Червоний шлях/1923/3/Всеєвропейська хвиля реакції (Замісць міжнароднього огляду)
| ◀ В. Б. Антонович перед слідчою комісією | Червоний шлях Випуск №3 Всеєвропейська хвиля реакції (Замісць міжнароднього огляду) (М. Любченко) |
Науково-мистецька хроніка ▶ |
|
Місяці травень–червень були добою надзвичайного піднесення тієї хвилі реакції, яка охопила Європу ще наприкінці 1922 р. і знаменувалася тоді зміною поміркованих кабінетів у Німеччині й Англії низкою монархичних виступів по ріжних країнах та, нарешті, державним переворотом в Італії. Події останніх двох місяців пішли значно далі в зміцненні цієї хвилі: зав'язалося кілька нових узлів міжнародних непорозумінь і ці вузли заставили собою все, що перед тим головним чином притягало увагу — і Рур з репараціями, і близькосхідне питання.
Конфлікт між Англією й Радянським Союзом, націоналістичний кабінет у Польщі, державний переворот у Болгарії, — ось ті менти, які були проявами реакційної хвилі, довівши собою, що реакція тільки зараз серйозно підносить голову і що боротьба з нею мусить бути так само серйозною. Там, де вдари хвилі спіткались з організованістю пролетаріяту, реакції довелося відступити, правда, зробивши де-які ще не загоєні рани в пролетарському організмові: конфлікт між Англією й Росією, який у перших днях загрожував навіть війною і був супроводжений брязканням зброєю на східніх кордонах Польщі й Румунії, закінчився таки на користь Росії. Але роспорошеність сил пролетаріяту, як у Польщі, потягла за собою перемогу реакційних елементів без найменшого опору з боку пролетарських мас; тотожню картину маємо й у Болгарії, де помилкою комуністичної партії було, як зазначив на пленумі комінтерна тов. Зіновьєв, небажання підтримати повалений уряд Стамбулійського в його боротьбі з реакцією; але така позиція болгарських комуністів була цілком природньою, коли зважити ту ганебну політику проти комуністичної партії, яку провадив уряд «партії хліборобів» в останніх місяцах свого існування.
Порівнання всіх трьох ментів піднесення реакційної хвилі є досить повчаючим для дальшої тактики пролетаріяту, бо яскраво доводить, що ця хвиля, при всій її міці і розрахованості вдарів, не є чимсь абсолютно невблаганим і розбивається, зустрічаючи організований опір пролетарської свідомости. Тому в цьому огляді зупиняємось на історії цих трьох ментів, залишаючи на боці кілька менш цікавих з цього погляду фактів з міжнароднього життя за останні два місяці, як напр., заснування «Соціялістичного Робітничого Інтернаціоналу», поглиблення репараційного конфлікту, комуністичний процес і вибух монархізму у Франції, національну боротьбу в Румунії і т. и.
Хоча конфлікт між Англією й Радянським Союзом можна обмежити датами 8 травня — 18 червня, од першого англійського ультиматуму до останього меморандуму тов. Чичерина, але коріння його йдуть значно далі. Навіть не розстріл Буткевича є початком конфлікта: намічався він ще з часів невдачі Генуї, через падіння Лойд-Джоржа і поворот англійської політики в справі Східньої Галичини.
Формально конфлікт склався з низки дрібних інцідентів. Російська дипломатія не досить ґречно й, може, влучно відповіла на спробу втручання Англії в процес ксендзів контр-революціонерів. Англійські тральщики були затримані на гарячому вчинку в Білому морі під час рибальства в наших водах. Поширення революційного руху на Сході дало привід англійській дипломатії бачити в цьому наслідки антибританської агітації, яку ніби-то більшовики провадять у Персії, Афганістані й Індії. Нарешті, для повного комплекту обвинувачень англійський ультиматум накинув нам важкий злочин пересліджувань і навіть розстрілів англійських громадян… Поставивши по всіх пактах обвинувачень відповідні вимоги, англійський уряд загрозив викликати своє торговельне представництво з Москви, призначивши терміном для виконання цих вимог 18 травня.
Рівночасно з тим міжнародня реакція робить другий хід, не зупиняючись у свойому намірі залякати Радянський Союз перед убивством його дипломатичного представника на Лозанській Конференції, тов. Воровського. 12 травня член швайцарської фашиської організації Конраді кількома пострілами вбив у Лозані тов. Воровського й поранив двох співробітників радянської делегації — т.т. Аренса й Дівільковського. Конраді — син відомого Петроградського капіталіста й цукеркового фабриканта, і це дало привід емігранській пресі бити на гвалт про «священну помсту російського народу». Але чужоземне походження вбивця й його належність до фашиської організації рівнобіжно з доведеною підготовкою вбивства й поінформованістю про це швайцарського уряду свідчать, що і вбивство тов. Воровського і англійська нота є ходами тієї самої руки.
Бажаного ефекту від вбивства тов. Воровського не було. Навпаки, цей ганебний вчинок спричинився до усвідомлення робітничих мас Радянського Союзу й усталення опору. Кров тов. Воровського ще чекає помсти, але вона вже скріпила собою будову пролетарської солідарности в справі одсічи на англійську спробу. Ця одсіч, вибухи обурення і величезні демонстрації протесту в Союзі поруч з позицією англійського робітництва в справі ультиматуму (не тільки робітництва: помірковані кола буржуазії — Лойд-Джорж, Асквіт і инш. — висловилися проти урядової політики нажиму на більшовиків) — примусили Англію в особі лорда Керзона відступити: термін ультиматуму було продовжено ще на десять день, після чого англійський уряд у ноті 29 травня повторив свої вимоги вже в більш конкретній і поміркованій формі. Ці вимоги, оскільки вони не обходили безпосередньо радянських інтересів, було прийнято Урядом Союзу — відносно звільнення заарештованих тральщиків, винагородження родин розстріляних англійців й повернення образливої ноти в справі Буткевича, Але що до антибританської пропаганди, то радянський уряд виразно поставив питання про взаємність гарантій, яких вимагає Англія; така ж взаємність мусить бути і в питанні про компенсації жертвам громадянської війни.
18 червня лорд Керзон відповів тов. Чичерину, що англійський уряд вважає себе задоволеним, а листування закінченим. Того ж дня нота тов. Чичерина, приєднавшись до думки про закінчення листування в справі конфлікту, накреслила виразно межі тих поступок, які зроблено Радянським Союзом.
Таким є формальний бік цього конфлікту, що загрожував перетворитись у нову війну і знаменувався жвавою військовою підготовкою на східніх кордонах. Маршали Англії й Франції зробили поїздки в Чехію, Румунію й Польщу і ці відвідини в жадному разі не мали характеру мандрівок безробітних генералів. Маршал Френч у Букарешті, як маршал Фош і Лорд Кован у Варшаві, знайомились з станом війська наших сусідів. Можливо, що негативне вражіння, винесене мандрівниками в обох країнах, немало спричинилося до несподіваної миролюбности лорда Керзона. Але, як зазначалося, коріння інціденту треба шукати значно далі.
Невдача розрахованої холодности Лойда-Джоржа, який намагався перекинути міст між Європою й більшовиками в надії приборкати Радянську Владу, потягла за собою зміну кабінету в Англії й зміну самого відношення до Радянського Союзу. Реформаційна доба Лойд-Джоржевого мосту замінилася на добу авантуристичного керзонівського наскоку. Імперіялісти сподівалися, що неп знесилить радянський лад, що він знаменуватиме відмову від соціялізму. Та вийшло навпаки: і від соціялізму більшовики не відмовилися, і використали неп для зміцнення своєї внутрішньої сили. Вийшло, що «Тегеран і Кабул ближче до Нижнього-Новгороду, ніж до Лондону, і наш крам почав побивати англійський на цих ринках ще перед світовою війною»[1]. Ось у відродженні російської промисловости і російської торговлі була більша небезпека для Англії, ніж у розстрілі ксьондза Буткевича чи в надсилці нашому представникові в Афганістані 10 скриньок з набоями, які Англія також записала на рахунок «антибританської пропаганди». Несерйозність постановки англійських обвинувачень досить влучно зхарактеризував т. Раковський:
…«Велика Британія, що над підлеглими їй країнами ніколи не заходить сонце, яка має в своїй власті 500 милійонів людности і 40 милійонів квадратових кілометрів, вона боїться… десятьох скриньок набоїв. Чудно говорити про це. Та ж Англія витрачала на агітацію проти нас не десять скриньок набоїв, вона посилала Колчакові й Денікину потяги з набоями рушничними й гарматними, танками, гарматами, рушницями; вона посилала проти нас цілі армії, флоту, найкращих своїх генералів, і вона наступала не на державу, яка існує сотні літ, а на державу, що існувала місяці»…[2].
Друга небезпека для Англії полягає в існуванні взагалі Радянського Союзу, як такого. Революційний визвольний рух в Індії і на всьому англійському Сході росте, шириться, і приклад трудящих царської Росії може бути дуже принадним для трудящих царського Сходу. П'ятирічна побідна боротьба радянських республік за своє існування — найкраща агітація за радянський лад. І травневий похід Англії проти радянських республік мав всі життєві підстави. Повалення Радянського Союзу — питання життя й смерти для Англії.
Рятуючи свої інтереси на Сході, Англія ризикує навіть тими інтересами в Європі, які раніш рішуче боронила. Тільки бажанням звернути всі сили на Схід, а в Європі лише привернути в малих народів свій подряпаний авторитет, можна пояснити несподіваний поворот англійської політики в справі Східньої Галичини. Англія, яка раніш ставила опір усім домоганням Польщі на Галичину, підтриманим Францією, раптом повернула фронт — і маємо рішення 14 березня.
Негайно ж наслідки англійської політики і виявилися: ущасливлена панським подарунком, Польща росписалася в своїй готовності кинутися на більшовиків, почалися звичайні провокації з фабрикацією чуток про «повстання» на Вкраїні й з обережною перекидкою бандочок. Але союзні візитанти пересвідчилися, що в Польщі більш апломбу, ніж військової міці; справа наступу провалилася — Англія, почувши залізний опір російського пролетаріяту, відступила.
З нашої характеристики сути англо-радянського конфлікту можна зробити висновок, що хоча формально він є закінченим, але в дійсності справа наших взаємин знаходиться в такому ж стані, як і під час найбільшого загострення конфлікту. Стрибок на мур не вдався — мур високий, але це не значить, що наш ворог не буде шукати більш влучного місця.
Європейський жандар — Польща мусила відограти й свою ролю в англо-радянському конфлікті. Але надії, покладені на нашого доброго сусіда, не виправдалися, і з одного боку військова готовність Польщі породила де-які сумніви, а з другого боку маршали-мандрівники пересвідчилися, що Польща переживає перманентну політичну кризу й що до влади там готуються прийти хоча й більш реакційні проте менш авантуристичні елементи.
От що говорить про Польщу буржуазний історик сучасности:
…«Вся система Версальского трактату збудована на помилці, зробленій при утворенні Польщі. Польща виникла зовсім не в згоді з шляхетнім принціпом національного самоопреділення, не як національна держава, а як нова велика держава, існування якої в сучасному вигляді не довговічно: вона не тільки включає цілі шари національних меншостей, але й уявляє собою цілковитий конгломерат ріжних народів, нездатних до довгочасного сукупного існування. Польща, обтяжена вже надто великим єврейським населенням, ніколи не буде спроможною асимілювати німців, росіян, українців, приєднаних до неї по Версальскому трактату, не вважаючи на запевнення Вільсона»…[3].
І далі Ф. Нітті зупиняється на фактичному стані Польщі:
…«Польща сама готує свою майбутню загибіль. Вона не має ні фінансів, ні адміністрації, ані кредиту. Вона не працює, а лише споживає, займає нові краї й не дотримує ладу в старих. На 31 мілійон мешканців є 7 міл. українців, 2,2 міл. росіян, 2,1 міл. німців і майже ½ міл. инших націй. Та ще ці 18 чи 19 міл. поляків включають біля 4 міл. євреїв»…[4].
Франческо Нітті — буржуазний історик і тому його цікавлять національні протиріччя великих держав, а не їхня соціяльна боротьба. Але коли б уявити собі такий неможливий стан річей, коли б у Польщі не було ні соціяльної нерізности, ані міжпартійної боротьби безлічи політичних угруповань, — то й тоді польський національний конгломерат є загрозою існування держави. Держава ця тримається лише підтримкою зовні.
38% національних меншостей. Це вже не меншості, це грізна сила, яка бореться за належне їй місце в управлінні країною й поділі її багатств. Правда, Польська статистика говорить инше: перепись 1921 р. занотував 8,012,564 (31,6%) чужої людности на 17,359,883 загального населення Польщі[5]. Але відомо, як робився цей перепис, коли записували силою в поляків, коли статистики їхали в супроводі карних експедицій. І один маленький приклад з порівнанням по двох польських джерелах може показати всю брехню польського уряду, що безсило намагається замаскувати грізне становище національного питання в Польщі.
Той же самий перепис дав відомості, що в Волинському воєводстві Поляків є 207.932, ц.-т. — 14,5% всього населення[6]. А сучасний міністр фінансів В. Грабський в своєму статистичному збірнику зазначає, що по всій території Волинської губернії за царату було 184,161 поляків, чи тільки 6,2% населення[7]. Правда, Волинське воєводство лише частина колишньої Волинської губернії, але на території останньої польське населення росподілено досить рівно.
Як би не було, а в Польщі є не менш 40% чужих народів… І це небувале положення національної справи дає нам привід піти за прикладом Нітті і історію останньої урядової кризи в Польщі розглядати, як наслідок більше національних протиріч, ніж соціяльних. Ця криза полягає в тому, що псевдо-соціялістичний чи демократичний уряд опинився посередині між шовіністичною стихією польського націоналізму і визвольними прагненнями пригноблених меншостей. Втрата урядом довір'я широких пролетарських мас (власне, вони ніколи цього уряду не підтримували) спричинилася до падіння демократизму, але їхня неорганізованість не могла сприяти викликові опору націоналістичній реакції. І реакція перемогла.
Криза почалася з менту виборів до сейму (листопад 1922 р.), які показали всю безсилість «соціялістів», що протягом чотирьох років робили вплив на все політичне життя Польщі. В попередньому сеймі ліві партії мали 45% мандатів[8], а після виборів 5 листопада получили 26%. Праві групи одержали 38%, селянська партія Вітоса, що рішуче перейшла на правий фланг сейму — 15%, а решта — більш 20% прийшлась на долю нової грізної сили — національних меншостей, які в попередньому сеймі мали ледве 5%. Получився політичний нонсенс: з'явилася серйозна небезпека, шо в націоналістичній Польщі будут правити не поляки, праві чи ліві (всі партії в Польщі однаково отруєні націоналізмом), а чужі народи, бо, займаючи середнє місце в боротьбі правиці з лівицею, мешності можуть своїми голосами рішати все. Це вони й довели на першому ж засіданні сейма при обранні президента. Правда цей доказ коштував життя Нарутовичеві — «жидівському президентові», але й другий президент — Войцеховський одержав більшість лише завдяки тим же «жидівським» голосам.
Таким чином, з перших же днів існування нового сейму національні меншості показали, що вони є певною силою і будуть боротися за свої права. Це примусило польський націоналізм — крайні праві угруповання — заходитись біля утворення «уряду національної більшости».
Постріл Невядомського в Нарутовича був викликом з боку правих. Та ліві кола мобілізували свої сили і правим не довелося захопити владу анархичним шляхом. Тоді вони перейшли до консолідації націоналістичних сил і почали розмови про «національну більшість». Нікчемний кабінет ген. Сикорського, що утворився під час політичного заколоту й лише завдяки тимчасовому відступові правих, котрих злякала в грудні примара горожанської війни, своєю політикою сам допомагав утворенню цієї більшости.
Правим треба було звалити кабінет Сикорського, але зробити цього лише 38 відсотками голосів вони не могли. Цілком природньо, що коли питання про блок стало перед правими, їхні погляди звернулися в бік найближчого до них політичного угруповання — селянської партії «Пяст» (Вітоса), яка під час грудневих подій так само злякалася примари соціяльної революції і вже тоді схилялася до переговорів з правими. Та терор урядових партій і відступ правих затримали на де який час ці переговори.
Пястовці за весь час самостійної Польщі вславилися своїм хамелеонством. Колись їхній лідер Вігос був на правому крилі польського політичного життя. Наступ червоної армії в 1920 р. примусив Пілсудського утворити фікцію «робітниче-селянського» уряду, подібно до того, як 1919 р. петлюрівщина, рятуючи останні позиції, вирішила задурити голови українському пролетаріатові Трудовим Конгресом, а її недобитки ще й досі белькочуть щось про «трудові ради». Кабінет Вітоса сполучив пястовців з польською соціялістичною партією. Роман тягнувся недовго. Після складення Ризького миру пепееси відкликали своїх представників з уряду, а сам «лівий» Вітос з своєю партією, небагатою на державні голови, керувати Польщею не міг. Аж до самого кінця 1922 р. Вітос, проте, пробував з певним поспіхом робити вплив на польську політику. Хвиля європейської реакції й перемоги фашизму кинула Вітоса знову в правий табор, при чому й тут цей обережний політик був цілком послідовним, вагаючись ще де-який час під вражінням подавлення грудневого вибуху реакції. Та зрештою колишні вороги, які тільки-от під час виборів запекло билися, знайшли спільну мову.
Переговори про утворення нового уряду переводилися протягом 5 місяців, бо Вітос, маючи лише 70 мандатів в сеймі при 169 правих, хотів подорожче продати свою невинність і виторгувати ще пару міністерських портфелів. Не маючи иншого виходу, праві погодилися на рівний росподіл тек. Поруч з тим бездарний уряд Сикорського продовжував свою політику, яка дивним чином обурювала проти його й націоналістів і меншості, буржуазію і робітничі маси. Проти нацменшостей було зфабриковано кілька процесів, звичайно, не обійшлося тут без провокації з боку правих, які, поборюючи уряд, підтримували його в пригнобленні меншостей, відбираючи тим од Сикорського нові й нові голоси.
Після підписання згоди між правими й Вітосом, уряд Сикорського було повалено на першому ж засіданні сейма, 26 травня. Проти Сикорського голосовали 279 депутатів, за його — 117. І ця нова більшість 279 голосів була складена не лише з партій, що підписали згоду. Проти Сикорського голосувала й частина NPR і, нарешті — майже весь блок національних меншостей.
На чолі нового кабінету став Вітос. Крім пястовців і правих, до його увійшла частина непартійних попередніх міністров (тимчасово). NPR не дала досі своєї згоди на участь в уряді і що до його підтримки покололася. З вітосовської партії вийшло 13 депутатів (на чолі з Домбським), які приєдналися до «Визволення» — одної з лівіших груп сейма. Таким чином сили нового урядового блоку й опозиції уявляються в такому вигляді:
Урядові партії.
Народньо-національний Союз (власне «ендеки») |
98 |
Християнська демократія |
43 |
Польська Партія Народня «Пяст» (без Домбського) |
57 |
198
Остання група правих, що разом з ними складала на виборах список № 8, — Національно-Християнська Партія Народня (Корфанті, Стронський), не увіходячи до кабінету Вітоса, цілком його підтримує. Ця група має в сеймі 28 голосів, і таким чином загальна кількість мандатів урядового блоку — 226, що на 3 голоси переважає потрібну більшість.
Опозиція.
Польська Партія Соціялістична |
41 |
Польська Партія Народня «Визволєнє» |
49 |
Група пястовців Домбського |
13 |
Мужицька Партія Радикальна (група кс. Окуня) |
4 |
Польська Партія Народня «лєвіца» |
2 |
Комуністи |
2 |
111
З огляду на невиразне становище Національної Партії Робітничої (18 гол.), частина котрої голосувала з національним блоком, а частина — з опозицією, її голосів до цього обліку не зараховуємо. Залишається та велика третя сила, яка власне звалила кабінет Сикорського — національні меншості. Вони складають, як зазначено, 20% Сейму — 89 мандатів, що по окремих фракціях (по польській термінології — «клуби») поділяються так:
Коло єврейське |
34 |
Клуб український |
19 |
Німці |
17 |
Клуб білоруський |
11 |
Хлібороби |
5 |
Єврейська Партія Народня |
1 |
Дикий |
1 |
89
При порівнанні всіх цих чисел[9] з наслідками голосування довір'я кабінетові Сикорського видно, що значна частина депутатів національних меншостей, коли не всі присутні з них, голосувала проти Сикорського і тим сприяла утворенню нового уряду. Але це зовсім не значить, що меншості взагалі будут підтримувати кулацько-панський кабінет Вітоса: його політика так само є далекою від їхніх прагнень, як і політика ген. Сикорського. Після складення кабінету Вітоса представники меншостей заявили, що будуть перебувати в лояльній опозиції до його. Це значить, що їхня позиція не зміниться, і що вони так само можуть додати свої голоси при поваленні цього кабінету, як і попереднього.
А при досить численній опозиції кабінет не може вважати себе міцним і довготривалим. Ще одно перегруповання в Сеймі — і карти можуть знову змішатися.
Проте, зараз новий кабінет є дійсним фактом, і тому доводиться говорити про його майбутній програм.
Що до національної частини цього програму, то меншості вже одержали подяку за допомогу при поваленні кабінету Сикорського. Новий кабінет нашвидку розробляє законопроект так званого «Numerus Clausus» — по давній російській термінології «процентної норми» — для євреїв і инших меншостей. Прийняття проєкту забезпечено.
Соціяльний програм нового уряду цілком ясний з політичного обличчя його чинників. Куркулі (Вітос), великі аграрії, великі фабриканти — ці «люди грудня» можуть мати тільки такий програм, який забезпечує дальший визиск ними трудящих. Перш за все — кінець демократизму, кінець демагогичному «соціялізмові», яким трималися попередні уряди. Цей демократизм збанкротував перед буржуазією, якій він зараз не потрібний, і скомпромітував себе і в очах широких мас, які зрозуміли, що «соціялісти» лише дурили їх. Після хвилі реакції, що пройшла по Європі, після перемоги фашизму в Італії, — реакція може піднести голову і ділати одверто. Опозиційна преса вже намагається роскрити таємниці договору між Вітосом і ендеками, який направлений проти інтересів не лише робітництва й селянства, а й дрібної буржуазії й міщанства, але дійсність покаже, що всі гадки є блідими. Реакція роспережеться — їй замало буде лише підвишки квартирної платні й перекладення податків на дрібних власників.
Демократизмові прийшов край — і це розуміють і ті нікчемні політикани, що видають жалюгідні відозви ППС чи «Визволєня» з закликом не підтримувати нового уряду, і той, хто був їхнім натхненням — Йозеф Пілсудський, якого перемога правих викинула за межі політичної арени. Демократизмові прийшов край, «золота середина» зникає, і ось скоро віч-на-віч стануть лише дві сили пролетаріят і реакція. Бо як тільки зміцнять праві свою перемогу, вони подякують Вітосові так, як болгарська буржуазія — Стамбулійському, коли «Народня» партія не вчинить чергової зради й не перейде вже програмово в табор реакції.
Але край прийде не лише демократизмові. Методами боротьби, що їх вживали праві, підкопано авторитет влади взагалі в Польщі, захитано державність. Не дурно ж якийсь французький дипломат, говорячи про Польщу, з сумом сказав, що країна, де було стільки міністерських криз, довела свою нежиттєздатність, відсутність у неї усякого права на самостійне державне існування.З доби перманентної кризи Польща не виходить. І коли зважити і крах демократизму, і чорний програм реакції, і безнадійний стан польської промисловости, і відсутність у населення якого-будь довір'я до урядової влади — цілком ясним стане, хто має більш шансів на перемогу в майбутній боротьбі між реакцією й трудящими.
Під кінець — одна маленька риса, яка добре малює і політичні взаємини, і господарчий стан Польщі. Головним козирем у руках реакції в її боротьби з тепер поваленим урядом було важке становище польської марки. Праві божилися всіма богами, що підіймуть курс марки, а од марки залежить усе. І от наслідки урядування правих (курс долара в марках беру з варшавських газет за відповідні дні):
14/V |
47.750 |
28/V (день вступу нового кабінету) |
58.500 |
4/VI |
55.000 |
11/VI |
71.475 |
18/VI |
136.000 |
Піднявшися трохи в перший тиждень урядування нового кабінету, марка пішла вниз ще швидче, ніж за кабінету Сикорського. 20–26 червня курс долара був вже 160 тисяч марок і біржу довелося закрити. Очевидно, доводиться повторити Фр. Нітті: «Польща сама готує собі загибіль».
9 червня в Софії відбувся державний переворот. Всіх міністрів за винятком премьєра Стамбулійського, який перебував у себе в маєтку, було заарештовано групою офіцерів, і того ж дня царь підписав декрета про призначення нового кабінету з членів опозиційного буржуазного блоку, на чолі з лідером одної з буржуазних партій, проф. Цанковим. Влада з рук селянської партії «хліборобів» перейшла до крайніх реакційних кол.
Переворот був великою несподіванкою для Європи. Напередодні його одна буржуазна газета писала, що ніколи влада партії «хліборобів» не є такою міцною, як зараз; Стамбулійський — запевняла газета, — знаходиться в апогею своєї слави. А другого ж дня протягом півтори години цей апогей замінився на цілковите безслав'я.
Європа була задурена наслідками виборів до Народнього Зібрання Болгарії 22 квітня, коли партія «хліборобів» одержала 86% мандатів. Короткозорі політики[10] не порахувалися з тим, що на Балканах жадні цифри нічого сказати не можуть, що по всіх цих Румуніях і Болгаріях фабрикація громадської думки прийняла характер своєманітної монополізованої промисловости, коли урядова партія завжди проводить своїх кандидатів скрізь, тим більш — на виборах. Досить повчаючим є порівнання цифр виборів до Національного Зібрання XIX і XX складу (1920 и 1923 р.р.) в тисячах одержаних голосів:
|
Не вважаючи на значне падіння голосів буржуазного блоку, досить було півтори години на повалення ним уряду «народньої більшости». Перший висновок з цього, що більшість була дуже й дуже підроблена.
Але переворот свідчить ще про инше. Партія «хліборобів», втілена диктатура куркульні, збанкротувала. Кілька років влада в Болгарії знаходилась в руках сільського куркуля, який виголосив священну війну містові — і не тільки мійському буржуа, але й робітникові. Стамбулійський, цей спритний демагог, кричав навіть щось про знищення міст, «вертепів роспути». Соціяльні «реформи» Стамбулійського, ставлячи проти його мійську буржуазію, не торкалися робітництва, бо мали єдиною метою — утвердити владу села. Тільки селу, сільському куркулеві було потрібно завести націоналізацію лісів, манастирьські землі, обмеження спадкового права. Націоналізація будинків чи капіталів не заводилася, хоча Стамбулійський так утиснув буржуазію, що міг досягти й цього. Але куркулеві треба було тільки землі — і йому зовсім байдуже, як там живе робітник.
І тому влада Стамбулійського зустрічала опозицію однаково як і з правого, так і з лівого боку. Робітництво вітало боротьбу уряду з буржуазією, але ця боротьба велася шляхом паліятивів; напр., суд над лідерами буржуазного блоку — Даневим, Гешевим і Маліновим відкладали раз-у-раз і переворот скоївся як раз у той день, на який остаточно було призначено суд.
Влада куркуля пішла ще далі по хибному шляху. Почалися переслідування комуністів. Спочатку вони прибирали характер виборчих утисків, уневажень голосів, але потім влада перейшла й до арештів, й до розгромів робітничих клубів.
Таким чином, диктатура куркуля ступнево відштовхувала від себе всі шари мійського населення — од буржуа до пролетаря. І коли цей розрив між містом і селом скоївся, диктатура луснула, як мильна булька. Не залишилося навіть і сліду од партії, що мала 86% депутатських місць, бо повстання селян, зорганізоване Стамбулійським, було задавлено в перші ж дні, а самого Стамбулійського було схоплено й розстріляно.
Так ганебно скінчилася історія диктатури куркуля. Нова влада міцно запосіла належне їй місце і одразу повела тверду політику що до утиску пролетарської частини населення. Обставини такі ж самі, як і в Польщі, з тією хіба ріжницею, що в Болгарії влада складена більш одноманітно, — нема як раз тої куркулячої прослойки, яку там репрезентують 57 голосів Вітоса. Тут відбувся, власне, 2-й акт тої трагикомедії, початок котрої ми бачили в Польщі: так само ліквідується демократизм, але вже без допомоги куркуля, а навпаки, куркуля самого ліквідують. І це мусить бути великою передосторогою для Вітоса.
Причини краху, як бачимо, було двоїсті: в середині — «незадоволення демократизмом» і паліятивність «соціяльних експериментів» уряду поставили проти його і буржуазію, і пролетаріат; зовні — поширення хвилі реакції дало сили буржуазії покінчити з диктатурою лівіших кол. Явище того самого порядку, що й у Польщі, і викликане воно тими самими причинами.
Єдине, що зможе зараз звалити владу в Болгарії — це не селянські повстання, бо не все село піде проти міста, тим більш, що сили хліборобів розбиті, це на жаль — і не пролетаріят, бо йому в Болгарії хоч і ближче до повної зорганізованости, ніжу Польщі, але багато чого не стає для захоплення влади. Силою, яка має загрозити буржуазній Болгарії, є можлива інтервенція з боку дружніх сусідів — Юго Славії, Румунії й Греції, що стурбовані германофільством нового уряду і склали якийсь таємний договір. Але їхні плани, звичайно, від самої Болгарії незалежні.
——————
- ↑ З докладу т. Радека на пленумі Комінтерна 19 червня.
- ↑ Х. Г. Раковський. Росія і Англія. Харків 1923 р. Держ. Вид-во.
- ↑ Фр. Нитти. Европа без мира. Петрг. 1923, стр. 120, цітую по рос. виданню.
- ↑ Там само, стор. 146.
- ↑ Miesięcznik statystyczny 1922, t. V, zeszyt 5, стор. 93
- ↑ Там само, стор. 100.
- ↑ Rocznik statystyczny Królestwa Polskiego. Pod kierunkem W. Grabskiego. Warszawa, 1915, стор. 42.
- ↑ До лівої частини належала тоді й селянська партія Вітоса (блок «центро-лев»).
- ↑ Всі відомості про фракційний росподіл Сейму беру з видання: T. i W. Rzepecky. Sejm i Senat 1922–1927. Poznan, 1923, стор. 489.
- ↑ В тому числі і землячок Микита Шаповал, що в травневій книжці «Нова Україна» вихвалює міць Стамбулійського.