Червоний шлях/1923/1/Сілуети
| ◀ Адигейський співець | Червоний шлях, №1 Сілуети (Микола Хвильовий) |
Одужання ▶ |
|
МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ
… Стефан. Дема. Вероніка. Вероніка кричить. Вероніка в кучеряшках (в каштанових, як каштан), і так нагадує строкатий плакат, ніби він висить на перших громах повстання.
|
… „Ну добре! Коли тобі так плакатно, що ти забула, не хочеш знати родину, то“… |
… Дядя Варфоломій хвилюється:
… — Добре. Добре. Так. Так. І кінчай, будь ласка, скоріш. Дай і мені сказати.
Змовкла.
.... — А тепер я тобі скажу. Приїзджає в наш город, провінціяльний, так сказать,… Ми-ж люде темні, провінціяльні, так сказать (іронія),… приїзджає, скажемо, ваш ячейківський губерніяльний секретар, і кричить на всю горлянку: — Што тут розвєшалі разних Мазепов да Коцюбінскіх!“ І що ти йому на це скажеш? Ну?
Тоді Вероніка кричить, що Юрко Коцюбинський — син Михайла — живе у Відні і більшовик і, як резонно замічає Стефан, Вероніка нічого не доказує.
Дядя Варфоломій тріумфує.
І росказує ще про другого, „оні, так сказать“ —
|
— Проєхал двєсті вьорст по Украінє і не нашол мови, но зато, правда, нашол украінськіє настроєнія. |
— Ага! Ага!
Дядя Варфоломій ще тріумфує. — А на мольберт прорвалось анемичне проміння і тускло пішло до дверей. З вулиці запахло бензолом. Стефан збірає книги: через ¼ години на лекцію. Дема натхненно дивиться на небо, відкіля прорвалось сонце.
Стефан сказав:
— І все таки я за Вероніку.
Дядя Варфоломій розмахує руками, подається корпусом:
— О, безумовно. Як же рука руку миє.
Тоді Стефан ще каже:
— Ви, дядю, учитель гімназії, і я уявляю, що є ваші учні, — мабуть, безпросвітня тупість. Ви не ображайтесь бо я звик агітувати в фабричній авдиторії. Невже й вам казати, що треба дивитись глибше на річі? Хоч би посоромились цього-ж Коцюбинського. Як ви гадаєте: який обсяг між вашим політиканством і автором „Він іде“?
Дядя Варфоломій хвилюється:— Софістика! Софістика!
А Христина, що випадково зайшла сюда каже:
— А ти б чого хотів?
— Як чого?
— Якого хвістика?
Христина сіда бабуся і мудрих слів не розуміє.
Тоді, звичайно, тріумфує Вероніка. Дядя Варфоломій розмахує руками і —
- — бац!
— побіг на вокзал, не попрощавшись, на дачний потяг, щоб знову на закинуту станцію, в ортечека приїхать і випити там з далеким знайомим чаю, а потім уже до-дому, на заняття.
- … І знову кімната. Десь проходять вітри, десь стоять пругкі сніги. І от раптом за вікном димить туман. На сивім фоні, в імлі, маячить постать. Це Дема. Дема стоїть біля мольберту і з мукою дивиться на лінії. Він каже! — „Коли я нарешті напишу картину?“.. А далі проходить міська ніч, десь трівожно б'ється калатушка нічного сторожа. Потім калатушка змовкла. Иде світанок анемічний, матовий, зажурний. Дема стоїть біля вікна, здавивши голову, під очима лежать синці і погляд його блукає. — Дядя Варфоломій питав: „Стефане, чи не збожеволів він?“ „А Дема підійшов і написав: „Мане, факел, фарес“…
- … Десь закричала Вероніка.
|
|
- Дядя Варфоломій прокинувся.
Чорт знає що лізе в голову! Це ж було так давно! Хіба Вероніка та? Дядя Варфоломій каже тихо, ледве чути: — „І слава богу!.. — Потяг мчить“ — У дяді Варфоломія одна радість: сестричі, і він давно вже ховає теплу надію, що змовкне нарешті дзвін шабель і тоді — засвітить хтось своїм сміхом в цім домі, що на Тарасовій вулиці, вище гімназії в тихім повітовім місті… Чудово! Божественно: в кімнаті музика — це співає тиша свої тихі мелодії, за дверима садок і пищить птичка: „чик-чирик! чик-чирик“! А хтось каже: — Дя — адя! — нароспів і тьохкає солов'єм серце. Дядя Варфоломій ще згадав телеґраму. Ще раз вийняв її з кишені, полапав пальцями в темряві ваґону і зітхнув з полегкістю.
… Потяг мчав на північ. Стукали одноманітно колеса. Знову дрімалось. Тра-та-та-та… Тра-та-та та… І тут смерділо прокисло, а вітер рвався в щілини.… І сниться все, що пройшло, що відходить, — і жах, і грюк, і чорт знає що.
… Потяг мчав на північ.
Дядя Варфоломій приїхав. На порозі стрічає Стефан. Дема спить, хропить. Посередині мольберт і роскидані пензлі.
Дядя Варфоломій каже:
— Нарешті. От доріжка!
Стефан дивиться скрізь сині окуляри тихими, розумними, як у оліня, очима і мовчки розвязує клунок. Дядя Варфоломій спитав:
— Ну, як діла?
— Нічого.
— Добре. І ми нічого, живемо — хліб жуємо. „Красную Ниву“ виписую. Єсть і віршики і „техника“ — все як полагається. А то иноді після обіду політичний огляд послухаєш, і недорого, і гарно, і промовці приличні.
… Вузлик розвязаний. Пахне свіжим хлібом, ще чимсь смачним, солодким. Стефан каже, що це дуже до речі, бо як раз вийшли продукти і живе з Демою на сухарях.
… — Як же Вероніка? часто буває у тебе?
— Два тижні не бачились.
— Два тижні?
— Так, не знаю де, бо жила раніш за раднаргосом, а тепер треба шукати…
Дядя Варфоломій перебиває:
— Так ти з нею досі не говорив???
— Ні.
— Нехорошо. А викликаєш телеґрамою.
— Я написав тільки про згоду…
— Нехорошо.
Дядя Варфоломій має вигляд конче ображеного, і це для того: завойювати Стефана. А в душі він зовсім не ображений. В його душі співають зараз Олесівські соловьї і пахнуть там вкраїнські троянди, — знаєте: пелюстки, що в альбом провінціяльній баришні.
… В холостяцькій кімнаті поетичний розгордіяш. Наприклад, на столі: „Капітал“, тараня, калоша, повидло, фарби, Мікель-Анджело і — чого тут тільки нема!!
В кутку бліді плями шумного міського дня. В коридорах крики мешканців, чути кричить, гримає брук. Город підвівся, щоб жити — і летять мотори і біжать тротуари. Дзвін, грюк, рев заполонили кождий заулок. Над городом нависли велитні південно-західніх хмар.
.. От. Значить дядя Варфоломій приїхав, скинув пальто і капелюх, поговорив і з Стефаном і сів на кровать. Тоді — одхиляє ковдру і лоскоче п'ятку Демової ноги. Дема мукає. Дядя регоче. До Стефана:
— В драмі був?
— Ні, на концерті молодої філармонії.
Дядя Варфаломій ще лоскоче:
— Ах, ти, ячейко!
… — і от Республика У. С. Р. Р. Коли подивитись на південь крізь сині масиви весняних хмар туди далі — звичайно його не видно, а він єсть, на півдні: маленький городок і біля нього закинута станція. Колись Вероніка казала:
„Це мій милий степовий край і по ньому тікають, біжать дороги на Донеччину“. А Дема казав з патосом — „Ой, ти краю мій трівожний, — виконкоми й сум!..
… І значить в цьому городку жила-була сім'я: папа, мама, брат, сестра і т. д. Це Стефанова родина. І от вийшло так (із драми батьки й діти) папа прокляв дітей — Стефана й Вероніку, тому що вони пішли… Потім папа й мама сіли на корабель і не пішли, а поїхали в Болгарію. Дядя Варфаломій очевидно, не прокляв. — Між иншим: Дема иншої фамилії, просто товариш… І от городок (крізь сиві масиви весняних хмар, на півдні), закинута станція, спогади, революція. І кричить революція над ухом: Бундззз! Бундззз! І лежить в просторах ціле провалля віків і Достоєвський, і Рафаель, і глибина глибина
— а в домі за раднаргосом жила з Веронікою Христина (робітниця, бабуся). Вероніка перейшла на другу квартиру — і бабуся перейшла. Тепер Христина каже: — Що з моєю Веронікою зробили? Не знаєш, Стефане?
Стефан мовчить…
… Дядя Варфоломій ще полоскотав:
— Ах, ти, ячейко!
Потім дядя Варфоломій сказав до Стефана:
— Гляди: я чоловік не столичний, не звик до вашого грюку. Чуєш?
Тоді йшла весна.
… І от сидить Вероніка і робітниця Христина.
Це з тих Христин, що можна бачити на сторінках „Комунарки України“. Це та, про яких кажуть: „без хреста на груді і — з чим в грудях?… Це з книги дум народніх: „Ой, вмірав Бармаш та вмірав старий“.
— Із другої книги дум народніх: —
прийде гряде час: забармашать посьолки, машини, заводи, оселі. Забармашить земля. — „Ой, вмірав Бармаш та вмірав старий“. І як музика польових просторів ллється ця надзвичайна аґітація. Ходять бояни невідомих комун і співають вечірню молитву, коли жевріє свіча загірнього сонця:
— … Слава в верхів'ях революції і на землі радість.
… Отже сидить Вероніка, а Христина підбірає своє сиве волосся. І каже Христина:
— … Так, прийшла я в призидум. Що ж ти, кажу, за призидум, що в тебе, нема нікоторої правди? Буржуй ти — і больш нічого. А що я безпартєйна, то я на тебе плюю, потому как ресефесер не призидум, а делегацкоє собрания. Должон за правду стоять.
… Вероніка сидить, нахиливши голову.
На каланчі горить огонь, відтіля чути неясний клекіт із Слобожанських степів, що оточили город. Весна.
|
І лине сторожкий клекіт по туманних шляхах. І співає боян вечірню молитву, і каже слово „о полку“ людяности: — за морями, за лісами, за широкими трівожними ланами лежать золоті піски і блукають там отари здійсненних бажань, і чути вже шум — то зграями линуть на захід. І кажуть з тоскою: — Чи скоро, горлице? І розбігаються мислі по древу, по степах, далеко, за невідомість. |
|
— Боян змовк. |
… Вероніка сказала:
— Бабусю, мені хочется ласкати ваше сиве волосся.
|
— Христина сказала: |
— Товаришочок! Чого ти така сумна стала, змарніла зовсім. Парубчину тобі треба. Ой, бачу, парубчину! Не дарма весна пливе.
Вероніка сіла біля Христини і перебірала її сиве волосся.
… — Знаєте, колись в дитинстві у моєї мами були обмороки. І от я бігала за доктором. Так бігала, що аж вітер свистів. Я, знаєте, дуже кохала маму. І мені хотілось її закохати, зовсім, щоб мене не було. Ляжеш біля мами, притулишся до неї і так щільно, що хочеться влізти в її тіло, злитись як одне тіло… І от приходив доктор, мама була мертва, бліда як смерть, і її одкачували. А я тоді йшла терпіти. Підходила до дверей, закладала свою лапку в щілину і потім давила дверима дуже, аж сльози капали, щоб боліло. І тоді, знаєте, мені було лекше. Це радість терпіння, бабусю!
Змовкла, і ще сказала:
— Це радість терпіння, бабусю.
… На Поярних посьолках темрява. Зрідка виють пси, зрідка прокинеться брук. — В кімнаті вохко, жевріє каганець.
… І в цей час на другому кінці города, за рікою Дема стоїть біля мольберту, потім підходить до вікна і з мукою дивиться в глуху весняну імлу. Гори важких мовчазних хмар стоять мовчазно над покрівлями. Навпроти в кабачку „Дайош“ раз-у-раз одчиняються двері і випускають і впускають (як це в Горкого?) — „безпокойних і іних“.
Дема знову підходить до мольберту і з мукою дивиться в глуху весняну імлу. Дядя Варфоломій спитав: — „Де тут у вас політичний огляд кажуть? Думаю завтра піти“. Стефан сказав: — „Не знаю. Я, дядю, в політичних ділах не фаховець“. — „А хто-ж ти?“ Стефан мовчав. Дядя Варфоломій розгнівався і ліг спати. — Спить.
… Стефан, як і завше після роботи, спокійно читає газети і щось заносить в щоденник. — Повернувся. Тихі розумні очі, як у оліня, уважно дивляться крізь окуляри.
… — Демо, покинь! Лягай спати.
— Ні, Стефане, ти надто просто дивишся на життя. Я так не можу. І от — мої пензлі лежать.
Стефан усміхнувся:
— Знову за своє. Чудний ти, Демо.
Тоді Дема кидається до столу і жагуче говорить:
— Образливо оце: от ти такий собі Стефан, маєш такий же світогляд, як і я. І чого-ж твоє життя так тихо, лагідно йде? Чому моє не так? Ти не хам, ти не дурень, ти не ідіот, ти не віл…
— Дякую за комплімент!
— Дякуй не дякуй, а це правда. І от виходиш ранком спокійно на роботу, потім спокійно йдеш читати лекцію, потім читаєш газети а потім говориш про глибину… Що це?
Стефан ще усміхається, підводиться і дивиться на гори важких хмар, що мовчазно стоять над покрівлями.
… — Я, Демо, бувший математик, фізик. І я знаю, скажемо, ціну Декартової системи координатів… Лягай спати. Я теж, втомився.
.. Проходили шумно по вулиці натовпи — з опери, — і зникали по-одинці у вохких масивах весняної ночі.|
… — Слава в верхів'ях революції і на землі радість. |
… Гряде весна. І повінь так шумить, що на серці надзвичайний божевільний пожар.
Дядя Варфоломій пішов в город.
… Було свято. Були вдвох: грали в шахи. Дема росказував щось з індійського, що занесено в епоху хрестових походів, про шахи: королю мат! про смерть. Іще росказував з Кіплінга, з індійського життя чудову казку: „Рікі-Тікі-Таві“. Дема пішов. За стіною хтось уїдливо, одноманітно, повторював:
— Суб'єкт в об'єкті.
Стефан подумав, чогось згадав старого Єврея-ортодокса з Полісся. Ad literam.
… А вчора прийшов з Поярних посьолків, був на заводі Стругаль і К°. Тоді тихо конав синій міський вечір. Але гули — трамваї, собор, брук.
… — Вероніка не приходила?
— Ні! — це Дема.
— Варфоломій казав, що бачив її.
… Дема стоїть біля мольберту і знову падає тоскний погляд на мольберт. „Тільки лінії“. Більш нічого. „Тільки лінії“.
… Трамвай, собор, брук.
А дядя Варфоломій дійсно бачив Вероніку. Бачив, як виглядає, але Стефану про це не сказав. Обіцяла завтра зайти. Тоді похилилась на старе серце радість. Вероніка йшла з наркома. По вулиці мчали автомобілі. Небо співало блакитну весняну пісню. Радість так лоскотала, що прямо чудово. Вероніка росказала, що живе тепер на Поярних посьолках. Перебралась з квартири, що за раднаргосом. Дядя Варфоломій легенько натякнув. Не сказала…
— „Ну, не кажи“. І тут же згадав телеграму. Дядя Варфоломій навіть ужалив: — „Чого-ж ти така неплакатна?“ Вероніка сказала: — „Не вік дивиться плакатно, треба, Стефан каже, подивитись і глибше. Виросла досить з того часу. Не мала дівчина“. Дядя Варфоломій глянув на неї і раптом зрозумів: „Вероніка жона“. Ізгадав якийсь портрет з Трет'яківськоі галереї…
… Це було вчора…
… А зараз пахло свіжим хлібом, а з вулиці пахло бензолом. Стефан подивився у вікно:
— йшла в калошах на босу ногу, без хустки, в якімсь архаїчного покрою пальто. Йшла похиливши голову, біля бюсту Артема по пустельній дорожці сада. Покликав:
— Вероніко,
— Я.Коли увійшла, обняв, довго держав у обіймах і довго не говорили. Гладив її каштанове волосся, матове обличчя і сувору складку на чолі. — Синій весняний вечір танув.
… — Чого не ходиш, Вероніко? Що за фокуси?
Сказала, хворобливо усміхнувшись:
— По твоїй проповіди живу, брате: треба дивитись глибше на життя.
Стефан спитав про поїздку:
— Ну, як говорила з ним?
— Знаю.
— Що ж ти?
— Нічого!
Стефан сказав:
— Ну, ми ще з тобою поговоримо.
Потім нахилився під кровать і дістав чоботи.
— Надягай.
Вона одхилила його руку.
Стефан незадоволено подивився:
— В ролі страдниці?
— Так.
Хотів переконати, говорив переконуючи, аґітаційно:
— Глупо. Ти хочеш ближче до маси, але цим ти тільки одриваєшся від неї. До кого у робітників антагонізм — до інтелігенції? Помилка. До тих, що ходять в чоботях? Помилка. От до кого: до тих що ниють, що хочуть підробитися під них. Скажи щиро: „я — інтелігент“, — працюй щиро, — і маса буде поважати тебе.
Вероніка зітхнула і сказала:
— Стефане! Це риторика. Фразерство.
І тут же скинулась:
— Проте, я кажу неправду. Не так. У нас, брате, одна путь, але ріжні доріжки. Я йду по цій, ти по тій — десь зійдуться.
— Вероніко,..
— Ні, Стефане, ти мене не переконаєш… У тебе єсть чай?
… Стефан вийшов. Вероніка сіла и дивилась на портрет Мікель-Анджело. — Прийшов Дема. — І чути було, як ростуть дні і хотілось слухати вітра.
|
..А вітер на арфі грав: |
|
Як в книзі „Золотий гомін“. За городом шуміли слобожанські степи. Степи творили буйну весну, і щастя їм, як вагітній матері, що рожає в перший раз. |
… Дема сказав:
— Коли я намалюю цю велику річ, в якій відчую „сьогодня?“ Як легко було писати картину на тему „повстання“.
Стефан сказав:
— Ясно. Героїчні будні важче написати, ніж героїчне свято.Вероніка сказала:
— Демо! Ти митець революції, а от „сьогодня“ ти й не напишеш, тому що „сьогодня“ є зовсім не те, що каже Стефан. Не героїчні будні, а героїчне терпіння. Зрозумієш — напишеш.
Стефан сказав:
— Це патетика… Це твої босі ноги в калошах, Вероніко!
— Може.
… Розмову кинули — увійшов дядя Варфоломій. Він прийшов з Донецького вокзалу, з синього шуму. Він конче був радий, що нарешті і Вероніка тут, бо завтра як раз йде потяг на закинуту станцію. Дядя Варфоломій був певний, що Стефан умовить Вероніку, і він жартував.
… Дядя Варфоломій говорив:
— Послухайте старого. Треба їхати. Боятись нічого: у нас все „благонадьожно“. Більше. Скажу по щирости — матеріялізм. Як у свій час носили винниченківські сорочки, так тепер наше глухе місто поринуло в матеріялізмі. Якась пошесть. Підеш в гімназію — матеріялизм. Підеш в просвіту — матеріялізм. Навіть в автокефалії про матеріялізм чуєш. Словом, цілком „благонадьожно“… А наша, так сказать, ґенерація старих зубрів, що ведуть свою родословну від Грушевських, Петлюр та инших, — цих, знаєте, елеґантних панів та панночок з орієнтацією на першу паризьку моду, цих скоро не буде. Де дінуться — бог його знає. Напевне тільки це: незабаром станем іхтіозаврами, матеріялом для археологів… Ідемо, Вероніко — цілком „благонадьожно“.
І тут же дядя Варфоломій подумав про курочок; „гарно-б завести!… І вся ця суєта житейська… Охо-хо“! Позіхнув і ретельно перехрестив уста.
Тоді Вероніка сказала.
— Демо, сюди не заходила Христина?
— Ні.
— Ну, так мені треба йти. Сьогодня на Поярних посьолках спектакль.
Дядя Варфоломій скинувся: — щось закричав заверещав.
Вероніка мовчала. Дядя Варфоломій покликав у сіни Стефана. Як же так? Завтра ж потяг? І рішили йти з нею.
… Вийшли всі на ґанок. Небо відходило вдаль. Зорі творили нечувану загірню симфонію. — Пішли до ріки. Дядя Варфоломій проводив до берега, останні — з Веронікою на спектакль. Коли виходили за город, дядя Варфоломій, що йшов позаду всіх, покликав Стефана. Розмахував руками, хвилювався.
… З городу сунулись вози. Перекликались у вохкій весняній імлі. На сході стояла чітка зоря. Пахло (Дема казав) цедрою з лимона. В далені густо роскидані були заводські огні. Дема творив сантименти:
— Це не від Луки, а від повстання. З нього одна глава на мотив: „гей, долиною, гей, широкою козаки ідуть“. І це тому, що я чую далекій тупіт фантастичних коней. Тому, що положила на моє серце свою голівку малюсенька дівчинка, і я бачу народження нового життя.
… Вероніка мовчала.
Тоді промовив Стефан:
— Вероніко, тобі холодно в калошах. Ти хоч би чулки наділа.
Близько підійшла, подивилась в очі і тихо, але чітко і суворо сказала:
— Брате! Не глузуй. Я з тобою не буду стрічатись.
Стефан подумав і кинув:
— Добре. Але скажи мені: ти чула що небудь про аристократизм духу?
Вероніка сказала:
— Чула.
… Підійшов Дема.
— Про що ви говорите?
Стефан:
— Про цінности: Евклідову на площині і Лобачевського на сферичній поверхні.
— Ну, це не про мене писано.
… Нарешті й ріка. Підійшов і дядя Варфоломій. — Десь чиркнув сірник — у весняній ночі стояли два цигаркових огника Далеко на Поярних посьолках співали дівчата.
Поїдуть туди, до Христини.
|
… З тих Христин. Це з книги дум народніх: ходять бояни невідомих комун і співають вечірню молитву, коли жевріє свіча загірнього сонця: |
— „Слава в верхів'ях революції і на землі радість!
|
І чути ще боянову молитву під тихий акомпанімент земного хору — весняного шуму. Стоїть чітка віфліємська зоря. Боян дивиться в даль і тихо каже: — … твоє життя, ти, твої рухи, твій кождий день — це агітація невідомих комун. Чого ж вони хочуть від мене? Невже я вирву своє чингальне серце, невже я зможу погасити цей надзвичайний ранковий пожар“? І пише діва — жіночий ватажок — наказ на 11 пунктів і наказ на 14 пунктів. І звичайно вона добре знає, що Христина і без неї це знає і мабуть у неї теж горить серце, коли бачить Христину і вона не може погасити пожар своєї творчости. |
— „Слава в верхів'ях революції і на землі радість!
… Сказав дядя Варфоломій:
— Стефане, йди сюди!
Підійшов.
— Ну говори по правді — вламав?
Стефан нічого не відповів, одійшов і сів на кайору.
… Сплеснули весла.
… Стояла тиха вохка темрява, і вабили поярські огні, і брів зелений запах із Слобожанських безкраїх степів.
… Сплеснули весла.
… Дядя Варфоломій подумав — не то з іронією, не то так:
— Ячейка!
Потім подумав про потяг, про закинуту станцію, Ортечека, і про далекого знайомого з Ортечека.
Потім дядя Варфоломій уважно дивився в синяву запашної ночі, туди, де стояли поярські огні, де маячила кайора і силуети цих чудних, невідомих людей.
28/2 23. Харків
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|