Щоденник кількох міст/Через Анатолію
| ◀ У турецькому театрі | Щоденник кількох міст Через Анатолію |
Ізмір ▶ |
|
ЧЕРЕЗ АНАТОЛІЮ
Тіні довшали. Сонце в задумі спинилося перед останнім стрибком — заховатися в Егейї. Ми наближалися до Ізміру.
Цілий день їхали ми пеклом Анатолії, перерізуючи її з півночі на південь. Цілий день з правого боку далеко поза спаленими рівнинами бігли поруч нас гори Кяз-дагу, зникаючи та знов виглядаючи й не наважуючись підбігти до залізниці. Потім вони спробували одурити нас і підкралися з лівого боку — і це вже був Демірджі-даг. А коли сонце натомилося раз-у-раз одганяти узгір'я, гори посмілішали, насунулися ближче, підскочили раптом до самого поїзду. Ми вже проїхали під навислою сірою скелею, а далі з півдня надбігали цілим натовпом, штовхаючись і переганяючи одна одну, такі ж мишасті скелі. Поїзд завагався, пішов тихше й нерішуче спинився. Ми — в давній Магнезії, під скелею Сіпілос, під домовиною мітичної Ніоби. За кілька годин — Ізмір.
Прийдуть інші дні й почування, надиктує життя нові дати й місця, — і забудеться цей день в Анатолії, перший день під палючим жовтим сонцем Азії. День, коли ми почували себе єдиними европейцями на ввесь поїзд, на всі станції — і ніяково соромно було від настирливої боязкової уваги до нас. Це вже англійці й французи привчили «тубільців» до того, що европеєць — найвища істота. Нам було неприємно помічати оте ставлення до нас. Ми себе за найвищі істоти не вважаємо. Ні, ми не европейці, ми люди й друзі.
День почався, як завжди в мандрівників — великим безладдям. Наш пароплав уночі таки посмикало, і тільки під ранок ми змогли поснути. Кожний з нас обіцяв прокинутися раніш і збудити інших, але пробудився я тільки від того, що хамали витягли з-під мене чамайдана. Хтось десь схвильовано кричав:
— Пів до шостої, а поїзд іде о шостій!
Я вибіг на палубу, як був, роздягнений. Пароплав став при березі. Пасажирів уже не було. Не було й звичайної метушні хамалів, коли п'ять чи шість здоровенних хлопців видирають один в одного маленький чамайданчик чи клуночок. Очевидно, публіка вже пішла до поїзду. Нашвидку одягнувшися й зібравши під пахву розкидані книжки й чийсь зайвий черевик, своєчасно невпакований, ми побігли до вокзалу. Виявилося, що він отут, під боком, у 2-х хвилинах.
Як на інші умовини, то поспішатися, здається, нема чого було. Та ми добре пам'ятали: ми не просто пасажири, ми — чужинці, а для чужинців існують ще поліційні формальності. Отже, двоє з нас побігли розшукувати хамалів з нашими речами та займати місця, один — по квитки, а четвертий — до поліції.
І ввесь сьогоднішній день склався з трьох елементів: ми, Анатолія й поліція.
Чи то вже традиції такі від старої Туреччини лишилися, чи спеціяльна підозрілість до чужинців, але з поліцією нам доводилося мати справу на кожному кроці. Виїздячи пароплавом із Сіркеджі в Стамбулі, ми дали свої речі до митного огляду, а пашпорти — до поліції. При цьому довелося заповнити анкету: ім'я батькове, прізвище материне, місце народження, мета подорожі. Коли б кожний робив це за себе, ми не потрапили б своєчасно на пароплав. Тому й виділили поміж себе повпреда для зносин із поліцією. Наш «повпред» уже півтора роки працює в Туреччині, отже не погано говорить турецькою,
Хоча ніхто з турецьких урядовців не міг нам пояснити, для чого оглядається речі при переїзді на азійський беріг і що саме забороняється провозити, чамайдани оглянуто, бандеролі наліплено й пашпорти завізовано. Та за 12 годин на другому березі Мармурового моря на ст. Пандерма починається та сама процедура…
Ми накидаємо її дипломатичному заступникові нашої невеличкої рухомої колонії.
Перед станцією вже стоїть поїзд із десяти ваґонів звичайного закордонного типу: купе відчиняється просто на плятформу. У поїзді досить чисто, але ваґони здорово пошарпані. Це колишня французька залізниця. Тепер її націоналізовано.
Публіка не сидить по ваґонах, а купками збирається на платформі біля продавців салепу (я так за 5 тижнів і не наважився його покуштувати), біля величезних кавунів. Але ось без десяти шоста, а нашого дипломата ще нема. Ми хвилюємося. Квитки вже куплено, але самих квитків для подорожі Анатолією — замало. Потрібні ще візи на пашпортах.
За 5 хвилин починається благовість станційного дзвону, вигуки, метушня — і поїзд рушає. Якраз на п'ять хвилин раніше від розкладу. Виявляється, що квитки всі спродано, публіка на місці — чого, дійсно, затримувати поїзд?Це дивовижне порушення розкладу пасажирського руху рятує нас од потреби щось вирішати у зв'язку з тим, що нашого заступника ще нема з пашпортами. Поїзд рушив — тепер уже пізно залишатися в Пандермі. Якось воно там буде…
Ми навіть задоволені, що виїхали раніш. Як уже на турецьких залізницях такі порядки, то може й встигнемо до Ізміру на свято незалежности. Та коли потім починаємо розпитувати кондуктора, чи будемо на місці до шостої вечора, чуємо;
— Напевне, ні,
— А на сьому?
— Теж ні.
— Значить на восьму?
— Можливо що й на дев'яту.
До ст. Корделіо (перед Ізміром), де ми його залишили, наш поїзд прийшов точно о пів на десяту.
Поїзд уже йде повною ходою, коли до купе встрибує товариш, призначений нами на нашого власного повпреда.
— Розумієш, — каже він до одного з нас, — все через тебе. У тебе в візіка не зазначене місце народження, а я не знав. Могли не завізувати пашпорта.
— У мене теж не зазначене, — кажу я.
— Ну, ти — українець! — відпирає повпред: — я й сказав, що ти з Києва.
Гадаючи, що столиця України — Київ, повпред випадково якраз і натрапив на місце мого народження. А щодо другого товариша, то повпредові дійсно довелося мати велику халепу. Суворі закони Туреччини!
— Треба було набрехати чогось! — кажемо ми в один голос.— Я так і зробив. Написав, що він у Тамбові народився.
— Чому саме в Тамбові?
— А чорт його зна!
Ну, в Тамбові, то й у Тамбові.
Але за годину, поліцай, приставлений до нас, заходить до купе, і знову повторюється нудне:
«Ім'я батькове, прізвище материне, місце народження, мета подорожі», —
— і повпред, і тамбовський народженець, що ніколи не був у Тамбові, забувають назву цього міста. Ми всі довго міркуємо, де ж народився наш товариш, і не можемо пригадати. На запитання поліцая ми всі мовчимо й покурюємо цигаретки. Це навіть стильно, по східньому, виходить: не відповідати, роблячи вигляд, що не розумієш запитання, і меланхолійно курити…
Поліцай нервується, пробує вдатися до французької мови, але в нас ще більша рація не розуміти. Ми дивимося на попіл кожний своєї цигаретки. Потім кожний по черзі придивляється до попелу цигаретки сусідової. Це не допомагає.
Нарешті, за якоюсь асоціяцією, я пригадую:
— Та Тамбов же! Ти — з Тамбову.
Справу врятовано. Поліцай згортає зшитка й виходить. Ми кидаємо цигаретки й присуваємося до вікна. Тамбов! Тепер ми вже повноправні гості Анатолії й маємо право обдивлятися краєвиди.
Безрадісна країна! З півночі на південь простяглися спалені степи. На розлогій рівнині аж до самих гір, що вартують на обрії, ми не бачимо найменших ознак землеробства. Потім, за десятки кілометрів один од одного біжать біля залізниці оброблені клапті землі, а потім знову пустеля. Видко, що земля тут досить плодюча, але недостатність населення й брак реманенту — дві найпекучіші проблеми Анатолії.
Ще зовсім недавно турки вважали за недоброзичливе ставлення до турецької незалежности, коли хтось наводив малу цифру населення Туреччини. Европейська статистика нараховувала 1927 року тільки 8 мільйонів. Турецький уряд наказав вважати за офіціяльну цифру 12.426.597. А перепис 28 жовтня дав 13.649,945 чол. Чи, справді, не прибільшено трохи цю цифру? Туреччина за 15 років зазнала аж чотири війни, Туреччина зазнала хижацького винищення своєї людности. Греки вирізали майже все населення вілайєтів, що їм вдалося захопити в Анатолії за допомогою англійського імперіялізму.
Надто мало людности в Туреччині. Це ми бачимо по тому, скільки землі гуляє в Анатолії. Вся Туреччина територіяльно вдвоє більша за Україну, а населення має вдвоє менше.
Аґрарної революції в Туреччині не було. Але скасовано, так званий, ашар, великий податок, що відбирав у селянства наслідки всієї його праці, нищив його добробут, чи мерщій — не давав змоги його організувати. Хоч ашар становить щось 30% державного бюджету, його кемалізм ліквідував.
Було ще кілька дрібних реформ — право рубати ліс, мораторій на заборгованість с.-г. банкові, безплатний живий реманент з військового майна тощо. Але аґрарної реформи в цілому нема.
Національну революцію зробив турецький селянин. Крім скасування ашару, він нічого за це не одержав. Він чекає. Яким шляхом піде далі кемалізм?Молодотурки, завівши конституцію, нап'яли на неї, за одним фігуральним виразом, чалму. Чи напне на власну конституцію Кемаль капелюха всеевропейського капіталістичного зразка?
Турецький селянин ще чекає. Чекає в своїх халупах, зроблених з найнеможливішого дрантя.
По-різному рушають поїзди.
У Туреччині так: спочатку виходить начальник станції в традиційній кашкетці з червоним верхом, потім залізничий дзвінок видзвонює якийсь дрібний туш — попередження пасажирам, що от, мовляв, зараз почнуться сигнали. Потім — один короткий удар. Перед другим дзвінком те саме, і перед третім такий самий дрібний дзвінковий туш. Я спостеріг на анатолійській залізниці ще й інші способи відправи поїздів: і свистіли, і в сурми сурмили, а поїзд не рушав. Про хабарі — запевняти не буду. Хабарів ми нікому не давали. А проте — поїзд за розкладом не йшов.
Уже на третій станції я знав, за якою процедурою піде поїзд на поточних станціях. І ця процедура дратувала мене всю мандрівку.
Викинувши греків і вірменів із Анатолії, запровадивши рішучу націоналістичну політику, Туреччина має спеціяльний список урядових посад, що їх можуть посідати не-турки.
Очевидно, на залізницях европейцям працювати не належить.
А турки привчаються до реґулярної, систематичної праці поволі, добродушно, не хапаючись. Але нічого, привчаться — і буде час, коли і в Туреччині поїзди ходитимуть точно за розкладом.Наш поїзд спізнився до Ізміру щось аж на 4 години. Гадаю, що це наслідком випробування різноманітних систем залізничого руху.
На станціях — різнобарвна публіка. Я бігаю з апаратом і фотографую на спомин. Більшість — у капелюхах. Але під капелюхом, европейським капелюхом, може навіть од самого Борсаліно, бачиш засмагле обличчя, а нижче — жилет — обов'язково жилет, без жилетки тут не ходять. Але на жилетку — намотано кілька метрів широкого матір'яного кольорового пояса, точнісінько такого, який носять українські парубки. Бачив я і людей трохи не в візитках — а штани вправлено в чоботи. Надзвичайна мішанина европейського і східнього.
Серед моїх фото зберігся цікавий дід у чалмі — хаджі, їздив, значить, до Мекки. А може це — піп. Я швидше схиляюся до останнього, бо цей дідуган ішов із парасолькою в руці. Попи завжди ходять із парасольками. На Пері я зфотографував іншого попа, католицького — і в того теж у руці була згорнена парасолька.
Я націлився на муллу апаратом, а він ішов упрост на мене, здивований, чого я стою йому на дорозі. Так він і вийшов із надзвичайно здивованим обличчям.
І ще одного дуже цікавого діда я зфотографував. Ганявся за ним із апаратом по кількох станціях. Аж нарешті наш ваґон спинився якраз перед краном водогону. Дід підійшов до водогону, помився, щось пробурмотів — насувався вечір і, очевидно, час був молитися Аллахові. Потім почався залізничий туш. Дід одійшов од крану, вийняв люльку й пішов до ваґону.
Коли я зробив це фото й збільшив його, я побачив, що в діда на голові кепка, але повернуто цю кепку козирком набік.Кемаль декретом скасував феску. Було заборонено носити феску. За феску — навіть вішали. І скрізь по Туреччині запанував капелюх.
Я пригадаю слова одного з героїв Ролана Доржелеса:
— Ви думаєте, що саме об'єднає людство. Ідея? Гуманність? Людство буде об'єднане звичайним капелюхом, що його сотнями тисяч довозять в Індію й в Китай. Коли спиживі індуси й голі мурини носитимуть капелюха, — це значить, що людство вже об'єднане.
Сподіванки буржуазного письменника здійснює кемалізм, прилучаючи турецький нарід до загально людської культури капелюхом. Та старі турки, богомільні, капелюха не носять. Вони носять кепі. Але надягають це кепі козирком набік: і Кемалеві, і Аллахові. Для Кемаля — кепка не феска, але Аллах мусить бачити твої думки, і чоло твоє мусить бути відкрите для молитви. Отже, козирок — набік.
Кого з двох дурять оті релігійні турки — бога чи Кемаля?
Їдемо всупроводі поліцая.
Він уже двічі перевірив наші пашпорти, справно позаписував статистичні відомості про нас до довжелезної анкети… Прекрасна система. На випадок якогось злочину, можна навіть через роки встановити, куди й коли їздив певний громадянин.
Наш поліцай нудиться. Кілька раз він уже проходив уздовж коридору, удаючи, ніби не взирає до нашого купе. Він нудиться — комуністичної пропаґанди ми навіть серед самих себе не ведемо: жарко, і жадної ідеології не спадає на думку. Поліцай нудиться.
Ми швидко пристосовуємо його. Річ у тому, що сьогодні — п'ятниця, і на жадній станції не можна здобути цигарок. Нас кілька курців. Комусь щастить потрапити на блискучу ідею: а поліцай навіщо? І ми звертаємося до нашого ангола-охоронця з уклінним проханням — здобути нам три коробки цигарок.
На якійсь станції поліцай комусь щось наказує й за 5 хвилин у нас у купе три коробки цигарок.
— Кач пара?
Поліцай відповідає, шо це коштує точнісінько 45 гурушів.
Ми платимо 45 гурушів, а згодом дізнаємося, що коштували наші цигарки тричі по 16½ гурушів, тобто 49½. З яких це коштів подарував нам цей поліцай оті чотири з половиною гуруші? Гадаємо, що й 45 він нікому не платив. Цілком скидається ва російського околодочного, що утримання мав 46 крб., а за одну квартирю платив — 48–25.
Давня Туреччина була клясичною країною поліційного свавілля. Султанський режим спеціяльно плекав оту поліцію, і вона була справжнім жахом для людности. Дві монархії на всій земній кулі сперечалися між собою про пальму першенства у справі хабарництва: Туреччина й Росія.
Улюбленою вправою російської «революційної» молоді після лютого було роззброювання поліцаїв. Поліцаї дуже охоче віддавали зброю, але дивно: 1918 року мене арештував той самий поліцай, що й 1915 року. У нас на Україні поліцаї зникли тільки після запровадження радянського ладу.
Революційна Туреччина, національна Туреччина, — республіка Лютого, а не Жовтня. Революційній Туреччині, очевидно, над силу було позбутися своїх поліцаїв, а може й не хотіла. Так, змінилася система, але залишилися люди — зі старою психологією і зі старими звичками.
Моя перша знайомість із поліцаєм — під час повернення мені з поліції мого пашпорту.В Торгпредстві мені сказали, що приходив поліцай передати мені зареєстрованого пашпорта, але не хотів без мене залишати.
— Яка дбайливість, — подумав я; — боявся, що пашпорт може загинути!
Мене навіть не образило недовір'я турецької поліції до апарату радянського Торгпредства.
Того ж самого дня в готелі мені сказав портьє:
— Приносили з Караколу вашого пашпорта. Але не хотіли залишити. Та ви напишіть мені доручення, він зайде завтра точно о 4-ій і залишить.
Беручи з моїх рук записку, портьє подивився на мене, дещо вагаючись:
— Треба щось лишити для нього, — поволі сказав він. І помітивши на моєму обличчі огиду, що її я ніяк не міг заховати, швидко додав;
— Але коли мосьє не хоче, не треба. Це не обов'язково.
І знов таки сам додав:
— А краще лишити ліру.
Я зрозумів, що портьє хоче дещо заробити на мені:
Я пригадав Сейфуліну, як при виїзді її з готелю стояла довга черга льокаїв, протягуючи руки для бакшишу. Між іншим, додам у дужках, Сейфуліна трохи прибільшила, — при своєму від'їзді я довгої черги льокаїв не помітив. А можливо, що є певна різниця між письменниками російськими й українським — навіть в уяві турецьких льокаїв. I тому — може, вся ціна мені була — ліра.
Я лишив ліру й зовсім забув про це, але вийшло так, що вибираючися назавтра кудись, я випадково якраз о 4-ій проходив через вестибюль. Я мав нагоду бути при урочистій сцені розмови мого портьє з поліцаєм. Мій пашпорт уже лежав перед портьє. Обидва про щось говорили турецькою, Позирнувши на мене, портьє відчинив шухляду, вийняв ліру, — і моя ліра легенько перепурхнула в повітрі, сховавшись у поліцаєві руці. Але запевняю, шо розмову не було перервано ані на мить. Цілком задоволений, що моя ліра потрапила куди слід, я схопив пашпорта й пішов.
Бачив я і працю турецької поліції.
Якось увечері на Пері я оминув невеличку купку людей. Люди чогось хвилювалися.
Трохи далі я наздогнав хлопця, що похитувався, йшовши непевним кроком.
Раптом за собою я почув спокійне, не на повний голос:
— Ефендим.
Я озирнувся. Заклик було звернено, очевидно, не до мене. Заклик походив від поліцая, що прискореним кроком, але все таки поволі, по-східньому, наближався до хлопця.
— Ефендим! — повторив він загрозливіш.
Хлопець не спинився. Тоді поліцай ще прискорив кроку й поклав руку на плече хлопцеві.
Хлопця затримано. Це був російський еміґрант. П'яний. Він образив якусь жінку на вулиці.
Мені подобалась ця спокійна праця поліції. Але друзі запевнили мене, що хлопцеві не сподобається праця, що предметом її він буде в Караколі, бо в турецькій поліції б'ють так само, як і в англійській, що була їй за взірець.
Наш анатолійський поліцай нікого не бив, нікого не заарештовував, він тільки пильно дивився, щоб ми не розкидали комуністичних листівок і щоб отут, на терені Касабської залізниці, не зробили раптом революційного перевороту. Він нікого не чіпав із станційної публіки, але я помітив, що скрізь, де він підходив, запановував якийсь пригнічений настрій.
Поліція бо — завжди і скрізь поліція.Десь під Ізміром, за дві станції, наш поліцай зник. Очевидно, переконався, що сьогодні ми більшовицького перевороту робити не будемо.
Один товариш їхав у справі із Стамбулу до Анґори. Десь в Іскешеїрі треба пересаджуватися до поїзду, що йде з Кутахії.
Було ввечері. Товариш закрутився між коліями й потрапив не в той бік.
Якийсь добродій в цивільному винирнув з імли.
— Бурди, ефендим, бурди! — показує в той бік, де поїзд на Анґору.
— А ви хто? — здивовано спитав товариш, бо не бачив цього добродія ніколи раніш і не міг його інформувати, куди збирається їхати.
Добродій теж здивовано подивився на товариша.
— Хто ви такий? — повторив товариш.
— Еспіон, еспіон… — забелькотів добродій крученою французькою мовою.
— Ну, як шпигун, то неси речі… — знайшов вихода товариш і передав чамайдана до надійних рук.
Бідний «еспіон»… його надіслали стежити за товаришем — і, може, якраз тому, що він сам живе в Анґорі чи має туди ще якісь доручення. І він мав дивитися, як доручена йому особа через якусь там помилку не потрапить до столиці. Скандал, кінець кар'єри!
Таке було з товаришем. Щож до мене, свідчу, що я жадного разу жадної стежі за собою не помітив. Але може це тому, що я не озираюся назад?
Може тому, що я приїхав до цієї країни з любови до неї — і мені однаково було — чи слідкує якийсь шпигун за мною, чи ні.Ну, так, отже сюди кожний із нас приїздить як друг, бо сучасним державним формам майже кожний з нас співчуває, принаймні на сьогоднішній день.
Що ж, я розумію обережність і підозрілість молодої республіки до чужинців.
Довгі роки Туреччину гнітив европейський імперіялізм. Важкі роки руїни, війн, інтриґ, образи національної свідомости — могли викликати неабияку зненависть до чужинця.
Адже кожний европеєць може бути ворогом. І до ворога по-ворожому треба ставитися.
Візи до Анатолії турки дають неохоче. Мають рацію, і можу констатувати, що ми, радянські громадяни, спеціяльної ворожнечі до себе, як до носіїв певної, відмінної системи, не почували. Я мав візу протягом лише кількох годин, і на Ізмірському ярмарку був майже єдиним европейцем.
Але система лишається системою — звідци — й «еспіон», звідци й кількаразова реєстрація пашпортів під час подорожі.
Тіні довшали, витягались у довжелезну струнку лінію, а швидко й зовсім зникли — поїзд спинився на ст. Корделіо майже в повній темряві. Було пів на десяту.
Чорт його зна, ніколи в мене не помічалося жадного патріотизму. Тим більш — російського. Але коли біля нашого ваґону почулися російські слова, і товариші з радянської колонії Ізміру підскочили до ваґону — якась радість охопила.
Ми ніколи раніш не зустрічалися, ми, очевидно, й потім не зустрінемось, але якось радісно було тиснути одне одному руки, говорити про своє. За кордоном кожний стає патріотом.Товариші були стурбовані спізненням поїзду й виїхали на автах до ст. Корделіо, щоб перехопити нас і встигти завезти до Ізміру ще перед кінцем першого дня ярмарку.
Ми пересіли до авт, хотіли попрощатися з поліцаєм, але він, наш ангол-охоронець десь зник. Ми поїхали берегом Ізмірської затоки впрост до столиці приморської Анатолії.