Як совітська Москва звоювала Україну?/Як ставився український народ до московської окупації?

by Аркадій Животко

◀ Якими способами звоювала Московщина Україну?

Як совітська Москва звоювала Україну? Аркадій Животко Як ставився український народ до московської окупації?

Виписки ▶

Львів: Соймовий клюб У. С. Р. П., 1934

Як ставився український народ до московської окупації?

Як же зустрічало цей похід Москви на Україну місцеве українське населення?

Відповідь на це питання дає нам передовсім факт довголітної боротьби українського народу проти цеї окупації. Армія Української Народньої Республики, утворена з селян і робітників, боронила української землі і народу від 1918 р. аж до 1920 р. Колиж ця армія була, зморена тифом, розбита московською перевагою, то все одно український трудовий народ ще до 1922 р. піднимав проти окупаційної совітської влади масові повстання.

Відповідь на це питання знаходимо також серед опублікованих большевицьких споминів чільних учасників походу, праць їх, серед тогочасної совітської преси, літератури, в постановах та відозвах партій і т. д.

Так, оповідаючи про весну 1918 року, большевицький історик М. Майоров зазначує:

„Селянство в цій боротьбі не співчувало з большевиками, остаючись пасивним³⁷.

Теж саме знаходимо у Б. Качинського, який, кажучи про земельну політику Соввлади на Україні, підкреслює становище селянства такими словами:

„Українське село мусіло йти на жертви і віддавати всі свої, вже в найбільшій мірі розграбовані в себе в часі німецької окупації, запаси без відповідної заміни на товари. Зробити того без крайнього напруження, без найбільших ускладнень і величезного спротиву не тільки заможних, але частинно й середняків село, розуміється, не могло“³⁸.

Такі спротиви часто виливалися в місцеві селянські повстання. Так, наприклад, про це свідчить »Червоное Козачество«:

„Більша часть Правобережної України і деякі райони лівобережних, настрашені стяганням харчів („развйорстка“) і „комунією“ були настроєні різко проти совітів. Наслідком того вибухали місцеві селянські повстання, що відразу захоплювали територію кількох повітів³⁹.

Про поважні виступи українського села свідчить і Качинський:

„Хвиля протиколєктивістичних настроїв у богатьох місцях найшла вислів у більше або менше поважних виступах значних мас села.“⁴⁰

Відпорне становище українського селянства до совітської влади, що прийшла з Москви, посвідчують також два большевицькі історики С. Коган і Н. Межберґ у таких словах:

„Антирадянський настрій більшости селянства до осени 1919 р. викликав ряд причин і обєктивного і субєктивного порядку в розумінні політики радянської влади. Радянська влада за цей час не зуміла ні перемогти впливу куркульства, ні притягти на свій бік більшости селянства. Радянська влада не передала всієї поміщицької землі і всього реманенту 1919 р. селянству, несвоєчасно для України провела націоналізацію землі, незвичайним для громадянської війни чином формувала орґанізацію комун. Оці заходи і підняли селянство в 1919 р. проти радянської влади⁴¹.

Але й не тільки заможні та середняцькі верстви українського селянства виявляли спротив, а також і безземельне селянство виступало проти совітської влади. Про це свідчить згаданий вже нами В. Качинський, ось як:

„…Були випадки, коли харчеві орґани стрічали пасивний спротив навіть з боку комбєдів (комітетів бєдноти)… Тому що біднота мусіла спасати власне життя і мізерне господарство, то вона мусіла ставити опір проти витягання хліба…“⁴²

Як вже згадано, спротиви проти совітської влади часто виливалися в збройні повстання. Повстанці-селяни часто видавали окремі заклики до боротьби, котрі розсилали до дальших околиць. Один з таких закликів приводить В. Качинський. Ось його зміст:

„Ми, селяни Никополя, Лапинки, Довгалівки і Новомиколаївки натерпівшись під гнетом комунізму в ночі під свято Святої Тройці 26 травня повстали проти насильників-комуністів і скинули їх владу, а замісць неї поставили свою селянсько-робітничу владу зпоміж відомих нам чесних працівників, до яких ми маємо довіря, а не світових лайдаків — грабіжників, які були перше.

Товариші трудящі! Ми хочемо не комуни, а своєї виборної влади і мирного та спокійного життя.

Геть комуну! Ми ваша передова сторожа. Піддержіть нас, чим можете: людьми, зброєю, хлібом“⁴³.

Про вороже становище бідних, безземельних селян до совітської влади свідчить також большевицький історик Анішев. Він пише:

„Совітська влада не змогла обхопити своїм впливом українське село не тільки в його заможній части, але… й біднішу часть селянства. Про це говорять такі факти, як виступи біднішої части селянства проти Совітів“⁴⁴.

Про настрої українського селянства (бідноти та середняків) проти совітської московської влади красномовно оповідають зрештою доповіді аґітаторів »Агитационно-Просветительнаго отдела« камянецького повітового комісаріяту.

Так наприклад аґітатор, на призвище Юзов, доповідаючи голові цього »отдела« про селянське віче в с. Кисілівці, пише, що на цьому вічу були безземельні, малоземельні селяни та середняки.

„Селяни слухали мене — каже Юзов — з недовірям, не дивлячись на мої довгі „уговори“, мені не тілько не вдалось з'орґанізувати комуністичні ячейки, но навіть „избы читальни“ (хати-читальні)…“

Так в с. Кисілівці. А от що каже доповідь про с. Островчани Довжецької волости:

„Приїхав і скликав комітет бідноти. Складається він дійсно з бідних, но зустріли вони мене… дуже вороже. Зразу навіть не хотіли дати балакати… на зроблені скілька разів запитання, чи визнаєте ви совітську владу, вони відповіли мовчанням…“

З докладу другого аґітатора:

„Село Великі Армяни. Селяни заявляють, що ніяких большевиків-комуністів вони не визнають і їм нічим не допоможуть — ні людьми, ні хлібом, одним словом нічим…“

До цих докладів голова »Агитационно-Просветительнаго Отдела« в своїй доповіді Камянецькому Ревкому додає, що цитовані місця являються найбільш типовими та характеризують ясніше всього стан села і його відношення до совітської влади*.

Цікавий літературний опис укр. села в тім часі, та його настрою подає московський, большевицький письменник Е. Бражньов у своїм творі »В диму костров«. Він описує там ось так вражіння московських большовицьких військ по приході на Україну.

Переходили мовчазною країною, таємною територією. Переяслав, Канів, Тараща, Золотоноша, фабрика бандитизму, розбійнича кузня, в котрій щойно затер кроваву квашу Зелений. І тут ніхто нічого не знав! Тут усі були невинніші від недошеного дитяти і менше знали як пень у лісі. Зелений? Про такого слихом не чули. Банди? Таких з роду не було. Вони нічого не розуміли, нікого не бачили, про ніщо не чули. Тупий вигляд, скрадений погляд, лукава, бистра як блискавка усмішка. Ріж на кавалки, нічого не виріжеш…

Хороводом танцювали села й хутори. Мирний, вишневий рай, тишина й сон серед білих хаток — але все те була одна маскарада, нічого більше. За декораціями таїлося щось такого, що слабо подобало на селянську ідиллю.

Слизьке тіло бандитизму — ось що крутилося за кулісами малоросійської опери. Обріз і ручну бомбу прятали під спідницею українських красавиць.

З наведених урядових большевицьких документів ясно видно, що українське селянство не тільки що не покликало совітської влади з Москви на Україну, але крім того виступало проти совітської окупації збройним опором і повстаннями. Таким чином совітська, комуністично-большевицька влада на Україну прийшла проти волі українського селянства і тому вона не мала і не має права називатися селянською владою.

Але є ще такі люди, котрі з легкодушности вірять московській большевицькій пропаґанді про те, що комуністична диктатура на Україні — це »диктатура українського пролєтаріяту«, робітництва. Якжеж ставилося українське робітництво до наступу московської совітської армії на Україну? Чи справді ставилося робітництво до совітської московської армії як до свого визволителя, як про це говорять большевицькі аґенти?

Отож навіть большевицькі документи мусять признати, що місцеве робітництво на Україні ставилося до московської совітської окупації явно ворожо. Місцеве робітництво піддержувало Українську Народню Республику й здобутки української революції, а про »совітську революцію« ані слухати не хотіло. Більшість місцевого робітництва не хотіла московських большевицьких визволителів; навіть робітничі »совіти« на Україні (ради) — але — дійсні, а не фальшовані большевицьким способом — не хотіли мати нічого спільного зі совітською московською армією, що йшла війною проти України. Тільки мала меншість націоналістично і шовіністично настроєного московського робітництва на Україні і частина жидівського пролєтаріяту йшла за кровожадною і грабіжницькою демаґоґією большевицьких комісарів у Москві. Величезна більшість пролєтаріяту України була рішучо проти совітсько-московської окупації. Про це свідчать такі большевицькі документи:

Командант московської армії проти України Муравйов у письмі до начального команданта Антонова заявляє дослівно:

„Місцеві совіти і пролєтаріят не хотять боронити революції (большевицької!), своєї власної влади (большевицької) і перешкаджають другим її боронити, чого живий приклад — Одеса“⁴⁵.

Всеукраїнський Центральний Комітет Професійних Робітничих Союзів видав був проти московської большевицької окупації таку відозву:

Робітники! Боротьба „Профсоюзів“ за права і добробут робітників не досягла своєї мети. З кожним днем ми позбуваємося своїх позицій. І зараз опинились ми голі, босі, без праці, без жадних прав, без віри в краще майбутнє. Большовицько-комісарський чобіт розтоптав і ті наші завойовання, які тяжкою боротьбою були здобуті нами ще за часів царського самодержавія… „Робітничо-селянська влада московського совнаркому зробила те, що і робітники і селяни ніяк не дочекаються тої пресвітлої години, коли можна буде позбутися цієї влади“.

В записках Антонова знаходимо опис робітничого спротиву на залізницях:

„Майже кожного дня — каже комісар Антонов — невловима рука творила пакости самому рухові (на залізниці) — заганяла в далекі, глухі кутики ваґони з набоями і патронами, робила зудари („карамболі“) цілих транспортів і т. д. Памятаю випадок, коли проти мого ваґона на сусідних шинах застрягло на пару днів кілька ваґонів з ручними ґранатами і набоями, а в ночі під ті ваґони хтось кинув зпоза паркану ґранату, яка на наше щастя не трісла. Випадок зі злобним зударом на стації Сіль нашого ешалона з артилєрією не був одиноким… Запізнювання стали звичайним явищем, як і відправлювання замісць одних ваґонів других з цілком іншого рода тягарем…“⁴⁶

Цікаве свідоцтво про відношення робітничих і салдатських совітів на Україні до московського большевицького наїзду дає большевицький командант Муравйов у своїм звіті до Антонова про Полтаву:

„Щодо становища місцевого совіта, то воно надзвичайне непевне. Салдатська секція і причаливші до неї правим крилом члени совіта винесли резолюцію, якою не признають Харківської Ради (Комісарів). Совіт забарикадувався, окруживши себе артилєрією і кулеметами“⁴⁷.

Як бачимо, то совіт робітників виставляв проти буцім своїх московських освободителів — гармати. Так саме вороже до большевиків було становище робітничих і салдатських совітів у Києві:

„В Києві було положення найменше пригоже для (влади московських) совітів… Навіть совіт салдатських депутатів був настроєний проти большевиків і піддержував (Українську Центральну) Раду“.⁴⁸

Пізніше пробувала большевицька влада набирати військові відділи також з українського селянства. Але ці відділи зовсім не були настроєні прихильно для большевицької влади. Ось що вони робили:

„Вони громили чека по містах України (Київ, Полтава) і улаштовували повстання з вибиванням комуністів.“⁴⁹

Як відомо і як було вже нами згадано, в кінці 1917 року (грудень) у Харкові відбувся зїзд Совітів, названий Всеукраїнським Зїздом Рад. Очевидно, що це не був ніякий Всеукраїнський Зїзд Рад, бо на ньому були лише представлені деякі ради Донецького району, і 124 большевиків, які забралися із правдивого Всеукраїнського Зїзду Рад, що саме відбувався у Києві, де большевики потерпіли поразку: Цей Всеукраїнський Зїзд заявився величезною більшістю за довірям Українській Центральній Раді. Отож большевики цей районовий донецький зїзд деяких рад назвали фальшиво всеукраїнським, і про людське око утворили буцім окремий уряд совітської України, щоби в той спосіб можна було Москві краще провадити війну проти України.

Проти того большевицького фальшу виступили були рішучо не лише українські соціялісти, але й російські соціял-демократи, котрі видали були проти того самозванчого Зїзду окрему деклярацію.

Заява російських соціял-демократів (меншевиків) говорила таке:

Не беручи на себе відповідальности ні за одну постанову безправного і зовсім неправосильного зїзду, ми з особливою силою і рішучістю виступили проти тих постанов, котрі піддержують ту злочинну і братовбийчу війну, що її Совіт Народних Комісарів грозить розпочати з демократичним урядом України („Изв. Юга“, 1917 ч. 224)

Також українські комуністи-большевики виступили були рішучо проти цеї московської провокації. Центральний Комітет партії українських комуністів видав тоді такий маніфест:

Центральний Комітет іменем всеукраїнського Зїзду (партійного) большевиків, в імя мира пролєтаріяту, вимагає заперестати воєнну діяльність на території Української Республики. Звертаючи ся до Совітської Росії Центральний Комітет вимагає, щоби вона вплинула на анархічні банди, що зібралися коло її границі. Українські большевики мають свій новий осередок у Києві і той осередок знає ліпше положення укр. робітництва, котрому треба мира, революційного порядку й дальшого соціялістичного змагання.

У цей спосіб ворожо відносила до накиненої Москвою влади у Харкові, та до воєнного нападу Москви правдиві укр. комуністи.

Спершу розпорошені повстання приблизно з квітня 1919 р. почали набирати виразних орґанізаційних форм.

На чолі їх орґанізацій та керування повстанським рухом, став Центральний Повстанський Революційний Комітет.

Активну участь в орґанізаційнім керуванні повстанням взяли члени Української Партії Соціялістів-Революціонерів (УПСР) та Української Соц.-Дем. Роб. Партії — (УСДРП).

З невеликих, незвязаних між собою повстанських ґруп Центральному Повстанському Комітетові пощастило створити цілі повстанські дивізії в кілька десятків тисяч повстанців.

Про настрої, бажання, та стремління українського селянства й повстанців, свідчить один з членів Центрального Повстанського Комітету — О. Щадилів у цей спосіб:

„…настрій у селянства і повстанців яскраво протикомуністичний, але цілком виразно протиреакційний…“*.

Тойже О. Щадилів в одній зі своїх промов такими словами характеризує причини, що викликали повстання та ті цілі, що їх поставили собі повстанці:

„…наша дорога лежить до цілковитого звільнення України від окупантів-комуністів. Комуністи неправдою завоювали наш край, руйнують його, грабують й насміхаються над українським трудовим народом.

Повстало наше селянство й під керуванням своїх провідників Центр. Повстанського Комітету завзято бється й виганяє грабителів зі своїх рідних сел, міст та цілої України…

Битись нам, повстанцям, приходиться на два фронти проти комуністів і проти буржуазії, яка йде на нас з Деникіном… Бореться селянство й українське робітництво, що повстали за одно, за вільну і незалежну Українську Республіку, де би панував сам працюючий нарід…“**

Найбільш яскраву характеристику політичного становища на Україні 1919 року дає статистика робітничих і селянських повстань проти опанування України совітськими московськими військами. Цю статистику подає Х. Раковський. З тих статистичних даних бачимо, що на Україні тільки з 1-го квітня до 1-го травня відбулося 93 повстання, а з 1-го червня до 19-го червня 207 повстань⁵⁰.

Було це гідною відповіддю місцевого українського трудового населення на прихід чужих сил та завоювання ними України.

Так висвітлюється перед нами мета й способи московського походу на Україну з його наслідками.

Разом з тим подані нами матеріяли вказують на дійсне обличча того, хто сьогодні намагається переконати світ в своїх протиінтервенційних засадах і стремліннях, хто виступає речником »світового миру« і в тойже час систематично, в найжорстокіший спосіб винищує трудове населення підбитої силою зброї України, як каже Д. Гуменна, оповідаючи про виникнення одного з Радгоспів (»Червоного Перекопу«):

На пройденому його шляху лишають ся тільки жахливі картини цілих селищ; здавалось пройшла тим краєм якась згубна війна, набоями поваляла села, ґазами отруйними винищила людей. Так мертво визирає краєвид (Д. Гуменна: „Кампанія“)

А письменник Ґео Шкорупій представляє Україну в своїм творі „Жанна батальонерка“ ось так:

„Україна — нещасніша з колоній, бо її посіли некультурні варвари, яких вона колись учила абетки. Хто звільнить її синів від тієї темряви, від вогких павучих обіймів, що несуть з собою брутальні завойовники? Лише татарське ярмо можна порівняти з тим ярмом, бо воно брудне й не несе з собою ніякої культури. Воно несе з собою культуру пригноблення, дрессировки й випікає з мясом будьяку свіжу думку… де сьогодні ніхто вже не сміється, ніхто не всміхнеться, ніхто не заспіває, хіба з наказу, звідки лине світом лише жахливий зойк та стогін голоду і смерти бестіяльно скатованих людей…

---