20-40-ві роки в українській літературі (1922)/Микола Костомаров/Переяславська ніч
| 20-40-ві роки в українській літературі під ред. Олександра Дорошкевича Микола Костомаров Переяславська ніч (Микола Костомаров) |
Пісня моя ▶ |
|
Тако свободився народ руський з-под ига ляцького, египетського.
Ой у нашій у славній Україні
Бували колись престрашнії злигодні, бездольні години.
Ніхто Вкраїнців не ратував
Ніхто за їх Богові молитв не посилав,
Тільки Бог святий наших не забував.
Отже й прошли, і зійшли злії незгодини,
Немає нікого, щоб нас подоліли!
Переяславський староста. |
Жид Оврам. |
Чи се-б то й правда так, як ти казав?
Що чутка з тої сторони доходить,
Як із Московщини?… Все Задніпров'я
Мов грім його ударив, запалало.
З лугів, з ярів виходють гайдамаки.
Вівчарь міня на спис свою гірлигу,
Забув плугатерь ниву: леміши,
Серпи ідуть на війсковеє діло;
Старі на конях іздють, і жінки
І діти поробились козаками.
Що-дня біжать до гетьмана кравчини,
Страшенне війско стало. Лях і жид
Не мають місця голови сховати.
В Покутті, по Подоллі, по Волині
Всі городи повизволялись: скрізь
Побили старостів, повипихали
Жовнірів, замки оддались із-сили,
В церквах ніде служить нема поміхи.
І скрізь, скидаючи кровавую одежу,
Йдуть козаки до церкви дякувати Богу.
(На запитання Чужестранця, чому не піднімаються на Ляхів Переяславські козаки, Петро відповідає, що дужчі і завзятіші порозходились або забиті, а у наших усе одняли: ані шаблюки, ані рушниці, ані грошей — „Гаразд, де сила є?“)
Чужестранець (показує на груди).
Тут наша сила! (Показує на небо). Там надія
наша!
Я чоловік бувалий, много бачив;
Багацько й сам одбув і бід і лиха:
Бач, ока правого нема, і права
Рука відрублена, і тут у грудіх
Дві кулі вліплено…
Хоч золотом всього мене обвісь,
Воно не буде того кошту мати,
Як отсі рани: через їх я мушу
Усякому вкраїнцеві сказати:
Дивись і знай, що й я служив родині;
І ти, мій брате, так служить їй мусиш!…
(Як на приклад, Чужестранець вказує на кріваві події в Каневі, де сила було загублено і винних і безневинних, але-ж, як наслідок, було відімкнуто церкви, і козаки мали задоволення, що досить помстилися над ворогами.)
(В сценах II—IV описується тяжке непорозуміння на релігійному грунті, од якого визволяє переяславців Чужестранець).
І отсей лист велить вам прочитать.
(Читає):
„Дознались ми, що у Переяславі
Ляхи втісняють руських, і що досі
Не вислабонились Переяславці.
Оттим от-се, кохані православні,
П'ять тисяч війска посилаю в поміч.
Повибивавши всіх ляхів проклятих,
Умісті з нами славте, діти, Бога,
Шо спас свій люд від тяжкої недолі.
Увечері, як стане вже смеркати,
Й католики в костьол свій ізберуться,
Намітьте кожний дом, де лях живе,
Ударте в дзвін і ріжте супостатів;
А ми, почувши, явимось зараз,
Оступимо кругом весь Переяслав,
І ні одна проклятая душа
Не вихопиться відсіля із пекла.
Уранці всі ви будете слабодні,
У день святий Великдень буде двічи,
Святіш для нас: умісті з воскресе́нням
Христовим ми святитимемо й наше
З пекельної неволі визволення.
Уранці всі ми будем християне,
Увечері сьогодня будем звірі.
Шоб шани із ляхів не дать нікому,
Шоб ні єдиний не утік від смерти,
Катуйте іх: маленька дітвора
Шоб іспеклась у полом'ї сьогодні…
Шоб завтра не було тут ляцького і духу:
Бо так велить вам пан вельможний гетьман!
Весь рід скоренимо!
Ти, Герцику, вернеш свою коханку…
Кумедний чоловік? Скажи, будь ласків,
Наш визволителю, хто ти такий?
Тихше, тихше!
Коханий, милий батьку! Визволитель!
Чи мабуть се брехня, що вражі Ляхи
Тебе убили? Ні, увесь на ранах! Правда!
Чи ти живий, чи ти воскрес із мертвих?
Мана! Мана!
Ущухнули криги на рідній ріці,
І золотом ся горицвіт по луці,
І стали понурії нетрі вдягатись
І стали к лещиннику бджоли збіратись;
І звір'я іграє, і птаство співає,
І коник дорожку, ржучи починає:
Всім радощі й щастя звістила весна —
І щастя не має Вкраїна одна!
Вкраїно! Вкраїно! Така твоя доля!
Забули тебе рятувать із неволі!
Забули сусіди і діти родини;
Чи й ти, милий Боже, забув Україну?
Не чуєте весни?
Чому ви не співаєте,
Не водите танків?
Чому ви не квітчаєте
Чорнявих кіс своїх?
Чи хочете співаночки,
Шоб ми вам почали?
Чи хочете віночечки,
Шоб ми вам заплели?
Готуєм їх для вас.
Ой знаєм ми співаночки,
Ой є у нас вінки!
Іспершу ви родинонці
Слабоду узверніть;
Іспершу чужестранців ви
З родини проженіть.
Тоді приходьте гратися
Із нами на луку,
І кожному дівчинонька
Співанку заспіва,
І кожного коханочка
Квітками заквітча.
(Марина дуже сердечно зустрівається з покаліченим братом (Лисенком), але-ж на пропозицію кинути старосту і йти до Герцика — вона одмовляється, заявляючи, що старосту вона любить, а Герцика ні. Разом з цим вона клянеться, що не зрадить в боротьбі з ляхами, навпаки, допомагатиме: старосту сама віддасть в їхні руки, хоч його й любить.)
(Марина запевняє старосту в безкраїй любови до нього і поруч з цим страшенно його дорікає, що за його управління багато злого робилось українцям. Вона каже про ту помсту, яку готують Переяславці ляхам. Коли звідусіль стало чути крик, плач, староста у Марини просить шаблю, але-ж вона її кидає в Альту. Коли став наближатися народ, староста каже:)
Я чую —
Сюди біжать… в мене немає шаблі…
Немає бережіння… Лихо! смерть!…
Марино! Що ти наробила?…
Моє! мій милий! мій коханий! мій
Францішку вічно любий! Чую, чую!
Йде смерть до нас!. О серце! дай прилипнем
Губами дружка к дружці і загинем!…
(Кидається йому на шию і цілує його)
(Вона й козакам, що заарештовують старосту, заявляє про своє кохання, але йти з своїм улюбленцем одмовляється і кінчає дні свої в манастирі.)
І утерявши на-вік се кохання —
Мені збирати нічого на світі…
Чого я тут не долічивсь?.. Лисенку!
Ви одоліли: завтра вранці наші
Ляхи, котрі сьогодні вас топтали,
Із города повийдуть, як вигнанці,
Із соромом, з наругою, за посміх
Блукати по світу… Ви одоліли!
Кровава свара наша закінчилась…
І ви ще, одолівши нас, як добрі,
Нас милуєте! О, ви добросерді!
. . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . Я не дивуюсь —
Тобі огидло все одно та те-ж:
Ти й вигадав сильнішую наругу
Над ворогом своїм… Ти молодець!
На вигадки голінний! Ох, козаче!
Чи справді думаєш, що, один раз
Пошанувавши нас, ти стер всю кров,
Шо проливав два роки по Вкраїні?
Чи справді думаєш, шо одним разом
Ти розщитався з нами… Рідна кров,
Шо вслід тебе текла, і сльози бідних,
Випа́лені і винищені країни —
Кричать мені о помсті проти тебе…
Життя мені не дороге. Лисенко!
За всі твої наруги і мучення,
За всі біди і лиха і напасти,
Шо так колись на нас розтошно сіяв,
Тепер зо мною пощитайся! — Бийся!
(Вихоплює із рук у козака шаблюку).
Оттак-то, бач. їх шанувать, проклятих!
(Вихоплює шаблю; січуться).
Лисенко (проколює старосту).
У пекло, к шайтанам, своїм братам!…
(Староста захитався; потім ухопив обома руками шаблюку, рванувся на Лисенка, вдарив його, Лисенко його удруге, і обидва попадали, на землю).
Швидче сюди! перев'язати…
Всі перев'язки… Я кінчаюсь… Ляше,
Нам смерть обом… прости мене
За смерть твою, я за свою прощаю…
Мене зо світу, де нема нічого
Для мене… Помремо братами. Друже!
Дай руку, і нехай в примирі нашім
Примириться із Польщею Вкраїна!…
Ой!.. Герцику… перекажи Марині,
Що я ії кохаю.. (Умирає).
(Козаки збігаються коло Лисенка)
Де пан-отець?.. А! осьде він: у мене
Вже й очи мутються… Прощай, пан-отче!
шанувати Ляхів?
Згляніть: ваш визволитель осьде мертвий…
Сюда убійника! Розірвемо!
Ізнечемо!.. Наш батьку рідний! на-що
Покинув нас!?…
Сказать їм щось, та дайте мні водиці…
(Анастасій побіг за водою; Герцик піддержує йому голову; Лисенко п'є).
Народе православний!.. Знайте всі,
Шо і вояк буть мусить чоловік
І християнин… Усіх ляхів
Повипускайте завтра вранці… Хай
Ідуть собі із Богом до родини…
Прощайте, братці!.. Хай вам Бог поможе!
Моліться всі за грішну мою душу!
(Вмирає).
(Після заклику Анастасія, беруть тіло Лисенкове й
несуть його до церкви.)