Червоне марево (збірка)/Червоне марево
| Червоне марево Червоне марево |
«Він кохав сонце» ▶ |
|
ЧЕРВОНЕ МАРЕВО.
…Широкі груди землі зітхнули весняним зітханням і в повітрі зазвучали голоси відродження… Ті голоси виходили десь з низин невідомих і до них в надійнім чеканню прислухалися безлисті дерева сільських садів, які ще не встигли прокинутись з мертвих снів зими і трівожно марили сонцем… Вияснене сонце співчуваюче всміхалося до них і своїм огнистим промінням гралося з ніжними бруньками і викликало на герць зелений шум піль, який настирливо бренів струнами серцевих почувань і будив на селах затаєний гомін…
Села гомоніли зовсім по новому… Як весняна повідь зростали і ширились думки про землю і волю, а хвилюючі слова викликали в темних закутках душі зловістні трівоги. І недаремнож, як тільки згасало сонце, тисячі цікавих селянських очей напружено вдивлялися в далекі небосхили, де в рижім мареві бунтарних пожеж тріпотались велетенські крила червоних півнів, які, здавалося, намагалися змести зорі з неба.
Люде дивились. Зітхали. Говорили:
— Прийшов кінець панським гніздам!..
Божевільна радість світилась в очах. Як зачаровані дивились в далечінь і з дня на день чекали того дня, коли й над ними заметушаться червоні півні. Чекали, щоб хтось прийшов до них і розповів їм, що робити мають. З гострим болем в серці і тугою в душі з усіх коловоротів виглядали „горателя“ з міста, але, коли він через щось довго не зявлявся до них, то вони самі розпочинали своє свято.
З того часу, як на землю направились з неба соняшні мечі, люде стали призвичаюватись до близького гарматного грюкоту і захоплюватись його могутністю… В шумі визвольної весни чулася нова пісня, — се голосіння білоруких панянок, що за веселими столами в старих панських палацах прислуговували дітям чорної рілі. А хтож нужденний і стражденний, покривджений і зневажений, жадаючий і чекаючий міг зректися такого великого щастя, як участь на святі рівних з рівними?.. То нічого, що білорукі панянки плачуть, то нічого, що горять панські палаци, то нічого, що небо криється маревом пожеж, бо то все переходове і тимчасове. Се знав кождий гречкосій і пяна радість охоплювала їх чулі серця і вже в старих піснях ніхто не міг знайти ні одного такого слова, яким можна булоб виявити свої почування. Мало по малу, випадково якось, творилися нові пісні, які викликали ентузіязм бенкетуючих, коли при світлі ґіґантських огнищ панських маєтків стрункими рядами проходили захоплені пари танцюючих гречкосіїв і їх важкі закаблуки одбивали звучний ритм могутнього визвольного руху. Голосні вигуки сполучалися з клубами червоно-рижого диму і здіймалися високо до неба і там снувалися безконечними смугами…
Безпечанські селяне з дня на день чекали „горателя“ з міста і не могли його дочекатися. Ще не так давно, коли вони мусіли ховатися по нетрях та болотах від своїх ворогів, — почували себе далеко певнійшими в своїх силах, але тепер, коли воля сміялася до них, — були якісь самі не свої. Дивно було якось почувати себе вільними і безвладними. Оден до другого казали: „і як же це так, що ми тепер вільні і сидимо тихо“… Коли знаходився такий, що радив заспокоїтись і „поки-що сидіти тихо“, так враз його заглушали голоси нетерпеливого обурення і він, соромлячись за свої слова, старався сховатись за чиїнебудь рішучо уперті плечі і там чекати того, чого чекали всі Безпечанці.
Смеркалося…
Микола Дашкевич помірною ходою тяжко стомленої людини знайомою дорогою наближався до свого рідного села і думав думи.Иноді він зупинявся і озирався навколо себе. Пригадував щось давно минуле і тоді коло його вуст зявлялася лагідна, як у малої дитини, усмішка.
Ліворуч дороги, якою він йшов, весняними голосами розмовляли гільчасті дерева березового гаю, а праворуч розляглися чорні поля, які, здавалося, чогось важко зітхали. Над його головою розгорнулося широке темно-синє небо, вкрите закучерявленими хмарками, крізь які несміло визирав щербатий кружок срібного місяця.
З долини висувалося село. Два старі вітряки вели перед. Дашкевич помалу здійняв капелюха і побожно промовив: „Боже, яке щастя кохати рідну країну!..“
Дивився на малесенькі вогники, що підсліпувато блимали з долини, а серце в грудях билося в такт словам його вуст: Я йду до тебе, моя Безпечно рідна!..“
Схвильовано зупинився. Схилився серед дороги на коліна і милувався своїм селом. Перед ним старі вітряки вимахували крильми, наче застерігали: „Не йди сюди!.. Не йди сюди!..“
Йдучи через коловорот, він думав про те, як то втішаться його земляки, коли побачать його перед собою. Легко сказати, а трудно було пережити йому десять літ митарствувань між чужими людьми. Ось вже одинайцятий рік минає, як жорстокі адміністратори вигнали його з Безпечної, але тепер він сам вертається до неї. Маленька деревляна церковця в свою чергу будила в його душі далекі спомини минулого. Коло самої церковці стоїть те попівство, де він колись вродився і виріс, звідки його вивезли до семинарії і куди він повернувся тоді, як його вигнали з неї. Якийсь час жив коло старого батька і багато самотужки вчився; в инші школи йому було заборонено вступати. Насилу зробився народнім вчителем і залишився в свому селі, щоб своїх людей вчити. Довго голодував та бідував в старій обшарпаній холодній школі, але за те тішився, що з його Безпечанців колись люде будуть… Пригадав, як важко було добитися дозволу на відчинення звичайнісенької „споживачки“, з читальнею та бібліотекою при ній. Пригадав, як завзято виступали проти його місцеві пани та підпанки і як писав доноси новий піп, що засів на місці його батька. Пригадав також, що колиб так не старий Янко, управитель ґрафського палацу в Безпечній, так напевно сам нічого й не зробив би. Але прийшов кінець його праці. Скрізь, всюди і всім надоїв до живих печінок, заки не добився дозволу будувати нову школу. І вже тоді, коли школа була збудована, його перевели в иншу школу, де все було чуже і серцю немиле. Тоді він зрікся своєї улюбленої шкільної праці і пішов шляхами міських митарствувань. Тяжкою працею другорядного ґазетяря здобував собі кусок насущного і частими листами до свого приятеля Янка тримав звязок з своїм селом, до якого надіявся вернутися колись, бо вірив, що його не забули…
В сутінках весняного вечора він йшов серединою вулиці і стрічні не взнавали його. Ті, що зустрівалися з ним, зупинялися і мовчки звертали йому з дороги. Одним оден раз він почув коло себе „добривчір“! і поспішився відповісти. Той, що привітався, стояв на одному місці і, здавалося, пригадував щось. Далі махнув рукою і сам до себе промовив: „здається мені, що то він!.. А, врешті, хто його знає… Тепер багато шляється всяких ліктаторів“…
Дашкевич йшов просто до школи, де надіявся переночувати і розізнати про сучасне життя своєї Безпечної. Але якеж було його здивовання, коли на дверях школи він побачив аж два величезні замки, які заставили його задуматись над своїм становищем. Тяжкі думи про свою безпритульність обтяжили його сиву голову і в серці щось тенькнуло, як трудно натягнута струна. Стояв і думав: — „Виріс тут, жив тут, здоровля своє поклав тут, а тепер голови ніде прихилити“!..
Постоявши ще трохи, він зітхнув і пішов від школи. Мав собі на думці старого Янка, давнього свого приятеля, який мешкає в палаці, де охороняє зібрану ґрафом старовинну бібліотеку. До палацу було недалеченько. Треба було тільки перейти греблю, а там зараз-же був ґрафський парк, а серед парку стояв ґрафський палац, в якому знаходилась бібліотека і в якому мешкав Янко.
Переходячи греблю, Дашкевич побоювався, що може Янка вже й на світі немає, бо давненько вже писав до нього і давно не мав ніяких звісток про його життя, але як тільки вийшов на головну алєю парку, як побачив в низчім палацовім поверсі троє ясно освітлених вікон, серце його радісно захвилювалося. Старі, темно-сині, пелехаті сосни стояли навколо палацу і урочисто гомоніли між собою про минулі спокійні весни, коли тут вільно гомоніли весняні вітри і розповідали казки про чаруючу красу квітчастих клюмб. Дашкевич з хвилину постояв з піднесеною до вікна рукою, жадібно прислухаючись до весняного шуму, не знав що робити — стукати чи ні?..
Постукав. Світло в однім вікні враз згасло. Дашкевич постукав ще раз і став прислухатися. Довго не було чутно й звука, а потім за дверима почулися чиїсь шкрябаючі кроки і дріжучий голос Янка спитався:
— Хто там?
— Я! Микола Дашкевич!
— Хто, хто? — почулося вдруге з дверей.
— Щож ви, друже Янку, вже й не взнаєте мене?.. Насилу до села дотягся, а ви ще й балакаєте!..
— Господь святий з нами! Невже Микола?!..
Двері відчинилися і на ґанок вибіг Янко:
— Прошу! Прошу до хати! О, як я радий!..
На самісенькім порозі обнялися і розцілувалися сердечно. Разом увійшли в хату і пильно глянули собі у вічі.
— Гей, та й змінилисяж ви, друже Янку! — вимовив нарешті Дашкевич. — Схудли, зблідли, лисиною світите…
— Ну й з вас теж тільки спомин лишився — відповів Янко. — Зігнулися, зморщилися, чуприна снігом наче запорошилась…
— Тяжке життя, друже Янку!..
— Сумне життя, друже Миколо!..
Оба зітхнули. Мовчки спинилися поглядом на світлі воскової свічки, яка горіла замість лямпи. Заговорив Янко:— Роздягайтеся! — Умитися можете й тут. Я зараз подам води, та де-що на вечерю приладжу.
— Не турбуйтеся! — сказав Дашкевич і став роздягатися. Умившись, він сів коло столу і закурив свою міську цигарку. Сидів і з приємністю прислухався, як десь на кухні на всі голоси заводив самовар, а за вікном колисково шуміли сосни.
Прийшов Янко:
— Ну, тепер можемо й повечеряти! Люблю спокійно посидіти та погомоніти, як є з ким. Остогидло вже панькатись з усіми…
— Як-то так? — спитався Дашкевич. — З ким же ви так панькаєтесь тепер?..
— Та ні з ким иншим, як з Безпечанцями. Хочуть все за червоним півнем пустити…
— Гм…
Після вечері розбалакались по давньому, по дружньому. Чим далі висловлювали свої думки, тим більше відчували, що вони зовсім не ті стали, які колись були. Щирість, з якою вони стали були говорити, змінилася стриманою зацікавленістю. Того, що звязувало їх тоді, як вони спільно складали статути безпечанської „споживачки“, не було й згадки…
Говорили про все зростаючу анархію на селах, в якій досить значну ролю відогравало наше селянство.
— Коли вони сходяться на сход, то лякаються взаїмного страшного розумового мовчання. Їх переслідує думка несвідомости, яка утворює зачароване коло незрозумілих трівог і чекань. Селянство — родюче поле, з якого годуються злочинці і доброчинці. Отже ранійш треба його зкультивувати, а потім вже використовувати. А наші революціонери тільки використовують його, а не культивують, — говорив Янко.
— Перепрошую. Я зовсім не розумію, що ви хочете сказати сим? Можна подумати, що ви проти самої революції, — казав Дашкевич.
— Нічого такого подібного я й не думав ніколи. Я за революцію визволяючу, але не за революцію руйнуючу, бо там, де панує руіна, життя немає… Немає визволення людини…— Визволення у вільній праці на вільній від буржуазної експльоатації землі. Визволення селянства в його владі. Руіна, яка тепер захопила міста і села, як найкраще нищить освічений деспотизм, що постачав державі злочинців і доброчинців, на яких трималася стара буржуазна влада.
— Як бачу, то революція вас мало чому навчила. Місто вас зіпсувало до того, що ви стали чужими для Безпечної. Ви дитина шумливої тисячеголової юрби, яка через щось називається „волею народа“, але своєї волі не виявляє ніколи. Юрба йде за своїм проводирем до того часу, коли він потурає їй, а колиб він тільки забажав її стримати, то вона знищить його і сама розпорошиться…
— Се не зовсім правдиво. Ви повинні знати, що біольоґія не має неподільного і знає лише оден вид. Юрба і проводир є один цілий вид революційного пориву, який не знає перепон в боротьбі за своє істнування. Працюючі маси, які ви називаєте юрбою, цілком природно дійшли до ідейного розуміння сучасної соціялістичної революції, яка має знищити всі старі основи життя і заложити нові. Земля хоче ще жити, а тому сама природа інстиктовно вишукує якогось раціонального виходу…
— Чомуж до сього не можуть дійти шляхом поступу, а йдуть шляхом руїни?
— Тому напевне, що поступом орудують виховані в старих академіях злочинці, які ніколи не зрозуміють дійсного стану річей. А революція являється могутнім натхненням стихії, яка шляхом руінного страждання приведе до тієї межі, за якою починається нива творчої праці. Феєричні ночі згаснуть, пекельний шум сваволі стихне, старі забобони згинуть і тоді на необмежених ланах визволений селянський плуг проведе безконечну борозну згоди й спокою. Я вірю, що так буде…
— Вірити, звичайно, можна… Але от скажіть мені, на яких підставах можна вірити?
— На підставах фактів сучасної руіни.
— Цікаво!.. Виходить так, що коли Безпечанці сеї ночі прийдуть сюди пускати червоного півня, з яким мають полетіти в повітря всі зібрані тут культурні надбання століть, так се вже буде фактична основа вірування?..
— Коли хочете, то так. Щож торкається до культурних надбань століть, так се звичайнісінька недорікуватість нашого часу, якою гальмується… — входячи в суперечку, з запалом почав був казати Дашкевич, але Янко його перебив:
— Зачекайте трохи, я ще не скінчив! Скажіть мені, як саме треба приймати такий факт, коли село на протязі цілої зими морило учителя голодом, а на весну вигнало його за коловорот, а школу взяло під замок?
— Ну, тепер нарід сього не робить. Такі випадки бувають тільки в найглухійших і самих занедбаних селах, — всміхаючись сказав Дашкевич.
— Перепрошую! Так зробило не яке инше село, як тільки ваша Безпечна. Та школа, яку ми колись будували, тепер стоїть пусткою. Випроваджуючи учителя, вони не дали йому навіть забрати з собою свого лахміття, бо — на їх думку — він „нажився з них“… Замкнувши школу, вони збіраються зробити червоне свято…
Дашкевич мовчав і щось думав. Те, що сказав йому Янко про його Безпечанців, тяжко вразило його. Він ніяк не міг собі уявити їх такими, як сказав про них Янко.
Несподівано для самих себе, вони змінили розмову і до кінця вечера проговорили про своє спільне минуле. Спогади розігріли їх серця якоюсь ніжною теплотою і вони спокійно полягали спати.
Дашкевич збудився від якогось далекого шуму, що чувся десь за парканом. Він непорушно сидів на ліжку і прислухався до того шуму, в якому можна було вчути окремі людські голоси й вигуки. Шум розбурханих голосів повільно наближався. Зацікавлений і трохи стрівожений, він устав з ліжка, натягнув на босі ноги черевики, накинув на плечі своє дряне пальто і підійшов до вікна.
Шибки зайшли росою так, що важко було бачити те, що робилося на дворі. Попробував був відчинити вікно, але воно чомусь не відчинялося. Тоді він розбудив Янка і обидва вони вийшли на ґанок. Передранковий холодний вітер сердито дмухав зпід високих дерев і застуджував їх розігріте тіло. Цокаючи зубами, вони стояли на ґанку і, прислухаючись до окружаючого шуму, напружено вдивлялися в пітьму ночі. Безчисленні зґраї чорного вороння трівожно метушилися над старими деревами і заглушаючим кряканням намагалися заглушити їх. Небо вгорі було наче заплямоване чорними воронячими крильми і, здавалося, що якась юрба стоптала і забрудила його.
Янко стояв і не знав що сказати:
— І звідки їх стільки взялося тут?! Що за шум такий, справді?! — говорив він сам до себе.
Микола Дашкевич тільки плечами здвигнув. Незрозумілий шум починав трівожити його спокійну натуру.
— Треба йти до хати. Зимно якось, — промовив він до Янка.
Янко хитнув головою на знак згоди, але сам залишився на місці.
В хаті теж було неспокійно. Не було такого закутка, де не булоб чутно того шуму. Дашкевич помітив, що його почала тіпати якась незрозуміла лихоманка і, разом з тим, згадалося місто, де є такі товсті, міцні, надійні мури. Зовсім близько, десь у парку почулися поодинокі вистріли з рушниць, а вслід за ними у вікнах заясніло і в хаті зробилося червоно. Крізь шибки стало видно, як зачервонілося небо і як знялось до неба полумя близької пожежі.
В хату ввійшов Янко і промовив:
— Починається червоне свято. Вже палають стирти і клуні на току, а незабаром буде й тут. Якщо вас послухають, то буде добре. Скажіть їм…
Дашкевич, слухаючи Янка, відчув, як щулився його розум і як задріжала, обезвладнилась, зробилась маленькою його істота. Він стояв серед хати і з такої несподіванки, здеревянів неначе. Слухав, як весь парк гомонів нечуваним гомоном і не знав, що робити, що сказати…
Шум чувся вже коло самого палацу і загрожував свавільно вдертися в Янкове помешкання. Ждати чогось доброго не було рації. Обидва схвильовано вибігли на ґанок. Перед ними, на головній парковій алєї ворушилось якесь многоголове страховище, яке кричало, реготалося, вило і ридало всіми голосами божевілля… Небо вгорі застелялося довгими огненними смугами пожежі і клубки чорного диму намагалися закрити зорі.
Прибіг якийсь старенький дідок до ґанку і закричав:
— Стережіться пани, суд йде!..
Шумуюча юрба наближалася.
Дашкевич нахмурив свої сиві брови і щось думав. В той час, як юрба підійшла мало що не до самого ґанку, він випростався і голосно закричав:
— Гей, Безпечанці, що ви робите?! Послухайте-но мене, що я вам скажу!..
Крикливий шум на мить затих і почувся гомін придушених голосів! „Тихо, панич Микола вернувся!“ „Тихо, він щось розумне скаже!“…
— Безпечанці! — став казати Дашкевич, — ви певно ще не забули за мене і памятаєте, як учив вас? Ви самі знаєте, як я боронив вас від панів та підпанків і як мені самому приходилось терпіти всяке лихо. Скажіть мені, на милість божу, що ви хочете робити тут?.. Чи не своє спільне добро ви прийшли нищити? Чи не ваша праця палає полумям? Якіж ви після цього господарі?..
Але враз він замовк і похитнувся. Великий камінь глухо вдарився об його груди і упав на східці ґанку. Юрба заревла:
— Геть, геть панських наймитів!.. Доволі нам слухатись всяких казок!.. Доволі вже терпіли!.. Знаємо ми!..
Янко закрив вид руками і побіг в палацовий коритар, де був льох. Дашкевич, опамятавшись після першої несподіванки, хотів ще щось сказати, але чиїсь дужі руки схопили його по половині і шпурнули ним в кущі підстрижених акацій. Страшенний ревіт оглушив його і він сам не знав, що з ним діється. В голові мигнула думка недопустити пограбувати стародавню палацову книгозбірню. Вибравшись на головну алєю, де шумувала юрба, він затримував знайомих Безпечанців і щось кричав до них, в чомусь переконував, умовляв. Стрінув і затримав свого колишнього учня:
— Що ви робите?!.. Не нищте нічого!.. Все, що колись було панське, тепер стало ваше… На щож собі шкоду робити?..
Той блиснув розлюченими очима і крикнув:
— Громада вирішила панське гніздо знищити, а ви обороняєте його! Вже минули ті роки, коли пироги розпирали боки… Годі нас учити!.. Ми й самі добре знаємо…
Дашкевич далі не міг слухати. Заткнувши вуха, він подався в гущавину парку, а слідом за ним снувалась луна диких вигуків, які тяжким камінням падали на його чуле серце.
Опамятався в далекому закутку на купі ще не розталого й почорнілого снігу. Витер спітніле чоло. Зітхнув. Пригадав за Янка, що то з ним?.. Страшна думка про те, що його могли убити, не давала йому спокою. Ґіґантське полотно пожежі простяглось над його головою і трусило іскри. Закуток сповнився прикрим духом смалятини. Сидіти далі було небезпечно і треба було кудись втікати, але він нерухомо сидів і, задихаючись в диму, стежив за червоними смугами полумя, які здіймались до неба і за чорними воронами, що кружляли під небом.
Вже світало, коли він, пробіраючись через кущі смородини, старався вибратись на греблю і втекти на село. В брамі його перестріла пяна юрба чоловіків і жінок. Високо підстрибуючи вгору, вони ріжними голосами співали крикливо-цинічну пісню, слова якої, здавалося, підхоплювали чорні ворони і розносили їх по своїх задимлених гніздах.
Коли його проминули, тоді він вийшов зза куща і прожогом кинувся в браму. Вийшовши на греблю, він побачив, що вся гребля загачена селянськими возами, які були навантажені палацовим майном. Дві величезні юрбі з сокирами і вилами грізно насували одна на другу. Одні і другі були страшно чимсь обурені і кричали: „Несправедливо! Несправедливо!“
Хотів пройти коло них так, щоб вони не помітили, але зробити сього не було змоги. Тоді він зупинився:— Дайте пройти!
Юрба затихла і мовчки розступилася перед ним. Червоними очима дивилися на його Безпечанці і не могли взнати його. Хтось з юрби крикнув:
— Отсе той, що вночі на ґанку казання казав!.. Чули?
— Умгу! — загули навколо. — Скотина яка знайшлася! А ну, а тю його!..
— Тю!.. тю!.. тю!.. — загаласували вони зловісними голосами.
З низько похиленою головою він йшов від них і старався скорше втекти з цього зачарованого кола сваволі, щоб вже більш не чуть і не бачить нічого…
Опинившись за селом, вже минаючи старі вітряки, він пригадав одну річ, яка властиво й зробила його таким чудним і не своїм. Пригадав, що в той час, як його схопили і кинули в кущі акації, на ґанку стояв хтось і чогось сміявся. Не витримав і озирнувся назад. — Там, де стояв палац, танцювали огненні велетні, а над всім селом стояло червоно-буре марево визвольного свята Безпечанців.
Подивився, подивився і рукою махнув. „Хто знає, може я й справді чужий Безпечанцям?“ — сказав сам до себе і подався по дорозі на станцію.
1918 р., м. Київ.
