Червоне марево (збірка)/«Всяческая сволочь»
| ◀ Між «своїми» | Червоне марево «Всяческая сволочь» |
Приблудна кітка ▶ |
|
„ВСЯЧЕСКАЯ СВОЛОЧЬ!“…
(З весняної хроніки 1918 року).
У Київі відбувався зїзд хліборобів-землевласників, а під Київом, між старими вербами на березі Дніпра злякано кричали ворони… На Софійській площі журливо відбував свою скучну повинність залізний Богдан і, тикаючи в бік Москви своєю залізною булавою, думав гетьманську думу „Щож, проголошувались тут „універсали“, так чомуж не проголошуватись й „грамотам?“…
… І „грамота“ була проголошена…
Гаразд почували себе панове офіцери московської армії з українськими значками на кашкетах. Вони цілими юрбами тинялися по вулицях міста і гострили зуби на „большевицкую Центральную Раду“… А становище бідолашної Центральної Ради, як кажуть Житомиряне, було „гірше губернаторського“… Щеб пак! Подумайте тільки, що так вас весь час лаяли „буржуєм“, а потім взяли, отак з доброго дива назвали „большевиком?!“… Я думаю, що ви тоді не тільки за плечі січових стрільців заховалисяб, але аж до „Франсуа“ в окрему кімнату запакувалисяб…
Отож, як було проголошено „грамоту“, то деякі мудрі політики з Центральної Ради так і зробили. — Як видно, то инакше нічого було робити…
Трохи инакше почував себе дядько Антін, що служив сторожем при редакції ґазети „Селянська Доля“. Був він справжній селянин і справжній розум мав. Замість того, щоб хвилюватись за земельку, він цілими годинами просиджував у редакційній прийомній і лічив на своїх пальцях, скільки саме тисяч десятин має „хлібороб“ Терещенко та „хлібороб“ Кочубей?.. На його думку виходило так, що раз вже відокремились від царства московського, так можна відокремитись і від гетьманства хліборобського й утворити свою власну селянську республіку. — Бідний! Щоб то він ще міг порадити, як би так знав історію Риму!..
Треба було бачити його священне обурення, коли в помешкання редакції „Селянська Доля“ вломилися „ґаліфе“ і стали здіймати гармідер!.. Спершу всього вони поперевертали все в столах співробітників, а потім урочисто засіли за редакторським столом і випили за „єдіную і нєдєлімую“, після чого помешкання редакції вважалося реквізованим, а ґазета припиненою.
— „Ач, які жандари! — бубнів сам до себе Антін. — Українські національні значки носять, а за „єдіную і нєдєлімую“ чарку пють!.. Хоч би вже дізнатись, що воно за люде такі, так може лекше на серці сталоб!“…
„Ґаліфе“ пили принесену з собою горілку і на бідолашного Антона не звертали ніякої уваги. А Антін сидів і придумував, як би так підсунутись до них ближче, щоб довідатися, чого вони прийшли сюди? Довго думав свої думи, а далі встав і рішучо підійшов до них.
Побачивши його в дверях, півпяні „ґаліфе“ закричали:
— Ти что єто без доклада лєзєш? Кто ти такой?
— Я… той… сторож редакції…
— Іш какой сторож нашолся! А гдє лідахтор і сіклітарь?
— Вони в такий час не ходять!.. Ніч же тепер…
— Ну, канєшно, что для вас тєпєріча настаящая ноченька… Тєто нам пайнятно, а вот ти чево сюда влєз?!..
— Та… я… з докладом.
— Ну, гаварі!
— Якщо дозволите, так у мене пять пляшок самогоночки… Позавчора з села привіз… Гарна самогоночка…
— А, вот как! Ми должни ліквізіровать!
— Ні, ви її не зареквізуєте, бо не знайдете! Справа в тому, що я її заховав в таке місце, що й сам чорт не знайде. Але для вас, як для гостей і добрих людей я охоче принесу сам при виконанню одної умови.
— Какой такой умови?
— Коли ви мені дасте слово чести, що заберетеся звідси і заприсягнетеся, що ви дійсні Українці.
— Харашо. Ми тєто можем.
— Так згода, значить?
— Тащі самогон і дєло.
Через деякий час повернувся Антін і приніс свій самогон. Окрім того він роздобув ковбаси і огірків. „Ґаліфе“ повеселійшали і подобрійшали. Пили повними шклянками і говорили: „Ми разі настаящімі хахламі бить не можем? Вот моглі крічать „слава“, „хай жівє“ і прочія разності?!..
Антін чаркував разом з ними, але з його голови ніяк не зникала думка випитати в них, що вони за люде і що мають робити далі? Подумавши трохи, він сказав:
— А знаєте що! Таж ви мені ще й досі не заприсяглися, що ви справжні Українці!
— А разі єтаво і так не відать, что лі?! Посмотрі толькі на картуз і січас увідіш, что єто такоє!
— Та у вас той… значок український, але ви самі що таке? Москалики якійсь, не що инше…
— Ну, а ти разі нє бивал в Москвє? Вот тєто ґород. Однєх церков сорок сороков. А что єто Кієв, єта дрянь? Тут дєвкі в баню нє ходят, а там ого!..
— То Москва, а це Київ. Навчіться шанувати того, що вас годує, — сказав Антін.
— Ну, нєт! Чтоби прісягу дєлать на настаящаво хахла, так нужно бить настаящім дураком! В нас єсть матушка Волґа, а на Волґє утьос і всьо такоє прочєє… Ех, пой і вєсєлісь, када время настало!..
Антін був на підпитку. Розмахуючи руками, він щось говорив: „Ага! Так ви республіки не визнаєте?! Так ви, значиться, буржуаза і контр…“
Закінчити йому не вдалося, бо десять цупких рук потяглося до нього і схопили його…
— Я ще вам віддячу колись! — встиг крикнути він.
Глухі важкі удари кулаків наповнили помешкання редакції „Селянська Доля“…
Безнадійно пішла до святої Софії помолитися. На площі, проти залізного Богдана, зупинилася. Довго дивилася на його баського коня і залізну шапку, а потім промовила:
— Ще й цей залізний бовван тут стоїть…
Не скінчила. Сіла на пішеход і заплакала.
Поуз неї проходили „ґаліфе“ і незадоволено говорили:
— Всяческая сволочь проходу нє дайот!..
|
1918 року, 10 травня.
м. Київ. |
