Пан посватався і взяв дівчину.
І прижив він з нею три дитини.
І три роки вона панувала
На четвертий її поховали.
Пан поплакав по своїй коханці,
Далі й оженився на панянці.
Нехорошу вибрав він панянку:
Малі дітки плакали що-ранку.
Вона од них чолом не приймала.
Сиріток ногою відпихала.
Як плакали вони питки, їстки;
Говорила: пропадіть ви, дітки!
Взяла у них подушку біленьку,
Положила соломку гниленьку.
Взяла вона свічку із кімнатки,
Лягли дітки в темній хаті спатки.
Лякалися, плакали, не спали.
Слізоньками неньку викликали.
Чує ненька, дітки жалібненько
Плачуть, кличуть: де ти, де ти, ненько?
І до Бога душечка летіла:
„Пусти, Боже, до діток з могили!“
— „Лети, мати! тільки не барися:
Кукурікне, — в могилу вернися.“
Зозуленька пізно прилітає,
Кватирочку в пана одсуває.
Входить мати до діток в кімнатку:
„Чого лягли на соломці спатки?“
— Забрала в нас подушечки пані! —
„Чом свічечка не горить в ліхтарні?“
— Взяла пані й свічечку з ліхтарні.
Мамо, мамо! нас не любить пані!
Мамо, мамо! дай нам їстки, питки!
Не кидай нас, бо ми твої дітки! —
Вона тихо ключі в сонних брала.
Сорочечки з скрині повиймала.
Діточки нагодувала, вмила
І в біленькі сорочки оділа.
Далі сонним ключі оддавала,
Сумна, страшна до їх промовляла:
„Зоставила я засіки повні;
За що-ж мої діточки голодні?
Я придбала пряжі повні скрині:
За що-ж діткам спати на гнилині?
У коморах воскові кружала;
Чи то й лою на свічку не стало?
Як кликнуть що раз мене небогу
Мої дітки, — підемо в дорогу,
На суд вкупі підемо до Бога. —
Ви, дітки мої, і я, небога.
Як заплачуть діточки голодні,
Ляжете ви на столі холодні.
Як без світла ніч дітки злякає,
На труні в вас свічка запалає.
Як заплачуть вони на гнилині,
Спатимете в гнилій домовині.“
Як сказала, — і пропала. Мова-ж ізлякала
Панею і пана;
Вони дітки голубили, годували, мили
Що-дня, пізно й рано.
|
