Шевченко (збірка)/Щасливий Шевченко
| ◀ Нечуваний ювилей | Шевченко Щасливий Шевченко |
|
|
Здавна вже дуже популярною стала думка про тяжку долю геніяльної людини, 100-ліття од дня нарождення якої ми нині згадуємо. Важке сирітство змалку, поневіряння по наймах, муки неволі в панських покоях, муки другої неволі в Ширяєвській майстерні, муки третьої неволі в порожніх степах закаспійських, життя в смердючій казармі, самотність, уболівання над долею кріпаків-родичів і всього рідного народу — такий був той зміст, що виповнив собою до верху всі 47 літ життя Шевченкового. Такого тяжкого змісту вистарчило б, щоб охмарити життя багатьом людям, а тут же усе це довелося витерпіти йому самому, і здебільшого навіть без жадної потіхи, без дружньої розваги, без слова приязного, без просвітку, без надії на кращу будуччину…
Чи мати Богу не молилась.
Як понесла мене, що я,
Неначе лютая змія,
Розтоптана, в степу здихає,
Захода сонця дожидає? —
Отак то я тепер терплю
Та смерть із степу дожидаю…
Скільки ж то треба витерпіти, яких мук зазнати, щоб до цього порівняти життя, щоб отаке безнадійне слово промовити!.. „Десять літ! — криком вирвалось якось у Шевченка. — Друже мій єдиний! вимовить страшно… а витерпіть?“ Немає слів у людській мові, щоб навіть росказати те, що довелось витерпіти. Не дурно ж здавна притягали увагу людську не тільки величезні заслуги українського Кобзаря для всієї людскости, але і його невимовно тяжка доля. Не дурно епітети — „страдник“, „мученик“, „страстотерпець“, „геніальный горемыка“ і т. и. неподільно зрослися в наших думках з постаттю Шевченка. Не дурно біограф його, підводячи рахунок стражденному життю, налічив аж… 7 (сім!) ясних, неохмарених днів на віку… Сім ясних днів за 47 років похмурого, чорного життя — це ж само за себе криком кричить про нещасливу долю людини, що зробилась окрасою свого часу…
Гірка доля та нещаслива спіткала великого співця України й по смерти. Адже ж зараз по похороні зродилась була божевільна думка розкопати Шевченкову могилу, бо ворогам примарилось, що там не мучені кістки сховано, а зброю… Довгі часи по тому не можна було навіть хреста поправити та по-людському опорядити велику могилу, що самотно стояла над Дніпром, та й останніми вже часами заборонено товариство, що мало її доглядати… Що ж роблено з поетичною спадщиною Шевченка — не нам про це і не тепер говорити, коли мало не в день столітнього ювилею його нарождення сконфисковано „Кобзаря“ в редакції, самим сенатом легалізованій, коли перевіяний і переціжений „Кобзарь“ знов робиться річчю нелегальною… Цього одного факта досить, щоб не нагадувати про всі митарства, які пережила вже велика книга, та не збулася їх і досі.І отже, не вважаючи на все оце, зважуюсь сказати: щасливий Шевченко! Щасливий він тепер і щасливий тим найвищим щастям, яке тільки й може великим, невмірущим людям дати непідкупна історія. Щасливий тим, що круг його чистого, великого наймення та незаплямованої й зерном неправди пам'яти й досі клекотить безсила злість, буяють канибальські танці, оргії людської глупоти й зненависти, дикунські витівки, й досі лунають шалені вигуки — „розпни його“, і досі таки й „розпинають, морозять, шкварять на огні“… Це бо показує, що наш великий поет, якого столітні роковини нарождення і 53-літні смерти святкуємо нині в серцях своїх — що він не вмер, не припав пилом часу, а й досі ще живий й могучий на ввесь зріст свій недосяжний стоїть перед нами. І досі творчість його — не перейдений етап, не історія днедавня і тим самим для всіх холодна, а найпекучіша, жива і неминуща дійсність.
Звичайна доля всіх великих письменників, коли вже мине досить часу од їх смерти й з їхніх творів жива сучасність вивітриться — загальне признання і пошана. Їх узивають „класиками“, їм становлять пишні пам'ятники, їх шанує всяке, їхні твори в коштовних оправах красуються на кожній полиці з книжками, їх „почитають“… Але до їх чепляється й усяке людське сміття і найменням їхнім та авторитетом силкується всяку мерзоту покривати; твори в коштовних оправах тільки стоять на полицях і, припавши пилом, не доходять до серця; їх „почитають“, але не читають… Камінем важким на їхню пам'ять падає отой титул „класика“ і щось надзвичайно образливе криється за тією поблажливою прихильністю, з якою всі до останнього філістера ставляться до великого небіжчика, з якою й найнижче сміття плеще його по плечі своєю брудною, смердючою долонею. Досить байдужости є і в тому титулі класика, і в тій загальній прихильности, де вже стирається межа між добрим і лихим і все набірає одного — сірого кольору. Можна сказати, що загальне признання разом з титулом класика показує, що письменник справді вже оджив своє — той другий вік, який йому призначено по смерти, що він зробився принаймні нецікаво-однаковим для всіх, що він належить тільки історії й самій історії, а не живому життю, яке вічно клекотить і хвилюється, викидаючи на беріг і коштовні перли та самоцвіти, і нікчемне сміття.
З Шевченка — ще не класик. Шевченко — ще не історії належить, а живому життю. Велике ім'я його стріває не саму холодну, образливу пошану та патетичні й нещирі дифирамби, а й гарячу любов од усього чесного і таку саму гарячу зненависть од усього темного, що не сміє підняти очей на ясне чоло великого поета… Власне те, що й тепер, 100 літ по нарожденню, Шевченко має запеклих ворогів, які виступають разом ворогами й усьому чесному та ясному — це перше велике хоч і пізнє щастя для його за ці 100 літ. Бо тільки вороги можуть свідкувати, що письменник, його думки, все, за що він боровся й мучився, що любив і ненавидів — усе ще живе, все ще належить сьогочасності, все ще може гуртувати круг себе людей. Цей навіжений галас, що зняли навкруги великого наймення сучасні дикуни, ті оргії, які счиняють над славною пам'яттю мертві душі — адже це теж шанування, бо показує, що в діяльності великого поета нема до чого прилучитись мертвим душам, і їхня лайка соромицька додає до тернового вінка поетового таких квіток, яких не вплести прихильним рукам. Це оригінальне, сміливо кажемо — небувале й нечуване нігде в світі святкування пам'яти людини, що 100 літ тому народилася — тільки краще одтіняє як невміруще значіння самого Шевченка, так і величність його ідеї — того народнього відродження, що викликає проти себе таку сліпу зненависть. І що більший галас зриватиметься, то видніше й яскравіше ставатиме оця невміруща доля Великого українського Поета.
Щасливий Шевченко!… Щасливий тим, що ніякі брудні уста не осквернили його своєю фарисейською хвалою, пошаною та спочуттям, щасливий тим, що жадна ворожа до правди рука не піднялась до підступних оплесків. Єсть у нас зворушлива псальма про правду і неправду:
Нема в світі правди, правди не зиськати,
Бо тепер неправда стала панувати.
Уже тепер правда стоїть у порога,
А тая неправда сидить кінець стола;
Уже тепер правду ногами топтають,
А тую неправду медом наповають;
Уже тепер правда сидить у темниці
А тая неправда з панами в світлиці;
А вже тая правда сльозами ридає,
А тая неправда все п'є та гуляє…
Десь ти, правдо, вмерла чи ти заключенна,
Що тепер неправда увесь світ зажерла?
Розуміється, правда не вмерла… Навіть підбита, навіть „заключенна“, навіть під тиском своєї антагонистки, що „ввесь світ зажерла“ — вона все-таки ясно сяє в творах людського генія і в кожному слові такого справжнього, непохитного апостола правди, яким був Шевченко. Оця правда не помирилася з кривдою й сто літ по народженню свого великого апостола, і в самій оті непримиренності правди вже є запорука її майбутньої перемоги. І щасливий той, чиє ймення зробилось символом правди, — тим щасливіший, що більшу зненависть до себе викликає од зажерливої, розпаношеної неправди.
- 25. II. 1914.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|