глибоких ямах, серед задухи і смороду, од яких крутиться голова, працюють у темряві тисячі робітників; льють піт, стогнуть і гинуть. Весь Борислав — одна смердюча яма. Там важка праця, малий заробіток; бруд, пьянство, роспуста, погана іжа і погана горілка, всякі хвороби; там людина гірше скотини, там брат на брата здіймає ніж, там чад і вічне пекло. А з цього всього пливуть золоті річки і спадають в кешені тим, хто сам не робить, всяким хижакам експлоататорам. Франко виводить перед читачем цілу портретну галерею таких хижаків — з залізною волею, з звірячими кровожадними інстінктами, сухих, упертих і безсердечних. Гава, Бовкун, Гершко Гольдмахер, Шміла, Шворц і т. д., ціла стая хижих птахів, що, як образно каже Франко, „полощуть кровью рот“. Ніщо не спиняє іх: вони грабують, підпалюють хати і гублять людей, аби ім була од того користь. Всю свою ненависть до хижацтва Франко сконцентрував в образі орла — беркута:
Я не люблю тебе, ненавижу, беркуте!
За те, що в грудях ти ховаєш серце люте,
За те, що кров ти пьєш, на низьких і слабих
З погордою глядиш, хоч сам живеш із них,
За те, що так тебе боіться слабша твар.
Малюючи в цілому ціклі „Бориславських оповідань“ війну поміж капіталом і працею, Франко не може залишитися тільки холодним, об'єктивним обсерватором. В тих оповіданнях ви бачите більше самого Франка — Франка борця, який не криє своіх сімпатій і антіпатій, борця, що часом перемагає в нім артиста. Бо „лиш боротись — значить жить!..“ А разом з тим в тих оповіданнях розсипані, як і в природі, роскішні картини, ясні, повні сонця, повітря і красок пейзажі, проходять живі люде, ярко змальовані в світлі тонкого психологичного аналізу.
В оповіданнях „На дні“ і др., в своіх „Тюремних сонетах“ — Франко дає нам страшну і захоплюючу по своій реальности картину „дна“ — тюрми. Але й тут гуманне, чутливе сердце поета вміє знайти краплину людського навіть в такому тупому і дикому представникові низин суспільности, як Бовдур, що „на дно суспільного гніту не принесли з собою нічого, нічого; ні думки ясноі, ні споминок щасливих, ні блискучоі, хоч би обманливоі надіі“. Боліючи душею над темнотою і недолею свого украінського народу, Франко в оповіданнях з єврейського та циганського життя, — як „До світла“, „Сурка“, „Цигани“ проповідує любов
До всіх, що льють свій піт і кров,
До всіх, котрих гнетуть окови.
У нього нема шовінізму: люде діляться на два табори: на кривдників, проти яких він гострить як меч своє слово — і покривджених, яким він оддає своє сердце.
Здавалось би, що авторові грізноі, понуроі картини життя працюючих у „поті чола“ недоступні ясні і ніжні образи. А подивіться, з яким теплим, сердечним чуттям, з якою любовью малює він дітей. Доволі пригадати оповідання „Малий Мирон“, „Грицева шкільна наука“, „Мій злочин“ і инші, доволі згадати написані ім для дітей казки і вірши — і стане ясним, що борець вміє бути голубом, Франко наче спочиває на дітях од моря сліз і горя, співцем яких він зробився.
Любима форма, в яку Франко одягає своі прозаічні твори — се короткі оповідання, котрі йому найбільше удаються. Але він пише і великі повісти. В історичній повісті „Захар Беркут“ з часів нападу монголів на Карпатську Русь в 1241 році його цікавить боротьба двох елементів: гордого, егоістичного боярства, що живе тільки для себе, для своіх вузьких, класових інтересів — з нищим, бідніщим класом народу, який обстоює і боронить громадські інтереси, не спиняючись перед жертвою для загального добра. Тут ми маємо широкі картини в історичній перспективі, масу описів тодішньоі культури і звичаів, але побіда альтруізму над класовим егоізмом, якою кінчається повість, здається нам утопичною і не зовсім натуральною. Більш вдатні повісти Франка з теперішнього життя — „Основи суспільности“, „Перехресні стежки“, „Для домашнього огнища“. Тоді як в дрібних оповіданнях ми найчастіще бачимо селян, робітників, ремісників, цілий ряд людей, що добувають хліб собі та й другим, в сих повістях своіх Франко знайомить нас з тими, на кого працюють ті люде — з буржуазними сферами та з інтелігенцією. Польська аристократія з своєю вузькою моралью і голим цінізмом в „Основах суспільности“ і в повісті „Для домашнього огнища“, робота інтелігента серед темноі народноі маси в „Перехресних стежках“ — його псіхіка, успіхи, сумніви та росчаровання — от що служить темою більших Франкових повістей. Гарно задумані, написані з великим розмахом, з прекрасними деталями, вони часто незадовольняють читача: рядом з високо-талановитими сторінками попадаються бліді, не цікаві, так наче робота робилась на спіх, аби скінчити.
Реаліст в кращому розумінні сього слова, Франко в своіх прозаічних творах любить спинятись на двох темах: 1) боротьба капіталу з працею і іі обстанова; 2) пробудження людського чувства у людей, які здаються зовсім пропащими.
Інтерес до цеі останньоі теми говорить нам, що Франко має велику віру в людей.
В одному з своіх віршів поет каже:Хоч порох чоловік, та вірю я в той порох:
Я твердо вірю в труд його могучий,
В ті міліони невсипущих рук,
І твердо вірю в людський ум робучий
І в ясний день по ночи горя й мук.
Бо не люде винні. Вони такі, якими зробили іх історичні і соціальні умови життя.
Не в людях зло, а в путах тих,
Котрі незримими вузлами
Скрутили сильних і слабих
З іх мукою і з іх ділами.
Разом з вірою в людину в душі Франковій живе віра в світлу будучність для нашоі землі. Воно прийде те нове життя, прийде у світ нове добро, треба тільки розбити тверду скалу неправди і пробитись до світла, хоч би довелось вкрити кістками шлях до нового життя. Могутнім акордом лунає та свята віра у Франковому вірші „Каменярі“.
Щоб прийшло на землю сподіване щастя треба великоі праці. Щастя не дається дурно. Треба забути своі вигоди, своі дрібні інтереси, треба загартувати в собі волю — зробити руки своі сильними, голову світлою, серце гарячим. А се не легко. Навіть такі сильні натури, як Франко, відчувають се і в одній з своіх поетичних молитов поет кличе до матері землі:
Земле, моя всеплодющая мати,
Сили, що в твоій живе глибині,
Краплю, щоб в боі сильніще стояти,
Дай і мені!
Дай теплоти, що розширює груди,
Чистить чуття і відновлює кров,
Що до людей безграничную будить
Чисту любов.
Дай і вогню, щоб ним слово палити,
Душі страсать громовую дай власть,
Правді служити, неправду палити
Вічну дай страсть.
Силу рукам дай, щоб пута ламати,
Ясність думкам — в сердце кривди влучать,
Дай працювать, працювать, працювати,
В праці сконать!
Тим то Франко так цінить, так дорожить тим святим непокоєм, що живе в душі благородних натур і не дає ім заснути.
Не покидай мене, пекучий болю,
Не покидай, важкая думо — муко,
Над людським горем, людською журбою!
Кличе Франко в иншому місці.
Але людина, яка б вона сильна не була, не може жити самою боротьбою, самими громадськими інтересами. Трагізм особистого життя часто вплітається в терновий вінок життя народнього. У Франка є прекрасна річ — лірична драма „Зів'яле листя“. Се такі легкі, ніжні вірши, з такого широкою гаммою чувства і розумінням душі людськоі, що читаючи іх не знаєш, кому оддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові лірикові, співцеві кохання і настроів.Ось один з тих віршів.
Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очи ті ясні,
Сумні,
Немов криниці дно студене?
Чому уста твоі німі?
Який докір, яке страждання,
Яке несповнене бажання
На них мов зарево червоне
Займається і знову тоне
У тьмі?
Чого являєшся мені
У сні?
В життю ти мною згордувала,
Моє ти серце надірвала,
Із нього визвала одні
Оті ридання голосні —
Пісні.
В життю мене ти й знать не знаєш,
Ідеш по вулиці минаєш,
Вклонюся — навіть не зирнеш
І головою не кивнеш,
Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
Як я люблю тебе без тями,
Як мучусь довгими ночами,
І як літа вже за літами
Свій біль, свій жаль, своі пісні
У серці здавлюю на дні.
О ні!
Являйся, зіронько, мені
Хоч в сні!
В життю мені весь вік тужити,
Не жити.
Так най те серце, що в турботі
Неначе перла у болоті,
Марніє, в'яне, засиха, —
Хоч в сні на вид твій оживає,
Хоч в жалощах живійше грає,
По людськи вільно віддиха,
І того дива золотого
Зазнає щастя молодого,
Бажаного, страшного того
Гріха!
Взагалі Франко лірик високоі проби і його ліричні вірши просяться часто в музику. Де-які з них і справді положено на голос Лисенком і другими.
Я хотів би скінчити свій реферат — а мені трудно розстатися з Франком — бо я так мало сказав про нього. Така колосальна фігура заслуговує на більшу увагу, потребує більшоі праці. Але я був би дуже щасливий, коли б отсих кілька моіх слів змогли викликати у Вас інтерес до Франка і ті, хто його не читав ще, самі познайомились з борцем-поетом. Тоді до них заговорив би могучим голосом сам Франко, заговорив би не моіми блідними словами, а своім звінким, як кованим словом. Тоді він розгорнув би перед ними все багатство своєі душі, всю красу свого таланту і загрів би іх вогнем свого неспокійного, великого духа!
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |