20-40-ві роки в українській літературі (1922)/Микола Костомаров/Переяславська ніч
20-40-ві роки в українській літературі під ред. Олександра Дорошкевича Микола Костомаров Переяславська ніч (Микола Костомаров) |
Пісня моя ▶ |
|
Тако свободився народ руський з-под ига ляцького, египетського.
Ой у нашій у славній Україні
Бували колись престрашнії злигодні, бездольні години.
Ніхто Вкраїнців не ратував
Ніхто за їх Богові молитв не посилав,
Тільки Бог святий наших не забував.
Отже й прошли, і зійшли злії незгодини,
Немає нікого, щоб нас подоліли!
Переяславський староста. |
Жид Оврам. |
Чи се-б то й правда так, як ти казав?
Що чутка з тої сторони доходить,
Як із Московщини?… Все Задніпров'я
Мов грім його ударив, запалало.
З лугів, з ярів виходють гайдамаки.
Вівчарь міня на спис свою гірлигу,
Забув плугатерь ниву: леміши,
Серпи ідуть на війсковеє діло;
Старі на конях іздють, і жінки
І діти поробились козаками.
Що-дня біжать до гетьмана кравчини,
Страшенне війско стало. Лях і жид
Не мають місця голови сховати.
В Покутті, по Подоллі, по Волині
Всі городи повизволялись: скрізь
Побили старостів, повипихали
Жовнірів, замки оддались із-сили,
В церквах ніде служить нема поміхи.
І скрізь, скидаючи кровавую одежу,
Йдуть козаки до церкви дякувати Богу.
(На запитання Чужестранця, чому не піднімаються на Ляхів Переяславські козаки, Петро відповідає, що дужчі і завзятіші порозходились або забиті, а у наших усе одняли: ані шаблюки, ані рушниці, ані грошей — „Гаразд, де сила є?“)
Чужестранець (показує на груди).
Тут наша сила! (Показує на небо). Там надія
наша!
Я чоловік бувалий, много бачив;
Багацько й сам одбув і бід і лиха:
Бач, ока правого нема, і права
Рука відрублена, і тут у грудіх
Дві кулі вліплено…
Хоч золотом всього мене обвісь,
Воно не буде того кошту мати,
Як отсі рани: через їх я мушу
Усякому вкраїнцеві сказати:
Дивись і знай, що й я служив родині;
І ти, мій брате, так служить їй мусиш!…
(Як на приклад, Чужестранець вказує на кріваві події в Каневі, де сила було загублено і винних і безневинних, але-ж, як наслідок, було відімкнуто церкви, і козаки мали задоволення, що досить помстилися над ворогами.)
(В сценах II—IV описується тяжке непорозуміння на релігійному грунті, од якого визволяє переяславців Чужестранець).
Чужестранець. Пан гетьман вам поклон свій посилає,І отсей лист велить вам прочитать. Петро. Як?Чужестранець. Так. (шум між народом).Герцик. Вони сього не стоють, та й не хочуть.Чужестранець. Готове військо, я його привідця.Увечері, як стане вже смеркати, Христовим ми святитимемо й наше Всі. Смерть католикам! смерть їм, супостатам!Весь рід скоренимо! Чужестранець. Не дуже-то гвалтуйте, шоб не вчули.Ти, Герцику, вернеш свою коханку… Петро. Хто ти,Кумедний чоловік? Скажи, будь ласків, Чужестранець. Лисенко! (Усі з криком до його кидаються; розпроси, шум, гвалт. Тихше, тихше! Голоси. Як? що? Хіба вже мертві устають?Коханий, милий батьку! Визволитель! Чи ти живий, чи ти воскрес із мертвих? |
Хор. Хор усіх. Та вже засвітила зоря весняна!Ущухнули криги на рідній ріці, Хор хлопців. Дівчата-небожаточка, Не чуєте весни? Хор дівчат. Не треба подаруночків,Готуєм їх для вас. Ой знаєм ми співаночки, |
(Марина дуже сердечно зустрівається з покаліченим братом (Лисенком), але-ж на пропозицію кинути старосту і йти до Герцика — вона одмовляється, заявляючи, що старосту вона любить, а Герцика ні. Разом з цим вона клянеться, що не зрадить в боротьбі з ляхами, навпаки, допомагатиме: старосту сама віддасть в їхні руки, хоч його й любить.)
(Марина запевняє старосту в безкраїй любови до нього і поруч з цим страшенно його дорікає, що за його управління багато злого робилось українцям. Вона каже про ту помсту, яку готують Переяславці ляхам. Коли звідусіль стало чути крик, плач, староста у Марини просить шаблю, але-ж вона її кидає в Альту. Коли став наближатися народ, староста каже:)
Я чую — Марина. СерцеМоє! мій милий! мій коханий! мій |
(Вона й козакам, що заарештовують старосту, заявляє про своє кохання, але йти з своїм улюбленцем одмовляється і кінчає дні свої в манастирі.)
Староста. Кохавши за життя такую душу,І утерявши на-вік се кохання — Ти розщитався з нами… Рідна кров, Герцик. Безумний!Лисенко. Е, ні! він ще й хвабрувати!Оттак-то, бач. їх шанувать, проклятих! Герцик. Лисенко! брате! ранили!… лихо! лихо!…Швидче сюди! перев'язати… Лисенко (лежачи). Не ранили, а вбили. Дарма, брате,Всі перев'язки… Я кінчаюсь… Ляше, Староста (лежачи). Лисѐнку! дякую!.. Ти слабонивМене зо світу, де нема нічого Лисенко. Ох, душно!.. Підведіть мене хоч трошки…Де пан-отець?.. А! осьде він: у мене Анастасій. О господи! Твоя і власть і воля!Козаки і народ (прибігають з криком). Слабода! слабода!.. На-що се і хто приказавшанувати Ляхів? Анастасій Мовчіть… Вже й так Господь вас покарав!Згляніть: ваш визволитель осьде мертвий… Народ (кричить). Лисенку! батьку! Хто його? Ох, дайтеСюда убійника! Розірвемо! Лисенко (тихо) Ох!.. разстебніть мені… я хочу трошкиСказать їм щось, та дайте мні водиці… Народе православний!.. Знайте всі, (Вмирає). Герцик. Не дише, вмер!..Голоси. Умер!.. умер!.. (Голосять).(Після заклику Анастасія, беруть тіло Лисенкове й Герцик (позаді їх). А як мені — і празника немає!
|