Царівна (1896)/XVIII
| ◀ XVII | Царівна XVIII |
XIX ▶ |
|
Весна. Але не та весна, що пишає ся вже явно цїлим богатством своєї розцвилої краси, і сьвіжою новою зеленю, що в єї воздусї мішають ся пахощі бозу і жасміну і иньших незлїчимих цьвітів, гомонить дзвінкий бренькіт пчіл і лунає веселий спів птахів, гамір житя в якімсь відновленім блеску; — се ще та перша несьмілива, на-пів розбуджена весна, ще замкнена в собі, котра свою красу що лиш заповідає лагідним теплим воздухом, а красу єї відгадує ся більше чутєм… Дерева ожидають строю. Земля покриває ся нїжною зеленю, воробцї цьвірінькають так галасливо, мов би сварили ся, а воздух помимо теплоти перенятий ще і холодом. Десь не десь лиснїє против сонця латочка снїгу.
Ранок.
Наталка в городї. Порає ся там як що року і за житя Марко, около зїльника. Єї звичайно прозоро біле обличє зарумянїло ся, а хустку, яку була закинула на себе, ідучи сюди, відкинула вже давно. Сонце обсипало єї ярким сьвітлом і єї волосє здає ся чистим золотом.Вкінци втомила ся і кинула рискаль від себе; змучила ся добре. Але она любить таку втомляючу фізичну працю, в котрій буває цїле тїло в напруженю; се приводить і зворушений ум до рівноваги. Впрочім она здорова і дужа і таке занятє їй приємне. З руками, сплетеними над головою, приглядала ся деревам, чи не розвинуть ся вже далї? Там недалеко неї находила ся арфа еольска, але саме тепер мовчала. Воздух був цїлком спокійний. Своїм сумним зітханєм пригадувала їй все той вечер, коли Марко від'їзджав і она прислухувала ся кождому з єго рухів. Ну, раз поверне він уже на завсїгди до свого дому, і зажиє тут, се знає она.
А що стане ся тодї з нею?
На єї устах появив ся прегарний усьміх і горяча полумінь розлила ся по єї лици. Она не знає, що. Впрочім чого їй журити ся вже від тепер? Она чує ся такою свобідною і сьвіжою на силах, бодай тепер, що не хоче нїякими плянами заморочувати отсю прегарну хвилину. Слава Богу, що вже настала весна, і снїги зникли, а то єї переслїдувало нераз чутє, що не дочекає ся єї. Правда, зимові днї тягнули ся безконечно довго і були переповнені одностайностию і скорботою, вичерпували часто всї єї сили, всю єї тривкість, а погана якась туга так і пожирала єї. Але тепер їй мило і серце єї повне надїї.
Якої?
Ах, она єї не розбирає! Може тому, що она остатними часами жила лиш у своїй улюбленій працї т. є. в писаню, і була майже переконана, що та звістна повість, відослана перед кількома місяцями, тепер принята, бо коли би була не придала ся, то були би їй вже давно назад відослали! Взагалї, она цїлком спокійна в справі повісти, а переконанє, що праця придала ся, скріпило єї так в намірах, віддати ся зовсїм працї на тім поли, що се стало вже для неї душею житя.
Здалека долїтають до неї звуки дзвонів.
Они порушують єї нинї так чудно, мов якесь поздоровленє, мов примана з давно забутих, на-пів казочних часів, в котрих жило ся щасливо і в спокійній пишнотї. В єї серцю заворушила ся туга за житєм любови. Перед єї душу тиснули ся картини з рідних сторін, бабуня, мати, як зривала їй тодї цьвіти, і якісь иньші погідні хвилї. О, як бурливо кидала ся она на все, щоби здобути собі якесь щастє. Як відважно пробивала собі путь, гонена незаспокоєною жадобою за чимсь доскональшим, що раз вперед і без трівоги перед терпінєм!
Так стояла она вже раз з тужливим серцем і глядїла кудись в далечину. Тодї, як опускала пишні гори буковиньскі і свою рідню, щоби стати „собі цїлею“. Тодї думала она про „полудне“ і єї душа, окрилена тугою, несла ся до него. Але тепер? Від тепер?
Так як она тут стояла, гарна, сонцем облита постать, була сама собою пишною скінченою картиною „полудня“.
Усьміхнула ся нараз в своїх думках.
Се було неможливо. Було неможливо, щоб для неї і для єї народу не вибила також година полудня. Щоби вся їх сила не вистарчила на те, щоби в їх житю не засияли такі хвилї, котрі сьвідчили би твердо о їх здібностях до самостійного істнованя і якійсь своєрідній красї, що не дає ся нїчим притьмити. Се неможливо, у них мусить настати полудне!
Тодї зможуть жити повно. Без утиску і хитростий, без ложі і малодушности і без ненависти.
Житє, яким она жила доси, було якесь незріле. Було напятноване клеймом якоїсь недостачі і рабства і було випливом брудних обставин. Але она знає, що можна і инакше жити; і она має почутє, що не впаде нїколи більше духом від тепер. Той вихор, що потрясав нею так, що аж хитала ся, здає ся їй якоюсь красою і не знищив права на якусь иньшу будучність. А ту иньшу будучність хоче она собі виробити працею. Їй остала ся лиш праця і она припала до неї цїлою душею…
Так, полудне наспіє ще, помимо всїх лихих і ворожих обставин, що переслїдували єї і єї нарід. На сьвітї є ще сила, не зломана ще цїлком. На сьвітї є ще і любов все обнимаюча, несамолюбна, в котру она вірить і до послїдної хвилї житя вірити буде…
Она чує, як у нїй ожило одушевленє і чинить єї двічи сильною. Раз для неї, — а другий раз для того єї народу; чує, як хоче жити і пила би то житє всїми нервами…
(О 6-тій годинї вечером того самого дня).
Се не була видумка, не був сон, се була правда.
Она знївечена.
Ступала через комнату так обезсилена, мов би опустила вперше постїль по довгій недузї. Кутики єї уст знизили ся, а повіки лежали тяжко на очах. Єї руки тремтїли. Она сховала скоро рукопись, нїхто не сьмів о тім дізнати ся. Єї улюблена праця, душа єї, єї сила, перша, а заразом уже й послїдна, лежала там відкинена без всякого поясненя…
І що-ж тепер?
Єї руки ослабли, а лице задеревіло. Она проходжувала ся все наново, опираючись часами о стїну. Чула ся фізично підтятою і відчувала, як нїби старіла ся. Для неї не було вже нїчого, нїчого! Видерли їй і то послїдне. Упавши безсильно на крісло закрила лице руками…
Ще був день, як листонос принїс їй письма. Безхмарне небо жевріло на заходї, а соняшні промінї обливали кровавим сяєвом дахи, банї церкви і вікна. Се затямила она собі. Она вихилила ся з відчиненого вікна, щоби вдихнути ще раз сьвіжого воздуху, заким запре вікна на вечер, і заслухала ся в далеко лунаючу війскову музику, що сьмілими звуками долїтала до неї і проймала єї… Та музика все поривала єї. Саме тодї стояла з затаєним віддихом, щоби не втратити анї одного звука, зворушена і з горячими очима, думаючи в такт музики: „Тепер я згинула-б, тепер ішла-б до бою!“
Аж ту згорблена стать старого чоловіка мов виросла з землї під єї вікном і всунула їй туди пакет.
Она відгадала зараз все в першій хвили. В нїй зойкнули всї нерви, а она поблїдла мов смерть. Вікном долїтали ще здалека уривані тони музики, а єї уста вимовляли майже несьвідомо: „Тепер, тепер я згинула-б, тепер ішла-б до бою!“ І немов не своїми руками зачинила вікно…В житю лучають ся хвилї, в котрих нїчо не думає ся. Вся дїяльність мозку немов устає. Так було тепер і з нею. Она лише чула, як у грубі огонь горів, як мокре дерево шипіло, одностайно, тихесенько. Опісля здавило єї щось в горлї мов корч сьміху, лївий кутик уст здрігнув ся нервово, а відтак то все перейшло. Она витягнула ся в кріслї, а голову сперла глубоко в зад на спину крісла. Очи прижмурила.
Се не був сон, се не була видумка, се була правда.
Єї праця була непридатна, єї годї було друкувати, а се значило то само, що она була непридатна і з неї не було хісна. По якійсь хвилинї засьміяла ся здавленим сьміхом. Она була горда і бутна і єї гнало мов орла вивинути ся у висоту і за те лежить тепер з розтрісканими крилами і ледви дише!
Що за сором і що за упокоренє! Чи не глумив ся цїлий сьвіт над нею тайком, тихо з усїх закутків? Бо она відчувала на собі тепер наслїдки такого глуму. А далї, чи на нїй не було нїчо правдиве, і се нї, що грало в єї житю головну ролю? Чи се було фальшивим золотом, а она, пристроюючи ся ним, хотїла так перебрехати ся через житє? Чи она ошукувала всїх на кождім кроцї, лицемірила неустанно і вмавляла в себе все, навіть і всяку красу?
Ах, їй не доставало змислу для дїйсности і она грала лише якусь комедию! Он там на столї лежала калїка, лежала та єї „праця“, що єї „дух“ витворив, а з неї хісна нема. Она змалювала там свою душу до наготи, всї чутя свої, так мов би з непорочного тїла скинула одїж, а проте повість по прочитаню відкинули! — Нї, вже таке упокоренє!…
Она була рада як найглубше в землю запасти ся.
Чи може те все було сьмішне?
Може. Але она не могла сьміяти ся. Она була така обезсилена і не завдавала собі труду, аби се знесилє скинути. Понурі, однозвучні тони, однобарвність, се єї душа…
Поломінь осьвічувала се місце, де она сидїла. Она встала і похилила ся над сплячою Діяною; трохи згодом закликала єї з напругою.
Она спала.
„Діяно!“
Звір підняв лїниво голову і дивив ся через хвилину на Наталку. Відтак простягнув ся на всю свою довжину, позїхнув так, що аж язик склубив ся єму в ротї, і притяг ся покірно до єї ніг.
„Діяно!“
Діяна поклала голову звичайним способом на колїна своєї панї і дивила ся на неї з сумною щиростию.
„Так“, сказала і дивила ся на звіра майже тупо. „Що-ж тепер? Правда, що нїчо?“
Звір зітхнув і дивив ся їй далї слухняно в очи.
„Все, що доси було, було дрібне, але се велике. Н. пр. розчарованє моє перше в порівнаню з сим! Чи-ж не так? Тамте мало барви, мало якесь житє і могло викликати і сьміх, але се?… О, тепер наступає втихомиренє! Чи може сповняти дальше безкровні вчинки, льокайскі послуги і брати в нагороду зношену одежу? Дошкулювати другим нїмим благанєм, не давши нїколи щось від себе? Гей, якже се погано і негідно чоловіка, але до того ми все такі за великодушні, Діяно! Чи ждати на того з Індиї і „взяти“ єго? Але-ж бо тодї, коли він пізнав єї, не були ще в єї душі повривані струни, котрих гра сама настроїла єго так супроти неї. Тепер они повривали ся в неї і она обманила би єго собою. О, се буває так завсїгди. Одна неміч тягне за собою і другу, так як одна лож тягне й другу за собою. Виходити замуж тому, що женщинї не остає ся нїчо крім того, значить те саме, що зневажати мужчину і понижати єго в вартости. А того она не хоче вчинити. Єму нї. Она єго надто поважала, а за много любила. Єї серце переповнене для него несказаною любовю і красою, а в деяких хвилях здавалось їй, будьто би він пересилав їй свої мрії, прегарні, переткані якоюсь нїжною, ледви зрозумілою, тонкою любовю і красою єго независимої, замкненої душі. І она відповідала єму також мріями. Н. пр. коли сидїла сама в сумрацї своєї тихої вязницї, уявляючи собі єго своєю буйною уявою десь далеко на полудни. Відповідала також так. Мріла, що коли він поверне, то привитає єго не тим, що „ждала“ на него, а тим, що працювала і що єї сила розвинула ся вже і пливе бистрим потоком також до „полудня“. І він зрозумів би єї і був би з неї гордий і все сплелось би в якусь пишну картину і в якесь невимовне щастє…
А так?
В нїй задавили то, що єї могло повести до „полудня“, що грало вже з дитиньства тисячними тонами в єї душі. Вбили то, що живило єї духа і могло заступити всю роскіш сьвіта, в чім она кохала ся; а саме тупе тїло єму зберегти — она соромила ся…
І чи була она коли дужа?
Того вже не знала. Знала лише те одно, що не підкладе нїколи голови під колеса брудної буденної потуги, котра своєю милостинею зневажає женщину і понижає. Що не піддасть ся тому, чому опирала ся через цїле своє житє і перед чим утїкала, мов перед чимсь поганим.
І тому мусить наступити втихомиренє.
„Ми не труси, Діяно“, прошептала, зморщуючи гордо чоло. „Не правда-ж?“ І єї погляд глипнув несамовито на ту стїну, на котрій висїв, тепер в сумрацї невидимий револьвер…
Відтак зігнула ся низько над звірем, так що аж єї лице діткнуло ся голови Діяни. Звір полизав єї чутно по чолї і руках. Опісля Наталка подала ся знов в зад і єї голова упала як перше майже безсильно на поруче.
„Ах, матїнко моя, що се мусїла бути за безсоняшна днина, в котрій ти мене на сьвіт привела! Чи тому мусїло мене сонце уникати і я, мов єго сьвітла негідна, тиняти ся лише в тїни і не зазнавати єго тепла? А ти, бабуню; ах, ти любила мене!“ По єї устах заграв на хвильку слабий усьміх. „Ти наказувала гамувати ся, наказувала оставати ся чистою, гордою, не піддавати ся немочи і ложи… І чи я не слухала тебе, бабусенько? О, я-ж памятала твої прикази… Але я може бувала за мало горда, а піддавала ся надто чутям. Може, може!… Може отсе моя провина!… Ох, прости, бабусенько! Тебе не було… нї, нїкого не було в мене і оно само вело мене житєм. Думала я, що запровадить до раю…“Пізнїйше мала почутє, мов би в єї грудях накипіла кров. Дивила ся неустанно на-пів відомкненими очима на револьвер. Нї, нї, она відійде. Що могла ще виконати тепер, що дало би їй це якесь послїдне вдоволенє, як не се, що відійде в пору? Бо що-ж оставало ся їй тут? Упокоренє? Вперед не могла йти, бо заперли їй дорогу, а вертати ся не хотїла, тому…
(По малій хвилї, з великим, майже несамовитим поглядом): — Чи може, о Боже великий, напружити силу і йти далї тою самою дорогою? Може сьміяти ся сьміхом погорди і розбивати на силу темінь недолї, щоби добитись до сонця? Ах, хто би менї тепер сказав велике, рішуче слово, щоб я знала, що починати! Тепер, в отсїй найтяжшій хвилї мого житя, коли я полишена долею мов на сьміх, щоб або згинути або встати. Але в мене нема нїкого, крім власної роздертої душі, а она — що-ж каже она!… І Наталка заскреготала зубами, викрививши уста з неописаним маловаженєм, а відтак звернула знов погляд на збрую. Она не була натурою, що дробить ся хоч на малі прикмети. Она ладувала все на одно судно і тому мусить для неї наступити втихомиренє.
Лише забутою нехай би не була! Се щось страшне, нестерпиме. Она уявила собі все без себе. Всї ті місця, куди ходила, всї ті улицї, алєї в парку, котрий так любила, отсей город, поодинокі дерева, кущі. Все облите сонцем, барвне, все повне житєвого гамору, завсїгди мов нове — і без неї! — О, лише забутою нехай би не була!
Она з натугою протирала собі чоло і зітхала глубоко мов з утоми.Тому було так тяжко умирати!…
Але тепер і не могла би вже дальше жити. Она була мов розбита. Чому, чому не остала ся їй праця так, як она нераз мріла, праця, а до того широка, свобідна воля мов думка…
Чи она завдала кому болю?
Нї! Може Орядинови? Нї, то з ним було лише непорозумінє і она бажає єму щастя, але тому другому за морем, що просив єї так дуже не забувати єго, чи она тому не завдала коли болю?…
Думає, що нї.
Пішле єму свій дневник і попращає ся з ним. Напише єму, що коли одержить сей лист, єї вже не буде. Нехай він єї не забуває! Нехай нїколи не забуває — о се одно просить она єго. Напише єму, що в найглубшій глубинї своєї душі берегла єго образ, не думала, що заговорить о тім коли сама до него; він вражав єї нераз своїм чудним поведенєм (котре розуміє аж тепер!) і викликував тим всю єї гордість, але під єї ногами урвала ся дорога житя і тому приходить она перша до него і складає єму свою любов до ніг…
Єї серце рвало ся до чутя. До тонкого, сердечного чутя, як до гармонїйних звуків. Мріла об тім, щоб єї любили, не якоюсь неспокійною, пристрастною любовю від сегодня до завтра, але тою незгасимою любовю, якою люблять лиш дуже лагідні, тонкі, або дуже вірні натури. Він любив єї так, не правда? Ах, она єму дякує за те, а він нехай простить їй, що завдала єму своїм „втихомиренєм“ рану і нехай не забуде єї нїколи, нїколи! Она лише забутя боїть ся. Тому так тяжко умирати! Але все ще лекше умирати, нїж жити на те, щоби звільна конати, щоби викликувати увагу і милосердє других і аж в такий спосіб зазнавати краси житя.
Такий єї конець!
Дотужила ся вже до него.
|
|
(І знов по якійсь хвилї з завзятєм в очах):
Хто та доля, що єї не можна побороти? І що се таке, в що она попала, се чорне важке, безсердечне лихо, що проводжало єї вже від колиски і переслїдувало мов єї тїнь? Раз потайно, а раз прилюдно, лишаючи єї житє без подїй і без полудня. І хто були ті, що придбали їй се „нинї“, котре примушувало єї відходити? Она склала руки мов до молитви і не ворухала ся більше.
Сьвітло полумя, що бє з коминка, обливає єї повно. Буйне, золотисте волосє розсипало ся по плечах, руках і поручу крісла. У нїм щось сьвітить мов фосфор. Єї снїжно білий, клясичний профіль відрисовує ся від темного тла фотеля і здає ся в своїй болїсно-задумчивій красї майже сияючим.
А єї „полудне“?
Було може тодї, коли понсові і жовті рожі були такі гарні, а она в соняшнім сяєві мріла про красу і велич і про „висших“ людий; коли єї серце було переповнене сьвітлом і надїєю на якусь будучність, як та окружаюча єї тодї, миготяча зелень города і вічна зелень буковиньских гір?
Ах, чому не була єї праця такою, якої она собі бажала з цїлої душі!І так спіла, доспівала в нїй думка „відійти“. Она думає, передумує. Заглядає в будучність і в минувшість. Боре ся з любовю до „него“ і до житя, а заразом і з тим, що підшептує їй від часу до часу, напружити ще раз свої сили і йти далї тою самою дорогою, якою йшла доси. А відтак, мов давлена якоюсь сильною згадкою, вертає назад до одного і того самого висновку. Найбільше спасаюче, найбільше вдоволяюче і те, що додає та піддержує єї послїдну силу і вдоволенє, єсть се, що она відійде в пору.
Тепер чи пізнїйше?
Она усьміхає ся перелетним усьміхом.
Іде лиш о години. Она хотїла би відійти сама перед сходом сонця. Була би бажала потонути лицем в цьвіти, коли-б тепер які були. В безчисленні ріжно-барвні, солодко-пахучі, майже упоюючі цьвіти, як рожі, лелїї, боз, астри і богато-богато иньших. До єї слуху міг би долїтати бренькіт пчіл. Але не тонесенький, журливий, що накликує на-силу тугу в серце, лиш той голосний, повнозвучний бренькіт роя пчіл, бренькіт, що нагадує ясні весняні днї і теплий, цьвітами садовини переповнений воздух. А відтак — вже по всїм нехай би зійшло сонце, велично, пророчо і нехай би цїлою своєю пишнотою і всїм богатством свого блеску — поцїлувало єї…
|
|
Єї блїде, перемучене лице сьвідчило о важкій перебутій борбі внутрішній, але блеск єї очий говорив о побідї. Стягнувши гордо брови думала вже з спокійним пересьвідченєм.
„Буду жити“ думала вже сотний раз — „і йти тою самою дорогою, що доси. Се неможливо, щоб я не побідила або щоб надо мною панувало що иньше, як сама краса житя.“ — І усьміхнувши ся перший раз по тім важкім, нїмім бою якимсь роскішним усьміхом, прошептала: „я-ж царівна!…“
