20-40-ві роки в українській літературі (1922)/Нарис історії розвитку байки
| ◀ Євген Гребінка | 20-40-ві роки в українській літературі під ред. Олександра Дорошкевича Нарис історії розвитку байки (Іван Шалі) |
Амвросій Метлинський ▶ |
|
Байка — одна з найстаріших літературних форм; вона походить із казок, що складались у давній старовині, ще тоді, коли людині доводилось вести постійну боротьбу з лютими звірями й головним засобом для її життя було полювання. Постійні стосунки з тваринами призвели до доброго знання їхнього побуту й характеру окремих пород звірят. З цього матеріялу та з релігійних вірувань що де-які тварини — ті-ж самі боги або взагалі істоти вищі, ніж люде, склались міти про тварин. У цих мітах тваринам надавались ознаки людей: вони розмовляли, думали й діяли ніби справжні люде. Такими оповіданнями легко було скористуватися в тих випадках життя, коли вчинок людини був подібний до вчинку тварини в оповіданні, — цими оповіданнями й стали користуватися, щоб повчити кого-небудь або вказати помічену хибу. Так повстала найстаріша форма байки — прозаїчне оповідання про тварин, що мало на меті сатиричне освітлення людських звичаїв і науку.
Ця форма байки дійшла до нас у збірниках індійського тваринного епосу. В індійському письменстві з найстаріших часів були оповідання, в яких дієвими особами були тварини і що мали на меті дати зразки обачности й розважности. Найстаріший із збірників таких оповіданів на санскритській мові називається Панчатантрою [1] (цеб-то п'ятикнижіє). В VI віці по Р. Х. Панчатантру перекладено на пельвиську мову (староперсидську). Про цей переклад зберігся такий народній переказ. За часів Нуширвана[2] (nuchin — солодкий, rawan — життя або душа) поширилась скрізь чутка, що в скарбниці індостанських царів є книга, складена з розмов тварин, птиць, гадів і диких звірів; що в цій книзі викладено все потрібне царям у ділі керування державою й охорони своєї влади; що всі вважають її „ключем усякого знання й користи“. Нуширван зажадав добути цю книгу, і, на його прохання, лікарь Борзуег поїхав в Індостан, де різними хитрощами йому пощастило здобути коштовну книгу і перекласти її на мову Пельви, якою говорили султани Ірана. З цього перекладу в VIII віці, з доручення халіфа Мансурі, був зроблений переклад на арабську мову[3]. В XII ст. з арабського перекладу був зроблений знову переклад на персидську мову під назвою „Каліла й Дімна“. Але цей переклад стратив своє значіння, коли в XV в. Гусайн Ваїца зробив нову переробку арабського перекладу і вніс в неї багато з персидської народньої поезії. Гусайн свою переробку назвав „Книга світу або світ Канопуса“. Цю книгу в скороченому переказі було видано французькою мовою в 1644 році під назвою „Le livre des lumières ou la conduite des Roys composé par le sage Pilpay Indien“. Мудрий Пільпай, який названий туг як складач книги, особа вигадана. Про нього нічого не сказано ні в Панчатантрі, ні в санскритських переробках її. Але в арабських перекладах він розповідає байки цареві Дабшеліму. Цьому цареві одного разу з'явився у сні величний муж, що сяв світом, і сказав, щоб він поїхав у далеку східню країну, де для нього наготовлено незчисленний скарб, за допомогою котрого він піднесеться вище від всіх людей у світі. Дабшелім не гаючись вирушив в дорогу і, проїхавши багато заселених країн, досяг прекрасного поля, де побачив гору, що своїм шпилем сягала хмари, а під горою він примітив темну печеру і в ній чоловіка, що спав. Зовнішній вигляд цього чоловіка показував, що він вів суворе життя. Цей пустельник одкрив цареві скарб. Між безліччю скринь, що були набиті золотом, сріблом і самоцвітним камінням, була золота скриня, а в ній невеличка шухлядка, де царь знайшов шматок білого саєту з написом у де-кілька рядків на сірській говірці. Покликали вчених і вони розтлумачили значіння напису. Це була наука царя Гушенка[4] (цеб-то мудрого), що, з божого веління, поклав свій скарб для великого царя Дабшеліма і заховав в ньому найдорожчу добророзважну науку й науку царям. Ця наука складається з того, що в підтверження кожного правила подано багато оповіданнів про різні пригоди, — і коли царь хоче їх почути, то хай поїде до гори в Серандибі[5], де жив праотець Адам; там знайде він чоловіка, що й розвяже йому всі сумніви. Дабшелім скликав своїх міністрів, розказав їм про свою пригоду й заявив, що їде в далеку країну. Міністри, здивовані такою заявою царя, попросили у його добу на міркування і коли потім зібрались у його, то великий візир сказав свою думку про небезпеку й труднощі далекої подорожі, підтвердивши її байкою про „Голуба мандрівника“. Але царь не злякався і, щоб довести користь подорожі, розказав про „молодого сокола“, що викликало з боку міністрів нові заперечення, на які царь відповідав новими оповіданнями [6]. Врешті міністри побачили, що вони царя не переконають. Дабшелім вирядився в дорогу й щасливо досяг священої гори, де взнав, що недалеко від неї живе мудрий брамін Бідпай, або, як инші його називають, Пільпай, що значить „добрий лікарь“. Цей брамін, як про нього казали тубольці, „сходив по сходах вчености й був оздоблений, крім оздоб з різних чеснот, діямантом розуму; він покинув людей і, задовольняючись малим, зашив свої очі на світові речі й нищив полум'ям огню сміття нечестивих стремлінь; око його пильности, від напруження його дбання, не бачить лиця сну; ухо його почувань, від напруження його стримання, не чує нічого крім покликів: „Бог кличе в житло миру“. Дабшелім вступив з браміном в розмову, і з їхніх питаннів і відповідів на них склалась книга „Каліла й Дімна“.
Як бачимо з наведених прикладів, індійська байка багато чим відрізняється від тієї, до якої ми звикли. Перш за все вона не самостійна, а входить у склад чиїх-небудь розмов, в ній немає характеристики дієвих осіб і мета її — ілюструвати або підтвердити яке-небудь твердження. Далі поступив у розробленні байки Езоп, який хронологично перший[7] дав літературну обробку народнім оповіданням про тварин. Байка у нього ще те-ж прозаїчне оповідання, в якому, хоч і є змагання дати дотепні характеристики тварин, а з їхніх розмов утворити драматичні сценки, але художня вартість їх невисока і найголовніше значіння має дидактичний елемент.
Римський байкарь Федр (жив в I віці по Р. Х.) езоповські байки переказав латинскими ямбами і вніс у байку елемент громадсько-політичної сатири, але з художнього боку, порівнюючи з Езопом, він нічого нового не дав, як нічого нового не внесли в байку й середньовічні байкарі.
Рішуче зреформував байку тільки в XVII ст. французький байкарь Лафонтен (1621—1695). Лафонтен для своїх байок сюжетів сам не видумував, а брав їх у Езопа, Федра, з книги „Livre des lumières“ і в инших старих і нових авторів, але традиційні оповідання у нього набули корінної зміни. Його тварини змальовані з великою точністю: це живі істоти, в яких немає нічого неясного або абстрактного. Він відтворює зовнішній вигляд тварини, і як люде про людей, він по зовнішних рисах гадає про їхній характер: з'ясовуючи їхні вчинки мотивами, він керується людською психологією і цим надає тваринам людського характеру. Кожне оповідання збудовано, як драму, з інтригою, викладом і розвязкою. Мораль Лафонтен додавав до основного оповідання (иноді спочатку, а иноді вкінці) тільки з традиції, бачучи в їй необхідну складову частину байки, але центр ваги не в цьому; мораль можна зовсім і не читати, не втрачаючи закінчености вражіння. Крім того, у Лафонтена дієвими особами можуть бути неживі речі, або люде, і таким чином байка у нього губить традиційний звязок з тваринним епосом і перетворюється просто в алегоричне оповідання або побутову сценку.
Лафонтен дав досконалу форму байки: після нього в розвиток цієї літературної форм нічого нового не внесено, і він став учителем усіх наступних байкарів. На його байках вчилися писати кращі російські байкарі: Хемніцер, Дмітрієв і Крилов, у котрого байка досягла вищих щаблів художньої форми, і Крилов таким чином завершив розвиток цієї літературної форми на національному російському грунті. Народність його байки полягає головним чином у мові й стилі. Байка по самій своїй суті, як переробка народніх оповідань, вимагає й народньої мови, — Крилов, добре знаючи народню мову, цим і скористувався, щоб внести її в літературний ужиток, як раз у ті часи, коли російську літературну мову розроблювали багато запозичаючи з чужих мов. У його байках порівнюючи багато ідіоматизмів, прислів'їв; влучно користуючись ними він пройняв свої твори духом російської народньої мови і, відповідно з її законами, сам утворив силу виразів, що стали потім прислів'ями або приказками. В драматизації байки, в яскравості й психологичній правдивості змалювання дієвих осіб він зрівнявся з Лафонтеном; а в розробленню окремих сюжетів з художнього боку пішов навіть далі за нього. Хемніцер і Дмітрієв, а особливо Крилов, значно впливали на українських байкарів, і таким чином наша байка через російську у своему розвиткові звязана з світовою, надаючи їй де-які нові риси, що утворились на грунті розроблення світових сюжетів в українському національному дусі.
Вором і лисиця.
Езоп.
Ворон, схопивши м'ясо, сів на дерево. Лисиця |
Лисиця й ворон.
Лафонтен
Пан ворон, забравшись на дерево, держав в |
Ворона и лисица
Крылов.
Уж сколько раз твердили миру, что лесть гнусна, вредна, |
побачила це і, бажаючи здобути м'ясо, стала хвалити його: який він стрункий та гарний і як йому найбільше личило-б бути царем, що неодмідно й сталося-б, якби у нього був голос. Ворон, кинувши м'ясо, почав голосно кричати, а лисиця підбігла й сказала: „О вороне! якби у тебе був ще й розум, то в тебе було-б все, щоб бути царем“. |
дзьобу сир. Пані лисиця, приваблена запахом, приблизно так промовила до його: „А, добридень, пане вороне! Який ви гарненький! Яким ви мені здаєтесь красивим! Без брехні, коли ваш спів та подібний до вашого пір'я, ви чудо серед мешканців цих лісів“. Од цих слів ворон не стямився від радости і, щоб показати свій гарний голос, розкрив широко дзьоба і випустив свою здобич. Лисиця вхопила її та й каже: „Мій добрий пане! знайте, що кожний підлесливий живе на кошт того, хто його слухає. Ця наука варта без сумніву сиру“. Ворон, пристиджений і засоромлений, заприсягся, але трохи запізно, що більш його не підманять. |
но только все не впрок, и в сердце льстец всегда отыщет уголок. Вороне где-то Бог послал кусочек сыру; на ель ворона взгромоздясь, позавтракать было совсем уж собралась, да позадумалась, а сыр во рту держала. На ту беду лиса близехонько бежала. Вдруг сырный дух лису остановил: Лисица видит сыр — лисицу сыр пленил. Плутовка к дереву на цыпочках подходит; вертит хвостом, с вороны глаз не сводит и говорит так сладко, чуть дыша: „Голубушка, как хороша! Ну, что за шейка, что за глазки! Рассказывать, так, право, сказки! Какие перышки! Какой носок! И, верно, ангельский быть должен голосок! Спой, светик, не стыдись! Что, ежели, сестрица, при красоте такой и петь ты мастерица, ведь ты б у нас была царь-птица!“ Вещуньина с похвал вскружилась голова, |
от радости в зобу дыханье сперло — и на приветливы лисицыны слова, ворона каркнула во все воронье горло: сыр выпал — с ним была плутовка такова. |
Езоп.
Лисиця побачила стиглий виноград і захотіла ним поласувати, але, як вона не намагалась досягти його, не змогла; тому, втішаючи себе в досаді, сказала: „Він ще нестиглий“. Байка осуджує тих, що, не маючи змоги досягти чого-небудь, хотять це прикрити брехнею. |
Лафонтен.
Якась гасконська Лисиця, инші-ж кажуть норманська, мало не вміраючи від голоду, побачила на вершечку виноградної лози без сумніву стиглий виноград у рум'яній шкурці. Чепуруха охоче-б ним пообідала, але, не мігши його достати, сказала: „Він занадто зелений і добрий тільки для нікчемних“. Чи краще їй було-б жалкувати? |
Крилов.
Голодная кума. — Лиса залезла в сад; в нем винограду кисти рделись. У кумушки на виноград глаза и зубы разгорелись; а кисти сочные как яхонты горят. Лишь то беда — висят они высоко; отколь и как она к ним ни зайдет, хоть видит око, да зуб неймет. Пробившись попусту час целый, пошла и |
Глібов.
Прибігла раз Лисичка у садок; вподобавсь дуже їй привітненький куток; і гарно погулять, і любо подивиться, то тим, то сим там можна поживиться. Глядить — на тичках виноград висить, густесенько, аж тички нахиляє. „От, дума, снідання смачне; усяка ягідка неначе привітає, неначе каже: „їж мене“. Та от біда яка: відкіль вона не гляне, де не зопнеться — не достане, |
говорит с досадой. „Ну, что ж! На взгляд то он хорош, да зелен — ягодки нет зрелой: тотчас оскомину набьешь“. |
облизує роток — хоч-би десяток ягідок. „Бач, каже, люде як хитрують, неначе носом чують“… А на вершечку поравсь Горобець: усюди він, проворний молодець, примазаться уміє на дурничку, — на те вже вдавсь. Побачив він Лисичку і зараз обізвавсь: „Здоровенька була, Лисичко! Поласуй з нами, молодичко! А виноград-же то який: у вашому гаю не виросте такий!..“ Лисичка думає: цвірінькало ти сучий, без тебе знаю я.. „Ні, каже, нам не йде; кислючий-прекислючий, оскома нападе!“ Розсердилась вона і подалась додому, жалкуючи, що бігла по-дурному. Так завидющий чоловік на брехні верне свій язик: чого не втне чи не достане — усе погане. |
ЗАВДАННЯ. Порівняйте між собою наведені байки. В першій байці зверніть увагу па психологію дієвих осіб; у кого з авторів більш правдиво змальовано дієвих осіб? Чому Крилов замінив ворона вороною? Хто з авторів найповніше розробив сюжети цих байок. Вкажіть нюанси в характеристиці Лисиці у другій байці. Нащо Глібів увів у байку горобця?
Порівняйте мову Крылова й Глібова з боку її близости до народної.
——————
- ↑ Історія переробок Панчатантри взята в В. Кепевича, що склав її по Бенфею. (див. „История двух басен Крылова“. (Скорочений переказ Панчатантри під назвою Птопадеса (ц. т. корисна наука) перекладено майже на всі європейські мови).
- ↑ Нуширван — 12-ий царь IV персидської династії Сасанідів.
- ↑ Цей переклад у 1816 р. був видав на французькій мові Сильвестр-де-Сасі під назвою „Calila et Dimna, ou fables de Bidpaï“.
- ↑ 2-ий царь з I персид. династії Півідадіанів.
- ↑ Цейлон. Там є гора Адамовий-Пік, на котрій, по народньому переказу, жив Адам, коли його було вигнано з раю.
- ↑ Ось у короткому переказі зразок розмови між царем і міністрами:
Молодий сокіл, розказував царь, упав з гнізда, його знайшов ворон, приніс у своє гніздо й виховав як власного сина. Коли сокіл підріс, то побачив, що він нерідний у цьому гнізді, і захотів покинути його. Ворон радив йому залишитись у гнізді і розказав про „худу кішку“.
У однієї бідної бабусі була кішка, що зовсім виснажилась, бо нічого було їсти. Одного разу вона взнала про гладку кішку, що годувалася з султанського столу, і пішла до неї. Але султан за день перед цим звелів убивати кожну кішку, яка наблизиться до його столу. Було вбито й худу кішку.
Але сокіл настоював на своєму й розказав про „славетного вояка“. В одного ремісника був син, котрий почував, що народився для війни. Своїм мечем він здобув державу. Тоді ворон поступився й одпустив сокола. Сокіл літав де-кілька днів на волі і харчувався ніжним м'ясом молодих птиць. Одного разу він сів на високій скелі, відкіля побачив багато ловців, що ловили птиць; був тут і царь тієї землі. Молодий сокіл погнався за чаплею, за котрою гнався вчений сокіл, і спіймав її. Царь звелів піймати молодого сокола. Скоро він полюбив його і завжди носив на своєму плечі.
Відсіля робиться висновок про користь подорожі. На це візир відповів, що не слід цареві міняти покій на турботи, але царь зауважив, що турботи приводять до бажаної мети, і розказав про „молодого тигра“. Один тигр був царем звірів. Навіть леви боялися ходити в його володіння. Коли-ж він помер, йому наслідував його молодий син, але звірі його вигнали, і царем став лев. Молодий тигр вирядився до звірів шукати помочи, але зайво. Тоді він покорився леву і своєю працею здобув його ласки й призначений був його наступником.
- ↑ По народнім переказам, Езоп жив у Малій Азії коло середини VI віку до Р. Х., а Панчатантра, як гадає Бенфей, складена між II вік. до Р. Х. і кінцем V після Р. Х.