Як будується оповідання/Як зробитися новелістом

by Майк Йогансен

◀ Переднє слово

Як будується оповідання Майк Йогансен Як зробитися новелістом

Авантурне журнальне оповідання ▶

Харків: Книгоспілка, 1928

ЯК ЗРОБИТИСЯ НОВЕЛІСТОМ

На жаль я не історик літератури і не літературний критик.

Кажу на жаль, бо, бувши б критиком, чи істориком літератури, я міг би починати таку собі книжку просто з мосту якими-небудь заялозеними цитатами, в спокійній певності, що мій ранг і наукова степінь досить оборонять мене від нападів некваліфікованих баламутів. Я спокійно міг би аналізувати літературні явища, для мене всі вони були б рівноцінні і однаково цікаві. З однаковим ентузіязмом я студіював би нотатки, зроблені на полях біблії Гулаком-Артемовським, ложку, якою Тарас Шевченко їв кашу з салдатського казана, його халяву і вірші поета Гадзінського, чи заяву Сосюри про вихід з Вапліте. Всі літератори й твори їхні були б переді мною рівні, як перед саваофом, але я зробив би їх нерівними перед людьми. Задавак і тих, що багато про себе думають я обізвав би нахабами і дурнями, а просвітян і нищих духом звеличив би у серйозних письменників. Я шамраїв би щось невиразне про таланти й плювачив би на серйозних майстрів, словом, сказати, душа моя мала б повну втіху і спокій у діях своїх.

Апе не бувши, на жаль, ні критиком, ні істориком літератури, я повинен попереду набриднути читачеві усякими принциповими розмовами, бо не маю ні рангу, ні звання, що дозволили б мені досхочу шамрити щось невиразне й дурне, а почуваю, що мушу попереду договоритися з читачем про принципи, терміни, нарешті навіть про саме поняття літератури, ба й про саме поняття мистецтва. Ніякі трюки, ніяке підсування гнилого барахла замість свіжих ідей, мені, в силу відсутности рангу й звання професорського, очевидно не вдадуться: нема чого, ясна річ, їх і пробувати.

Що таке мистецтво

Отже попереду дозвольте про мистецтво взагалі. Що таке є мистецтво? Багато томів написано про це, моря чорнил проллялися в ім'я цього, учителі словесности та професори естетики наказали не сім, а сімдесят раз сім кіп гречаної вовни і що б ні сказати тепер про мистецтво, яке б слово про нього ні прикласти, його запевне десь одшукають і виголосять: „було вже й таке“.

Але в цім, можлива річ, великої потреби тепер немає. Той, хто ставить запитання, наполовину вже відповів на нього. Вся сила в умінні ставити запитання і в умінні заперечувати неправильні формули запитання.

Колись усі заспіль філософи сушили собі голови над гносеологією, теорією пізнання. Який стосунок поміж пізнаванням та його об'єктом, тим що пізнається взагалі? Наскільки людське пізнання правильне? Чи є в світі ще що-небудь окроме пізнання?

Минули десятиліття і проблема чистого пізнання зійшла з кону. Натомість народилася і розвивається нова проблема: проблема практичної вартости конкретного наукового пізнання в тій чи іншій сфері виробничого процесу. Простіше: не що таке пізнання, а яке технічне значіння цього пізнання? Як воно допомагає людям жити?

Півста літ тому проблема будування парової машини й проблема вжиття часточки „ἄν“ у грецькій прозаїчній мові були рівні перед богом і директором гімназії. Тепер вони не рівні: їхню нерівність у системі знань визначає нерівність їхнього значіння в продукційному процесі.

Роля мистецтва в виробничому суспільному процесі

Аналогічно до зміни в формулах проблеми пізнання, до заміни абстрактної теорії чистого пізнання на практичну методологію наукового пізнання, до заміни психології на рефлексологію, богословія на історію релігій, аналогічно до цих замін, що є пізнання? що є душа? що є бог? аналогічно до цього ми заперечуємо формулу: що є мистецтво, як основну, а висуваємо, як основну, другу формулу: — яка роля мистецтва у виробничому процесі? Усі головні визначення природи мистецтва — „метод пізнання“, „один з способів організації“, „прояв полової енергії“ і інші — ми відразу визнаємо за постановлені метафізично і скільки б правди не було в кожному з них зокрема, в цілому всяке з них неправдиве; hinc illae lacrimae! Звідси й сльози, і суперечки, і відсутність однієї платформи навіть у марксистів. Усі ті визначення беруть на приціл якусь одну з секундарних, другорядних ознак мистецтва і сути явища не обхоплюють.

Отже для того, щоб визначити основну посутню ознаку мистецтва, як одної з надбудов, ми мусимо помарксистськи виходити не з метафізичних дефініцій, навіть не з історії мистецтва і його настання, а з ролі мистецтва в теперішньому суспільному виробничому процесі. Ця його роля може не показати нам, чим було мистецтво раніше, та мусить показати, що воно є зараз. Бо основна теза марксівської філософії, як ми її розуміємо, є така: нам нецікаво і не завжди можливо знати що єсть А взагалі, нам цікаво знати і завжди можливо, яку ролю займає А в виробничому процесі зараз, у капіталістичному світі, і яку ролю А може відогравати в соціялістичному продукційному процесі негайно після революції.

Мистецтво поміж чаєм і сельтерською водою

У протилежність геометрії, юриспруденції, навіть релігії, що всі вони в сучаснім капіталістичнім виробничім процесі відограють ролю організаційних надбудов, мистецтво прямого відношення до виробництва не має. Мистецтво є в капіталістичнім суспільстві один з гатунків розваги, один з факторів відпочинку від роботи.

Недоцільно сперечатися з цим. Можна, звичайно, знайти такі випадки, де мистецький твір мав пряму непосередню ролю в виробничому процесі, — для того, щоб переконатися, що ці випадки… є винятки. Отже доводити цього твердження ми не будемо. Ми послухаємо, як його будуть спростовувати, а головне — як доведуть протилежне: що мистецтво має таке ж значіння у виробничому процесі, як, скажемо, тригонометрія. Натомість ми спробуємо довести, що таке саме значіння мистецтва і в нашій, соціялістичній спілці. Для цього ми просимо пролетарських і селянських письменників, забувши на хвилину, що мистецтво годує їх і одягає, стати на точку погляду пролетарів та селян і оцінити ролю мистецтва в житті робітника та хлібороба у нашій країні. Ми просимо зважити, який фактор кардинальніший, дужчий, впливовіший у житті згаданих класів; скажемо, мистецтво чи горілка? Або ж мистецтво чи тютюн? Що має більшу масовість і що має більший, постійніший уплив на маси? Питання, що важніше: мистецтво чи їжа, ми не будемо навіть ставити, бо рівняти мистецтво до їжі, чи навіть давати мистецтву преферанс перед їжею можуть, ясне діло, тільки зостатні ідеалісти або шахраї від марксизму.

Таким чином, з'ясовується, що в наших умовах мистецтво міститься десь поміж мороженим та сельтерською водою що до ролі своєї в виробничому процесі.

Мистецтво після соціяльної революції в Европі, наприклад

Але і згодом, і після соціяльної Революції в усій Европі мистецтво не буде значним фактором у продукційному процесі. І то ось через віщо.

У протилежність богданівцям ми стверджуємо, що мистецтво аж ніяк не організує людей, а тільки дезорганізує. Що правда, шановний Олександер Олександрович уживав слово „організувати“ настільки широко, що від його первісного значіння нічого не зосталося. Це слово зробилося в Богданова просто дієслівною звязкою („copula“ в логіці). Ми ж беремо організування і дезорганізацію як два протилежних і зовсім зворотніх поняття. Так от мистецтво (поскільки зоно впливає взагалі) збурює емоціональну сферу й таким чином дезорганізує людину, як логічну машину. Мистецтво заміняє мисль на почуття, розрахунок на афект, — а це ми можемо з повним правом назвати дезорганізацією (коли, звичайно, не гратися словами).

Мистецтво дезорганізує людей

Отже, коли не гратися словами і не взивати збурення емоцій „організацією дезорганізації“, мистецтво дезорганізує людину. Де ж може придатися пролетаріятові отака дезорганізаційна штучка?

Ясно, що тільки в критичний момент, у самий момент революції. Мистецтво, створене вищими класами (пригноблені класи не мають змоги утворювати розвинене мистецтво, а тільки консервують старе), може придатися як невеликий дезорганізаційний мотив проти тих самих класів. Саме цим і пояснюється, що ліві мистці в Росії (і в Німеччині і Франції) стали були на бік соціяльної революції, — маючи, однак, читачів і глядачів тільки серед вищих класів. Вони відограли свою ролю, розкладаючи ці класи — падіння феодалізма і буржуазії було точкою піднесення лівого мистецтва. Тепер же, під час будівничої роботи, справжнє мистецтво стало непотрібне, воно тільки заважало б і ось з під матраца на подушку вилазять усякі АХХР'и, АХЧУ, напостовці, та інші фальсифікатори.

Поезія і лімонад

Таким чином, хоч мистецтво ще й зараз має стосунки до полового життя людини і поруч з галстуками, букетами і цукерками допомагає, приміром, хлопцеві, здійснювати ідею своєї мультиплікації (просто кажучи, розплодження), хоч воно і являється, правда в мікроскопічній дозі, джерелом пізнання (і те джерело є смердюче та каламутне), хоч воно і відограє невелику дезорганізаційну ролю, корисну в момент революції, але то все є акциденції, а субстанція, суть мистецтва то є розвага. Соціяльна вартість мистецтва дорівнюється приблизно вартості мороженого й сельтерської води літом та гарячого чаю взимі. Соціяльна виробнича функція мистецтва така, як каруселі чи невинної гри; словом — це один із способів відпочивати. Читач уже бачить, що ми збираємося процитувати Державина:

«Поэзия тебе любезна
Приятна, сладостна, полезна,
Как летом вкусный лимонад».

Так це і є найближче визначення мистецтва, яке є взагалі в науці. Пора вже спростувати марксистам порівняння мистецтва з корисними виробництвами. Пора вже чесно й щиро вказати на ролю мистецтва в виробничому процесі.

Мистецтво — метод пізнання

Ми вже спростували фікцію організаційного значіння мистецтва. Роздивімось плеханівську теорію мистецтва, як методу пізнання (сучасности).

По при всій нашій любові й повазі до Плеханова, як філософа, ми мусимо сказати: кантіянські ухили його в поглядах на мистецтво не мають нічого спільного з марксизмом. Не можна, правда, брати плеханівських статтів про мистецтво всерйоз. Отакі міркування, „мистецтво є метод пізнання, через мистецтво ми пізнаємо життя — і що ж ми бачимо, любі товаришочки: скрізь одні класи пригноблюють другі“, мали для Плеханова величезні практично цензурні вигоди. При такій постановці справи він міг трактувати соціяльні проблеми так би мовити на музейному матеріялі, викривати експлоатацію трудящих… розглядаючи картини голандської школи, так би мовити під димовою завісою.

Оці вигоди для нас не існують. Усякому вільно писати про соціяльні проблеми в марксівському дусі, більше того, це не тільки вільно, а й вигідно. Голандські картини тепер тут ні до чого, тільки заважають.

Справді, який з мистецтва метод пізнання?^[1] Як узяти найбільш прогресивне з мистецтв — літературу, — то й вона пасе задніх на пару десятиліть і дуже, дуже рідко іде з ногу з віком, з його знанням^[2]. Зрівняти тільки Пушкіна з декабристами! Зрівняти якого-небудь Гавптмана з Марксом! Тільки в початку двадцятого століття являються белетристичні твори, що доросли до марксівської концепції (Винниченко, почасти Горкий).

Оця фікція, мистецтва, як методи пізнання, поширювана з сфери історичної на сучасність, попсувала тисячі юнаків і дівчат тургенівською любов'ю, надсонівською філософією і тому подібним сміттям. До речи цікаво зрівняти як учителів, як оте „джерело пізнання“, Надсона з сучасним йому Леніном!

Значіння мистецтва як матеріялу для пізнання в виробничому процесі суто негативне, назадницьке^[3]. Не дарма ж романтизм — типове назадництво — є найдужче мистецтво. На щастя і його сила мікроскопічна.

Мистецтво як прояв полової енергії

На щастя тут шкода від мистецтва мінімальна. Не будь отої фікції мистецтва — пізнання, то воно майже не шкодило б у половім житті! Та й так широкі маси зосталися поза впливом тургенівської любови — вона псувала тільки інтелігентів. Правильно, що мистецтво є прояв полової енергії, але такий, що багато про нього розводитись не варт.

Фікція колосальности мистецтва

Звідки ж береться й якими силами держиться поширена фікція про колосальне, піднебесне, божественне значіння мистецтва?

Походить ця фікція з стародавніх часів і базується на каламбурі. Ми звикли звивати, скажемо, Іліяду мистецьким твором. Тим часом Іліяда ще релігійна книга, підручник звичаїв, кодекс юриспруденції, медичний порадник і курс старо-грецької історії. З усяких причин ми взиваємо іноді увесь комплекс ідеологічних надбудов у недиференційованому вигляді мистецтвом. З таким самим правом ми могли б назвати Біблію, що за середньовіччя була таким універсальним порадником, — мистецьким твором. Та, щоб не гратися словами, мусимо сказати, що то є недиференційований комплекс мистецтва, релігії, права, фізики, астрономії, медицини і етнографії.

Оце саме походження мистецтва з недиференційованого комплексу всіх ідеологічних надбудов і утворило фікцію його колосальности. Усі інші надбудови, розмежувавшися, прибрали собі виробничі, ділові функції, а мистецтву залишилася сама назва „Kunst, art,“ мистецтво, „искусство“ — все це значить „уміння“. Невідомо тільки чого саме.

Хто підтримує цю фікцію

Таке походження фікції колосальности мистецтва. Узурпована від цілого корисного комплексу назва підтримувала цю фікцію. Саме через те, що мистецтво не має ніякої корисної ролі у виробництві, воно, так би мовити, залишилося репрезентувати ввесь комплекс, от як зараз петлюрівські посли „репрезентують“ Україну в усяких державах.

Підтримують цю фікцію жерці від мистецтва, архиреї від критики, мітрополіти від історії літератури, ієроманахи від естетики і архимандрити від теорії мистецтва. Підтримують, бо голод — не тітка.

Зовсім курйозних форм набирає ця фікція, коли вона твориться в платформі організаційного значіння мистецтва. Шукають удень з вогнем „організуючих“ творів і з сумом переконуються, що тих, що „організують“, ніхто не читає, а ті, що читаються, тільки „дезорганізують“. Спиняється лемент і скрегіт зубовний і наївне здивовання, що всі таланти неначе злигалися писати „дезорганізуючі речі“.

Отак плакав колись учитель словесности, що немає в руській літературі „положительных“ типів, та й годі. Невже ж таки їх не було на території бувшої Росії? Чого ж їх не було в літературі?

Блазні в ролі ділових людей

Оця фікція колосального значіння мистецтва офіціяльно існує по всіх европейських країнах і на жаль живе ще і в нас. Правда, що ця теорія існує більше про око людське, щось на штиб офіцерської платні, якої вистачає тільки на еполети, бо грошей на мистецтво витрачається дуже мало^[4], але все ж таки вона дає корпорації мистців змогу триматися гордовито, мати амбіції на карбованець і почувати себе не блазнями, а ніби рівноправними учасниками виробничого процесу. Треба сказати, що в капіталістичних країнах, які-небудь, припустимо, попи в сто раз важнішу роблять справу від мистців. Попи — це прекрасно організовані наглядачі. Мистці ж — дезорганізатори по самій природі своїй — раз-у-раз зраджують інтереси роботодавців і частенько дурно їдять свій юдин хліб.

Мистецтво для мистецтва

З усього сказаного ясно, що мистецтво нам майже ні до чого. Повстає підозріння, що автор хоче проповідувати „мистецтво для мистецтва“. Правда, трохи чуднувато виходить. З одного боку отака писаревщина, а з другого мистецтво для мистецтва. Поспішаю заспокоїти тих товаришів, що вже настовбурчили вуха. Я ні в якім разі не збираюсь обстоювати так ізване „мистецтво для мистецтва“. Посамперед оця формула по-при всій своїй глибокодумності і філософічній красі є логічний nonsens (безглуздя). Може існувати тільки (суб'єктивно) „мистецтво — для мистця“, і то з двох поглядів: або як завдоволення його потреби в творчості, або як джерело прибутків, що дає мистцеві змогу набувати обіди, вино, тютюн і послуги проституток. Об'єктивно ж мистецтво буває тільки для публіки, для людей, а не „для мистецтва“.

У нас дуже довго і дуже курйозно доводили на сторінках преси що „мистецтва для мистецтва“ бути не може, що мистецтво завжди має якийсь „соціяльний еквівалент“ (до речи дуже красивий але й дуже плутаний термін). Простіше і економніше було одну хвилинку подумати про зміст формули „мистецтво для мистецтва“.

Так от, ясне діло, мистецтво є фактор соціяльного життя і має своє місце у виробничому процесі (соціологічний еквівалент). Ми бачили, що це місце перебуває десь у сфері содових вод і лімонадів. Ясна річ також, що дане мистецтво споживають переважно дані класи а не всі (знову той самий „соціологічний еквівалент“). Але, як ми вже бачили, шкода від мистецтва настільки невелика і дезорганізація, яку воно зчиняє у виробничому процесі, настільки малопомітна (у порівнянні, скажемо, з дезорганізацією, що спричиняє горілка), що ця шкода майже врівноважується позитивним значінням мистецтва (розвага у час відпочинку від роботи). Аналіза того, чи дане мистецтво організує пролетаріят чи ні й на яку суму, а коли ні, то через віщо — діло пусте (див. вище про „організаційне“ значіння мистецтва.^[5]

Два могутніх фактори відживили останніми часами мистецтво і надали йому деякої сили — радіо та кіно. Наука, політика, право не так квапилися захопити ці засоби, бувши певними своєї сили й ваги і без того. Мистецтво ж, задихаючись без ринків, ухопилося за антенни та екрани і знову стало на якийсь час масовим, конкуруючи навіть з тютюном.

У звязку з цим шкода від нього дещо зростає, але, бувши взагалі меншою за тютюнову та горілчану, не стає загрозлива для господарства і народнього здоров'я.

Мистецтво молодий новеліст

Для чого все знати молодому авторові оповідань? Може в нього є вже своя, куди благородніша філософія мистецтва — він зовсім не просив філософії, він хоче знати, як будується оповідання. Він зостається при тій думці, що мистецтво — це щось високе… святе… так не схоже на земні діла й ремества… таке чисте… кришталеве, як спів соловейка в місячну ніч під зоряним небом.

Коли так, то мені з ним не по дорозі. Хай тоді йде в науку до істориків літератури, а для мене чесність і ясність — найдорожче. Мистецтво є ремество, не таке почесне, правда, як шахтарство та слюсарство, але все ж таки воно може бути цілком чесним і поважним ремеством без шахрайства і попівства. Як у всякій справі головне тут — робота. Мистецький „геній“ на ⅘ складається з роботи і на ⅕ хисту. Хто ж хоче не працювати, а „натхненно писати“ одразу, як мене недавно порадив один хоч і маститий, але дурний письменник, той хай забирається к… історикам літератури. Там натхнення дуже в моді, а знання, культурности й роботи з людей не правлять.

Мабуть, що є й такі пристойні письменники, що працюють отак не з'ясувавши собі природи мистецтва і його ролі, а тільки почуваючи її нюхом. Та куди вигідніше одразу все вияснити — така засада дасть глибшого, оригінальнішого письменника.

Що таке література

Насамперед треба застерегти, що слово „література“ має два значіння. Одне — белетристика, художня література і друге — всяке друковане слово. Звичайна річ: медичні розвідки, газетні статті, написи на парканах, візитові картки і статті Гадзінського — все це література, та це не художня література. Як що ви зустрінете когось, хто почне вам доводити, що все це явища одного порядку, то знайте, що ви маєте діло з фокусником і фармазонщиком і стережіться: він в одну секунду вам доведе, що акушер теж художник, а агроном теж композитор і тоді розберіться.

Література (белетристика) це є мистецтво слова. Слово ж є передумова і всієї наукової діяльности людини. Саме це і призводить до плутанини понять. Ріжниця між ними та, що література це „вигадка“ („fiction“, як кажуть англійці, розрізнячи „fictitious“ і „scientific“ літературу).

Слово

Словом література користується у троякий спосіб: або як звуковим словом, або як словом-образом, або як словом-терміном. Як їх розрізняти, про це буде трохи нижче. Наукова думка, користується словом тільки як словом-терміном. Пісня, навпаки, ставить слово у звуковий музичний ряд. Таким робом місце літератури поміж музикою й науковою думкою буде таке:

Музика

Звукове слово

(Слово-образ)

Символ

Композиційний мотив

Композиційна конструкція

Абстрактна (філософська) ідея

(Мораль)

Наукова думка (логіка)

Вершечком своїм цей ряд зіходиться з музикою (на підставі чого я раніше переоцінював близькість поезії до чистої музики), корінцем своїм він зіткається з публіцистикою і популярною науковістю, на підставі чого дехто плутає белетристику з медициною, або політекономією). Той, хто шукає в белетристиці „ідеї“ потрапив не в ті двері — хай стукає до науки, той, хто в прозі вбачає головне „звуковий жест“ (як часом опоязівці), теж правильно аналізувати речі не зможе.

Поезія тепер відрізняється від прози трьома моментами: 1) римою, 2) метром (розміром), 3) мовою (стилем). Коли кому охота заплутувати справу, користуючись переходовими сферами поміж гатунками ремества, він, звичайно, може вказати, що є твори, які виходять під заголовком „Поезії“ або „Сорок поем“, але не мають ні рими, ні розміру, ні будь-якого стилю. Та, ясне діло, папір усе стерпить — ми-ж говоримо про типові ознаки мистецтва нашого часу, бо скажемо в стародавніх германців не було рим, а були алітерації, а в римлян поезія різнилася від прози штучними наголосами.

Буває, що проза користується поетичною мовою (стилем) і почасти метром. Це так звані „вірші в прозі“ — себ-то текст не досить організований ритмічно і звуково, щоб бути віршем, і не досить організований фабульно, щоб бути прозою. Являються оці виливки в наслідок великих ліричних потуг при недостатній поетичній потенції автора (порівн. вірші в прозі Тургенева, а також „Чуден Днепр“ Гоголя, його ландшафти, у Коцюбинського „Хо“). На превеликий жаль отаке можна часто читати в наших молодих письменників. З погляду композиційного це просто нестриманість, істерична розперезаність, кисіль, не звязаний ні формами прози, ні формами поезії. Єдина вказівка, яку тут може дати порадник, це остерігатися віршів у прозі і або ж довести діло до вірша, або ж (коли це можна) організувати даний матеріял у новелу.

Поетичний та прозаїчний язик взагалі

Поетична мова різниться від прозаїчної словником і складнею. Через більшу концентрованість, випнутість слова в поезії, у ній добір слів куди важніший, ніж у прозі^[6]. Насамперед поетична мова вживає інших слів, ніж проза. Утворюючи нову поетичну мову в українській літературі, Семенко заводив русизми, а Йогансен і Хвильовий розкопували діялекти. Поезія мало користується словом-терміном і то, як на глум, трактує його як звукове. Порівн. у Хвильового:

„Мандарини із Мальти везуть“.

Були б „апельсини“ — була б не Мальта, а може якась Абісінія.

Спробую показати різницю між словом-образом і звуковим словом на рядкові з свого вірша.

„І Див свінув і день
Озвався в дубі“.

Тут в „дубі“ є звукове слово і народилося від слів „Див“ та „день“. Але далі „світ вечірніх злив — Проллявся з сонця-дуба“. „З сонця-дуба“ є вже слово-образ, хоч і родилося воно від „в дубі“ — слова звукового. А в реченні „ясени, берези, клени, дуби“ дуби є слово-термін.

Це є основна словесна відміна поезії від прози; звукове слово в прозі так мало потрібне, як слово-термін у поезії; словом же образом користуються обидва мистецтва. Але й самі кадри слів неоднакові у поезії й у прозі. Поезія більше тяжить до архаїчних слів, до високого штилю. Англійська мова має цілком відокремлену низку поетичних слів, частина з них вимовляється в поезії інакше, ніж у прозі. Німецька поетична мова мала дієслівні форми до недавнього часу не такі, як проза. Українська поетична мова не полюбляє дієіменників на „ть“ і стягнених форм III-ої особи „співа, балака“. Тільки дуже вироблена рима й дуже цікаві метри дозволяють нам уважати речі Маяковського за поезію — та багато людей ще й досі через його розмовний язик (колоквіялізми) не відчувають віршів у його речах.

Прозаїчна і поетична складня

Проза розставляє слова так, як того вимагає композиція, а поезія — як того править розмір. Оця штучність поетичної складні (без якої не обходиться і Маяковський — у римах) подекуди (у „віршах у прозі“ головне) заноситься і в прозу. Там ця складня справляє дуже ідіотське вражіння. Ніколи не пишіть прозою так:

„І побачив він море сліз і крови. І в морі тим…“

Отак можна писати тільки на глум, сміючись, наприклад у фейлетонах, чи в гумористичних місцях оповідань.

Мова і стиль у прозі

Хоч і не так як для поета, але і для прозаїка володіти язиком і стилем — основне діло. Що це значить?

Це значить уміти знаходити словесні засоби в кожному конкретному випадкові. Це значить уміти писати то гарною, то негарною, то „чистою“, то „нечистою“ мовою, це значить володіти всіма, а не деякими мовними засобами даного язика.

Насамперед кожна новела має стільки мов, скільки є в ній дійових осіб+1. Ця 1 є автор. Дійові особи балакають усякими мовами в залежності від потреб фабули, розвитку дії і їхньої власної типізації. Смішно буде, коли в вас дядько буде балакати як бухгалтер, а революціонер, як семінарист, а тим часом у молодих письменників це часто буває. Ще гірше, коли дядько буде балакати, як агроном з популярної брошури, а революціонер, як агітаційна листівка.

Але про це ледве чи варт довго розводитися, це бо очевидно і по всіх книжках стоїть на чільнім місці. Куди цікавіша справа з мовою авторською, з отим: +1.

1

У добрій прозі не тільки всяка дійова особа, але всяка річ має свій діялект, усякий відтінок настрою має свій словник. Дієві особи балакають в оповіданні, а за речі та инше балакає автор. Він же виступає у проміжні моменти, організуючи рух в оповіданні. Авторський текст можна назвати ремаркою, а в оповіданні ця ремарка займає більше місця, ніж розмови дійових осіб та їхні думки.

Було б величезною помилкою думати, що як тільки автор узяв собі слово, він уже може говорити, як псалтир або дешевий збірник анекдотів, або вчитель словесности. Отут саме найбільше треба такту і засобів мовних. Одного стилю і тут немає і не може бути. Всякі звички чи рецепти „правильної мови“ треба рішучо покинути.

Як же вивчитися мови настільки, щоб бути добрим новелістом?

Ледве чи це питання правильно сформульовано. Кожен письменник одночасно є творець мальовничих засобів, отже і творець мови. Треба знати мову досить, щоб мати змогу її утворювати. Для цього треба студіювати мову добрих письменників, треба любити словники й копатися в них, мати книжечку і записувати там усяке метке слово, сказане при нагоді, аналізувати вражіння від суто словесних комбінацій і робити нові комбінації на загадані собі попереду ефекти.

Підручник мови для прозаїка

Підручника мови для прозаїка не існує. Прозаїк повинен знати елементарну граматику, трішки знатися мусить на складні — та не настільки, щоб повірити в її абсолютність, і головне читати авторів і словник.

Одну мовну аналізу, доконечно потрібну в писанні оповідань, новеліст повинен проробити цілком самостійно, бо ні один підручник не каже про це ні слова.

З деяких причин мова наших установ, професорів, книжок, документів придбала своєрідні риси отакого собі розрощення, махрового буяння. Аналізувати самі причини я не маю тут змоги. Уплив старої російської офіціяльної мови, розрахованої на те, щоб маси її не розуміли, наслідування „вищим“ класам, пишання незрозумілими словами, бажання виявити свою неймовірну освіченість були складали частину отих самих причин.

А от їхні наслідки:

„…Робітникам видано спеціяльні окуляри для попередження можливого пошкодження очей, що тут трапляється“.

Знову ж я не маю можливости показувати число порожніх слів у тім реченні й доводити його абсолютну непристойність. Хай сам читач зробить це для себе. Отака мова панує в наших зовнішніх зносинах і вона годиться не инакше, як узята в гумористичному плані. Новеліст повинен проаналізувати оцю мову. Він повинен знайти в ній всі порожні горіхи й остерігатися цих свищів у роботі. Шукати зразків такої мови довго не доведеться. Діловодство, газета, усякий підручник, навіть, на лихо наше, популярну, для селянина роблену, книжку писано такою мовою.

Уникаючи „свищів“, новеліст повинен боятися і „алгебри“ — формул настільки абстрактних, що читач заними собі нічого не уявляє. Отакі „скорочення“ відограють у оповіданні ту ж саму ролю, що написи в кінокартині; їх повинно бути обмаль. Легко сказати: „минуло 15 років“, але кожен автор знає, як важко рішитися написати таке речення в короткім оповіданні.

Добрий прозаїк з поганою мовою

Я підійшов прикро до змісту оповідань, хоч як не намагався держатися в рамцях теми: язик. І це тому, що в прозі, хоча й не так, як у поезії, мова є не тільки засіб, а й тема. Сказати, що прозаїк пише поганою мовою, значить засудити його як прозаїка.

Ось чому не можна сказати, що, приміром, Винниченко писав поганою мовою. Винниченко один з найбільших наших письменників… отже мова його одна з найкращих.

Це нічого, що в нас панує тезис: „у Винниченка погана мова“. Правда, старий не заглядав у Курилиху з тієї причини, що курилишина книжка ще не вийшла в світ, але Винниченко прекрасно володів мовними засобами і ефект їх на нас був завжди сильний і неминучий. Кожна дійова особа у Винниченка має виразну соковиту свою мову. (Я виключаю звідси „Рівновагу“, переложену слабенькою письменницею Н. Романович з російської мови). Коли б ви могли писати хоч уполовину так, як Винниченко, ви були б прекрасним письменником. Письменники пишуть не екзерсиси для шкіл соцвиху.

Уваги до сучасної літературної української мови

От як що читач почуває, що ви не вмієте висловити того, що хочете, то значить „мова“ ваша погана, хоча б і була вона складена на 100% за Курилихою.

Оця сама книжка Курилихи, сильне прислужившись для канцелярій та для курсів українізації росіян, чималу зробила шкоду для письменників, 6а й для публіцистів. Справа в тім, що ця книжка має три основних хиби і по-перше вона не розрізняє стилів. Вона виходить з абсолютно неправдивої засади, що українська літературна мова має один стиль — професорсько-канцелярський.

По-друге ця книжка подає раз-у-раз непровірені, фанатичні, обскурантні рецепти. Вона, приміром, пробує обкарнати українську мову, викидаючи релятивні заіменники „який“ та „котрий“. Вона, не моргнувши оком, виправляє всю українську літературну мову на ніким не ухвалений, на око зліплений узірець.

По-третє, вона об'являє інтернаціональне добро, вирази спільні всім европейським мовам за русизми, „Тим не менше“ в Курилихи „русизм“. „Не зважаючи" — теж „русизм“.

І все ж таки подаючи поряд із тим корисні рецепти для стандартизації мови канцелярій, книжка ця має рацію як підручник діловодної стилістики. Та заголовок: „сучасної літературної“ уже попсував мову багатьом молодим прозаїкам і псує ще й далі. Запам'ятайте, що це підручник для бухгалтерів, а не для письменників.

Le style c'est l'homme. Стиль — то людина. Бюффон 1753

Французи кажуть: стиль то є людина. Немає рецептів, що показували б як виробити свій власний стиль. Попервах доведеться вам наслідувати комусь більшому, а свій стиль мовний виробиться тоді, коли виробиться своя манера прозаїчного письма. Та все ж одну вказівку можна дати відразу.

Поновлення в мові +1 («остранение»)

Даючи розмови дійових осіб, автор служить простим, прямим фонографом справжньої (чи вигаданої) реальности — хіба що перекладає з одної мови на другу. Та що тільки автор вийшов за межі отих розмов (і думок), він запливає в сферу непрямої передачі. Йому доводиться описувати словами, звуково-графічними одиницями, скажемо, фарби, не артикульовані звуки, емоції, рослини, то-що.

Отже коли при фонографічній передачі ефект залежав головне від передаваного матеріялу і тільки в малій мірі від передачі, то поза розмовним (драматичним) матеріялом, ефект у колосальній мірі залежить від способу і вмілости передачі. Почасти через це багато читачів читають тільки розмови, інстинктовно шукаючи непосередній, а не тричі зрефлектований, віддзеркалений матеріял.

Отож коли при подачі розмов треба було мати „мовне“ вухо, то при подачі іншого матеріялу треба виявити мовну винахідливість.

Слова-терміни, уживані нами повсякчас у буденному житті, вже не дають нам яскравих образів, а відразу складаються в тенденційні комбінації.

Коли скажемо в мене в голові заходить така думка: в свято цигарок не купиш, треба купити заздалегідь, бо не буде чого курити, то в цім реченні слова-терміни „цигарки“ та „курити“ образів у мене не викликають, а являються так сказати „алгебраїчними знаками“.

Цей факт — дуже вигідний для науки — часто стає на перешкоді оповідачеві, коли він хоче викликати конкретну уяву — образ якоїсь речи.

Для цього в оповідача є два засоби: один — це порівняння; другий це — поновлення (остранение).

Порівняння (образна мова) — спосіб прекрасно відомий з підручників словесности і я на нім не спинятимусь. Поновлення ж (остранение) вимагає пояснень. Припустім я хочу подати процес куріння так, щоб він по новому був представ перед читачем. „Порубане листя, пожовкле листя нікоціяни старанно загорнуто в тонесенький папір, заклеєно і вправлено в бурштинову дудочку. Чоловік бере ту дудочку межи зуби й запалює посічене листя сірником. Іде дим, обволікає чоловіка, він ковтає його — навколо пливе чудний химерний аромат“.

Така незвична подача речи завжди її конкретизує і робить яскравішою^[7].

Отже поновлення є спроба подати річ у новому аспекті, нарочите нерозуміння загальновживаних слів для того, щоб аналізуючи їх наново, викликати яскравий образ даної речи в уяві читача. Поновлення може виглядати як наївність, але завжди воно підвищує вражіння свіжости. Поновлення може стати навіть за основу цілої речи або може придатися лише в деталях, але ніколи не слід забувати за цей трюк, поруч з образним письмом. Закінчуючи цей розділець нагадаємо ще раз: хто без цікавости читає словники, з того не буде доброго письменника.

Темперамент, інтелект і біографія новеліста

Досі ми обговорювали справу стилю і мови прозаїка — те, в чім він повинен мати вправність таку ж, як і поет, тільки з іншим підходом. Бувають у літературі епохи, де мовну вправність прозаїка ставиться над усе. В такі епохи література не створює інтернаціональних дібр, тільки речі для свого внутрішнього національного вжитку. Така епоха для української літератури була в другій половині минулого сторіччя, а в російській літературі знову знов (удруге чи втретє) настала зараз. Буває проза, де окроме мови власне нічого більше немає. Така, приміром, проза Бабеля. Це великий крок наперед проти Достоєвського що до багацтва мови і такий самий відступ назад що-до фабульности, динаміки дії.

Ми вважаємо, що така тенденція для української літератури зараз не на часі. Ми і без того слабуємо на мовну гіпертрофію й фабульну анемію. З другого боку певности в своїх силах у нас вистачає. Для того, щоб нам вибитись на „велику“ літературу, нам не вистачає серйозного відношення до фабульної розробки. Статичну прозу дуже люблять вчителі словесности (для диктантів), але читачі її не полюблюють.

Отже ми переходимо від справ мовних та стилістичних до справ фабульної розробки. І ось тут доводиться зробити медичний огляд кандидатові в новелісти.

Професія прозаїка багато чим трудніша від професії ліричного поета. Самої мовної вправности тут ніяк не досить. Треба ще багато інших даних.

Насамперед прозаїк повинен бути спокійною, акуратною людиною і мати великий запас терпіння. Суб'єкти істеричні, похапливі й слабовільні можуть бути (часто-густо бувають) хорошими поетами, та прозаїків з них не буде. Коли хтось остигає до свого твору після першого вечора, то хай він краще й не береться писати прозою — нехай складає договір на поему.

Далі, для прозаїка потрібний у значній собі дозі… розум. В історії літератури досить найдеться прикладів, що дурненькі таки люди робилися доволі відомими поетами^[8], чи там критиками^[9] або істориками літератури (в останнім випадкові це навіть comme il faut) — але прозаїк повинен бути розумний. З дурня прозаїка не буде, хай вже краще прямо вчиться на історика літератури.

По-третє прозаїк повинен мати чималий життьовий досвід. Поет і без такого досвіду може мати успіх, бо лірика — це так би мовити інтимний стосунок поміж автором і читачем — я би сказав щось на штиб фізичної любови, вимагає тільки темпераментної індивідуальности з боку поета (та ще уміння писати вірші). Лірика, то найсексуальніша частина літератури; суто інтелектуальний багаж автора тут великої ролі не відограє. Навпаки прозаїк повинен мати що розповідати своїм читачам. Коли лірика подібна до любовної пригоди, то новела нагадує радше комерційний контракт, за яким автор обов'язується розповісти щось цікаве, а читач погоджується цьому повірити й узяти все за реальність, принаймні на час читання. Отже, щоб скласти такий контракт, треба мати чим торгувати. Систематично розповідати самого себе, як то роблять ліричні поети, в прозі не можна, в прозі це можна зробити тільки один раз.

Таким чином, ми дійшли до того, що треба щось мати до розповідання. Ця справа має собі назву: тема.

Тематика

Знову насамперед слід спростувати поширювану письменниками версію, ніби для оповідання потрібні тільки перо, папір та натхнення. Цього замало навіть для вірша — і там, щоб почати, треба мати ліричну тему (звуковий мотив), а для оповідання і потому. Отак-о сісти й просто з мосту написати оповідання з нічого не можна. Цю єресь поширюють оті, за тичинівським чудесним виразом, „продажні натхненці“, жерці мистецтва всіх категорій. Але так само поширюють теорію натхнення несвідомі люди, затьмарюючи тим процес творення речей. Що, правда, нервове піднесення, гра темпераменту потрібна і для прозаїка та — без майстерного підготування теми, воно матиме наслідком натхнення полову, в найкращім же випадкові — пляшку горілки.

Отже треба вибрати собі тему для новели. За роман я сей час не говоритиму, роман написати і важче і легше, ніж оповідання, це зовсім інакша справа.

Найкращі теми для новели це ті події, що автор сам їх пережив, або дуже гостро відчув. Саме через це і вигідно, щоб новеліст мав великий життьовий досвід. У статті про тургенівське оповідання „Касьян с Красивой Мечи“ я подаю коротко вказівки на кардинальні теми, ті що їх читачі вважають за серйозні та цікаві. Хоч і сказано було, що декан Джонатан Свіфт спромігся б файно написати хоч і про „держак до щітки“ (broomstick), та сказала це одна деканова коханка про другу деканову коханку. Отже про око людське можна взяти й „держак до щітки“ за тему, та тільки це буде або символ, або облямівка, а не сама тема.

З тези „пережиті теми“ виходить, що бувши книжковим гробаком (bookworm), ніяк не можна братися за оповідання з робітничого життя, а приїхавши вчора з хутора, не варт розробляти міські теми.

Для українського новеліста справа ще утруднюється мовним моментом: реальне місто і фабрика, особливо на Лівобережжі, розмовляють не тою мовою, якою писав Борис Грінченко, отже перед прозаїком стоїть трудне й делікатне завдання передати нюанси і характер цієї реальної мови, зостаючися по змозі у рамцях літературного язика, але й виходячи з них при потребі. Це добре умів робити Винниченко, колись один з найперших пролетарських письменників. За це ж саме його так не люблять історики літератури і вчителі словесности, пускаючи поговір про його „погану“ мову.

Вибираючи тему, треба вміти її розміряти. Є теми завеликі для оповідання, такі, що зробили б річ дуже сухою і схематичною, коли б їх утиснути в рамці однієї новели. Навпаки деякі теми самі по собі ще не достатні для оповідання, не можуть становити сюжета новели. Одна молода письменниця розповідала мені, що має написати оповідання. На запит, чи вона вже виготувала сюжет, вона одповіла, що сюжет уже готовий і треба тільки взятися до писання.

Який же був той сюжет? Ось який: селянський хлопець хоче вступити до комсомолу, а батько не пускає.

Так от це ще не сюжет. Це ще й не тема.

Самої цієї ситуації не досить для новели. Щоб можна було вважати її за тему, треба її ще розробити конкретно. Навіть коли це не абстрактна думка, а спостережений автором чи на собі, чи на знайомих людях конкретний випадок — треба його розробити структурно. Щоб дати вражіння закінчености, треба насамперед винайти кінець, розвязку.

Розвязка

Найпевніший мабуть спосіб забезпечити собі хорошу фабулу, це наперед розробити кінець. Едгар По каже, що Дікенс у листі до нього звертав Поєву увагу на те, що Годвін, мовляв, написав свого „Калеба Вільямса“ ззаду наперед і далі Е. По каже, що хоч саме „Калеб Вільямс“, на його думку, може написаний і не зовсім так, але що кожний добрий майстер бере цей спосіб за основу. Цитую По:

„Абсолютно ясно, що кожну фабулу (plot власне, інтригу), варту опрацювання, треба розробити аж до розвязки, раніше, ніж братися до пера. Тільки ввесь час оглядаючись на розвязку, ми можемо надати фабулі конечний для неї вигляд послідовности, чи причиновости, скеровуючи всі інциденти, а головне тон скрізь і всюди на те, щоб він гармоніював з розвитком задуму.

„Я гадаю, що в звичному способові конструювати оповідання (story) є корінна помилка. Або тезу дає історія — або якась сучасна подія — або принаймні автор сам береться до роботи, комбінуючи надзвичайні епізоди, щоб (отак) утворити лише основу свого оповідання — лагодячися взагалі заповнювати описами, діялогом чи авторським коментарем усі ті дірки поміж подіями, чи дією, які можуть з'явитися на що-кожній сторінці.

„Я навпаки волію починати з обмірковання ефектів. Маючи оригінальність на увазі, бо самого себе дурить той, хто насмілився б нехтувати таким очевидним і приступним джерелом цікавости — я передусім кажу сам собі: який саме ефект я виберу при цій нагоді з-посеред несчисленної сили ефектів, що їм підлягають серце, розум, чи (загальніше кажучи) душа. Вибравши новелу спочатку, і яскравий ефект по-друге, я починаю міркувати, чи можна дану річ зробити засобами пригод, а чи тону, себ-то, чи взяти банальні пригоди в оригінальному тоні, чи навпаки, а чи оригінальні пригоди в оригінальному ж тоні, я починаю шукати навколо себе (чи може радше в собі самому) таких комбінацій подій, чи тону, котрі найкраще допомогли б мені сконструювати отой ефект“.

Отак винайшовши тему чи її розвязку, як це радить один з найкращих що до сили своєї оповідачів усесвітньої літератури, ми беремося розвивати фабулу. Нижче ми подамо один приклад розвивання фабули а зараз укажемо на один спосіб знайти нову тему — спосіб що ми його не дуже радимо новакові — бо йому вигідніше, як указано вище, брати або пережитий, або сильне відчутий матеріял з життя.

Гра в кубики й картки

Щоб так сказати, сотворити тему з нічого, чи вигадати підсобну тему для основної, що вже є, є багацько способів. Чи не найзручніший з них такий: береться дерев'яні кубики, наклеюється на них сімейні фотографії, чи коли їх неохота різати, надписується прізвища та імення якихось осіб і їхня професія. Потім оті кубики змішується і кидається на стіл. Далі треба подивитися в яку комбінацію склалися кубики з прізвищами і чи не дають вони натяку на якусь ситуацію, чи якусь історію.

Що правда, більшість письменників настільки соромлива, що замість кубиків з фотографіями уживає картки з написами, але на це не треба зважати. Все одно й картки ті письменник старанно ховає від публіки, стурбований тим, щоб не порушити фікції божественности мистецтва. Та по правді сказати, ніякого сорому в тім немає, так само як не сором нам уживати рахівниць, машинок для писання і таке инше.

Так чи инакше, але з того, хто не заведе собі карток з усякими словами, анекдотами, коротесенькими характеристиками, життьовими штрихами, назвами місцевостей та прізвищами (я знав одного молодого, дуже доброго новеліста^[10], що акуратно записував у книжечку всі назви хуторів, річок та заток, що доводилося йому повз них проїздити), хто отже не заведе собі таких карток, з того зроду-звіку не буде доброго новеліста. І нехай не покладається на свою пам'ять; найкраща голова не зможе без такого зовнішнього імпульсу, як якийсь клаптик паперу з кількома словами, пригадати потрібні епізоди та деталі епізодів. І хоч, наприклад, назви дуже легко вигадувати та означений вище молодий новеліст повну мав рацію: справжня назва якось дуже вабить людину, вона ніби має свій якийсь запах. Нехай це цілковита ілюзія, але-ж на ілюзії збудовано все образне мислення^[11]. Нема чого силувати себе там, де навпаки треба віддаватися образній стихії.

Прізвища героїв

Отже, в згоді з даною вище порадою всамперед використовувати факти життя, радимо пишучи новелу, надто-ж розроблюючи фабулу, полишати справжні прізвища тих осіб, що брали участь у життьовій події, щоб легше було собі їх уявляти. Тільки зовсім написавши новелу, треба позамінювати прізвища на вигадані. Навіть Лев Толстой (що поруч з Достоєвським становлять інтернаціональний кадр у російській літературі, дуже відомі закордонному читачеві) щоб яскравіш уявляти собі, підчас творення, дієві особи роману „Війна і Мир“ полишав цим особам прізвища, тільки трохи відмінюючи їх. Болконський, Безухов, Курагин — цеж Волконський, Безбородько, Куракин, а імення автор їм позалишав справжні.

Ілюзія яскравости

Життьові матеріяли — надто те, що ми пережили самі, мають одначе тенденцію заводити нас у оману — ось по якій лінії. В силу тієї самої психологічної особливости, в силу котрої ми здатні безкінця розповідати стороннім людям про себе, свої перемоги, свої любовні справи, свої діла, в силу цієї самої особливости нам частенько видаються цікавими такі наші пригоди, що дуже мале вражіння справлять на нашого читача. Ми охоче розглядаємо самих себе в дзеркалі й вивчаємо свою фотографію та вже доведено, що ми бачимо в таких випадках сильно ідеалізовані образи й нездатні оцінити себе об'єктивно.

Та на инших людей пригоди нашого життя і риси нашого обличчя справлятимуть вражіння лише постільки вони добре сконструйовані. Пригоди й обличчя партацької роботи публіки не причарують. З другого боку, ясне діло, дуже рідко пригоди складаються якнайкраще — на це власне стільки-ж шансів, як на те, що, беручи поспіль карти з колоди, ви взяли-б заспіль усю масть починаючи з двійки і аж до туза. Для цього колоду треба попереду самому розікласти — ось так само треба розікласти факти нашої пригоди.

Приклад обробки життьової теми

Один письменник^[12] дізнався про такий факт: на вулиці робітничого кварталу в Харкові жила підчас денікінщини мати з дівчиною — дочкою. Якось денікінський офіцер, що стояв у них на квартирі, увечері зоставшися з дочкою сам-на-сам, згвалтував її. Дівчина після цього втекла з дому.

За кілька місяців, коли вже денікінців вигнано з міста, дівчина повернулася до матери. Та сказала їй, що вона найняла якомусь хлопцеві доччину кімнату. Ввечері з'явився той хлопець — і що ж! Це був він, той самий денікінський офіцер. Через кілька місяців вона вийшла за нього заміж.

Як бачить читач у цім факті з боку структурного є та хиба, що в якімсь місці авторові доводиться сказати: „Минуло кілька місяців“. Крім того, цей факт є, як кажуть у нас критики, ідеологічно невитриманий.

Подивіться тепер, що зробив з цього факту письменник.

У містечку живе еврейка з сином, йому щось із шість років. Цей син не може балакати, він німий. Коли мати його пестить, він намагається вкусити, коли вона хоче його покарати, він лягає, щоб його побили.

У містечку являється комерсант Макар і через таку тьотю Берту робить матері пропозицію піти до його в найми. Обидві женщини знають, що то значить піти до такого в найми та й він сам каже, що готовий і в Загсі записатися. Стрівшися з Макаром, женщина впізнає в нім бандита, батька свого сина і він дізнається, що потворний хлопець — його син. Вернувшися до дому, вона пестить свого сина і борюкаючися з ним, випадково його задушила. Бандит-же не відстає від свого наміру й залякана загрозою смерти, вона врешті іде до нього жити. Але вся ситуація криє в собі натяк, що при першій нагоді вона його видасть радянській владі.

З цього читач бачить як перетворюється подекуди фабула. Не буду заходити тут у деталі, бо багато важать часто такі суб'єктивні речі як запас авторового досвіду в тій чи иншій ділянці суспільного життя, подекуди його особисті симпатії то-що. Я хочу звернути увагу читачеву тільки на одне: на оцього жінчиного сина. Для чого автор завів оцю особу?

Насамперед цей каліка-син дає йому змогу уникнути отого „минуло кілька років“ — бо це-ж жива згадка про те, що було кілька років тому. Цим опреділюється й характер хлопця і його каліцтво, що має спочатку натякувати, а далі нагадувати читачеві про акт насильства над його матір'ю. Він — той вузол, що з'єднує події кількох років в одній точці — в собі самому. З конструктивного боку — це блискучий винахід.

Скорочення штатів

Вибравши таким робом ефектну ситуацію і знайшовши фігури, що її виконуватимуть (а знаходимо ми їх приміром, підбираючи контрастові фігури для яскравішої характеристики: до старого беремо молоде, до злочинців святе, до брюнетів — блондинів то-що. Подекуди ми подвоюємо фігуру — так Бобчинський та Добчинський є пощеплена на двоє дієва особа), знайшовши, кажу, виконавців, ми обмірковуємо ті посередні стани, що призводять урешті до кінцевої ситуації. При цьому ми дивимось, чи не можна скоротити число дієвих осіб, чи об'єднати якусь двійцю в одну особу. Коли в нас, окроме головних героїв, є ще кілька другорядних, то часом буває вигідно віддати всі другорядні функції одній особі. Замість показувати п'ять душ по одному разові, вигідніше буває показати п'ять разів одного. Приміром у „Миколі Джері“ Нечуя Левицького показано кілька цукроварень, кілька управителів, то-що, і все схематично. Вигідніше було-б соковито показати одну цукроварню та так, щоб вона в'їлася в свідомість читачеву. Що з меншими засобами досягнено ефекту то більше вражіння буває від цього ефекту — це загальне правило. Нас не дивує, що курка могла за п'ять днів знести п'ять яєць враз, та коли клоун в цирку, виймає з свого носа, чи з зуха п'ять крашанок, це справляє на нас колосальне вражіння.

Далі ми провадимо „скорочення видатків на подорожі, кватирі й декорації“. Ми не додержуємося фанатично того правила, що все має відбутися протягом одного дня, в однім місці та те саме правило економії засобів має чинність і тут. Отака собі фраза: „Минуло п'ятнадцять років“ усередині якогось оповідання прикро розколює його на дві частини — а цього треба уникати — це порушує єдність. Вище ми бачили як письменник подекуди може уникнути такого щеплення. Коли-ж така фраза буде траплятися два й більше разів у одній новелі — то це буде давати просто гумористичний ефект.

Дві лінії оповідання проста й ламана

Запровадивши таким чином режим економії на всіх ділянках новелістичного господарства подумаємо за те, яку лінію ми візьмемо за основну, розсотуючи нитку оповідання. Є два способи цю нитку розсотувати. Один спосіб, що його можна було-б зрівняти з простою лінією такий: з самого початку читач угадує, який буде кінець оповідання. Але на шляху до реалізації цього кінця виростають перешкоди одна дужча від другої, досягають апогею перед кінцем і нищаться або навпаки нищать героя. Або наростають не перешкоди, а знаки, пророкування того кінця і збільшуючись у силі та інтенсивності доводять до нього. Цей спосіб „простої лінії“ легший що до первісного задуму та дуже важкий до виконання. Тим то модерні автори европейські та американські найчастіше уживають спосіб „ламаної лінії“^[13].

Оповідання будується так, що читач не знає, який буде кінець. Епізоди групуються в такий спосіб, щоб подати натяки^[14] на дві можливих розвязки; на одну натякується ясніше, на другу туманніше. Ясніша, яскравіше показана лінія звичаєм буває фальшива, а туманніша лінія натяків приводить до справжньої розвязки і в цей момент її туманність прояснюється для читача: натяки стають зрозумілими. Отакої системи держався у своїх оповіданнях Генрі, якого ми дуже рекомендуємо як учителя будови фабули.

І в тім і в другім випадкові треба дуже остерігатися нещасливих, трагічних кінців. По-перше критики їх уважають за „песимізм“, що хоча й дуже наївно, але має певний ґрунт у читацькій психології.

Нещасливий кінець (дедукція його непотрібности)

Вся справа в тім, що література не є джерело пізнання (див. вище). Наколи-б література була джерелом пізнання передусім, читачі шукали-б нещасливих розвязок, принаймні досвідчені читачі. Бо ні для кого не секрет, що світ улаштований у найганебніший спосіб, що доброго в нім майже нічого немає, що треба укласти мільйони життів, щоб його перебудувати на краще. Але література якраз-же є розвага, солоденьке питво підчас спеки й читачі бажають освіжитися. Це ще один аргумент на користь того, що література є один з ґатунків відпочинку^[15].

Словом сказати, читач вимагає щасливих кінців, правда не з абстрактних міркувань про „песимізм“ та „оптимізм“ (бо то вже справа спеців орудувати порожніми термінами), а саме через те, що він править розваги.

Буржуазний письменник Дж. Локк навіть репутацію собі збив саме на тому факті, що дуже сумлінно виконував цю читачеву вимогу.

Для того, щоб створювати ілюзію часу, для того, щоб заповнити прогалини поміж подіями, для того щоб затримати читача коло якоїсь точки, потрібний якийсь матеріял.

Погляд Едгара По на таке запихування дірок я наводив вище, але не так-то легко буває цього цілком уникнути.

Ландшафти в новелах

Та дуже обережно треба латати оповідання філософськими міркуваннями, чи, крий боже, ландшафтами. Через оці самі ландшафти багатьох письменників узагалі не можна читати. У статті про оповідання „Касьян с Красивой Мечи“ я пробував показати, чому взагалі треба уникати ландшафтних описів. Тамож я наводив приклади правильного вжиття ландшафту в новелі — одсилаю отже читача до тієї статті.

Філософія автора в оповіданнях. Психологія

Філософські міркування принципово можливі як отой матеріял для провалин у новелі, та, між нами кажучи, який з новеліста філософ! Мабуть такий, як лікар, чи метеоролог. Навіть Лев Толстой, основник філософської школи чимало попсував своїх речей своєю-ж таки філософією. Отже єдина безпечна для новеліста філософська позиція це іронія та скепсис, бо вони, принаймні, нічого не висувають позитивного, а тільки заперечують.

Найкраще діло заповнювати оті дірки міркуваннями психологічними. Наука психології, а так само поки що й рефлексології остільки мало дотепер розвинені, що можна брехати до схочу. Коли, приміром, ви напишете в новелі „такі вже женщини: вони завжди… (далі яке-небудь дієслово, байдуже яке) то читач ураз переконується, що ви психолог і з великою цікавістю читає ваші міркування про природу жіноцтва, чи й чоловіків теж. Щоб виходило цікавіше, намагайтеся писати парадоксально, перекручуючи ходячі сентенції. Коли, приміром, говориться, що женщини непевні і невірні, висловіть протилежну думку і вас прочитають теж із задоволенням.

Виписки й цитати

Нарешті можна заповнювати прогалини цитатами й виписками. Для цього треба мати енциклопедичний словник. Узагалі для прозаїка енциклопедичний словник теж саме, що для поета етимологічний — постійне джерело натхнення й винаходів. Є письменники, що власне половину свого гонорару одержали за виписки — отак, скажемо Жюль-Верн. Треба тільки добре дбати, щоб читач, бува, не зауважив, що ви годуєте його чужим текстом. Жюль-Верн управлявся з цими ділами з надзвичайною, можна сказати, геніяльною простотою. Для того, щоб виписати скажемо з Брема цілий розділ про австралійську фавну, він писав приблизно отак: „Коло 11-ої години експедиція побачила кількох кенгуру. Одного з них пощастило заполювати: він був… (далі опис з Брема). В 12 г. 37 хвилин учасники експедиції забили вомбата (опис з Брема). В три години 45 хв. застрелили вовка-торбуна (опис з Брема). В 6 г. 15 хв. ввечері вони спіймали єхидну (опис…)

Такої простоти оперування одначе неможна рекомендувати, хоч багато читачів проковтнуло романи Ж. Верна нічого не помітивши. Добре скористувався з виписки М. Хвильовий в оповіданні „Свиня“. Там виписка грає просто як дієва особа в силу своєї символістичної трактовки її автором; вона грає там не тільки як матеріял, а й як форма (цитата).

Оголення техніки (обнажение приема)

Новелістична техніка (збудування фабули, умотивування розвязки натяжками то-що) має цілком певне завдання: дати максимум напруження при читанні. Отже це не іграшки і не добра воля авторова, а конечна потреба.

В той момент, коли письменницька техніка вже не встигає вганятися за новими вимогами життя, письменник-новатор одкриває цю техніку публіці. Як фокусник престидижитатор, по закінченні сеансу, показує, яким чином він добував із свого носа крашанки, так письменник, оголяючи прийоми, та роздягаючи техніку показує читачеві її старі кості, щоб йому захотілось иншої.

Нема чого й казати, отаке розкриття фокусів варто влаштовувати лише тоді, коли якісь фокуси, якась техніка справді були. Коли-ж отак оголяти прийом починає якийсь новачок, що сам про техніку немає достатньої уяви, (не те, щоб нею добре володіти), то буває дуже смішно, а по-декуди навіть сумно. Більш того, коли ціла література, ще не оволодівши технікою, кидається її розкривати перед читачем, то він бачить дуже смішну… і дуже сумну картину. В усякім разі для молодого письменника таке діло скидається на самогубство.

Типи в літературі

Перейдімо тепер до цікавого питання про типи. Учителі словесности найбільше похвалюють письменників за те, що вони дають типи, типові образи, що потім „вічно живуть у сердцях людей“. Що правда їм тута-ж доводиться співати лазаря, що на жаль дуже мало позитивних типів, в російській, скажемо, літературі, а все більше трапляються негативні. Жалкують, що мовляв, у Гончарова Обломов — тип, а Штольц — не тип, а краще було-б, мовляв, навпаки. Мабуть у звязку з цим у розмові нашій слово „тип“ набуло такого неприємного значіння, щось на манір „суб'єкт“, а то й просто „сволоч“^[16].

Отаким робом у людей, що перебувають під впливом учителів словесности (а ми всі до деякої міри цьому впливові підлягаємо), починає складатися уявлення, що головне завдання письменника це створювати „типи“ і що більше він отих типів наробить, то більший він письменник.

Легко побачити з якої філософії чи платформи виходить така теза. Це непосередній висновок з тієї теорії, що „мистецтво є один із способів пізнання“. Вище ми рішуче одкинули цю теорію, хоч її підпирає авторитет одного з найкращих наших філософів Г. В. Плеханова. Правда, ледве чи сам Плеханов обстоював-би тепер цю думку як теорію. Ми пропонуємо в додаток до вищенаведених аргументів зважити ще ось що:

Ніхто не буде всерйоз трактувати мистецтво, як методу пізнання математичного, фізичного, біологічного то-що. Очевидно за ним можна було-б визнати тільки одну сферу пізнання — психологічну (виключивши мистецтво як сліди колишнього, тепер невідомого життя, де ми користуємось ним volens-nolens за браком кращих джерел). Нехай-же тепер кожен по чистій совісті скаже, яке знання людської психіки дала йому література в той час, коли він сам ще не знав життя. Яку характеристику мистецтво дає дівчатам, капітанам, поліцайським слідцям, офіцерам, королям, принцесам! Та якби брати це все за джерело пізнання, то треба було-б нам негайно спалити дев'ять десятих усієї попередньої літератури (так і хоче зробити Соцвих, повіривши в наївності своїй у вищенаведену тезу). Якщо-ж ми будемо ширити правильний погляд на мистецтво, як на розвагу, ми навпаки зможемо використати всю попередню літературу. Тоді замовкнуть, нарешті, ідіоти, що на виставках малярства заявляють: це-ж не дівчина, це куб. Тоді замовкнуть, нарешті, товмачі музичних симфоній як „шелесту вітру й морських хвиль“.

Під цим поглядом справа з „типами“ втрачає свою гостроту. Коли науково-педагогічне значіння літератури майже рівне — нулеві, то ніхто не має права вимагати від письменника „вічних типів“. І справді, були великі письменники, що типами не займалися.

Типи це просто дуже докладні і дуже старанні характеристики людей. „Типом“ такий портрет стає тільки через те, що носить на собі „костюм“ епохи. Типовість портретів залежить від докладности змалювання, тоб-то в першу чергу від простору, від довжини твору.

Отже, коли хочете бути творцем типів, то нічого страшного, чи недосяжного в цьому немає.

Тільки-ж новели для цього навряд чи годяться — замало вони дають на це часу й простору. Тоді вже пишіть роман, беріть під мушку якусь відому вам особу, опишіть її образно й докладно, змалюйте її з смішного боку, напирайте на її хиби фізичні, на її звички — і щож у вас буде тип! Якщо вам узагалі пощастить запобігти ласки в істориків літератури, то це буде ще й „вічний тип“. Брати негативні типи краще ось чому. Тип це є фотографія, документ. Позитивних-же документів на світі дуже мало (мало „справжніх“ людей). Таким чином мистець завжди вигадує „світлі лічності“ з своєї голови, а не списує з натури. Через те вони не вдаються, вони бувають абстрактні. Як реакційна, народницька в силу своєї професії людина, мистець не бачить позитивних типів у житті (бо вони випередили його і він їх не розуміє) і трактує їх як негативні. Ось чому Волохов і Базаров — негативні типи. Ось чому Штольц і Муразов та ще — Костанжогло позитивні типи.

Число душ у новелі

В короткім оповіданні ви не можете забувати про розвиток фабули через надмірне бажання малювати типи. Ви мусите робити портрети короткими, приблизними, найкраще зовнішніми штрихами. Навпаки, героя (чи героїню) варто зовсім не описувати зовні, а, навпаки, зайнятися його психологією. Читачі вже знають, що душа є тільки в героя (чи в героїні), а в злочинців є тільки фізичні хиби та й годі. На новелу вам треба одну-дві „душі“ — для решти ви даєте тільки парики та костюми.

До речи, коли вам треба описати красу героя, чи героїні ніколи не беріться за прямі описи. Читач зразу-ж догадається що ви описуєте себе, чи свою кохану, чи якими ви й вона хотіли-б бути. Робіть так, як старий Гомер — описуйте вражіння, що героєва постать і краса справляють на инших людей. Звичайна річ, це куди дужчий спосіб.

План новели

Обміркувавши розвязку, натяки на цю розвязку в ході новели, найшовши число дієвих осіб і уклавши час дії в найстисліші рямці, придумавши собі як заповнювати провалини поміж подіями, обміркувавши типові риси людей, зробивши все, що ми порадили, складіть план. Писати без плану дуже важко, а хто вам подякує за цю непотрібну еквілібристику? Ви можете змінювати цей план аж на 100% підчас роботи над виконанням, але план повинен бути як вихідна точка, инколи як те, що саме треба переробити. „Mach dir einen Plan, aber halt dich nicht daran“ (зроби собі план, але потім його не держися) — мовляв німецької мови вчитель Гервазіус Йогансен.

Як на мистецьку (не наукову) роботу це дуже добра метода.

Аналіза чужих творів

Десь коло цього місця ми гадаємо розпрощатися з читачем, що далі може переходити до аналітичного матеріялу — другої частини книжки. Яле попереду хай читач спробує сам проаналізувати добрі твори видатних письменників.

Письменник, це треба сказати наперед, щоб далі не шкодувати, це пропаща для літератури людина… як читач, звичайно. Він не може так тішитися з творів літератури, читаючи їх, як усі инші люди, бо він їх аналізує. Він повинен в новелах бачити не Іванів та Оксан, а авторове перо і авторову усмішку. Коли ви не бачите, читаючи, всієї механіки твору, не бачите причин, чому написано так, а не он як, то ви ще не письменник. Навпаки, коли ви, читаючи, ясно бачите всю машинерію і всі заходи автора, то це значить, що ви до нього доросли — ви йому рівні потенціяльно.

Борітеся — поборете

В оцій самій обставині є надзвичайний динамометр вашої авторської вправности. Коли якийсь автор вас полонить, зачаровує і перемагає, так що ви його губите з очей і бачите тільки його героїв, не зважаючи на всі зусилля ваші не піддатися, то значить ви натрапили дужчого від вас письменника.

Розпочинайте боротьбу; ломіть замки, висаджуйте шибки і забирайтеся в авторову лабораторію. Розкривайте скрині з його добром і здирайте одіж з манекенів. Докопуйтесь до методів його роботи, методів маскування, методів задурення, способів створити ілюзію.

Але цього мало. Ви мусите залізти в авторову душу. Оте вражіння інтимности, щирости „крика з глибу душі“ його ви теж мусите проаналізувати. Ви дуже здивуєтесь, коли побачите, що інтимність, крики з глибу душі, найтонші струни серця — досягаються з допомогою таких самих трюків, як і инші ефекти, навіть куди грубіших та простіших. Ви побачите, що автор користується цими засобами як і всякими иншими. Щирість це теж трюк та ще й не дуже чистої роботи.

Як бачите, не солодка штука бути письменником. Що з того, що вас будуть уважати всі навколо за пророка — ви самі мусите втратити всяку повагу до пророків. Ви втратите також усяку насолоду від літератури. За те ви познайомитесь, як сказав Джек Лондон, з найлегшим способом добувати гроші; хай тільки він не доведе вас, як довів його, до самовбивства.

——————

1. Я не заперечую, що мистецькі твори минулих часів становлять матеріял для пізнання, хоч і дуже непевний. Та це нічого не значить. Все на світі є матеріял!
2. Пояснюється це дуже просто. Письменники, як такі, не дурніші і не реакційніші від інших людей. Та справа в тім, що всю увагу і все творче напруження мистця займають проблеми подачі матеріялу, а не винайдення його. Коли політика цікавить ЗМІСТ подій, письменника цікавить їхня ФОРМА. Письменник через те і бере тільки ходячі, вже винайдені кимсь ідеї, що вся енергія і увага його скеровані на ПОДАЧУ, на художню трактацію цих ідей.

   Було б дуже дивно, коли б справжні, добрі письменники одночасно встигали б випереджати фахівців іншої справи у цій іншій справі. Це було б так само дивно, як коли б інженери робили винаходи в медицині, а вчителі латинської мови в машинобудівництві…

3. Мистецькі твори звичайно ж корисні, як МАТЕРІЯЛ пізнання історичного, там, де бракує інших даних. Та для нових часів вони начисто втратили своє значіння. Нашу епоху будуть колись досліджувати по газетах. Коли (дуже давно) осі надбудови становили один комплекс, мистецтво було важливим фактором. Ще сто років тому воно важило дещо більше, ніж зараз, а тепер це дрібна деталь на фасаді виробничого процесу громади.
4. Порівняти хоча б число мистецьких шкіл з усякими іншими.
5. Щоб зформувати коротко, повторимо: позитивне значіння (революційне значіння) мистецтва не в тому, що воно організує пролетаріят, а в тому, що воно дезорганізує буржуазію, передусім буржуазну інтелігенцію. Організувати мистецтво не може взагалі.
6. Див. у Колріджа „Проза — слова в найкращому для них порядкові, поезія — найкращі слова в найкращому порядкові“ („Table Talk“ 1827)
7. Про поновлення дуже хо́роше є в книжці В. Шкловського „Теорія прози“.
8. Можливо, що ніхто не може бути поетом, чи навіть мати втіху від поезії без деякої нездоровости розуму (Unsoundness of mind). Маколей (Essays on Milton).
9. You know who the critics are? The men, who have failed in literature and art. Disraeli (Ви знаєте, хто критики? Люди, що не мали успіху в літературі та в мистецтві. Дізраелі).
10. Ю. Яновський.
11. Кожному певне доводилося чувати отаке, що не тільки, скажемо, слово „цвірінькати“ нагадує само відповідний йому пташачий гомін, але і що, скажемо, слово „роза“ нагадує квітку троянди, а слово „фіялка“ подібне чимсь до самої цієї квітки. Цей, так званий, мовний фетишизм особливо розвинений у людей що володіють однією тільки мовою. Український письменник мусить володіти принаймні російською та польською мовою. Цього дуже легко досягти і не зробити цього невеличкого зусилля — просто ганебно!
12. О. Копиленко. Див. оповідання: „Мати“
13. Про ці дві лінії, див. статтю в цій книзі „Новела з нічого“.
14. Про те як подаються натяки див. аналізу оповідання „Вартовий на рифі“ в цій таки книзі.
15. Чомусь усі погоджуються, що театр є публічна розвага. Очевидно ужиття слова „література“ в багатьох значіннях призвело до того, що від белетристики вимагають учительної ролі. Можливо, що коли-б у театрі викладали геометрію, то його теж не вважали-б за дім розваги.
16. Один робфаковець на запит, що значить слово „суб'єкт“ відповів, що це щось на штиб „дурня“.