Шурган/VII
Темного вечора 22 лютого добровольча армія крадькома покинула Ростов. Побитими псами, зіщулившись, ішли негостинними вулицями чужого міста, не відповідаючи на жодне запитання. На душі всім було поночі, як і навкруги. Кудою йти далі? На що покладатися? Ніхто, почавши з головнокомандувача, не міг дати на це твердої відповіді.
Дон, старокозацький вірний Дон, що на нього вся біла Росія покладала свої надії, зрадив і, навіть, не ворухнувся, коли бунтівники підняли зброю проти його обранців, проти свого уряду. Що ж тепер? Шукати нового притулку для дальшого формування армії, чи непомітно розійтися?
Похмурий і мовчазний ішов на чолі головної колони генерал Корнілов. Головнокомандувач білої армії не мав іще жодного пляну. Тільки б вийти швидше з цих ворожих робітничих кварталів за Дон, геть від цієї масової пошести більшовизму!
Мовчки, зціпивши зуби, йшли за ним хвальні ударні полки, де рядовими бойцями виступали офіцери, а командирами були найвидатніші генерали старої армії. В глибокім розпачі йшли з ними загони білих студентів, гімназистів, семінаристів, маминих синків, що проміняли шкільні лави на білу мрію „спасителів Росії“. Розвіялася облудна мрія, одурили сподіванки переможного походу аж до Москви. Щодалі ширше мете звідусіль червоний буревій і гонить їх у незнане майбутнє.
За бойовими колонами сунув довгою валкою величезний обоз. Сотні хворих і поранених тонули в натовпі біженців. Ах, як скоро розвіявся хміль ростовських званих обідів, бундючних промов і блискучих сподіванок!Політичні діячі, комерсанти, фабриканти, поміщики, розгублена професура й пещене „благородне“ жіноцтво тікало в незнану путь із жменькою так званої армії. В душі цілковитий жах і розпач. Чи ж такого кінця сподівалися вони, пов'язавши свою долю з намірами Корнілова й Алексєєва? І чи не розгубили старі, славлені генерали останнього свого глузду, тікаючи перед натовпом напівозброєних робітників, незугарних селян, дезорганізованих фронтовиків?.. Ах, прокляття на вашу голову, старі спантеличені шкарбани!
26 лютого армія спинилася на відпочинок у станиці Ольгінській. Тут їх догнала звістка про новочеркаські події. Позаду добрармії встав тепер ворожою лавою червоний Дон.
Другого дня головнокомандувач видав наказ рушати в нечуваний похід — у країну, що вся наїжачилася багнетами революційних загонів. Щоб не дати червоним розгадати плян походу, взяли напрямок на південний схід, на Ставропольщину.
На початку березня телеграфні й телефонні дроти від Торгової до Тихоріцької й від Кавказької до Ставрополя били на сполох: „Іде Корнілов із кадетами, офіцерами, текінцями; революція — в небезпеці. Товариші — до зброї!“. Червоне командування рушило свої частини на північ губернії, в район Ведмежого, Білої Глини, Пісчаноокопського, Нового Ягорлика. В Лежанці, на межі Кубанщини, Донщини й Ставропольщини, стояв артилерійський дивізіон. На підтримку йому послали Дербентський полк 39-ї дивізії, підсилений двома ротами бакінців.
Стоянка дивізії, без діла, на залізничних вузлах та по селах розкладала бойові частини. В дивізії було ще чимало всіляких фронтових прошарків — від кубанських городовиків до заможненьких селян Ставропольщини. Чимало сімейних бойців розійшлося додому. Інші розледачувалися й губили військову дисципліну та революційну свідомість. Запаси розтягненого спиртового склепу на Кавказькій не минули рук дивізії. Дійшло того, що на початку нового року, десь на стоянці в селі, корніловці украли в артилеристів дивізії цілу батарею й вивезли її до Ростову.
Попавши з дербентцями до Лежанки, Рогожін повеселішав. Він сподівався, що відчування небезпеки поверне бійців до здорового стану. Нагнибіда підсміювався:
— Нетерплячка бере, Петровичу?
Але Рогожін відповів йому щиро:
— Бачиш, Нагнибідо, — я ж, власне, досі ще не був у боях.
— Чудачина ти, Петровичу! Адже на кабанів стріляв колись?
— Дак то ж на кабанів.
— А не однаково хіба? Бери на мушку й бий золотопогонну сволоту, багнет їй у пузо! От і все.— Так то так… А на ділі може воно й не так буває.
Село з приходом дербентців загуло роєм потривожених бджіл. Від Корнілова побував парламентер із наказом: добрармія не воює з селянами; головнокомандувач вимагає вільного пропуску… Село розкололося надвоє. На просторій площі, де печерицею встала церква, а широкі вулиці побігли в степ, щодня відбувалися мітинґи біля виконкому. Сірі постаті салдатів тонули в масі селян, що приходили з жінками. Літні люди одностайно виступали проти воєнних намірів дербентців.
— Навіщо підводити все село? Пропустити Корнілова та й край! Нам він — як болячка, а воювати все ж не слід. Нехай іде собі.
— Голова капустяна! Ми їх пропустимо, інші пропустять, а він тоді й сяде на шию. Чи нам страшний отой Корнілов? У нього там жменя пошарпаних офіцерів та киргизів. Ми тільки вдаримо з своїх батарей та сипнемо з кулеметів, то їм і капут.
— Насипе він тобі!
— Гуртом візьмемося, то не насипе!
— Цього ще не було… з турецького фронту повтікали, а тут на нашу голову, в селі хочете воювати!
— Ну й тютя ж ти полив'яна! Тож таки — турок, а то — Корнілов! Що мені винен турок? А Корнілови сотні років нам на шиї сиділи та й далі хочуть сидіти.
Салдатів підтримала селянська молодь. Вирішили: літнім селянам рити окопи, молодим брати ґвинтівку. Сивобородий крамар, дідок з апостольським обличчям і шарлатанською вдачею, стежив із свого рундучка за суперечками й посміювався в бороду.
— Ох і чесоне ж вас Корнілов! Ну куди вам отаким воякам, проти царських генералів?
— А ти мовчи, гнила крупа! Бо коли б я тебе раніш не вчесав!
— Та я ж нічого… Мені що? Моя хата скраю.
— Нам не треба таких, що скраю… Гнида!
Того ж дня, за селом, де вітряки стали на варті над Ягорлицьким шляхом, вдивляючись у синю далечінь, тисячі лопат рили довгу лінію окопів. На вигоні молодь формувала загони й спішно навчалася немудрої техніки — закладати набої та випускати кулі в повітря.
Рогожін із своїми товаришами стояв у старого побожного дідка, тут же над вигоном. Одного сина в нього пожерла війна. Другий, парубок, узяв тепер ґвинтівку проти Корнілова. Була ще молода невістка-вдова, що мовчки, затаївши своє горе, занурилася в роботу, піднімаючи своїх сиріт на ноги.
Дід Микола усім єством своїм ненавидів війну.
— Несправне діло… Не по-божому…
Рябошапка повів наступ на дідову євангелію:— А як же треба по-божому, коли він на нас із багнетом?
— Сиди й не рипайся. Не може людина вбити, коли я йому добра не мислю.
— Ой, діду, ще й як може!
— А що я йому винен? Я своє діло сповняю, орю, сію, людей годую…
— Цього їм мало. Їм треба ще вас — чоботом до землі.
— Нехай! Христос сказав: не противтеся злому.
— Ну тоді й буде панувати зло, а не добро.
— Ні, не так. Злий устидиться й схилиться до божого глаголу.
Нагнибіда не витримав:
— Щось вони не дуже встидаються, багнет їм у пузо! Ось ми їх швидше встидимо трьохдюймовками! Наші артилеристи — мастаки бити на розрив.
Молода вдова готувала вечерю. Рогожін задивився на її скорботне, бліде обличчя з великими очима. Важка доля несподівано впала на молоді плечі: доводилося самій коротати вік із трьома дітьми, поховавши мрії про власне щастя. Вона зашарілася, встрявши до розмови, й тихо кинула:
— У їх же, в корніловців, теж є жінки й діти…
Але Нагнибіда жорстоко відповів:
— Усім їм одна ціна! Пора вже нашим дітям пожити, а їхнім у землі погнити.
Дід Микола журливо похитав головою:
— Ох-хо-хо-хо, господи, твоя воля! Брат пішов на брата, син — на батька. От і мій, Михайло…
Михайло, молодий, ставний парубок, зсунув брови на перенісся:
— Тату… Говорено вже й переговорено… Куди люди, туди й я. Що буде, те й буде.
Але Нагнибіда бучно підтримав його, ляпнувши по спині:
— Нічого поганого не буде… Наша берьоть, їдять його мухи з комарами! Не ми поб'ємо, то інші доб'ють, а таки наш верх буде!
Ранком роз'їзди повідомили, що супротивник іде битим шляхом, не виславши розвідки, поклавшись на мирний настрій села, де раніше не було військових червоних частин. Дербентці зайняли свої окопи. Рота, де був Рогожін залягла від вітряка до шляху на Ягорлик. Третю й четверту роту послали на лівий фланг, за село, де йшла дорога через міст на станицю Ново-Рогівську. Мобілізовані селяни обороняли найбезпечніший правий фланг.
День устав ясний і теплий, як май. Степова долина, трохи погорблена буграми, сміялася молодо й радісно. Ніжним шовком зеленіли молоді засіви. Рілля парувала, жадібно виставивши груди назустріч сонцю. Десь у блакитних просторах дзвеніли жайворонки. Рогожін нарвав на межі сухого бур'яну й заліг в окопі, наодинці з своїми думами й переживаннями.
Так… Ось, незабаром, він уступить у перший бій… У перший бій — не з німцями чи з турком, а з своїми ж таки недавніми братами, з колишними кумірами… Корнілов! Алексєєв! Денікін!.. Чи думав він у військовій школі, готуючись убивати людей, що йому доведеться стріляти на такі блискучі погони? А втім — не почував уже ні сумніву, ні вагань; усе думано й передумано. Дивно тільки, що якась пустка опанувала душу перед боєм. Увага розпорошувалася, думка перескакувала на дрібниці. Пісня жайворонків… Золота хмаринка над головою… Сіра муха сіла на холодну сталь ґвинтівки, розправляє крила й чистить тоненькі ніжки.
Що їй до людських трагедій? Вона любісінько грітиметься й завтра на сонці, а я…
— П-е-т-р-о-в-и-ч-у… Г-л-я-н-ь… К-а-д-е-т-и!..
У далині блиснуло сонце на багнетах. Широка бинда невеличких фігурок випнулася на гребінь хвилястого шляху й посунула в падину. Враз десь позаду, в селі, ударила батарея і шрапнель, захлинаючись, пролетіла над головами й розірвалася битим склом у степу. Знов і знов, частіше й частіше, нижче й нижче… Хтось невідомий трощив велетенські склянки над головами корніловців і дим розривів запльовував ясне небо. Видно було, як колона спинилася й перешикувалася. Якісь частини пішли в обход флангів, а кіннота марш-маршем метнулася в балку.
По кількох хвилинах бухнули десь ворожі батареї і ґранати з сердитим бурмотінням шваркнули свої вибухи проста в мереживо садиб і вулиць.
— Бу-бух!.. Бух!..
Зататакали кулемети, затріщали постріли з ґвинтівок. Марківський офіцерський полк ішов, як на параді, просто в лоб червоним позиціям. Рогожін стріляв разом з усіма на одинокі фігури, покинувши всяку обережність, підвівшись на одно коліно. Спочатку ворушилася думка:
— Оцей високий — чи не Фролов бува? А то — чи не Єргушов?
А потім окремі постаті злилися в одного багатоликого ворога, що ніс на своїх багнетах старе життя, з новими утисками й заколотами. І він бив, уже не вибираючи. Раптом почув, як Рябошапка підліз до нього й сердито-дбайливо гукнув:
— Ляж, тобі кажу! Смерти не шукають. Вона й сама знайде, як треба.
Оглянувся на нього п'яними від захоплення очима:
— Я її не собі шукаю… Я он отим, що йдуть, її вишукую.
Канонада все дужчала. Розстрільні наближалися. Двічі-тричі земля в окопах ахнула й метнулася вгору з шматками м'яса. На селі, позаду, частіш і частіше рвалися гарматні. І раптом червоні батареї замовкли… Що сталося? Невже обійшла ворожа кіннота? Рогожін глянув праворуч і очам своїм не повірив: правий фланг зірвався з окопів і біг назад, до села, а з балочки пішли в атаку корніловці.
— Обходять…
Ворухнулася гостра думка: треба б доброї команди!.. З півдесятка кулеметів з флангу!.. Ах, навіщо він пішов бойцем, коли так мало керівників?
— Петровичу, тікай!..
— Що таке?
Але бійці й сами не знали, що сталося. Потім виявилося, що артилеристи дивізіону перші кинулися тікати, побачивши в себе на лівому фланзі корніловський ударний полк. За ними сипнули в степ третя й четверта роти дербентців. А трохи згодом уже цілий полк у безладді мчав широкими вулицями, кидаючи село на призволяще.
Ворожі кулемети й ґвинтівки сипнули свинцем у фланг і в спину. З переможним „ура“ марківці кинулися на окопи. Останнє вражіння Рогожіна було: ось-ось зімнуть утікачів і піднімуть на багнети. Пригадав, що з вітряків мали вдарити по ворожих розстрільнях кулемети. Не знав, що кулеметчики втекли з ними поперед усіх. Кинувся до вітряка, але раптом гарячий шершень уп'явся йому в скроню і він упав обличчям на вогку землю. Отямився зразу ж, обмацав голову: не так рана, як контузія. В голові гуло і в очах коливалася жовта земля. Кров заюшила все обличчя. Вистачило сили одкотитися під вітряк і заховатися в зрубі.
Бій затихав, починалася бойня. Полк марківців, дорвавшись вигону, добивав поранених і полонених. Одинокі безладні постріли, зловісне чвакання багнетів у живому тілі, хряск прикладів і звірячий смертельний вереск зливалися в жахливу літургію богові війни.
Рогожін міцніше насунув шапку на свою рану й припав до щілини зрубу. З вулиці вигнали кілька десятків селян. Невисокий на зріст генерал, у білій папасі, зсунутій назад, і в теплій ватянці, промчав мимо на кріпкій степовій конячці, кинувши коротко:
— Розстріляти!
Рогожін ледве не ойкнув: біла армія надто безцеремонно показувала свої вовчі зуби. Він уп'явся очима в групу засуджених. Кілька салдатських шинелей, можливо, належали фронтовикам. Решта — звичайна селянська молодь, і, навіть літні бородачі, що просто випадково попалися на вулиці. Обличчя — жахливо перелякані, почасти гнівно-обурені, абож покірно-байдужі. Невже здійметься чиясь рука?
Але рук таких знайшлося досить. З офіцерських лав вийшло кільканадцять добровольців, підвели ґвинтівки й почали безладну стрілянину. Стріляли без команди; кожен вибирав собі жертву за жертвою, ніби поспішав. Постріли сплелися з стогоном, криками, мольбою. Кілька душ кинулося тікати, — їх догнали й підняли на багнети.
Рогожін не одводив очей і, здавалося, з кожним ударом хтось утискував йому в груди гарячу вуглину: дак ось вони, визволителі Росії, захисники людських прав і свободи! Скинуто машкари, викрито звірячі обличчя! Нічого людяного, — тільки безмежна класова ненависть і безоглядна помста. Винищити найактивніших, а решту поставити на коліна — ось уся програма їхнього визволення!..
Жаден з полонених не зостався на ногах. У купі побитих ворушилися, плазували й стогнали недострілені люди. Частина офіцерів кинулася добивати їх багнетами й прикладами. Раптом із купи зірвався на ноги якийсь молодик і побіг вигоном до хат, мимо вітряка. За ним погнався високий, худий капітан із багнетом напоготові. Але юнака підганяв смертельний жах: офіцер відставав. На допомогу йому кинувся немолодий уже прапорщик, напевно з запасних, похапцем витягаючи револьвер. Решта стежила за вловами, як за спортом.
Рогожін упізнав дідового Михайла. Пострілом йому розвернуло всю щоку. Божевільні очі лізли на лоба, рот захлинався в крові й жахливому заячому верещанні. Він біг до своєї хати, але сил не вистачило: упав і плазував далі. На зустріч йому, спотикаючись і плутаючи старечими ногами, поспішав з двору дід Микола, без шапки, в білій сорочці, сам білий, як снігова пелена. Впав біля сина на коліна, загородив його й простяг руки з мольбою:
— Паночку!.. Голубчику!.. Один же він!.. Змилуйтеся!.. Татом вашим, мамою вашою молю!..
Офіцер з розбігу спинився й обличчя йому перекривила смертельна ненависть. Він задихався й ковтав слова:
— А-а?.. Татом-мамою?.. Ось тобі… за тата-маму!..
Р-раз!
Багнет із хруском увійшов у старі груди й перекинув діда Миколу горілиць. Капітан смикнув назад, але не міг видрати зброю з ребер. Брудно вилаявся, наступив ногою на груди, вирвав багнет і вдарив іще двічі. Тим часом прапорщик добіг до Михайла й незручно випалив йому просто в потилицю. Плюнуло з небо червонорожевими шматками й заляпало офіцерові обличчя. Він витяг хусточку і з огидою витерся. Руки йому тремтіли. Дістав із кишені цигарницю й закурив. Високий капітан підійшов до нього червоний і захеканий. З усього видко було, що йому неловко: з старого, трухлявого діда була не така вже показна бойова здобич. Сонце і вітер гралися срібною дідовою бородою, а біла сорочка дужче й дужче пломеніла кольором мучеництва, кольором революції. Руки дряпали землю в останніх корчах.Капітан злісно кинув:
— Сволота! Він іще сміє тата-маму моїх поминати! Тата мого… ви тільки подумайте!.. Старого, заслуженого генерала — коліном з маєтку… 1000 десятинок — як золото!.. Маєток спалили, землю поділили…
Прапорщик похмуро підхопив:
— А в мене — 800 і гуральню…
— От вам — наш богобійний, поштивий, лагідний мужичок! Ні, годі з ними панькатись!.. По трупах їхніх повернемось назад.
— Так… А решту — на коліна! Під чобіт! А-гей, до ярма, бидло!
Вони пішли назад і до Рогожіна долітали уривки:
— … я з ними не церемонюсь… фізична потреба…
— … і молодичок…
— В поході, знаєте, зголодаєшся… А в селі є такі дівчатка…
Вітер доніс похабний сміх.
Колона рушила далі широкою вулицею. Постріли в селі не втихали. Двори й хати мов завмерли: ні живої душі. Затаїлася Лежанка, мовчить.
А на вулицях її — 507 селянських трупів… За три офіцерських.
Другого дня корніловці виступили до станиці Плоської, круто повернувши на південний захід, на Кубанщину.
Рогожін ледве добрався до дідового двору, знесилений раною й спрагою. В хаті лежали на лавах, головами до покутя, обмиті й одягнені в далеку дорогу, трупи діда Миколи й Михайла. Зрадила євангелія! Не виручив і багнет у невмілих, неорганізованих руках!
Перепочивши трохи, Рогожін вирушив на Ведмеже розшукувати свою частину. Душа зашкарубла в першій сутичці з „носіями права й законности“, „визволителями Росії“.
Здавалося, армія Корнілова сама йде в пастку. Їй заступала дорогу залізниця з двома найсильнішими стратегічними пунктами: Тихоріцька–Кавказька. Тут ждали численні загони Автономова, бронепотяги, важкі гармати. Далі до самого Катеринодару йшов трикутник двох залізничних ліній: Тихоріцька–Кореновська–Катеринодар і Кавказька–Усть-Лабінська–Катеринодар. Кінець цього трикутника, під Катеринодаром, був у руках Сорокіна. Все було готове, щоб оточити, стиснути й роздавати невеличку корніловську армію.
Але досвідчений білий головнокомандувач несподівано кинувся нижче Тихоріцької, на Старолеушківську, де його аж ніяк не ждали. Проскочивши залізницю під носом Автономова, армія прискореним маршем пішла просто на південь, на Березанську й Кореновську. Автономов похапцем кинув сюди свої загони. Але Корнілов ударив на Виселки, вище від Кореновської, взяв станцію після жорстокого бою, перейшов першу залізничну лінію й кинувся до другої, на Усть-Лабінську, вийшовши з небезпечного трикутника. Усть-Лабінську взяли 19 березня.
Тут ствердилася чутка, що вже чотири дні тривожила білу армію: 13 березня кубанський крайовий уряд покинув Катеринодар, забравши військові архіви й цінності. Під захистом козацько-офіцерських частин генерала Покровського він одійшов за Кубань, прямуючи в гори. Це був непоправний удар для корніловців: відпадала основна мета походу й грізно вставала небезпека цілковитого розгрому. Шлях назад заступила озброєна організована червона Кубань.
Корнілову не було вже повороту: або вмерти в залізному кільці червоних загонів, або з усім відчаєм вдарити на їх, прорвати, захопити Катеринодар, підняти на боротьбу заможне козацтво й повернути назад колесо історії. Почалося хитре змагання старого досвідченого лиса з молодими червоними командирами. Здавалося Корнілов хоче втекти в гори. Перейшовши в Усть-Лабінській через Кубань, він попрямував понад Білою на Майкоп. Червоні стягували сюди свої частини. Але він раптом кинувся через Білу, в тил Катеринодару, на Калузьку й Ново-Дмитрівську.
Тут, у Закубанні, край був насичений революційним палом. Станиці й села зустрічали корніловців окопами, гарматами й кулеметами. Армія пробивалася, залишаючи позаду себе трупи й згарища спалених селищ. За Білою, в ущелині, її оточили численні загони червоних. Били з гармат і ґвинтівок, поливали з кулеметів, заступивши всі шляхи. Армія гинула в сталевому кільці. Генерал Корнілов звелів вигнати з обозів усіх біженців, видати їм ґвинтівки й послати в розстрільні. Виходу не було: або вмерти, або пробитися. Армія пробилася й пішла далі.
23 березня в околицях станиці Калузької вона з'єдналася з загонами Покровського. З добровольцями, що поповнили армію в станицях, Корнілов мав тепер близько 9 тисяч. На початку квітня він узяв штурмом Ново-Дмитрівську і підійшов до Катеринодару.
В лавах перших добровольців були найвиразніші, найвидатніші представники поваленої Жовтнем буржуазії. Кожен з них розумів, що боротьба йде на життя або смерть. Не вони сами, а ціла кляса, з її інтересами й усим майбутнім, попала під Катеринодаром у пастку.
В районі Ново-Дмитрівської й далі, до Катеринодару, болотяну низину весною заливає повінь. Червоні загони спішили сюди, щоб остаточно оточити й роздавити корніловців. Білим полкам треба було вмерти в жорстокій січі, абож усіма своїми силами, зброєю, зубами й кігтями вирвати з рук червоних власне життя й дальшу путь до клясової перемоги. Вони пішли в наступ болотами, по коліна в багні, по шию в воді, перепливаючи річки плавом. Тут під зливою пострілів з гармат і кулеметів, захопила їх метелиця. Вітер закрутив і завив, заглушаючи гуркіт бою. Раптом пішов сніг і вдарив мороз. На бійцях мокрий до живого тіла одяг став лубом. Вітер валив з ніг, кидав у обличчя жмені колючих льодових голок, сліпив і різав до крови. Знеможені бійці провалювалися крізь снігову кору, падали й замерзали. А важка артилерія з Григорівської невпинно била по змучених колонах і кулемети, не вгаваючи, строчили спереду. Треба було дорватися теплих хат, абож умерти в полі, під степовим шурганом. З мужністю відчаю, перед лицем неминучої загибелі, корніловці вдерлися до станиці, зім'явши червоний Варнавинський полк.
Другого-третього дня тепле весняне сонце знов розтопило всі околиці. Болотами й плавнями, під дощем куль і шрапнелі, корніловці вдарили на станцію Афіпську, Новоросійсько-Катеринодарської колії, й узяли тут 700 гарматнів та 4 вагони набоїв до ґвинтівок. Наступ на Катеринодар був забезпечений.
6-8 квітня армія вже переправлялася через Кубань у районі станиці Ялисаветівської, обійшовши місто з заходу, звідки червоні й не ждали. З бою захопили гайок і ферму кубанського економічного товариства й підійшли до міських садків. Катеринодар лежав перед добровольцями, як земля обітована, з своїми церквами, широкими вулицями, садами й бульварами. Лишалося тільки переступити лінію більшовицького фронту й увійти.
11 квітня генерал Корнілов написав на фермі свою останню бойову диспозицію № 185:
„З огляду на прибуття генерала Маркова з частинами 1-го офіцерського полку, відновити наступ на Катеринодар.
а) Генерал-ляйтенантові Маркову — I бриґада — оволодіти кінно-артилерійськими казармами й наступати вподовж північної околиці, виходячи у фланг супротивника, за Чорноморським вокзалом; б) Генерал-майорові Богаєвському — 2 бриґада — наступати лівіше від Маркова, на Чорноморський вокзал; в) Генералові Ерделі — окрема кінна бриґада — наступати лівіше від Богаєвського, забезпечувати йому завдання й зіпсувавши колії на Тихоріцьку й Кавказьку.
Атаку Катеринодару почати сьогодні о 17-й годині“…
Здавалося, недовгі дні червоного Катеринодару котилися в прірву. Постійне, незмінне бойове щастя Корнілова в його поході сіяло паніку. Не сподівалися перемоги.
Виручив катеринодарський пролетаріят. Кляса встала проти кляси.
Саме під час наступу Корнілова в Катеринодарі працював 2-й з'їзд рад Кубанщини. Під гуркіт ґранат і шрапнелі з'їзд ухвалив:… „Розпуск з'їзду вважати за невчасний. Тоді як революційне військо життям і кров'ю відстоює ради й робітничо-селянський уряд, потрібна моральна підтримка армії від з'їзду. Роботу з'їзду продовжувати. Спільно з революційним військом покінчити з бандами“…
Нечуваний ентузіязм охопив робітничі маси Катеринодару. На околицях за ніч виростали нові й нові окопи. Робітничі батальйони пішли в передові розстрільні. Жінки й діти носили на позиції харчі й бляшанки з набоями. У районі Чорноморського вокзалу, кінно-артилерійських казарм і на північній околиці міста бої досягли найвищого напруження. Генерал Марков повів у наступ свої найкращі частини. Ціною величезних втрат добровільці захопили садки й околиці міста аж до Сінного базару. Але далі їх не пустили. Військовій стратегії досвідчених генералів і бойовій витриманості офіцерських ударних полків протистала безмежна мужність робітників і червоноармійців. За чотири дні бою армія Сорокіна, спільно з катеринодарськими партизанами, втратила 15 тисяч убитих і поранених. Чотири дні невпинно ревли гармати й строчили кулемети. Чотири дні Корнілов уперто посилав в атаку свої полки, поклав близько 1000 офіцерів, проте не зміг просунутися далі й на метр. Четвертого дня, 13 квітня, випадкова ґраната висадила його самого в повітря.
З надзвичайними труднощами новий головнокомандувач, генерал Денікін, вивів пошарпану армію з-під Катеринодару в Задонські степи. Сорокін мав цілковиту змогу розтрощити її до щенту. Його кіннота вже охопила правий фланг супротивника, але він припинив переслідування й повернувся до Катеринодару.
Обидва командарми спішили використати розгром Корнілова для власних своїх інтересів. Забували про героїчну вирішальну участь катеринодарських робітників і висовували на людські очі заслуги своїх загонів та свої власні. Почалися пишні військові паради, народні гулянки, свята. Сорокін начепив собі червону бинду через плече й так виходив перед свої полки. Блюдолизи кадили ладаном обом кандидатам в кубанські Наполеони. Військова верхівка з недавніх офіцерів і чиновників зачванилася. Автономов і Сорокін одверто зневажали Кубанський центральний виконавчий комітет. Особистий розкішний поїзд головнокомандувача, з броневиками й пишним конвоєм, нагадував часи Миколи II.
— Будемо боротися й вияснимо, хто справді є зрадник революції… Коли не одержу відповіді до 4-ої години, то пошлю до Катеринодару військо, займу місто й наведу в ньому справжній революційний лад…
Військова верхівка, з колишніх офіцерів, розкладала армію. Дійшло того, що Дербентський полк заарештував штаб оборони й увів свій патруль на засідання ЦВК.
28 травня 3-й з'їзд рад Кубанщини розв'язав цей конфлікт, звільнивши Автономова й призначивши на главкома Калніна.
І як раз вчасно. Над усім Північним Кавказом, над усією революцією нависла нова небезпека: Денікін.
Починався білий шурган.