Щоденник кількох міст/На Босфорі

Щоденник кількох міст
Кость Котко
На Босфорі
Харків: Книгоспілка, 1930

НА БОСФОРІ

 

Два морські шляхи ведуть до столиці візантійських імператорів і турецьких султанів. Через Дарданели Мармуровим морем — один. І другий — з Чорного моря через Босфор.

Я їздив обома. І під'їздив, і від'їздив.

Надзвичайно хвилює Стамбул з Мармурового моря. Коли ми відійшли від пристані Сіркеджі, щоб їхати до Анатолії, було якесь свято. Світилась ілюмінація довкола монументу Кемаля, світилась якась нова арка на острівку Леандра, овіяному леґендами трьох народів, але найкраще за все були освітлені мінарети. По різних кварталах Стамбулу (власне-Стамбулу, не Пері), на різноманітній височині світились вогнені кільця мінаретових бальконів. Що далі ми підходили, то виразніше малювались у повітрі ці вогнені кільця, бо згодом не видко було ані мінаретів, ані мечетів, ні звичайних міських будинків, а тільки вогнем гаптовані кільця, що висіли в нічному небі.

За тиждень ми цим самим шляхом повертались до Стамбулу. Але був день. І от, коли вже десь позаду лишився острів Мармара, перед нами почали вставати в соняшному небі якісь стрункі вертикалі. Ліворуч біг европейський берег, ми бачили віденський експрес із чотирьох тільки ваґонів, що летів із Стамбулу. Ліворуч визирали димарі Сан-Стефано, міста двічі історичного, бо крім відомого трактату, воно вславилось ще й в історії турецької революції. Звідти молодотурки почали диктувати свою волю турецькому султанові.

Але ще далеко перед рогом Сан-Стефано почали вставати просто вдалечині оті туманні й стрункі вертикалі. Було так: хвилі Мармари плескались перед нами, сягаючи майже до обрію; десь надзвичайно далеко вони мусіли межувати з землею, але це було так далеко, що землі ми не бачили — і земля нам здавалась оцими самими світлозеленими хвилями Мармурового моря. I впрост над хвилями почали народжуватись абриси мінаретів, немов романтична сторожа старої столиці висіла над містом у повітрі, піднеслась у повітря, щоб краще вартувати.

Наша «Адана» посувалася з швидкістю не більшою як 10 вузлів. Це робило народження мінаретової сторожі якимсь непомітним. Сірі мінарети — ми вже почали розрізняти чотири мінарети Ая-Софії, шість мінаретів Ахмет-султана. І коли ми переконались, що то не фата-морґана, а живе місто, коли ми почали впізнавати мінарети не тільки Ахмет-султана, але й Фаті, розвіялось чудо й ми виразно побачили, як поволі мінарети й мечети починають спускатися додолу.

За годину чарівна панорама Стамбулу розкрилась на всю широчінь. Мінарети й мечети накопичувалось безладно, там і тут, немов велетенська рука раз-у-раз кидала їх, — і вони виростали по всьому Стамбулу. Стамбул — на горі. Всю гору всіяно мінаретами. Їхні стріли перерізують увесь обрій.

Як хочете, а картина зворушлива й хвилююча. Величнішої панорами, складеної не з мас, не з людей, а з будинків і неба, я ніколи не бачив і, очевидно, не побачу.

А Босфору, уявіть собі, я не помітив.

Добре було мандрувати отим Лоті й Готьє, бо вони, такі мандрівники-письменники, приїздили до Туреччини, як до завойованої країни, і їм не треба було турбуватися за якісь там формальності.

Поперше, в'їзд до Босфору я проспав. Вийшов на палубу щось о 5-ій годині ранку, коли ми вже стояли на рейді в Каваках. На горі розкинулось якесь містечко — чи то Румелі-Кавак, чи то Анатолі-Кавак. Румелія — Европа, Анатолія — Азія. Але пароплав повернувся так, що я аж ніяк не міг зорієнтуватися і не знав, куди дивлюсь: до Азії чи до Европи.

Згодом приїхав лікар, зайшов до капітана й за п'ять хвилин вийшов із якимсь пакунком у руці. Мене запевняли, що то було два фунти ікри, чорного кав'яру Азриби, і запевняли ще, ніби жадна операція подібного характеру не відбувається без участи продуктів Азриби. За кілька тижнів, на Ізмірському ярмарку я бачив, як пожадливо дивились одвідувачі на бочку з кав'яром, виставлену в нашому павільйоні. Була в тих поглядах навіть якась побожність: ікра — надто рідкий і дорогий делікатес за кордоном. Повернувшися додому, я зайшов до Азриби, подивився на бочку з кав'яром і хотів викликати і в себе таку побожність. Та не вийшло: очевидно, нічого не дало мені перебування за кордоном, і не прилучився я до европейської культури.

Лікар збіг трапом, оптимістично помахав капітанові рукою, і ми спустили жовтий карантинний прапор. Тепер треба було чекати на візиту поліції.

Незабаром поліцаї приїхали на двох катерах, зайшли до кают-компанії, і почалася перевірка документів. Ця перевірка зайняла ввесь час аж до самого майже Золотого Рогу. Дві години! Дві години ми сиділи в кают-компанії, чекаючи своєї черги, щоб відповісти про батькове ім'я, про місце народження й мету подорожі. А довкола мала розгортатися чарівна панорама Босфору, як свідчить хоча б П'єр Лоті:

«Коли від гирла Чорного моря спускаєшся до Константинополю, чарівна, широка панорама Босфору розгортається ступнево з наростанням пишноти, досягаючи повного апотеозу там, де відкривається Мармурове море; тоді ліворуч, в Азії красується Скутарі, а праворуч, над мармуровими набережжями й палацами султанів, підноситься величний профіль Стамбулу, в короні маси мінаретів і бань».

Тпру! безперечно помиляється П'єр Лоті. Помиляється й інший автор, в якого читаємо:

«Залишаючи темні хвилі Чорного моря, пароплав увіходить у вузьку Констянтинопольську протоку — Босфор. Здається, поза гострими скелями, що чатують при брамі Сходу, лишилось усе гарячкове західнє життя з його муками, сумнівами й важкою боротьбою. Тут усе дхне спокоєм і миром»…

Помиляються обидва. Поперше, яка пишнота? Що-правда, одягнені турецькі поліцаї досить чисто, але особливої пишноти я на них не бачив. Не те, що, наприклад, в Румунії, де я з півгодини не наважувався підійти до поліцая, бо вважав його принаймні за члена царської родини, ще й заслуженого в трьох війнах. Нема жадної пишноти на Босфорі!

Подруге, панорама була зовсім не широка. Панорама мала 12 кроків завдовжки й 10 завширшки. Далі вже були стіни кают-компанії. І зовсім не розгорталася ця панорама, а беззмінно перебувала на місці. Аж набридло.

Спокій і мир… Ну, знаєте, не скажу! Коли вас 26 чоловіка зженуть до тісненької кают-компанії маленького пароплава та перегортаючи ваші пашпорти, почнуть робити вам іспита з вашої біографії, — жадного спокою, ніякого миру не почуватимете. Не лишиться позаду гарячкове життя з сумнівами й боротьбою, а навпаки: в гарячку вас вжене проклятущий сумнів:

— За віщо ж боролись?

Дві години тяглась ота чарівна панорама. Поліція розпитувала про дату народження, покурювала радянські цигарки, а я вираховував:

— Коли мені стільки й стільки років, та з цього відрахувати 27, то вийде…

І виходило, що я народився 1804-го року.

Шкода мені старих письменників. Як можна так помилятись? Єдину причину бачу хіба в тому, що вони в'їздили на власних яхтах, а я — на скромному пароплаві, навантаженому цементом.

За дві години, дізнавшись, що пашпорти на руки мені з якихсь міркувань не дадуть, я вийшов на палубу.

Ми стояли в юрбі пароплавів різних націй. Гули гудки, верещали сирени, закривали небо клубки диму.

Одна з моїх попутниць — чоловік її на економічній роботі в Туреччині, і вона удає з себе серйозну ділову особу — вийшла разом зо мною на палубу.

— Стамбул нагадує мені великий промисловий центр у Донбасі, — сказала вона, примруживши очі, — дивіться, скільки димарів на обрії!

На жаль, то були не заводські димарі, а мінарети мечетів. Я розчарував товаришку.

Але чекайте, товаришко: незабаром, як остаточно скине кайдани романтики молода відроджена Туреччина, посунуться з обрію мінарети й дадуть місце димарям заводів.

На цьому місці в мене кардинальна розбіжність з Лоті, Ґотьє й Фарером… Вони бо сподіванку бачити димарі замість овіяних чарами легенди мінаретів вважали б за найбільшу образу для національної свідомости турецького народу. А мені чомусь здається, що й нарід турецький охоче б уже бачив на місці поетичних мінаретів — такі ж стрункі вертикалі прозаїчних димарів.

Я познайомився з Босфором трохи згодом.

— Поїдьмо до Бебеку, — сказала мені моя знайома.

Ми їхали в швидкому натовпленому трамваї щось біля години. Я майже ввесь час стояв на ногах, нахиляючись, щоб поглянути через вікно на вулиці, напівосвітлені, брудні, не такі вилизані, як у Пері. Це не така романтична подорож, як на власній яхті! Сутінки, але прозорі південні сутінки, зустріли нас на останній станції, де ваґон зробив коло й спинився.

Ми пройшли маленьким базарчиком, таким, як я бачив в Еюбі, таким, як скрізь на околицях Стамбулу. Праворуч плескався Босфор і чорніла сильветка мечету. Ми пішли ліворуч, зайшли у якийсь садок, де при столиках люди пили газос, і крученою доріжкою пішли на гору. Довелось перестрибнути якийсь рівчак, доріжка вела вище й вище і кінець-кінцем ми, стомлені, майже впали на колючу траву. Так ми обернулись обличчям до Босфору, що його раніше не бачили, плентаючись угору.

Здається, біля Бебеку найвужча частина Босфору. Впрост перед нами величним суворим амфітеатром розкинувся темний берег Азії, де не-де всіяний вогниками, рідкими вогниками якихсь будинків, що в темряві південної ночі здавалися носіями незнаних таємниць. Босфор шумів. Блищала під вогнями ширкетів його темна вода. Ширкети проходили просто, а то й плентались од берега до берега, як на Золотому Розі.

Раптом почувся якийсь спів — високий різкий голос. Перед тим я ще ніколи не чув муедзина й не міг зрозуміти, хто, про віщо й навіщо співає.

Чим не містика: співає про щось, йому тільки потрібне, муедзин, плескаються темні хвилі Босфору, дзвонять трамваї нанизу, і то запалюються, то згасають вогники на азійському березі. Ми притиснулись один до одного й майже мовчки, не говорячи, сиділи так довго, довго. Не хотілося покидати цього горбочку над Босфором, де я вперше почув, як дивно впливає ота мішанина Азії й Европи, що я її потім спостерігав майже на кожному кроці, майже в кожному вияві турецької сучасности.

Можна було говорити чимало поетичних слів під акомпанімент муедзинового співу й плескотіння Босфору; можна було викликати в себе чимало поетичних думок; але не хотілось і цього. Хотілося просто сидіти отак, охопивши коліна руками, притиснувшись плечем до випадкового друга й дивитись на вогники з Азії, що відбивались у хвилях Европи.

Трамваї почали дзвонити рідше, і ми побігли наниз, щоб не спізнитися додому.