Часи ґеоґрафічних відкрить/VI
◀ V. Відкритя та здобутки Еспанцїв та Портуґальцїв в Америцї | Часи ґеоґрафічних відкрить пер.: М. Ч. VI. Участь Французів та ґерманських народів у відкритях |
Ґеоґрафічна карта ▶ |
|
Про Французів, Нідерландцїв та Нїмцїв є кілька разів згадка в попередних роздїлах. Говорило ся про підприємчивих купцїв із Дієп, місцями теж про їх справдї гіпотетичні морські подорожі; імена: Бегайм, Штаден (Staden), Шмідель та історія Вельзерів у Венецуелї доказом, що також і Нїмцї відгравали ролю в історії відкрить. Однак очивидно судило ся їм тратити сили на службі у чужих або розвивати свою дїяльність бодай під чужою фірмою. Тодїшня конституція римської держави нїмецької нації не давала народови спромоги кидати на вагу власної національности. Лише в однім разї можна одного Нїмця в його національнім характері назвати відкривцем; се Зіґізмуд фон Герберштайн, якому разом беручи завдячує ся те, що західна Европа довідала ся про Россію та азийські пограничні краї.
Про Велике Московське князївство ходили темні поголоски, але попри торговельні зносини, що вели ся між ним і Новгородською Ганзою, не було жадної звязи, якаб лучила той далекий східний пункт із дальшою Европою. Правда, від 1486 р. ходили часами посли нїмецьких цїсарів, а також поодиноких нїмецьких князїв на царській двір, але ґеоґрафія не зискала на тім нїчого. Аж посольство барона фон Герберштайн дало почин до сього. Походячи зі старонїмецького роду, але уроджений 1486 р. в Країнї, знав він добре тамошню словінську мову і тому легко присвоїв собі опісля й російський язик і тим способом міг зібрати багато відомостий, яких очивидно був-би хто иньший не зібрав. Він був перше в 1517 р., а опісля в 1526 р. в Москві; правда: його „Rerum Moscovitarum Commentari“ вийшли аж у 1549 р. у Віднї, але вже передтим було знаних багато подробиць із його поїздок, а мала розвідка про Сарматію, яку видав 1518 р. інґольштадський професор Іван Ек, пізнїйший противник Лютра, опирає ся в части на інформаціях, що їх подав Герберштайн, а в части теж на важній працї краківського канонїка Матея з Мєхова, яку витягнув недавно з забутя гамбурський ґеоґраф Міхов. Люди довідали ся, що Дон пливе до Понту, а Волга (Rha, Itil, Etilia) до Каспійського моря, що нїде нема Ріпейських гір, що в західній Росії розтягають ся величезні мочари, що Біле Море є заливом Північного Ледового Океана, та що туди впадають ріки Мезень та Печора. Також і Урал увійшов у круг знання цивілїзованого сьвіта, а на мапі спритних дипльоматів появляє ся Об і його доплив Іртиш. Росія стояла тодї на вступі до власної епохи відкрить, бо з 1577 р. зачинають ся напади козаків під проводом Єрмака на Сибір, що здобули сей величезний край в казочно короткім часї на користь царів. Виходилоб поза межі нашого опису, займати ся докладнїйше відкритями козацьких конкістадорів.
Значні заслуги коло пізнання Північної Америки здобули собі Італїйцї, що часами служили в анґлїйськім або французькім війську. Передовсїм стрічаємо ся з Джіованї Ґаботто, Лїґурійцем, що від 1461 р. жив у Венеції та опісля вимандрував з трьома синами, Льодовіком, Себастіяном та Сантом до Анґлїї. В 1490 р. одержав він горожанство міста Брістолю, що тодї стояло на другім місцї в королївстві. Звідси здаєть ся посилано вже теж кілька разів кораблї на захід які, правда, не могли похвалити ся жадними безпосередними результатами на полї відкрить, але всеж таки горожани сього підприємчивого міста зачали склонювати ся до такого роду ідей. В мартї 1496 р. одержав батько Ґабота (Gabotta), що звичайно виступає під іменем Джона Кабота (Cabot), від короля Генріха VII патент на подорожі в цїли відкрить, до чого здаєть ся багато причинили ся відомости про Колюмбові подорожі. Кабот приплив у 1797 р. до північно-американських берегів та пізнав досить великий прибережний шмат; давнїйше Лябрадор мав бути тим краєм, що його він відкрив, і той здогад мав теж багато арґументів за собою, але Давзн (Dawson) доказав правдоподібність, що Кабот був близше на полудне, а саме коло Нової Шотляндії та бретонського рога. Отже він перший бачив американський континент, і здаєть ся, перший на нїм станув. Чи він зараз у найблизшім роцї відбув таку саму подорож у тім самім напрямі, не знати; Еррера (Errera) признає, що така подорож відбула ся, але не певне, хто був провідником. Джон Кабот, тодї вже в старшім віцї, уступає від того часу на бік, а його місце займає Себастіян, чоловік, якому далеко менче можна було завірити, та якого не можна увільнити від закиду самохвальства та безосновних тверджень. Герріс (Harrisse), один з найперших знавцїв того часу ставить сина як чоловіка без порівнаня низше від батька та робить йому закиди, що радо строїв ся в чужі пера та присвоїв собі славу батька. Тому мусимо на всї його дїла покласти знак питаня.
Те, що звичайно говорить ся про Себастіяна Кабота, можнаб так зібрати; по другій північно-західній подорожи в 1503 р., про яку нема певних відомостий, вступив у 1512 р. в еспанську службу, яку однак заміняв знов 1517 р., за анґлїйську, бо не міг там перевести в дїйсність своїх плянів. Також другий раз з'єднав собі його цїсар Карло V., і в 1522 р. зачав він переговори з Венеціянцями, щоб під їх еґідою знайти через Північну Америку переїзд, якого істнованнє було здогадом. Знов стрічаємо його еспанським пільотом із припорученнєм перепровадити віддїл війська через недавно відкритий пролив Маґеляна, але він завернув ся вже коло Ля Пляти. Через те, що завів у надїях своїх службодавцїв, мусїв кілька лїт просидїти на банїції на альжірськім березї. Від 1547 р. жиє знов в Анґлїї, безнастанно занятий плянами винайдення нової дороги до Китаю. Помер коло 1557 р.; був се менче чистий характер, про який в найлїпшім разї можна сказати те, що його неспокійний темперамент здержував його від виконання гарно уплянованих проєктів.
У слїди старшого Кабота вступив тепер знаний нам із давнїйшого оповідання Кортереаль, але ми старали ся вже віддати справедливо честь і Портуґальцеви Ґомесови, висланому Еспанцями. Між Кортереальом і Ґомесом, до остатного далеко близше, станув що до часу Фльорентинець Джіованнї Да Верраццано (Verrazzano), якого біоґрафію старав ся подати в наших часах між иньшим особливо Гіґ (Hugues). Дехто хотїв виказати, що Верраццано ідентичний з корсарем Жаном Фльореном (Florin), повішеним на приказ Карла V за рабунки на морю; Пераґалльо (Peragallo) підпирає ту ідентичність, і має до того причини. В 1523 р. поплив сей у всякім разї добре обізнаний з навтикою, моряк з припоручення короля Франца I з Дієп, до американського берега, на якім станув у теперішній державі Північна Каролїна. Він плив спершу на полудне, опісляж знов на північ, і досягнув 50° півн. ш. Маючи все на думцї докладне пізнаннє берегів, нерадо плив ночами. Йому завдячуємо спостереженнє, що послужило Александрови Гумбольдтови за основу до нової клїматольоґічної системи, а то що два місця в тій самій ширинї можуть мати дуже ріжне підсонє. Аж у ширинї Ню Фундлєнду перервав Верраццано плавбу в північнім напрямі; сю подорож описав він таким способом, що зраджує висше образованнє у того чоловіка. Герріс зазначує, що з того опису виходить буцїм то контінент Північної Америки не порозриваний на части, але віддїлений від Азії.
Майже чотири десятки лїт від того часу не беруть ся Французи до нових підприємств заморських подорожий на полуднї. В 1562 р. вибудували Гуґеноти, що вимандрували з краю, в околицї, названій з того часу їх іменем, форт, який охрестили по імени короля Карла IX Каролїною; одначе сей форт не міг остояти ся перед нападами фльорідських Еспанцїв, їх релїґійних противників. Натомість один французький моряк дійшов був уже давнїйше багато дальше на півночи до значних результатів. Жак Картіє (Cartier) з Сан Мальо, родинного місця неодного з відважних мореплавцїв, поплив 1534 р. до Ню-Фундлєнду, що по її мілких берегах вже від давна ловили норманські сьмільчаки рибу, і при тій нагодї відкрив устє ріки сьв. Льоренца. Остров Антікості, що лежить перед його властивим устєм, оплинено цїлком. Вертаючи туди в найблизших роках, оглянув іще докладнїйше границї заливу сьв. Льоренца, а опісля вплинув у саму ріку, якою переплив попри індіянську кольонїю Кебек та попри гору Монрояль (Montroyal) — так її сам назвав − тепер Монреаль (Montreal). В однім близькім селї перезимував, а в липнї 1536 р. вернув знов щасливо до Сан Мальо. Його оповідання про „Канаду“, — таку назву одержав сей край, який Верраццано назвав був „Новою Францією“ — та про ланцюх великанських озер на захід від Монрояль викликали велике заінтересованнє, а один вельможа Франсуа (François) Деля Рок (Roque) казав собі формально надати як ленно той край, що мав перед собою таку будучність. Картіє мав обняти провід над кольонїзацією і заложив 1541 р. недалеко Кебек оселю, не ждучи одначе Деля Рока, що зі своїм приїздом дуже спізнив ся, покинув край, який ще мало надавав ся до сповнення таких обширних плянів. Проба кольонїзації не вдала ся, і Картіє мусїв 1544 р. вїхати четвертий раз в устє ріки сьв. Льоренца, щоб забрати з собою до дому осталих, сильно розчарованих кольонїстів. Перемінити Канаду на французький заморський край удало ся аж пів сотки лїт пізнїйше досьвідному Самуельови Шамплєнови (Champlain), якого пригадує ще тепер назва озера в станї Ню-Йорк. У всякім разї вже тодї можна було сказати, що панованнє Франції в Північній Америцї сильно уґрунтоване, але в семилїтній війнї пропали всї доси здобуті користи.
Старший Кабот руководив ся в своїм підприємстві подібною цїлю, яка переважала у Колюмба та Маґеляна; хотїв відкрити морську дорогу через Новий Сьвіт до корінних країв. У Верраццана та Картієра уступає ся тенденція на друге місце супроти того, що на першім плянї станули сподївані безпосередні практичні користи. Тепер щораз більше входимо в епоху, в якій уважає ся, знов із постороннїх мотивів, за найважнїйшу задачу знайти просту дорогу до Індії. Оба великі протестантські торговельні народи над Нїмецьким Морем стояли в дуже напружених відносинах або навіть на воєнній стопі з Еспанїєю, а дороги, які вели довкола рога Доброї Надїї або проливу Маґеляна, були замкнені для льондонських та амстердамських моряків, коли вони собі їх не отворили перебоєм, як то часто бувало. Надїя відкрити иньшу дорогу до Індії на півночи оживлювала та заплоднювала і так сильні прямовання обох ґерманських народів. Раз було оплиненнє Північної Америки, другий раз оплиненнє Азії на першім плянї. Нинї знаємо, що „північно західна“ та „північно східна“ дорога не практична для сьвітової торговлї, хоч не в рівній мірі; але 16 столїтє не знало сього на своє щастє, та коли гонено за якимсь фантомом, то побіч дальших, немаловажних користий наукової натури дійдено до першого глибшого пізнання ґеоґрафічних відносин полярних околиць. Без такої великої побуджуючої сили булиб здаєть ся найнеприступнїйші околицї на земській поверхнї ще довго полишені самим собі.
З пляном північно-східної дороги виступив Себастіян Кабот, уже тодї старець, коло 1553 р. Що Европа сягає лиш до 71° півн. ш., говорив уже Верраццано, а що також Азію можна оплисти довкола, то був погляд Оляуса (Olaus) Маґнуса, що був обізнаний з далекою північю лїпше, як хто иньший. Ріг „Табін“ — звано його „тїнею, що попереджає дїйсний ріг Челюскін“ — був по Меркатору, що опирав ся на Плїнїю, найдальше на північ висуненим пунктом Азії. Такий то був щасливий стан річей для московського торговельного товариства, заснованого за інїціятивою Кабота 1553 р., що ще в тім самім роцї вислано три кораблї під проводом Юга (Hugh) Уілюбая (Willoughby), Річарда Ченслєра (Chancelior) та Стефена Берру (Burrough). Корабель начальника Уілюбая та корабель Берру'а бачили конечність перезимувати на ляпляндськім березї, а що не були приготовані на таку можливість, то з цїлої залоги нї один чоловік не вийшов із житєм. Оден Берру, що був на кораблї Ченслєра, не впав жертвою катастрофи разом зі своїми людьми. Тим щасливійший був Ченслєр. Він вплинув до Білого Моря, та на тім місцї, де опісля побудовано місто Арханґельск, заложив торгову стацію з тубольцями, так як перед 700 роками Отар, а навіть відважив ся поїхати до царського двора, де йому пощастило ся заключити корисні торговельні договори. Зараз 1556 р. був Ченслєр вдруге на Білім Мори, але з поворотом втратив на шотийськім березї свій корабель та житє. Рівночасно пробував теж Берру пізнати скандинавські береги, а опісля відкрив Нову Землю та Вайґач, але не міг доплисти до входу в Карийське море і вернув до Анґлїї. Московська компанїя не дармувала підчас того також і під иньшим зглядом. Вона розглянула ся для торговельних цїлий в середній Росії, а в 1558 р. був її аґент Тома Дженкінзн (Jenkinson) в містї Астраханї, яке щойно перед кількома роками забрано Татарам; звідси поплив Каспійським морем і дістав ся аж у глибину Туркестану. В 1562 р. подибуємо того самого Дженкінзна в Казвинї, де старає ся виєднати у перського шаха торговельні привілєї для своєї корпорації. Сей всесторонно образований чоловік знав також обходити ся з астрономічними інструментами, і тому зумів нарисувати дуже докладну мапу Росії та пограничних азийських країв. Лиш там, де сам не був, мусїв здати ся на рисунок Герберштайна; також і у нього випливає Об з озера Китайська, а шуканнє того озера на довший час завело ґеоґрафію Азії на хибні дороги.
В цїли здійснення пляну Кабота, що помер 1557 р., вислали Анґлїйцї третю експедицію 1580 р. Були се два кораблї під командою Чарльза Джекмана (Jakman) та Артура Пета (Pet), що свого часу служив під Ченслєром. Вони втратили один одного з очий, опісля з'їхали ся на східнім березї острова Вайґача, і були вже на Карийськім Морі, якого так бояли ся, але дальша плавба по водї, в якій було повно криг, здавала ся їм неможливою. З поворотом роздїлили ся вони ще раз, і то в останнє. Правда, Джекман зарядив перезимованнє на норвежськім березї, що щасливо повело ся і поплив опісля ще до Ісляндії, але від тодї не дав уже більше нїчого про себе чути. Пет вернув натомість до рідного краю і оголосив опис своєї подорожи, що дійшов до нас у знаменитій збірцї описів подорожи Геклюта (Hakluyt). Від тої невдачі закинули Бритийцї плян шукати на північному сходї пасажу до золотих та корінних країв, а полишили там поле до попису Голяндцям.
Тим завзятїйші та трівкійші були перші змагання винайти переїзд у західно-північнім напрямі. Очивидно Кабот не дійшов до сеї цїли, а й не лїпше повело ся 1527 р. якомусь Річардови Торнови (Thorne). Минуло пів столїтя, заки узяли ся серіознїйше до виконання сього проєкту, але власне тодї настав вік королевої Єлисавети, що в нїм розвинув ся сильнїйший рух на тім полї.
На рр. 1576—1578, припадають три подорожі Фробішра (Frobisher), з якими вязали ся радісні надїї його земляків також тому, що він відкрив зараз із початку „північно-західну руду“; її мали зразу за дуже богату в золото, але в дїйсности се металь без великої вартости. Не маючи доброї мапи та впрочім не цїлком спосібний до полярної плавби думав Фробішер, що в другій своїй їздї відкрив уже раз той пошукуваний переїзд, але в дїйсности був се лиш залив, що глибше врізує ся в сушу, знаний нинї сундом Фробішра. „Meta incognita“ (незнана кінчина) віддїляє той сунд від пізнїйше названого Гедзенського (Hudson) проливу; правда, туди вплили теж Анґлїйцї, але не пізнали його на цїлім обширі. З так шумно заповіданої „Маґелянової дороги на півночи“ не вийшло на разї нїчого.
Однак бритийська підприємчива вдача не заспокоїла ся. Богатий купець Уілїям Зендерзн (Saunderson) заснував товариство в цїли знайдення та використання нової дороги до Індії, і здавало ся, що Джон Девіс (Davis) був тою людиною, якої вимагали обставини. Девіс виплив у червнї 1585 р. з Дартмету, переплив попри Ґренляндію, хоч її не пізнав, і поплив далї на поперек широкого проливу, званого його іменем, між краєм „Land of Desolation“, який відкрив, і Північною Америкою, до берега Кемберлєнду, який оглянув майже аж до підбігунового кола. Певних даних про істнованнє такої дороги з собою не привіз був однак до дому. Та Девіс був сеї неконечно хибної гадки, що цїла північна часть Америки є лиш, здаєть ся, громадою віддїлених островів. Четверта проба Фробішра в 1586 р. не причинила ся до розвязання сього питання нї трохи, і так знов звернено ся до Девіса, що вибрав ся в дорогу в маю 1587 р. і плив попри берег Ґренляндії аж до 72° півн. ш. Серед безнастанної боротьби з масами ледів, яких істоту він перший докладнїйше поясняє, переплив він вдруге свій пролив і знайшов вхід до дороги Гедзена, яка оживила у нього великі надїї, чого сьвідоцтвом лист до Зендерзена, написаний незадовго потім. Близька війна з Еспанїєю здержала дальше виконаннє пляну і надала взагалї дїяльности Анґлїйцїв цїлком иньший напрям. Документи, віднайдені недавно Фостером, познайомлюють нас з одною дуже цїкавою історичною новістю, а то що Зендерзн та Девіс получили ся, хотячи спробувати доплисти до Індії довкола Африки — перший пункт задачі опісля так величаво розвязаної зі сторони Анґлїї, зробити ріг Доброї Надїї тим пунктом, що вяже Европу зі східною Індією. Девіс виплив дїйсно 1590 р. кораблем „Самаританином,“ але Еспанцї довідали ся про те від своїх шпігунів і заступили йому при мароканськім березї дорогу. По кількох боротьбах зискали тілько, що Анґлїйцї мусїли завернути свій корабель.
Як довго жила Єлисавета, то наслїдком частих полїтичних непорозумінь можна було числити на висиланнє північно західних експедицій тим більше, що в особі льорда Уельзінґема (Walsingham) помер той з поміж впливових дорадників великої королевої, що мав у коронній радї перший і значучий голос у таких справах. Аж за Джемса I віджив знов експанзивний настрій. Генрі Гедзн, якого подибуємо тут перший раз, здобув собі велику славу вже в 1609 р. тим, що докладно розслїдив велику північно-американську ріку, що надавала ся до корабельної плавби, нинїшню ріку Гедзена (Hudson River). В рік опісля візвало його західно-бритийське товариство, щоб пізнав водну дорогу на північ від „Meta incognita“ докладнїйше, як Фробішер. Він зробив се, і справедливо називав ся сей пролив, що отвирає приступ до центра архіпеляґу при північно-західнім переїздї, проливом Гедзена. Сер Томас Сміт (Smith) та Сер Джон Уольстенгольм (Wolstenholme) разом з иньшими патріотами постарали ся о засоби до подорожі Гедзена, з якої не вернув уже більше великий відкривець. З кінцем липня загнала його крига до селїсберського острова (Salisbury), що попри нього виплив на велике, отверте море — на його гадку пошукуване Полудневе Море. Був се залив Гедзена, а на його березї, під 52° півн. ш. мали вони перезимувати. З тяжкою бідою намовив капітан до того свою непослушну залогу; його оправдана строгість викликала у них незадоволеннє, і в червнї 1611 р. недалеко рога Уольстенгольм вибух отвертий бунт. Бунтівники всадили Гедзена з сином і вісьмома вірними моряками на отверту лодку, а два кораблї, які вислано під Бетном (Button) та Іґремом (Igram) за ними в 1612 р., не знайшли й слїду по них. Однак Бетон привіз до Анґлїї також одну потїшаючу новину, а саме, що приплив на ново відкритім морі приходить із заходу, і доходить до тої самої височини, як на отвертих океанах, отже що безсумнївно істнує звязь між заливом Гедзена і Полудневим морем.
Така перспектива заохочувала до нової проби, а переведеннє її поручено капітанови Робертови Байлєтови (Bylot). Він був досьвідним моряком, а мав при собі помічника, що мабуть займав перше місце між бритийськими навтиками тої епохи. Уіллїям Беффін відбував уже раз подорож до Ґренляндії, і був би певно обняв начальну команду, колиб сам не зголосив ся, справдї з рідкою на ті часи безінтересовністю, що буде служити під Байлєтом за керманича. Та подорож є в історії ґеоґрафії важна також і тому, що підчас неї Беффін перший зужиткував у практицї методу означування ґеоґрафічної довжини після віддалень місяця; теоретично заповідали користи сеї методи вже сто лїт тому назад Йоган Вернер та Петер Апіян, але практичного ужитку нїхто ще з неї не робив. З кінцем мая 1615 р. приплив корабель „Дісковері“ (Discovery) до проливу Гедзена під командою Байлєта та шукав дороги на північ через канал Фокса, але не заплив далеко поза ширину острова Сутемптн-Іслянд (Southampton-Island). На тім острові студіював Беффін приплив та відплив у проливі і сконстатував, що сї явища є в звязи з Атлянтийським Океаном. Пізнаннє того факту справило таке пригнобляюче вражіннє, що оба команданти безпроволочно здецидували ся на поворот, що відбув ся скоро і так щасливо, що корабель приїхав до Анґлїї, не втративши нї одного чоловіка на покладї.
Залив Гедзена приносив лиш дуже малі користи, як зараз пізнали, та коли взагалї Анґлїйцї не хотїли резиґнувати з вишукання північно-західного переїзду, то мусїли шукати ще дальше на півночи. В тій цїли вибрав ся ще раз 1616 р. корабель Дісковері під тим самим проводом. Беффін переплив тепер просто через пролив Девіса і доплив до більшого моря, яке з вдячности названо на його честь заливом Беффіна. Тим разом станули Анґлїйцї в тім місцї, де залив переходить у тїсний пролив Сміта, в найвисшій ґеоґрафічній ширинї до якої доїхано на заходї, себ то близько 78°. Підчас плавби на полудне попри західний беріг заливу оглянено вхід до сунда Джонса (Jones) і Лєнкестра; остатний дїйсно не замкнений землею від заходу і є, розумієть ся при страшно великих трудностях, дорогою до проливу Берінґа. Що Беффін бояв ся здати себе на ласку криг проливу, сього не можна йому брати за зле. Корабель попав ся і так між леди, плив у противним напрямі як хотїв і аж у ширинї 66° 40′ зміг увільнити ся зпоміж криг. Звідси вже аж до берегів Анґлїї не було нїяких трудностий. Беффін висказує в листї до свого протектора Уольстенгольма з резиґнацією, що надїю оплинення Північної Америки довкола треба закинути; він сам був довго в приступі того шалу, але факти переконали його, що в дїйсности є противно. З Беффіном кінчить ся теж перший період змагання зі сторони Анґлїї знайти північно-західну дорогу, і два віки минають, заки зачнеть ся новий період, характеризований голосними іменами: Джона Френклїна, Роса, Перрі (Parry), Мек Клїнтока (Clintock) та Мек Клюра (Clure).
За те появляють ся тепер Голяндцї на аренї вишукування північно-західної дороги, де перед тим виступали рівнож виключно Бритийцї. Вони бачили тодї і пізнїйше, що їх співплемінники суперничать із ними на обширі, що вони його мали за свою виключну власність, та коли Олївер Брюнель 1565 р. відважив ся оплинути Росію від півострова Кола, щоб розслїдити терен для торговельних цїлий, заздрість Анґлїйцїв дійшла до того, що його один російський урядник увязнив. Одначе він знайшов незадовго товаришів у торговлї, що за ним вставили ся, і тодї повстала на півострові Кола нідерляндська стація; звідси вела ся, головно за посередництвом Брюнеля, жива торговля з нутром Росії. За інїціятивою сього спритного торговця поплили опісля кораблї до устя Двіни, а в 1584 р. заложено недалеко старого славного монастиря Холмогори торговельну емпорію Арханґельск. Однак тепер Брюнельови вже так не щастило ся, щоб міг був перевести в дїло торговельні зносини з Самоєдами; при устю Печори розбив ся йому корабель, він покидає Росію і зникає нам з перед очий. Кажуть, що він пізнїйше відбував подорожі до Ґренляндії під данською фляґою.
Але інїціятива не остала без наслїдків. В 1593 р. подав Балтазар Де Мушерон (Moucheron) ґенеральному намісникови Маврикієви Оранському проєкт, переплисти Карийським морем до Китаю; правительство дало на ту цїль два кораблї, до яких додало місто Амстердам ще третїй і один яхт. Картоґраф Плянціюс сповняв функції наукового знавця. Капітанами правительственних кораблїв подибуємо Корнеліса Корнелісзона Наайя (Naij) та Брандта Айсбрандтсона (Ijsabrandszon) Тетґалєса (Tetgales), а оба амстердамські кораблї були під командою Вілїяма Баренца (Barentz). Наай і Тетґалєс доплили, що правда аж через Уґрийську Браму „Насавський пролив“ Голяндцїв, — до Карийського моря, а що тут несподївано знайшли отверте море, то думали, що досить добре вивязали ся зі своєї задачі і вернули домів. Також Баренц мусїв під 78° півн. шир. завернути ся коло острова Нової Землї, на якого березї вказували деякі слїди на давнїйше російське населеннє.
Оптимістичний настрій того часу не брав за зле експедиції того, що не дійшла до своєї головної цїли, і в 1595 р. виплила поважна ескадра зложена з сїмох кораблїв „в цїли знайденя переїзду на півночи до королївства Китаю та Япану“. Тексель можна було покинути аж 2 липня, і тому коли приїхали до Вайґача, було вже по догідній порі до плавби, а коли не змогли прорубати ледів, мусїли знов думати про безпроволочний поворот. Привезли вони лиш одну потїшаючу вістку, а то що далеко на схід від Оба впадає в Ледове Море друга велика ріка Ґілїссі (Gillissy) або Єнїсей, та що між устями обох рів ведуть Москалї дїйсно торговлю.Ґенеральні стани не могли рішити ся на висланнє нової експедиції на кошт держави, але приобіцяли щасливому морякови, що знайде північно-східний проїзд, велику грошеву надгороду. Натомість амстердамський маґістрат вислав із власної інїціятиви під командою Яна Корнелїшона Райпа (Rijp) та Якова Гендріксзона (Hendrickszon) Гемскерка (Heemskerk) два кораблї, що мали попри острів Вайґач дістати ся до Єнїсея, там перезимувати, і з найблизшою весною плисти дальше до Східної Азії. Обставина, що пізнано конечність уложити наперед плян перезимовання, вказує на великий поступ у розвязуванню полярних проблємів. Уже 9 червня 1596 р. був Райп коло Медвежого Острова (Bäreninsel), що про нього не було ще нїколи згадки в арктичній лїтературі, та аж знов появляє ся він тодї, як 1603 р. анґлїйські китолови полювали коло нього на китів. По восьми днях, пливучи в північнім напрямі, побачив Райп чудові скалисті узгіря громади островів Шпіцберґен, як її Голяндцї назвали. 1 липня з'їхали ся оба кораблї коло Медвежого Острова, а незадовго потім знов розійшли ся. Райп був тої здорової гадки, що в цїли оплинення кінчини Табін треба зараз від початку старати ся підплисти далеко на північ, і тому задержав ся при східнім березї Шпіцберґських островів; не сподївав ся однак, що власне тамтуди нажене зимна струя масу ледів. Нїде не отвирав ся йому проїзд і він мимоволї мусїв відступити від свого наміру. Розумієть ся, йому вдали ся важні ґеоґрафічні відкритя, але торговельна дорога до Китаю була замкнена так само тодї, як і перед тим.
Плавба Гемскерка була звернена більше на схід. 17 липня побачили острів Нову Землю, а 16 серпня оплинули її північну кінчину по тяжких боротьбах із ледами. Колиб се було вдало ся кілька тижнїв скорше, то вони моглиб були дійти до поважнїйших результатів; але тепер стояла їм підбігунова зима з своїми пострахами за плечима, і корабель не міг уже покинути „ледового порту“, так що конечно треба було перезимувати серед далеко прикрійших обставин, як було в плянї. Властивою душею цїлої залоги був у тім клопотї великодушний та досьвідний Баренц, що подібно як Беффін, руководячи ся чистим замилованнєм підприємства, задоволяв ся доси місцем керманича, а від тої хвилї обіймив команду. За його приказом станула деревляна хата до перезимовання, та помимо довгої девятимісячної, довший час темної вязницї, с. є. аж до 14 червня помимо того, що між залогою лютував шкорбут та забирав велике число жертв, примір Баренца всеж таки удержав моряків у безнастанній роботї; коли потеплїйшало, а кораблїв не можна ще було видерти з ледів, казав ладити човни, на яких сподївано ся доплисти до російського континенту. Гемскерк та більша часть його залоги дїйсно уратувала ся, але чоловік, що тільки через силу його духа вдав ся ратунок, не побачив свого рідного краю. Вже хорий казав себе занести до човни; по дорозї захопила його смерть, якої ожидав так само спокійно та з підданнєм божій волї, як усе в житю. Через столїтя не станула людська нога в тім голяндськім зимовім мешканню, та аж 1817 р. віднайшов Норвежць Карльзен (Carlsen) те місце, що причинило ся до вічної слави Баренца.
З ним спочиває довгі часи плян оплинення Азії. Правда нідерляндсько-східно-індийське товариство взяло ся ще раз до тої задачі, по части під вражіннєм розвідки Кеплєрового кореспондента Елїзея Реслїна (Röslin) про фізикально-телєольоґічну конечність, що Полярне море мусить бути отверте, і в 1611 р. вибрали ся два кораблї під Наайєм (Naij) та Катом (Cat) до проблєматичної дороги Анїян, що її судьбу ми бажали представити в попереднім роздїлї. Ріжними дорогами йшли вони до своєї цїли, але оба вернули з нїчим. Так покинено ту неосягнену цїль і тим серіознїйше почато думати про се, щоби з пороблених відкрить мати як найбільші господарські користи. Показало ся, що найвідповіднїйші до сього шпіцберські води з своїм багацтвом риб та звірів із траном.
Від 1597 р. плавали по тих водах анґлїйські рибацькі фльоти, часто під проводом баскійських гарпунярів, що їх мали за найдосьвіднїйших в їх ремеслї. Також із висшими цїлями, а то для теоретичних дослїдів, явив ся в 1607 р. тут анґлїйський корабель під командою практичного Гедзена. Він плив перше далеко на північ попри східний беріг Ґренляндії і переплив опісля до Шпіцберґен, але тут задержали його леди. Пливучи також із другої сторони Північного Ледового моря, відкрив, як здогадув ся Баров (Barrow), вульканїчний остров Ян Маайєн (Maijen), названий так опісля в 1611 р. Голяндцями. Вони були від 1611 р. такими завзятими конкурентами Анґлїйцїв у полярнім риболовстві, що між ними часто приходило до сильних спорів, і аж на основі державного договору, що станув між обома народами в 1627 р. за короля Карла I, переведено докладний подїл терену ловлї. Була се величава доба в історії Шпіцберґена, коли протягом короткого арктичного лїта розвивала ся незвичайно жива дїяльність. Повстало навіть мале місто, „Смеренберґ“, а в тамошних варстатах залагоджували стало поселені ремісники потреби кольонїстів. Останки численних деревляних будівель та домів іще тепер лежать на берегах, а численні хрести пригадують про той час, коли на зимнім, ледовім острові цвило лїтнє житє…
Питаннє північно-західної та північно-східної дороги порішено в XIX тім столїтю. В 1851 р. Шкот Мек Клюр (Clure), втративши свій корабель у ледах, перебив ся в напрямі з заходу на схід щасливо через архіпеляґи, що граничать від півночи з Америкою, але потрібував на се трьохлїтньої, безпереривної працї. В рр. 1879 та 1880 розвязав проблєм оплинення Азії з півночи Норденшільд (A. E. v. Nordenskiöld) легче, як сподївав ся, та коли б не була його заскочила одна пригода, яку можна було здаєть ся оминути, то був би доплив до своєї цїли, до дороги Берінґа, навіть без — розмірно короткого та легкого — перезимовання. Однак сї дві ґеоґрафічні блискучі подїї є доказом, що наші предки в добрій вірі стреміли до неможливого ідеалу. Бож північно західна дорога є для торговельних цїлий раз на все не придатна, доки не наступить основний клїматичний переворот у Північній Америцї; трохи лїпше має ся справа з північно-східною дорогою, однак і ся дорога ледви в малій мірі моглаб бути пожиточною для сьвітової торговлї.
Неможливо означити докладні межі епохи відкрить. Всеж таки можна її розтягнути на більше як два столїтя; зачинає ся з хвилею виступу Генриха Мореплавця, а кінчить ся з двайцятими роками 17 ст. тодї, коли поволї почав остигати у північних народів запал, що до того часу стремів до полярних відкрить. Добрий граничний камінь можна би рівнож покласти 1615 роком, коли-то Ле Мер (Maire) та фан Схутен (van Schouten) остаточно вияснили, як далеко сягає Америка на полудне; отворила ся нова дорога довкола рога Гурн, а вигляд Америки був уже тепер цїлковито означений, так як перед тим вигляд Африки. Взагалї мапа з того часу обіймає вже дїйсно справжні контури великих континентів, розумієть ся з виключеннєм Австралїї, бо її береги слїдив аж від 1642 р. великий відкривець Абель Тасман. В його чинах можемо бачити пізний, але величавий відблеск властивої епохи відкрить; змаганнєм нашої розвідки, яка тут власне кінчить ся, було представити важнїйші моменти з тої епохи.