Чарівна Коза. Мені моє/Чарівна Коза

Чарівна Коза. Мені моє
С. Васильченко
Чарівна Коза
• Інші версії цієї роботи див. Чарівна Коза Київ: «Криниця», 1918
Чарівна Коза.
 
 

ив собі князь, і було в нього три сини та три дочки. Як став умирати, покликав князь синів і сказав їм свою волю.

— Оддайте дочок заміж за того, хто перший посватає.

Сказав та й умер. Через рік прилетіло троє Чорних Орлів сватать князівен.

— Не оддамо! — кажуть старші брати Чорним Орлам. — Завезете ви наших сестер далеко од роду, марнітимуть на чужині.

Тоді найменший брат і каже:

— Згадайте, що батько заповідав нам, умираючи. Треба оддати.

Шкода було за сестрами, та не хотілось і батькової волі ламати. Оддали.

Поїхали три сестри з Орлами, та й вісти не шлють.

Зажурилися брати.

— Занапастили, кажуть, ми своїх сестер, світ їм повязали на чужині.

Далі старші брати почали нападатися на меншого.

— Це через тебе! — кажуть. Гризуть та й гризуть йому голову. Тяжко стало йому жити з ними. Взяв він та й пішов од них, куди очі бачать.

 
***

Довго мандрував він світами, поки вийшов на степ. На тому степу трава до пояса, а скоту пасеться — й краю не видно. Підійшов він до чабанів розпитує:

— Чиї це степи, чий скот на них пасеться?

— Все це, — кажуть — Чорного Орла.

— А сам він далеко? — питає: мені треба до нього.

— Дорога не близенька. Потім стали розказувать…

— Підеш прямо та й прямо. Буде другий степ, а на ньому — табуни коней. Минай, іди далі. Потім буде третій степ, а на ньому — отари овець. Теж минай. Далі будуть качки, гуси, кури. Пройдеш сім степів, тоді будуть тобі будинки Чорного Орла. Як будеш доходити до чабанів, признавайся до них. Вони тебе напоять і нагодують, бо вся та худоба, що стрінеш по дорозі, все то Чорного Орла.

Довго йшов Княженко степами; як доходив до чабанів, признавався до них, вони його поїли, годували й на дорогу харчів давали. Пройшовши сім степів, тоді побачив великі будинки Чорного Орла. Пішов туди. Увійшов у будинок, бачить — його найменша сестра.

Зраділа сестра, не знає, як краще брата шанувати. Далі й каже:

— Я на тебе, братіку, й не надивилась би, з тобою не наговорилася, та шкода мені томити тебе, бо ти й так в дорозі стомився: іди в кімнату, лягай спочивати.

Одпочив брат, встає: а вже йому стоїть і вода вмитися і рушник втертися, на столі — їсти й пити. Княженко й каже:

— Десь ти, сестро, сама на хвилинку не спочила та все за мене клопоталася.

Далі й питається Княженко у сестри: — Як живеться тобі, сестриченко, на чужині в самотині?

— А добре, братіку, — каже, — чоловік мене любить і жалує, тільки він ревнивий.

Далі подумала та й каже:

— Оце я жду, не дождуся його та й боюся: як прилетить він, тричи увесь світ обкруживши, не буде тебе зразу впізнавати, то ще й стрілять згарячу стане. Сховаю я тебе на той час. А перегодом сама скажу йому.

Як стало вечоріти, сховала вона брата в далеку кімнату. Зашуміло, загуло на дворі, в будинок влетів Чорний Орел. Крила з нього спали, і він став чоловіком.

— Щось тут чоловіком чужим пахне? — крикнув він сердито на жінку. — Признавайся, хто сюди приходив?

— Хто-б же сюди приходив, коли сюди й птиця не долітає. Ти по світу літаєш, між людьми буваєш, то тобі й пахне чоловічим духом.

А трохи перегодом і каже йому:

— Щоб ти зробив, коли-б прийшов до нас мій старший брат?

— Набив-би й прогнав.

— А коли б середульший?

— І йому було-б теж.

— Ну, а коли-б найменший?

— Найменшому був-би радий, більше як рідному братові.

Тоді жінка й каже:

— Ну, то прийшов-же до нас в гості, мій брат найменший. Потім пішла й вивела брата.

Дуже радий був Чорний Орел своєму гостеві, вітав його, як рідного, жити в себе оставляв. Княженко жити не остався, — погостював у нього тиждень, та й виряжається другу сестру одвідати. Розказав йому Чорний Орел шлях до свого брата, дав коня й зброю. Попрощався Княженко та й поїхав. Тільки виїхав він у степ, коли на дорогу вибігла Коза, та й не пускає їхати далі.

 
 

Кінь хоче її обминути, а вона не дає. Зняв Княженко рушницю, стрельнув на неї: рушниця в дрізки розлетілася, кінь упав мертвий, а сам він так забився, що насилу з землі встав. Дивиться, Кози вже немає. Пішов далі пішки. Минув сім степів і дійшов до другого Чорного Орла.

Як було в найменшої сестри, — так саме й в середульшої. Погостював він там тиждень, взяв у Чорного Орла другого коня й рушницю і поїхав одвідувати найстаршу сестру.

Виїхав в степ. Знов на дорогу вибігла Коза, та й не пускає. Зняв рушницю Княженко, стрельнув. Теж саме: рушниця розлетілась вдрізки, кінь упав мертвий, сам забився, що на силу з землі встав.

Пройшов пішки сім степів, прибув до найстаршої сестри, що була за третім Чорним Орлом. Як було в перших двох сестер, так і тут. Погостював Княженко тиждень, та й виряжається в дорогу.

Виряжаючись і каже Чорному Орлові:

— Що воно за коза така бігає тут. Ніяк не дає конем їхать. Потім і розказує про свою пригоду з нею. Чорний Орел послухав, та й каже:

— Отак саме й нам усім братам було, як були ми людьми. Ніколи вона не пускала нас конем їхати, через те саме мусили зробитись орлами.

Далі й каже:

— Хоч і не сідай на коня, — все одно — не пустить.

— Пустить, не пустить, а спробувати треба.

Попрощався, сів на коня, й поїхав.

Тільки виїхав у степ, сталося так, як перше було: і рушниця розлетілась, і кінь загинув, і сам забився. Пішов пішки.

 
***

Як стало вечоріти, побачив він маленьке село. „Зайду, — думає, — впрошуся до когось ночувати.“ Заходить в хатинку, що край села стояла. Аж там нікого. Стоїть тільки на столі вечеря готова. Попоїв він, та й ліг під лавою спати.

Коли входить в хату стара жінка, та й сама собі бідкається:

— Де це дочка так забарилась, вечеря простоїть.

Коли в хату вбігає та сама коза, скинула вона шкуру й стала дівчина молода та хороша.

Сіла вона за вечерю смутна-невесела. Повечеряла, та й каже до матері:

— Щось ніби менше ви наварили вечеряти сьогодня.

А мати й каже:

— Ні, дочко, сьогодня я наварила більше, ніж перше. Мабуть, бігаючи, виголоднилась ти дуже.

Погасили огонь, полягали спати. Слухає Княженко, мати з дочкою починають розмовляти:

— І коли вже ти, доню, дружину свою знайдеш, та бігати перестанеш? — каже їй мати.

— Дівчина зітхнула, та й каже:

— Таку ви мені, мамо, долю вділили: щоб мені бігати, людей переймати, своєї дружини шукати.

— Мабуть вже ти, дочко, не знайдеш собі дружини на світі.

Дочка й одмовляє:

— Не було б жаль, мамо, коли б не знайшла. А то жаль тяжкий, що знайшла та втеряла. — А далі й розказує: — знайшла я того юнака, що стріляв на мене тричи й живий остався. Стежила, зорила за ним, та й не вберегла. Як стало вечоріти, десь зник він з очей моїх. Тепер коли то знов я побачу його.

Зітхнула та й замовкла.

Княженко виждав, як заснула мати. Тоді підійшов до дівчини, розбудив, та й признався до неї. Дуже зраділа дівчина, потім і питає:

— А чи ти-ж візьмеш мене за себе?

— Візьму, — каже.

Посідали вони, та й розмовляли до ранку. А на другий день розказали матері, потім поженилися вони, та й стали жити, а козячу шкуру в печі спалили.

 
***

Виряжється стара мати кудись в гості, а хазяйство доручає дітям:

— Нате-ж вам, діти, сім ключів золотих од семи комір. Шість комір одмикайте, не одмикайте тільки сьомої, бо буде біда.

Як поїхала мати, одмикали вони шість комір: чого в світі немає, того тільки не було там. Дійшли до сьомої комори:

— Давай одчинимо, та хоч через поріг глянемо.

Одчинили двері, дивляться — сидить там семиголовий Велетень, до мурованої стіни залізним ланцюгом прикований. А ланцюг розпалився, горить, як жар.

— Душно мені! згага мене мучить! Змилосердтесь надо мною, линіть води холодної.

Шкода їм стало Велетня: принесли відро холодної води, вилили на Велетня. Зашипів розпалений ланцюг, крутнув ним Велетень, перервав. Тоді вбив Княженка, а Козу полюбив, та й поніс кудись з собою.

Сьомої неділі вертається мати з гостей. Як побачила, ударилась об поли руками.

Був у неї камінчик такий: приклала його до грудей мертвого Княженка, то він і ожив. Почала його мати докоряти:

— Чи не казала, чи не наказувала: не одмикати теї комори! — Іди ж мені тепер, шукай моєї дочки!

Пішов.

 
***

Довго ходив світами Княженко, людей стрівав, питався, де Велетень живе. Знайшов таки. Як поїхав Велетень з дому, пішов Княженко в його будинки. А Чарівниця Коза там уже за господиню. Став Княженко її умовляти, щоб тікала з ним.

— Рада-б я тікати з тобою, коли-ж все одно він дожене нас. Тоді убє й тебе й мене.

Княженко й каже:

— Буде він по обіді довго спати, кінь мій як вітер літає: ми далеко заїдемо, поки він встане.

Повірила Чарівна Коза. Як заснув по обіді Велетень, сідали вони на коня, з двору велетньового з Княженком тікали.

А в Велетня був рябенький коник з трьома ногами. Тільки вони з двору, почав той коник на стані ржати, копитами двері бити.

Пробудився Велетень — глянув: немає Чарівної Кози. Догадався, що втекла, та й не поспішає. Умився помалу, по двору походив, а як сонце сідало, став свого кривенького коника сідлати.

Тільки сів він на нього, полетів коник, як стріла: ріки, яруги, одним разом перескакує. Наздогнав їх Велетень та й не вбив Княженка, тільки наказав удруге не приходити. Забрав Козу, та й назад поїхав.

 
***

Не побоявся Княженко, прийшов у-друге. Довідався, коли Велетень поїхав з дому, пішов до кози, та й каже:

— Як буде Велетень веселий з тобою, випитай у нього, де він добув отого рябенького коника.

Коза так і зробила.

Випитала про того коника у Велетня на тихій розмові, а як поїхав він з дому, все Княженкові переказала. Живе мати цього коника в девятому царстві, в глибокому морі. Один раз на рік, у такий-то четверг, виносять її хвилі на берег лоша приводити. Тоді багато до моря набігає всякого звіра. Тільки кобила приведе лоша теє, звірі його розривають, а кобила знов у море тікає. Цей рябенький коник — од тієї кобили. Велетень одняв його од звірів, тільки ото вони ногу йому покалічили.

Княженко й каже:

— Поїду добувати й собі такого коника.

Попрощався й поїхав.

 
***

Довго їздив Княженко по світу, все питався, де теє море. Найшов таки старого чоловіка, що знав про все. Розказав той чоловік Княженкові: і де теє море, й коли той четверг, що вийде кобила з води лоша приводити, ще й пораду добру дав:

— Візьми ти з собою, — каже, — всякого мняса багато. Як позбігаються до моря звірі, щоб лоша теє розривати — то ти й кинеш їм те мнясо. Будуть вони теє мнясо їсти, а ти мерщій на лошатко та й тікай.

Приходить Княженко до того моря, а там уже всякого звіря багато. Сидить над морем, дожидає. Коли виносять хвилі на берег кобилу. Породила вона рябеньке лоша, та й мерщій назад. Тоді Княженко став кидати між звірів мнясо. Кинулись звірі до мняса, аж бються, а княженко на лоша та й був такий.

Приїхав Княженко до Велетня, побачив Козу, та й питає:

— Чи спить Велетень?

— Спить, — каже.

— То тікаймо, тепер вже він не наздожене.

Сіли вони на того коника, та й побігли так, що птиця не злетить.

А кривенький коник почав знову на стані іржати, та копитами двері бити. Прокинувся Велетень, та й не поспішає.

А коник ще дужче ірже.

— Чогось коникові моєму на стані не стоїться — думає Велетень, — мабуть, треба поспішати. Сів він на нього та й поїхав. Біжить коник з усеї сили, стрибає через ріки, через гори, а їх не видно. Стало мило на коникові виступати, тоді побачили, що їдуть Княженко з Козою тихою ходою.

Рванув Велетень стременами, жене свого коника, — догнать не дожене.

Тоді кривенький коник каже до Велетня.

Тепер ми їх не доженемо, бо вони їдуть на моєму братові. У мого брата чотирі ноги — не збігти мені за ним з трома ногами.

 
 

Велетень і каже:

— То ти подай голос своєму братові, щоб підождав.

Рябенький коник, заржав, голос подає, щоб підождав. А передній ірже, одзивається:

— Не підожду, бо твій Велетень убє мого хазяїна, що од смерти мене визволив.

А кривенькій прохає:

— Зажди; хоч побачимось.

А той до нього:

— Збий свого людоїда, тоді підожду.

Як вихне кривенький коник ногами — полетів з нього Велетень за гори. Упав на каміння, та й на смерть розбився.

Тоді передній коник стишився, піджидає свого кривого брата.

Приїхали вони до дому до Чарівної Кози, та й стали жити, як перше жили.

А рябенькі коники служили по правді.