Шурган/X
Короп Демид два дні міряв призвичаєними кроками широкі степи кубанські. Ішов із салдатським мішком за плечима від Катеринодару до своєї Ново-Мишастівської й відчував, як відходять у безвість чотири роки салдатчини, безглуздої війни, жорстоких боїв, окопів, бруду й нужі.
Ліворуч, за Кубанню зеленіли горосхили й синіли за ними кам'яні кряжі й верховини. Праворуч цвіло, колосилося, виноградом і садовиною наливалося багате Чорномор'я, — земля козацька, старими станицями засіяна, колишніми куренями запорозькими. Безмежні степові простори, казково-урожайні лани, веселі краєвиди, цілюще весняне повітря владно захопили його й наповнили душу якимось новим відчуванням. Наймитом, попихачем глитайні козацької, безправним городовиком пішов він звідси на війну, — і хазяїном кубанського краю, вільним громадянином Країни рад, вертається тепер додому. Здавалося, це для нього цвіли степові дзвіночки й ромашка, йому кивала смолка з високого пирію, для нього хвилювалася й вилискувала сріблом степова тирса, його зустрічали співом дзвінкоголосі жайворонки.
— Твої степи!.. Твоя земля!.. Г-гех, та й не дурно ж билися за радянську владу!.. Розступись, куркульня, — дай місце товаришеві Коропові!Думка перескочила до недавніх подій, до друзів, що їх покинув у дивізії. Стало ніяково; сам собі здавався зрадником перед Нагнибідою й Рябошапкою, перед 39-ю дивізією, що залишилася на сторожі його, Коропового, мирного життя. Правда, дивізії вже немає. Розпалися старі полки, щезли колишні назви. Але нові поповнення прийшли на зміну й наїжачилися лісом багнетів за землю й новий лад… Та що ж робити? Він, Короп, чесно бився з золотопогонниками протягом півроку, ледве провідавши сім'ю після повороту з фронту. Але всьому є край. У Нагнибіди й Рябошапки нікого й нічого не лишилося, а в нього — жінка й троє малечі… Каша!.. Одно так і звав „мобілізаційним“: подарував його Улянці тих гарячкових днів, як мобілізували на війну. Йому тепер — ось-ось чотири роки… Друге — „воєнне“: наділив його під час війни, коли на кілька днів пустили додому з лазарету. Тому тільки два роки. А живуть же як без нього! Злиднями-безбатченками ростуть…
— Хазяїна дожидаються!
Та ще й те сказати: годі вже війни, можна б тепер і до плуга братися. Весною по всіх станицях змели отаманщину, поставили ради. А нум — до землі, тов. Коропе!
А земля ж та, земля кубанська — родюча та багата без кінця-краю! Цілину й давні перелоги сіяли кілька років просто по стерні, не оравши. Розкидає зерно, без плуга, заборонить у два сліди і — їде літом у степ косити високу, як очерет пшеницю.
— Ех, і захазяйнуємо ж тепер, Улянко! Тільки держися!
Короп розчулений і схвильований підходив до своєї станиці, де родився, жив і працював безправним чужаком, із кількома тисячами таких же сіромах-городовиків.
Широко, просторо розкинулася Ново-Мишастівська своїми прямими вулицями, багатими глитайськими дворами, веселими садками й виноградниками. Тільки городовикам, як і скрізь, тісно. На козацьких садибах, на задвір'ї боязко попритикалися, з ласки хазяйської, їхні мізерні хатки з убогими хлівцями. Коропові серце защеміло, коли він здалека побачив свої „хороми“. Стара, батьківська хата перекособочилась і до землі присіла. Хліви давно мохом узялися, ребрами подекуди світять… Хату треба перекрити й причепурити на зиму, хліви полагодити. А зимою готувати деревину на нову: годі вже по халупах сидіти.
Швидко переступив через перелаз і спинився з широчезною посмішкою. З дверей вийшла Уляна з відром і здивовано втопила очі в подорожнього. Раптом крикнула, кинула відро й побігла до нього молодою дівчинкою, з сміхом і сльозами:
— Демидику!..
Старий кудлатий Рябко скавучав і стрибав на груди й крутився навколо дзиґою.Хазяїн вернувся!
— Де ж Василько?
— Побіг на річку, капосний.
Короп оговтався й помалу входив в інтереси свого господарства, в інтереси цілої станиці. Улянка, бідуючи, сяк-так засіяла дві десятини. Була конячка, теличка, плужок і борона. Була в обох невтолима жадоба до роботи.
Демид пішов до свого колишнього хазяїна Власа Вариводи, багатого козака, що трьох синів спорядив у військо, краще й не треба. Двоє полягли десь у боях, а середульший повернувся хазяйнувати. Короп брав у Вариводи землю з третьої частини й заробляв з Улянкою, на його ланах, на себе й на дітей. Жив із ним ладно. Хазяйновитому, статечному Вариводі припав до вподоби працьовитий спокійний Короп.
Проте Варивода зустрів тепер Демида якось насторожено.
— А, вернувся вояка? Ну, здоров, здоров… Навоювали?
— Еге ж, еге ж, Уласе Сидоровичу… Навоювали… От, бачте, тепер у нас радянська влада.
— Так, так — радянська влада… Іменно, що навоювали!
— А що? Хіба не до мислі?
— Ні, я нічого, я не проти… Порядкуйте на здоров'ячко!
— А ви ж як? Руки — в боки, пику — набік? Аджеж це для всіх — народня власть…
— Де вже там?!. Куди вже там, нашому братові-козакові! Поганяйте вже ви… Ви билися, вам і віжки до рук. Наша хата — скраю.
Очі вороже відводив убік. Короп нахмурився.
— Ну, про це ще буде час побалакати; це — діло десяте. Еге ж, еге ж… А я зайшов до вас про землю погомоніти. Щоб було в нас по-хорошому.
— Про яку землю?
— Та от… Сіяв я у вас щороку шість десятин. Вони вам були ні до чого. Еге ж, еге ж… Вони й тепер у вас гуляють. Дак от я хочу з вами по-сусідському. Мені, поки що, багато не треба. А ці вже шість буду й далі орати.
Варивода незвичайно для своєї вдачі заметушився.
— Та воно, бачте, Демиде Омеляновичу… Я, звісно, цієї землі не робив. Але тепер ось син повернувся, почнемо хазяйнувати. Дак ви б собі пошукали деінде земельки. Хіба її в нас мало? Запасного клину який шмат!
— Що бо ви кажете, Власе Сидоровичу. У вас же наділу того — 46 десятин! Еге ж, еге ж… Однаково не впораєтеся.
— Ну що ж? Під травичку пущу, худобу заведу. Ні, ні, ви вже, Демиде, того… по-сусідському. Не налізайте дуже на мене.
Короп не пізнавав свого хазяїна. Революція глибше, чіткіше провела між обома борозну й підкреслила найхарактерніші властивості. Підвівся й твердо відповів Вариводі:— Ні, Власе Сидоровичу, мені нема охоти десь інде шукати. Еге ж, еге ж… Вашу робив 20 років, вашу й далі робитиму. До переділу.
Варивода почервонів, але стримав себе і байдужим тоном кинув:
— Ваша влада, ваша й воля!.. Грабуйте!..
З тим і розійшлися.
Таке ж ставлення зустрів Короп і в громаді, на зборах. Козаки, крім найбідніших, трималися вороже-насторожено й чогось вичікували. Городовики, виключаючи глитайню, гаряче бралися до нового діла, але не мали ще потрібного досвіду. Помалу перекраювали старе життя, влаштовували безземельну бідноту, тягли її з закутків до громадського керма.
Короп із головою закопався в роботу біля свого двору й поля. Косив, майстрював, лагодив, крутився так, що й збоку завидки брали. Потроху дірки бідняцького двору затуляла хазяйновита рука.
З Вариводою Короп більше не балакав. Але іноді стикався з молодим Левком.
— Ну що, Семене, — так воно й далі буде?
— Ти це про що?
— Та от… Ми, козаки, двісті років за цю землю кров проливали, а городовики прийшли та на готове сіли.
— Еге ж, еге ж… Так і далі буде… Бо й нашої ж крови за двісті років не мало лилося.
Левко загадково всміхався й одходив:
— Поживемо-побачимо. Я так, по-товариському, тобі закинув. Ти чув про Торгову?
В кінці червня покотилися по Кубані чутки про Денікіна. Щодалі вони ширшали, як повінь, перепліталися з вигадками, хвилювали й тривожили. Денікін узяв Торгову, Білу Глину, Тихоріцьку, Кавказьку. У Денікіна 50 тисяч війська й сотні гармат. До нього звідусіль пливуть козацькі загони.
Козаки збиралися й шепотіли. Городовики записувалися до червоних полків, що діяли на Чорномор'ї: Слав'янського, Полтавського, Чорноморського, Настасівського, Кубано-Чорноморського.
Уляна плакала. Короп хмурився.
— Ти — того… Ти не плач. Я більше воювати не піду. Еге ж, еге ж… Будемо хазяйнувати й край, Денікін не страшний. Побили Корнілова, поб'ють і Денікіна. Червоної сили хватить. Еге ж, еге ж… Там самі сорокінці — орли, а не вояки.
7 серпня Денікін розбив армію Сорокіна до цурки. Вона безладною хмарою покотилася за Кубань. 16 серпня денікінці вступили в Катеринодар. По всьому Чорномор'ю зірвалася біла завірюха. Це був момент, коли гору взяли козацькі заможні верстви, що, крім бідноти, відкопували приховану зброю, сідали на коня й виступали в похід. Гуртувалися до більших загонів і починали розправу з городовиками та з своєю біднотою. Ставили по станицях шибениці, як гойдалки на великдень. Вішали, рубали, христили шомполами, топили в річках. Тисячами рушили городовики й незаможне козацтво з жінками, дітьми й деяким майном до Слав'янської та Варениківської, під крило червоних загонів. А за ними, з усього Чорномор'я, спішили туди ж контрреволюційні полки, тісніше й тісніше оточуючи білою хмарою червоні частини.
По станицях навколо Мишастовської теж загомоніли про розправу. Ночами рипіли вози, люди тікали світ заочі. Уляна плакала й приставала до Демида:
— Може б таки й ми виїхали?.. Коли б чого не було…
— Куди? На вічне блукання? Сиди й не рипайся… Еге ж, еге ж… Ми — нікому нічого…
Одного дня до Коропа несподівано зайшов Варивода.
— Ти от що, Демиде. Ти б виїхав кудись із станиці…
— Чого так?
— Та знаєш, — час важкий… Усякого буває.
— Я ж нікому нічого. Не служу, хазяйную.
— То мало діла, що не служиш. А ти ж був у червоній ґвардії… Я тобі кажу сурйозно: сьогодні ж виберись.
— Та що ти вороною кракаєш, Уласе Сидоровичу? Еге ж, еге ж… Ти вже кажи прямо: заважаю я тобі?
— Моя хата скраю. А щоб завтра тебе не було. І от іще що. Ти там захопив мої шість десятинок і скосив на їх траву, то я заберу в тебе конячку. Мені сина треба виряжати…
— Уласе Сидоровичу, так не годиться! Еге ж, еге ж…
Варивода випрямився й хижо блимнув очима:
— А ти ще, побалакай мені!! Більшовицька наволоч!
І з тим вийшов, попрямував до хліва, вивів Коропову конячку й повів з двору. Уляна заголосила. Демид мовчки ворочав у голові важке каміння.
— Ти от що, Улянко… Ти не того… Збери там потихеньку всяку хурду-мурду… Щоб сусіди не помітили. Еге ж, еге ж… Та обряди дітей.
— А коняка ж?..
— То вже не твоя справа.
Уночі Короп викрав свою конячку, захопивши разом і хазяйську на підмогу. Забрав сім'ю, поклав на воза сяке-таке майно й припаси, свиснув старого Рябка й подався на Троїцьку. Навмисне обминув Слав'янську, куди тікали всі, бо знав, що хазяїн ранком улаштує туди погоню. Під самою Троїцькою випряг із голобель хазяйського коня, нашмагав, та й пустив його назад.
— Біжи до хазяїна… Щоб не гавкав, що Короп злодій.
У Слав'янській збилося кільканадцять тисяч біженців і близько 16 тисяч червоних бійців. З Катеринодару, з Тимошівської, з усіх околишніх станиць спішили сюди козаки хмара-хмарою, насідаючи на червоних. Командир слав'янської колони Ковтюх вирушив на Кримську та Верхньо-Баканську, в бік Новоросійського. Це була не армія, а велике переселення народів. Рипіли вози з дітьми й майном, ішла худоба, гнали свиней і овець, пленталися старі й малі з котомками. А між ними й навколо їх ішли бійці — партизани різних загонів, найчастіш — безпардонна вольниця, що не звикла до команди й дисципліни. Поміж кіннотою звертав на себе увагу стрункий і витриманий загін із бідніших козаків, що виступив за спільну справу з братами-городовиками.
У Троїцькій обози біженців кинулися до переправ під огнем ворожої артилерії. Білокозаки шалено лізли проти багнетів і кулеметів на мости. Короп похапцем витяг із воза ґвинтівку й наказав Уляні:
— Не відставай від інших.
Сам побіг туди, де грізніше ревли гармати й строчили кулемети. Після бою вернувся з конем у поводу.
— Ну от… Тепер узяв собі не з чужого хліва, а з бою… Еге ж, еге ж… Буду привчати до голобель, та й нехай везе. Ти ж того… Ти вже сама якось тут. А я — до Слав'янського полку.
У Верхньо-Баканській колона Ковтюха з'єдналася з колоною Матвієва, що прийшла з Варениківської. Всього стало близько 25 тисяч бійців і 30 гармат. Вирішили відступати берегом моря на Новоросійске, Геленджик, Туапсе, а звідти — через гори, сошою, понад Армавір-Туапсінською залізницею.
Страшний цей шлях для армії, в умовах бойового оточення. На вузенькій бинді морського берега, одгородженого крутими, дикими горосхилами Кавказького кряжа, а ще й більше далі, між суворими скелями гірських перевалів, на кілька сот верст — жадних припасів.
Та не так лякав голод, як видима смерть позаду. Таманська армія багнетами прокладала собі путь і одбивалася від погоні. За нею з усього Чорномор'я сунули козацькі загони, а навперейми, залізницею Катеринодар-Новоросійске, йшли денікінські полки. 25 серпня таманці минули Новоросійське, тікаючи далі без відпочинку, падаючи з ніг від утоми. Другого дня місто захопили денікінці й розстріляли та перевішали близько 20 тисяч душ. Порубали всіх поранених і хворих по санітарних поїздах і лазаретах. Поставили на майданах шибениці й зганяли до їх по 300-500 душ, вішаючи за чергою на очах засуджених. А ночами візники звозили купи трупів у море.
Таманські загони, обтяжені біженцями, тікали трьома колонами далі й далі. Від Новоросійського пристало до їх кілька тисяч матросів, дезорганізованих і буйних. Їх потроху приборкала сувора дисципліна бойового походу. 27 серпня в Геленджику обрали на командира всієї Таманської армії відомого в Таманщині бойовика-матроса Матвієва. Він із своїми партизанами бився з німцями на Україні, відступив на Кубань і тут продовжував боротьбу й не раз колошматив 58-й Берлінський полк. Першою колоною пішов загін т. Ковтюха, сміливого, рішучого, талановитого командира, колишнього офіцера з бідняків-городовиків станиці Слав'янської.
Все спасіння тепер полягало в швидкості. Ішли вдень і вночі, ледве давши кілька годин перепочити. Другого дня колона Ковтюха була вже за 50 верст в Архип-Осиповській, де розбила білий десант і пішла далі. В Туапсе їй загородила дорогу грузинська дивізія. Її позиції на Михайлівському перевалі вважалися за неприступні. Тут на кам'яних чотирисаженних кручах 16 гармат і кілька десятків кулеметів стерегли вузеньку биндочку соші, поміж двома стінами, звідки мала вийти таманська армія. Обірвана, боса, голодна колона Ковтюха нічною атакою взяла неприступні позиції; продравшись козячими стежками, обійшла місто з півдня, захопила порт, змела грузинську дивизію, взяла 16 гармат, десять кулеметів, кілька тисяч гарматнів і 300 тисяч набоїв до ґвинтівок.
Але бойові обставини гнали армію далі й далі, через гори, до своїх. Що швидше, то більше надії на успіх, щоб денікінці не могли замкнути її в кам'яних коридорах гірських перевалів, з Кубані й з моря.
Обози біженців пройшли до Туапсе понад 250 верст важкою кам'янистою дорогою та пісками, під палючим південним сонцем. Худобу поїли. Третина коней подохла з голодухи й утоми. Люди, обірвані, засмажені, виснажені, брели з оклунками й дітьми за плечима. Проте, після коротенького відпочинку вирушили далі, в гори, — швидше, швидше до своїх.
Вузенька соша гадюкою випиналася на узгір'я, поміж убогими полями знятої кукурудзи. За ними хмурі, суворі, кам'яні стіни ледве розступилися, щоб пропустити ущілинами вузеньку, але довгу-довгу бинду людей. Камінь і небо. Камінь і спека. Тільки містинами — невеличкі гірські долини, з убогими перелісками, де попадалися дикі кислиці.
Ішли, не спиняючись, щоб швидше вийти з голодного краю, за перевали. Їли траву, коріння, зелені кислиці. Жували хворими закривавленими яснами стебла кукурудзи для дітей. Мерли діти, дохли коні. Діди, батьки й матері перекладали на власні плечі деяке майно й малечу та йшли, йшли, з малими перепочивками далі й далі, вище й вище, падаючи з утоми. Одяг порвали на лахміття, взуття стерли на клапті. Півголі й босі ступали порепаними, в кров порізаними ногами.
Над валкою стояв слабий дитячий писк і стогін хворих, що тонув у рипінні коліс, у гармидері натовпу:
— Ма-мо!.. Їсти!..
— Голубчики… пити!.. Хоч краплиночку!..Бійці були не кращі… „Чорна хмара“, — так прозвали білі генерали цю дивовижну армію. „Чорна хмара“ сунула через гори, спасаючи своє життя й гартуючись до дальшої жорстокої боротьби.
Короп виснажився й захворів на малярію. Ішов з Улянкою за своїм возом, чорний, як мара, ледве плентаючись. Плоха селянська конячка давно здохла. Добрий козацький кінь уїздився в голоблях і падав з ніг під порожнім возом. Жалко було кидати бідняцькі манатки, нажиті з діда-прадіда, але все поскидав Короп дорогою. Тільки б дітей довезти. Трійко.
— Мамо!.. Їсти!..
Давно всі сльози виплакано й жалі задавлено. Очі горять божевіллям і в серці камінь. Понад дорогою — виснажені, хворі матері плазують на колінах і молять сльозами кривавими:
— Хоч дитинку візьміть!.. Пожалійте на бога!..
Мимо, мимо! Зціпивши зуби йдуть мимо люди й падають далі з своїми власними дітьми.
Клали старих, ізмучених людей осторонь, під скелями.
— Таточку… простіть!.. Голубчику… не кляніть… Приміла б, на спині тягла вас, рачки б плазувала… дак несила моя!.. Сама ось-ось упаду… Дітоньки ж мої, дітоньки!.. Таточку мій ріднесенький!
— Не плач… доню… Іди… Нічого: мені вже — не довго… Як прийдеш до землі… хрестянської… не забувай… Дітям-онукам розкажи… як умирали… за волю.
Ішли далі, не оглядаючись. Камінь навкруги, камінь у серці. Кидали немовлят при дорозі, щоб спасти старшеньких. А мертвий шлях усе вище й вище гадюкою. Тисячі коліс риплять, коні з сил вибиваються. Плачуть діти, стогнуть хворі, — нічого не чути. Все зливається в єдиний гармидер: чорна хмара йде.
Короп з Уляною ледве пленталися за возом, підпрягаючись на кручах, підпихаючи воза.
— Но, конячко!.. Но, любенький!..
X-р-рясь!!!
Коняка впала, висолопивши язика й кривава піна бризнула на сошу. Байдужий потік людський поплив мимо.
— Демидику!.. Голубчику!.. Ой пропали ж ми тепер, пропали!..
— Людочки… поможіть!.. Ріднесенькі… пожалійте!.. Хоч одну дитину візьміть на воза!
Мовчки, з кам'яними обличчями й невидящими очима минають люди. Коні ледве йдуть і падають… падають…
Уляна поставила на ноги слабенького семилітнього Василька.
— Іди мені… Іди синку, не плач… Та не плач же, каторжний, не рви мого серця!Двох меншеньких узяла на руки. Почепили сакви. Короп витяг із воза ґвинтівку.
— Покинь, Демиде… Не донесеш.
— Мушу донести… Еге ж, еге ж… Ще спереду ворог жде.
Ішли до півдня під палючим сонцем. Василько впав і вже не підводився. Плакав, чіплявся за батька й молив вип'яченими від жаху очима:
— Ой, таточку, не кидайте мене!.. Не кидайте мене, таточку, я боюся!
Короп стояв, схиливши голову й пекучі сльози падали на гарячий камінь. Такий утішний був хлопчик… Помічник ріс батькові-матері.
Заскрипів зубами й повернувся до жінки темний, як ніч.
— Уляно… Нічого не поробиш… Давай маленького покинемо, а я понесу Василя.
Закричала, завила не своїм голосом:
— Демиде!!! Не віддам!!! Убий мене разом із ними, — не віддам!.. Рачки лізтиму, доки й ляжу, а їх нестиму!
Зірвав пошарпаний картуз і кинув об землю з відчаю.
— Уляно!.. Всі ж так загинемо!.. Виснажимося і не дійдемо!.. Треба вибирати!..
Впала на коліна, рвала на собі волосся й голосила:
— Мене вбий спочатку!.. Я їх усіх носила, всіх годувала!.. Що ти задумав, іроде?
Вирвала з його рук чотирилітнього Івасика. Малу Варочку прив'язала на спину в оклунку, — тільки змарніле личко з почорнілими губами виглядало. Пішла далі спотикаючися. Хворий Демид посадив на плечі Василька, прив'язав ремінем.
— Держись, синку!..
— Ма-мо!.. Їсти!..
Мовчали. Ішли кам'яною, розпеченою сошою, козячими стежками навпростець, над урвищами, далі й далі, через перевали, до Майкопських долин, до землі рідної, кубанської.
Падали з ніг і знов підводилися. Падали й несли трьох дітей.
— Демиде!.. Далі я не можу!..
— Уляно!..
— Мужу мій… Убий нас усіх!.. Однаково помремо… Убий нас, любий, і йди далі!.. Іди, щоб помститися… за все…
— Що бо ти кажеш?.. Відпочинь трохи. Ми не відстанемо, — ззаду йдуть іще слабіші… А тільки… (Він нахилився до неї)… Івасика треба покинути…
Плакала й стогнала:
— Убий мене, Демиде!..
— Слухай… У нас — два сини. Всіх не донесемо. Як пропадеш ти або я, однаково всі поляжуть трупом. А так — буде легше.Билася в розпачі головою об землю:
— Демиде!.. Боже ж мій!.. Демиде!..
Зомліла й так лежала над сошою. А мимо — довгою биндою вози й виснажені, голодні люди.
Короп узяв на руки малого Івасика й поніс, хитаючись, за скелі, над кручу. Сухе було, як тріска, а голова бовталася на тоненькій шийці. І очі, великі, мученицькі очі, на спаленім сонцем обличчі. Обхватило рученятами батька за шию.
— Тату!.. їсти!..
— Пожди синку, пожди любий… Ось скоро, скоро…
Казав і плакав. Ішов і спотикався. І з кожним кроком — у серце гострий цвях.
Став над кручею. Цілував хлопця й плакав. А воно дивилося незрозумілими очима й само кривилося:
— Тат-ку…
— Прости мене, синку, прости мій дорогий!.. Я…
Г-гех!!!
Чи сам кинув? Чи невмолима клята доля залізною рукою одідрала від серця й шваркнула на гострі скелі внизу? Чи то дитячий вереск розрізав повітря, а чи батькове серце розкололося надвоє?
— Івасику!.. Сину мій!.. О, будьте ж ви прокляті…
Опам'ятався й швидко пішов назад: кожна хвилина дорога. Тремтячими руками підвів Уляну. Обняв і заплакав.
— Ходім, серце…
Дивилася далекими, сухими очима й мовчки понесла далі Варочку. Василько ледве тримався на батьковій шиї, — його била пропасниця.
Вечором жували якесь коріння, їли терпкі зелені кислиці. Уляна лежала мовчки, уткнувшись обличчям у руки. Ранком вона не могла підвестися. Маленька Варочка ледве пищала.
— Демиде… Покинь мене з Варочкою… Це ж не довго… Іди собі далі з Васильком… Я вже не можу… Івасик назад тягне… З кожного урвища кличе…
Сидів мовчки поруч, опустивши голову, обнявши коліна. А в душі — розпач і жах.
— Демидику… Однаково помремо…
— Добре. Помремо разом. Еге ж, еге ж… Я від тебе не піду.
Валка йшла мимо. Падали коні й люди. Падали матері з малими дітьми й плазували, виючи з одчаю. Трупами й кістками встилався довгий страдницький шлях. Вовками йшли далі виснажені люди.
До вечора Варочка вмерла. Мати не плакала, прощаючись із донею; благословляла милосердну смерть-визволительку. Демид одніс маленький висохлий трупик далі від дороги й завалив камінням. Вернувся й сів коло жінки. Останні підводи проїхали вгору. Спотикаючись ішли відсталі, хворі, немічні.Тихий вечір поплив над горами. Сутеніли внизу долини. Гірські кряжі співали німі величні хорали кришталевим просторам. Улянка отямилася.
— Демиде… Хтось стогне… То Івасик стогне…
— Ні, Улясю, то чакалки десь унизу.
— Ти не журися, Демиде… Мені вже однаково — не життя… Після Івасика, після Варочки, після всього… А ти — живи… Відплати за все… за всіх…
— Добре, Улясю!.. Зброї не буде — руками рватиму!.. Зубами гризтиму!.. Ох, Улянко!..
Опівночі вона вмерла. Поцілував її в губи.
— Прости!.. Без могили, без хреста кидаю тебе так! У серці схороню.
Поклонився в ноги й підійшов до Василька.
— Прокинься, синку!.. Підемо доганяти.
Василько лежав у жару й бурмотів невідь-що. Демид перекинув ґвинтівку за плечі, взяв сина на руки й поніс. Ішов з останніх сил. Хворий хлопець каменем тяг до землі. В скроні стукало, в грудях боліло, ноги підламувалися. Упав.
Сів і довго думав гірку думу.
Десь далеко на сході юний ранок розсунув темну завісу й глянув на скорбну постать безпорадної людини…
Пора! незабаром армія покине свою ночівлю і піде далі.
— Сину мій, сину!.. Радосте моя!..
Підвівся, здійняв кулаки до мовчазного неба й скрипнув зубами:
— О, прокляте!!!
Підняв ґвинтівку, нагнувся, поцілував Василька в лоб, одійшов кілька кроків і прицілився…
Постріл громом покотився по ущелині. Постріл розірвав повітря й плюнув у небо жахом і відчаєм.
Короп, хитаючись, пішов сошою до перевалу. Дорога побігла вниз.
Таманська армія, загартована муками й утратами, озброєна вовчою люттю, котилася з гір до станиці Білоріченської, куди відступили з Катеринодару, під тиском денікінців, розбиті загони Сорокіна.
Тут заступили дорогу таманцям генерали Покровський і Гейман з десятками гармат і кільканадцяттю тисячами здорових нагодованих бійців. Білі загони навалилися на першу колону Ковтюха. Самовпевнений генерал Покровський прислав йому зухвалий генеральський наказ:
„Ти, мерзотнику, так тебе й так, зганьбив усіх офіцерів російської армії й фльоти, вступивши до лав більшовиків, ворів і босяків. Май на увазі, бандите, що тобі й твоїм босякам прийшов кінець. Далі ти не втечеш, бо тебе оточило моє військо й військо генерала Геймана. Ми тебе, мерзотнику, взяли в міцні руки і вже не випустимо. Коли хочеш пощади, себто мати за свій злочин тільки арештантські роти, то я наказую тобі сьогодні ж скласти всю зброю на станції Білоріченській, а роззброєну банду одвести на 4-5 верст на захід від станції. Коли все це виконаєш, негайно сповісти мене на 4-у залізничу будку“…
Твердо надіявся на перемогу самовпевнений генерал! Ось уже цілий місяць гонять денікінські полки деморалізовані частини більшовицької армії далі й далі, за Армавір, у південносхідній закуток Кубанщини. 8 вересня взяли Майкоп. Два дні тому захопили Білоріченську… Генерал Покровський сподівався забрати голими руками обірвану, голодну „банду“, що спустилася з гір.
Ковтюх цілий день готував відповідь на генеральського листа. Звелів артилеристам пристрілятися до ворожих позицій, але після того припинити стрілянину й ждати ночі. Дав завдання полкам і розташував їх у призначених місцях. А вночі раптом заревли червоні батареї й залили, засипали козацькі окопи морем огню, дощем ґранат і шрапнелів. Коли ж запаморочений, очманілий ворог діждався перепочинку й висунув голову з окопів, ураз таманці налетіли бурею, ударили багнетами, завалили трупами окопи й погнали генеральські полки геть аж за 15 верст. Сам генерал ледве вискочив у вікно й утік верхи, без штанів.
Спантеличений, розбитий ущент Покровський сповістив Денікіна радіом:
„З моря йде незчисленна орда босоти. Ця орда складається з російських полонених, що повернулися з Німеччини, та з матросів. Вони добре озброєні, мають багато гармат, припасів і везуть силу награбованих цінностей. Ці заброновані свині на своїм шляху б'ють усіх і змітають усе: кращі козацькі й офіцерські частини, кадетів, меншовиків, більшовиків“…
Міцно спаяні героїчним походом, таманці люто билися з козаками, відплачуючи за товаришів, батьків, жінок і дітей, що залишилися позаду, в ущілинах та в урвищах. Ні милосердя, ні пощади вони не знали… Демид завжди йшов у перших лавах Слав'янського полку й працював багнетом, як вилами біля молотарки.
Нарешті в станиці Курганній таманці з'єдналися з сорокінцями. Це було свято, якого давно не знала Червона армія. 36 тисяч мужніх, дисциплінованих бійців поповнили її лави. Командира 1-ої колони Ковтюха носили на руках. Плакали й сміялися загартовані пригодами бійці, споминаючи пройдений шлях. Плакали й сміялися тисячі біженців, що спаслися від шибениць і козацьких шабель.
Майже не відпочивавши, колона Ковтюха вирушила на Армавір (удруге втрачений 19 вересня) і взяла його після жорстокого дводенного штурму. Всій північно-кавказькій червоній армії забезпечено було перепочинок. Таманці, під командою Матвієва, зайняли передові позиції на лінії Армавір–Михайлівська–Дундуківська, давши змогу загонам Сорокіна оговтатися, переформуватися, підготуватися до нової боротьби.