Царівна
Ольга Кобиляньска
XIII
• Цей текст написаний желехівкою. Чернівцї: Редакция «Буковини», 1896

XIII.

В якийсь час потім відвідав мене Орядин.

Мене се зчудувало, і я змішала ся в першій хвилї так, що аж сьмішно було. Правда, він був і на похоронї, і о скілько я тодї могла замітити, здавав ся менї навіть сильно зворушеним, що поєднало мене з ним чимало, однак по що прийшов він нинї до мене? З простої цїкавости знати, як я тепер жию?

Був у веселім настрою і я не бачила єго вже давно такого.

Майже враз з ним прийшла і Оксана. Я була їй дуже вдячна, що вміла саме тодї заговорити, коли анї я анї він не мали що сказати, взагалї, що прибула. Без неї не була би вела ся між нами яка небудь розмова, між нас застрягло вже раз щось, мабуть на віки.

Розмова вела ся про паню Марко, про моїх кревних, про моє житє і про тото, що оно плило так тихо і незамітно.

„Ви зле робите, що відтягаєте ся від сьвіта“, говорив він. „Житє таке барвне, має в собі тілько інтересної всячини, що заняло би вас певно неодним до живого.“

Він помирив ся вже з людьми. А властиво (при тім усьміхнув ся зневажливо) стали они, люди, для него шаховими фіґурами, котрі укладає він на своїй шахівници після вподоби. Чого иньшого не шукає він і не надїє ся нїчого особливого. Впрочім і не має причини вглубляти ся так дуже в житє, бо оно на нїчо не здасть ся.

„Якої національности єсть ваша шахівниця?“ спитала я. „Чи може она інтернаціональна?“

Він усьміхнув ся. „Нї!“ відповів опісля, „она чисто руска, але менї видить ся, що ви хотїли ще перше щось иньше сказати.“

„Я хотїла сказати“, відповіла я, „що не відтягаю ся від людий, лише они самі відкидають мене від себе. Впрочім говорім отверто. Не забувайте, що в менї не цїнять людини, лише цїнять становиско. В мене нема маєтку, нема мужа, а до того я „компанїонка“, чи там „ґувернантка“. Отже є три причини, котрі спонукують мене неустанно корити ся. Ви думаєте, що се так легко? Н. пр. не забуду нїколи, як мати одної з моїх учениць, звичайна жінка ще звичайнїйшого урядника, підпихала менї руку до поцїлунку і казала: „Ви можете колись до нас і на каву зайти.“ Бачите, щось таке обурює і огірчує мене до глубини, і менї дїє ся при таких нагодах так, як би мене хто бив. Ах, я не вмію гнути ся і повзати! Впрочім“, додала я, усьміхаючи ся з гордим вдоволенєм, „маю я і кількох щирих товаришів і працю; чого иньшого не бажаю.“

Він оглядав якісь книжки на моїм столї. Про один дуже гарний, знаменитий, новий твір і не знав нїчого. На моє питанє, чи читає богато, відповів паленїючи, що „нї“. Він тепер такий перетяжений працею, має стілько „вчити ся“, що та єго колишня страсть зовсїм завмерає.

„А я чомусь думала, що ви мусите дуже любувати ся в лїтературі,“ обізвала ся Оксана.

Чому она се думала? Так їй здавало ся. Тому здавало ся, що він тодї мав той відчит.

О, той відчит то ще давна праця, ще з зовсїм иньшого періоду єго житя. Єго присилували „виступити“ з відчитом і він рад-нерад мусїв на те згодити ся. Тодї віднайшов одну з давно писаних праць, переробив єї і відчитав.

А она думала, що він робив все те з иньшої причини. Що (тут усьміхнула ся жартовливо) занимає ся женьским полом, їх критичним положенєм і сучасними т. зв. палючими питаннями…

О нї! Він навіть тепер сторонить від женьского пола. (Менї підчас тих єго слів кров немов поломінь вдарила в лице). Заходить лиш дуже рідко в жіноче товариство.

А в неї саме нинї (побачивши єго тут у панни Наталки) блиснула думка, запросити єго до одної працї.

До якої? Він дуже зацїкавлений.

Се немозольна праця і вимагає лише знавцїв. Она постановила собі видати спис книжок для жінок, в котрім подано би заголовки і зміст найлїпших творів з усїх галузий наук, белєтристики і т. п. — Зміст мав би подавати ся лише кількома словами, але так, щоби кождий бажаючий щось розумного прочитати, знав із спису від разу, що за річ бере в руки, з якого часу, напряму і т. д. Се придумала она собі таке для жінок. Дуже, дуже много з них читало би охотно, але біда в тім, що нераз не мають що читати, а що гірше: не знають навіть, до чого брати ся. Такий катальоґ був би дуже добрим підручником для них. Сю гадку подав їй раз якийсь авторітет. Спершу здавала ся она їй неможливою, безхосенною, і она закинула єї, але з часом переконала ся таки о єї важности і вважає єї дуже практичною. По що ждати жінкам з осьвітою аж на якісь висші заклади наукові? Впрочім чи зможуть з них всї користати? Чи схочуть всї набувати фахову осьвіту? Само фахове знанє не чинить ще впрочім з чоловіка чоловіка, нї! Етичний елємент треба брати також на розвагу; треба єго скріпляти і плекати єго. Скілько жінок проживає в таких закутках сьвіта, в котрих анї не зачуває нїчого анї не научує ся; саме для таких став би такий підручник справжнїм добродїйством, бо навчив би їх, що мають читати і т. д.

Чи се не було би добре? Нехай він лиш в отсю ідею вдумає ся, нехай скаже, чи на нїй нема чогось умного? Їй обіцяло вже богато осіб взяти удїл в тій працї, як: педаґоґи, історики, природознавцї, писателї і т. и., одним словом, люди знаня. Она хоче то заложити en gros. Оно не може стати ся за 24 години; але она мусить сю ідею зреалїзувати. Коли-б їй удало ся ввести сей плян в житє, то оно становило-б найкрасший „passus“ єї житя.

Він був потрохи зчудований характером сеї справи, однак признав, що єї думка „знаменита“. На жаль у него нема стілько часу, щоби міг прилучити ся до того гарного дїла. Він занадто невільник свого заводу, а крім того рад би й позбути ся всего, що носить назву „іспит“. Доси переслїдувала єго недоля, а тепер хотїв би все здогонити, в чім спізнив ся.

Але може в него суть які учені знакомі, може і жінки які? допитувала ся знов Оксана.

О, нї, нема! Нема нїяких!

А однак она бачила єго майже все з женщинами; на пр. в зимі з лижвами на плечах!

Він видивив ся на ню через хвилю мов не своїми очима, паленїючи аж під волосє.

О, що-до того, то се зовсїм иньша річ, відповів. Дами, при котрих можна єго так часто бачити, се жінка і донька єго принципала. Він там немов дома і тому нема в тім нїчого дивного, що товаришить їм часто. При сих словах спинив ся єго погляд тайком на менї. Я сидїла з спущеними віями, спаленївши ледви замітно.

І що-ж се за дами? питала з цїкавостию Оксана. До якої катеґориї можна-б їх зачислити? Бо она дїлить собі жіноцтво на катеґориї, а то на господинї, на учені, на писательки, на артистки, на репрезентантки, і т. д. — Чи они дуже інтелїґентні? Коли донька вдала ся в батька, котрого она знає особисто, то мусить певно бути дуже умна. Він чоловік незвичайно бистроумний, а єго бридке обличє пригадує їй все бюст Сократа. Впрочім, жартувала, можна би в нїм ще й тепер залюбити ся.

Ті дами, відповів він, суть лиш ґаздинї і репрезентантки; донька дуже музикальна і танцює дуже гарно.

Она гарна, щебетала свобідно молода жінка, але дуже зарозуміла.

Він удав, що не чує єї.

Она має бути богата, говорила далї Оксана, і має мати дуже богато поклонників!

Він здвигнув плечима. Що се єго обходить? Опісля відповів ляконїчно, що „так“ і вдивив ся уважно у кружки диму із свого циґара. „Се і чинить єї деколи інтересною“, докинув ще.

О скілько?

Ну, коли она відпекує ся женихів. Они не мутять цїлком єї душевного настрою. Она така певна в своїм поведеню, думки єї такі вироблені, і она так розуміє кермувати ними, мовби они лиш на те були, щоби їй піддавали ся…

Отже она царівна! кликнула Оксана (а я так і прокинулась при тім слові), а опісля додала зниженим тоном, мов в задумі: „Она Полька“?

Він відповів, що Полька.

Она не прилучилась би до єї проєкту; правда, що нї?

О нї! она не занимає ся такими справами. При нїй не приходить чоловікови навіть на думку щось подібне. Она не розуміє таких ідей. Але она про те все сьвідомий, скінчений характер. Она належить до тих істот, котрі беруть житє так, як оно є, не дивить ся на него, як на який тяжкий обовязок або на яке марне дїло. Одним словом, она вірить в істнованє щастя. Се подобає ся єму в неї. Впрочім она єго нїчо не обходить.

Мій погляд спинив ся на нїм повно, довго. Чому накидувало ся менї знов якесь прикре немов почутє, немов пересьвідченє, що ми віддалили ся ще дальше від себе?

„Ми всї хотїли би вірити в істнованє щастя або може і віримо всї!“ обізвалась я усьміхаючись. „Хто знає!“

„Ну, так, вірити! Але не кождий має дар бути щасливим, а в неї є до того дар“, відповів він. „Суть ріжнородні натури…“

Саме в тій хвилї почав старий стїнний годинник вигравати якусь мельодию. Сей годинник остав ся менї по бабунї, і я взяла єго з собою сюди до панї Марко. Одного разу — ще дома — коли Орядин прийшов був в якійсь справі Маєвского до нас, т. є. до вуйка, чув, як сей годинник грав. Запевняв мене тодї при відходї, що прожив дуже милий вечер…

Тепер замовк мов на розказ разом з нами і прислухуючись грі, потонув в якусь задуму.

Отся нїжна безпретенсийна музика дзвенїла мов прегарна казка з давних, минулих часів. Она оповідала гармонїйно і мило якусь простеньку, поетичну подїю. Надала нам нїби иньший взір і слух і наповнила серця якимсь тужливим сумом…

Чи се була отся мельодия, котру він тодї чув? Тодї, коли житє лежало ще перед ним, повне надїй і блеску, а я, спрятавши ся в незамітний кут комнати, слїдила за ним мовчки неустанно горячими, ожидаючими очима, слїдила кождий єго рух?

Єго очи шукали тепер мого погляду, а коли стрітили ся, налякали ся ми обоє.

Опісля сказала я трохи нервово: „Отся музика пригадує менї завсїгди мою дорогу бабуню, а коли нагадаю єї, обгортає мене глубока туга за спокоєм. Що се таке може бути?“ А троха згодом і немов по хвилевій задумі додала я: „Менї такі цїлком старенькі дами симпатичні. В своїй тихій простотї і побожности були такі корректні і великі! н. пр. так як моя бабуня. Ви єї не знали, пане Орядин, але в неї був дуже сильний дух і она була дуже справедлива.“

„Єї чоловік був войсковий, споминали ви раз, Наталочко, правда?“ закинула Оксана.

„Мій дїдо був капітаном. Бабуня оповідала, що жила з ним так прегарно! Твій дїд (оповідала менї раз, не пригадую собі вже, при якій нагодї) був нїжний і привітний супроти мене; взагалї не бував нїколи таким, як теперішні мужчини, що по просту не мають лиця, що перед ними мусять дївчата упокорювати ся! О, она не любила, як казала, модних мужчин!“

„Се правда“, обізвала ся задумчиво Оксана, „теперішні подружя иньші; навіть і щасливі подружя.“

„Вірність виходить з моди“, говорила завсїгди бабуня журливо.

„Сего я би не сказала“, закинула молода жінка, „але тепер всї такі „всезнавцї“, такі зівялі! Я не знаю, але мене обгортає сум, коли чую нераз, як наша молодїж кепкує собі з старих. Отся безілюзийність наших часів змогла ся вже аж до крайности і робить людскість нераз брутальною, а молодїжи она зовсїм не до лиця. Може бути, що саме тепер панує лиш дух тверезости і ума, але чи і добра?“ Опісля додала з відтїнком гіркости в голосї: „Те, що я кажу, дише також старосьвітчиною, правда, пане Орядин?“

„О, що-до того, то я згоджую ся зовсїм з вами!“ відповів він. „Для мене нема нїчо прикрійшого над недозрілу фільософію!“

„Що звете ви недозрілою фільозофією?“ хотїла я в него спитати, однак змовчала. Саме в тій хвилї почув ся був сварливий голос жіночий, лоскіт отвираних і запираних дверий, і незадовго по тім відімкнули ся двері моєї комнати та увійшла моя комірниця.

Се була Румунка, молода, маюча, бездїтна жінка, що спровадила ся з своїм мужем, інжінєром при зелїзници, на якийсь час до Буковини. Виглядала в сїй хвилї дуже розлючена, однак побачивши у мене мужчину погамувала ся. З Оксаною познакомила ся вже давнїйше в мене.

„Я подивляю ваш смак, панно Верковичівно!“ говорила лихою нїмеччиною галасливо, коли познакомила ся з Орядином. „По що тримаєте таке страховище, як отся ваша Діяна? Чи знаєте? О один волосочок, а була би роздерла мою дорогеньку масюнцю Фітіцу (так звала ся єї сучка). Роздерла цїлком! Она так налякала ся, що й передо мною ховає ся. Мене то так розлютило!“ Сказавши се, кинула ся на софу і шпурнула шнурок якихсь коралїв, котрих не пускала після звичаю свого краю майже нїколи з рук, на стіл вперед себе, мов би була на смерть утомлена.

„Страх!“

Я почала єї жалувати, так само Оксана і Орядин. Орядин придивляв ся їй з великою цїкавостию. Румунка не слухала нас.

Она була і чим иньшим утомлена, не лиш тим. Се дурниця, з сего не робить собі она нїчого, і оно хиба лише пригадало їй все проче, що єї тут нищить! Я, Наталїя, знала се вже. Менї говорила она о тім справдї вже сотню разів, говорила при кождій стрічі.

Нехай собі лиш хто небудь уявить, як їй тут дїє ся. Тут мусить она сама ходити за глупими орудками для кухнї і дому, а там у них ходив єї муж. (Там все ходять по такі орудки мужчини). То псує їй за кождий раз гумор на цїлу днину, а на остатку виходить таке, що все, що купила, купила зле. Нинї лучилось їй знов таке. До лиха! вже що правда, а тут і пудру не можна дістати доброго!

Ми розсьміяли ся, а она нїби все ще гнївна, говорила дальше:

Дїйсно тут чує ся она дуже нещасливою, і плаче вже від тепер, що буде мусїла може ще з пів року тут мучити ся. Она властиво не знає, що собі єї муж думає! Ох, що за глупота, бути інжинєром!

Орядин замітив, що єї муж пробуває певно дуже часто в дорозї.

„Розуміє ся, що в дорозї. В дома він майже гість. Кажу вам, я гину з нудьги!“

„Чим занимаєте ся звичайно?“ спитав єї.

„Чим?“ спитала зчудована і видивила ся на него своїми гарними, блискучими чорними очима. „Чим же маю занимати ся?“ А по короткій задумі, підчас котрої гризла свої червоні викочені уста, відповіла: „Часом гафтую, деколи печу сама тїсточка (тепер не варю дома, бо до тих слуг не стає менї сили), пю чорну каву, виходжу на прохід, переглядаю журнали, бавлю ся з Фітіцою, курю… що-ж маю робити?“

„Дїйсно, що-ж маєте робити!“ сказав Орядин. „Так самій жити!“

„Неправда?“ звернула ся она до него живо, мов би почула з єго слів відгомін свого душевного голосу. „Нема до кого й слова промовити. Дома, в Ясах, то хоч і остаю ся сама, та вже маю своїх знакомих, маю хоть з ким піти до театру, а тут!“ Она усьміхнула ся глумливо. „Тут наробили би мої знакомі жінки такого крику, коли-б я пішла з яким мужчиною сама до театру, що аж мій муж налякав би ся! Чисто міщаньскі погляди! Як же менї тут жити?!“

„На вашім місци я не робив би собі нїчого з того!“ сказав Орядин. „Жив би собі після вподоби. Що мене чиїсь погляди обходять?“

„Я собі навіть так думаю“ відповіла она згорда. „Я не привикла жити мов на шнурку. В нас уживають жінки иньшої свободи, роблять, що хотять. В нас і не дивує то нїкого, коли чоловік з жінкою розводить ся, а тут…“

Послїдні слова сказала з лютостию, неначе-б хотїла розвести ся з своїм чоловіком, а люди „дивують ся“ і те здержує єї від розводу.

„Так, так,“ звернула ся до мене і до Оксани. „Ви иньшого житя не знаєте. Ви не знаєте, що то значить свобода. Нераз як зайду ту, до одної з моїх кількох знакомих, то менї аж волос на голові дубом стає. Жінки і варуть самі і прятають в хатї і шиють і бавлять дїтий і вчуть ся — все нараз! А коли який мужчина вступить в хату, то втїкають, як би на них налетїв самий нечистий. А вже забавляти ся з мужчинами, то — вай ді мінї ші ді мінї![1] І похитуючи жалісно головою, розсьміяла ся. „Нї, я дякую за таке житє!“

Нараз звернула ся до Орядина.

„Чого дивите ся так на мене?“ І при тих словах вдивила ся на него сама ожидаючим поглядом.

„Чи я дивив ся?“

„Розуміє ся!“ Она говорила в симпатичнім, а заразом роздражнюючім тонї. „Лучше скрутїть менї циґаретку і оповіджте що небудь інтересне. На те я й прийшла сюди. Чи ви не Румун?“ спитала єго, хоч добре знала, що він Русин.

„Нї.“

„Ну, я думала, що ви Румун, бо ви такі смагляві.“

Він усьміхнув ся і сказав, що „Русин“.

Ах так! Москалїв она знає, але Русинів нї, хоть знає, що Русини мають прекрасні піснї. До них до Молдави заходять Русини з Буковини на роботу, а она, пробуваючи нераз в лїтї на селї, мала нагоду чути, як сьпівають, звичайно гуртом, при роботї. Від одної молодицї, що вміла дуже добре по румуньски, навчила ся щось трохи пісень. Она зараз засьпіває деякі, нехай він послухає; і не надумуючись довго почала півголосом:

„Задзвенїло, загудїло на паньскій долинї,
Пішов голос по-під колос, по всїй Буковинї…“

А відтак перервала і сказала: „Нї, сеї не знаю добре, але одну веселу знаю добре, бо она дуже мене розсьмішує.“ І схиливши кокетливо голову в бік, почала:

„Ти до мене не ходи, нехороший враже,
Я за тебе не піду, бо мати не каже.
Ти до мене не ходи, не псуй собі ночи,
Я за тебе не піду, бо ми ся не хоче.


Ти до мене не ходи, не псуй собі гроший,
Я за тебе не піду, бо ти не хороший.
Ти до мене не ходи, я тобі не рівна,
Ти простого хлопа син, а я деканівна!“

Так сьпівала она, перериваючи пісеньку веселим сьміхом, а опісля забалакала знов про щось иньше, а балакаючи задавала питаня, на котрі не жадала відповіди. При тім грала ся своїми коралями, мов дитина, а курила тютюн як Турок.

Я заняла ся самоваром. Она була так напудрована, а уста були в неї такі незвичайно червоні, що я встидала ся за ню.

„Чому варите заєдно самі чай?“ спитала в мене нараз. „Чому не заставляєте до того своєї старої Домки? Гу, який се страхопуд!“ додала нїби жахаючись. „Дивить ся на мене так дивно, що менї насуває ся инодї думка, що вибила би мене, коли-б мала яке право до мене!“

„Я люблю то сама робити“ — відповіла я їй спокійно, не звертаючи увагу на єї послїдні слова. „Се не трудна робота. Крім того не хочу старої жінки за надто трудити, она й без того обслугує мене більше, нїж повинна за свою платню. Привязала ся до мене Бог знає чому і вештає ся задля мене і так досить!“

„О ви!“ кликнула Румунка з якимось усьміхом, про котрий не можна було знати, чи він добрий чи злий. „Ви не знаєте, що з такими людьми не варто бути добрим? Мужик все мужиком!“

„Ну, се річ погляду.“

„Ах, що там річ погляду! — Коли хто вже раз слугою, то нехай обслугує, а коли хто вже раз паном, то най панує. Се також щось „боже“ у вас, чого я не терплю. У нас инакше; бодай я не журила би ся много такою старою квіткою. Apropos,“ додала пустотливо, „чи не вміє она припадком ворожити?“

„Не знаю. Не питала в неї нїколи про те.“

„Бо, бачите, в неї уста все затяті і аж викривлені, чоло зморщене, погляд мрачний. О, панно Верковичівно, она мусить заниматись вороженєм!“

„Я би сего не сказала!“ відповіла я, „але знаю, що она змінила ся, як сама оповідала, від часу, коли стратила своїх двох синів в страшний спосіб. Старшого, котрий був чемний і добрий, гординя своїх родичів, застрілив молодший, вже змалку лихий. Сидїв довго, довго в арештї, а она, щоби собі хоть того уратувати — не вірила, бідна, що се справдї рідний брат зробив — крутила в судї, куди єї також покликували, говорила неправду, і за то також покутувала. По менї мороз проходив, коли розповідала менї се. Тепер чоловік єї лежить у шпитали, а она ходить на роботу і з того удержує ся. Тому в неї погляд мрачний, і тому може пригадує вам відьму?“

„Се ще і траґічне“, замітила Румунка, а по якійсь хвилинї задуми сказала: „В нас то хоть ворожка розважить чоловіка, коли єму нудно, а тут!“

Она звернула ся до Орядина і попросила єго защіпнути їй бранзолєтку на правій руцї, котра в тій хвилї розімкнула ся. Притім сперла свою гарну, білу, перстенями украшену руку на єго колїно, і незважаючи на те, що він, защіпивши бранзолєтку, взяв єї руку в свою долоню, і нїби дивив ся на якийсь перстень, говорила далї: „В нас майже кожда селянка вміє ворожити. Нераз ідеш і подиблеш кусник якої шмати, або що небудь иньше, то сам не знаєш, яким чином спинилось оно тобі під ногами, і чому? О, в нас розуміють ся на ворожбі — comme il faut!“

Я усьміхнула ся.

„Не сьмійте ся, нї!“ говорила она зовсїм поважно. „Впрочім ви переконаєте ся о тім самі; ми поїдемо конче на село!“ Тут звернула ся живо до Орядина і Оксани, і заявила їм, що з поворотом до Румунїї забере мене з собою. „Се добра думка в мене, неправда-ж?“

„О, певно!“ відповів з поспіхом Орядин. „Панна Верковичівна забавила би ся там, повеселїйшала, і прийшла би до сили по послїдних напруженях.“

„Ще й як би прийшла до сили!“ І з тими словами Румунка розсьміяла ся. „Она віддасть ся там, пане Орядин! Я вишукаю їй там якусь партию, якого гарного боярина і той вибє їй всї книжки з голови. Хто-ж бо бачив щось подібне, щоби дївчина сидїла як писар при столї? фе!“

Она сказала се так комічно, що ми мимоволї розсьміяли ся. Орядин присунув ся близше з своїм кріслом до неї і грав ся єї коралями. Она се замітила.

„Що варта таке житє, а то ще для дївчини? То вже мужчина на те, щоби ломив собі голову над книжками; жінка на те, щоби лиш любила. Представте собі лиш, пане Орядин, як ученій заявити любов? Як можна з нею взагалї про любов говорити? Чи ви говорили би?“

Він спаленїв і розсьміяв ся вимушеним, голосним сьміхом.

„Бачите?“ кликнула она тріюмфуючи.

„Бачу“, відповів він все ще зі сьміхом, а опісля додав: „Якийсь поет каже десь: „житє то нужденна комедия, повна глупоти і слїз“, а я, Орядин, додаю, що було би ще нужденнїйше, коли-б не було тої крихітки любови, що сама одна осолоджує і прикрашує житє та надає єму вартости.“

„Чуєте, панно Верковичівно, чуєте, що пан Орядин каже?“ запищала она до мене, а я звернула ся в тій хвилї до вікна, щоби укрити легкий румянець, що виступив менї Бог зна з якої причини на лице. „Чую“, відповіла я.

„І що-ж скажете тепер?“

„Скажу тепер так, як казала і перше, що найкрасшим часом в житю є справдї час любови. Зазнавати любови дуже гарно, розуміє ся, кому судило ся!“

„О, любови можна все зазнавати, коли тілько хто хоче!“

„Так ви думаєте? я гадала троха инакше!“

„Ви! ви такі „божі“, що думаєте все инакше, як звичайні люди!“ закинула з легким глумом.

„Любов то поважна річ, хоть би і в жартї“, остерігала Оксана на-пів поважно, на-пів жартом.

„Ну, так“, обізвала ся Румунка, не надумуючись, а по хвилї додала: „Я не можу казати, що не люблю мужчин, коли люблю їх. Не можу говорити, що не люблю товариства, коли люблю єго. Не можу казати, що монаше житє то мій ідеал, коли таким не є. Не можу казати, що писанє, хоть би і одного листу, ущасливляє мене, коли противно, нудить мене на смерть.“

Всї ми сьміяли ся.

„Ви справдїшна жінка, наскрізь „жінка“!“ замітив з тонкою іронїєю Орядин.

„Се правда!“ відповіла Румунка. „Така правда, як н. пр. те, що гину з нудьги, що тужу за своєю батьківщиною, за своїм товариством і знакомими!“

„Шукайте розривки, робіть знакомства!“ радив Орядин.

„О знакомства!“ закликала она насьмішливо. „Тутешні жінки не мають нїколи часу, і не побачиш їх нїколи, і не діждеш ся їх нїколи!“

„Се правда“ вмішала ся Оксана. „Наші жінки працюють дуже тяжко.“

„Ах, они кухарки!“

„На жаль, і то правда!“ відповіла Оксана.

„ Але они самі тому винні.“

„Ті, що не хотять вірити в поступ, у то, що їх положенє може полїпшити ся, ті винні!“

„Я не знаю, як ви то розумієте, панї Оксано“, закинула живо Румунка, котра не зрозуміла ясно слів молодої жінки, „але я вам кажу, що я думаю. Ваші жінки то як фіялки, але на фіялки не дивить ся жаден мужчина. Про красу і запах їх говорить ся лиш, але нїякий мужчина не любить їх справдї.“

Орядин усьміхнув ся двозначним усьміхом.

„Не сьмійте ся, мій пане!“ кликнула майже люто. „Чи те, що я говорю, може не правда? Може ожените ся ви з фіялкою?“

Він спаленїв, перестав усьміхати ся і спитав: „Звідки я се можу знати?“

„О, се знаєте ви вже тепер дуже добре!“ відповіла она.

„А звідки знаєте ви се?“ спитав знов.

„Такі річи знаємо ми дуже добре! Ми знаємо н. пр. дуже добре, що мужчини приписують нам жінкам прикмети, яких ми зовсїм не маємо в тій самій мірі, що й они. Приписують їх нам тому, щоб оженивши ся з нами, мали з нас вигоду. Чого-ж запевняють нас неустанно, що покора, скромність, податливість, лагідність, мягкість, боязнь — жінцї до лиця, коли переконують нас трохи не що години, що їм подобає ся як раз противне, а то — дух, дотеп, кокетерия, живість, гордість і т. д.!“

Орядин не відзивав ся, хоч не зводив з неї очий.

„Так, так, дивіть ся лиш на мене, (і усьміхнула ся) пане Орядин; ми се знаємо дуже добре, і лиш панна Верковичівна мабуть сего не знає. Але коли прийде до мене, то я єї навчу жити житєм жіночим, привчу жити любовю. З своїх книжок не навчить ся того нїколи; з книжками она й не зайде далеко. Мужчини боять ся учених жінок, бо думають, що они не давали-б їм нї їсти нї пити; а глупі фіялки взяли собі то до серця і думають, що здобудуть собі дїйсно щастє, коли стануть кухарками; тай і варять бідні, тай печуть самі так, що поварили вже всю свою красу і ум, свої найкрасші лїта і будучність своїх доньок…“

Она урвала, розсьміявшись якимсь пустим, зловіщим сьміхом і встала.

„Іду далї“, сказала, „треба ще піти в місто та купити дечого, а відтак хочу ще нинї піти до театру, бо далї-далї перестануть і грати.“

Орядин піднїс ся живо. „Маєте вже білєт?“

„Білєт? Нї, ми маємо льожу.“

„Шкода, я хотїв вам чим небудь прислужити ся.“ І Орядин нїби посумнїв.

Она усьміхнула ся і вдарила єго свавільно коралями по плечах.

„З вас великий фарисей!“ сказала. „Впрочім коли хочете менї прислужити ся, то ходїть зо мною до міста, і поможіть нести коронки, бонбони і вахляр. Взагалї позваляю вам, коли будете чемно поводити ся, відвідувати мене; розуміє ся“, додала іронїчно, побачивши на моїм лици здивованє, „що аж тодї, коли мій муж поверне. Приведїть і кількох дотепних товаришів з собою, мій муж грає дуже радо в шахи, а й я не нудилась би так.“

Він склонив ся перед нею глубоко і заявив з сияючими очима, що буде старати ся, вчинити єї волю, і що і він грає дуже радо в шахи.

Так? То може він навчить єї сеї гри, бо в єї мужа нема терпеливости і він любить лиш з готовими грачами грати…

Він склонив ся у-друге а она, звинувши ся мов та гладонька гадина, та зібравши одною рукою елєґантско довженний шлєп, подала другу руку Оксанї на прощанє, а менї надставила з несказано ґраціозним рухом голови уста до поцїлунку.

Я чогось змішала ся, спаленїла, а відтак приступивши до неї, поцїлувала єї.

Відтак пішла.

Попращавши ся з нами з поспіхом, пішов і він, заявивши, що має в містї також якусь справу до полагодженя.

.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .
Я стояла ще на тім самім місци, на котрім цїлувала ся з Румункою і холодила долонями лице, що палало в мене мов від огню. Оксана квапила ся докінчити якусь квітку і зігнувши ся над гафтом майже в двоє, не бачила гіркого усьміху, що грав біля моїх уст…

„І що-ж Наталонько?“ питала спокійним голосом, не відводячи очий від роботи.

„Нїчо“.

„Она не дурна“.

„Нї, але й не розумна!“

„Ну, так.“

„Але за те яка-ж гарна і принадна “

„Так, але й другі суть гарні і принадні, а она яка-ж неінтелїґентна!“

Я мовчала.

„Хоть те, що говорила про фіялки, правда.“

„Правда, Оксано, але й она не ступає тою дорогою, що веде до щастя.“

Молода жінка підвела очи і поглянула спокійно на мене.

„Котра дорога веде до щастя?“ спитала.

Я здвигнула плечима: „Того не знаю! Але прецїнь мусить якась дорога вести до щастя; дорога любови“ додала я насьмішливо.

„Думаєте? може…“

Трохи згодом і понурившись знов у гафт, додала: „Они підуть також дорогою „любови“. Ви завважали, як они відразу порозуміли ся?“

„Ах так!“ відповіла я; „але він прецїнь не може єї поважати!“

„О, мужчини люблять і без поважаня; впрочім она й не жадає чого иньшого як „любови“. По що цїлувала ся она з вами? Я була би єї трутила від себе. Ходїть сюди, нехай зберу поцїлуєм назад те трійло, що она зложила своїм фарисейским поцїлуєм на ваші чисті уста, і не давайте ся їй нїколи цїлувати!“

Я схилила ся у-друге і наші уста злучили ся довгим щирим поцїлуєм. „Тепер був би… була би панї Марко з мене задоволена,“ прошептала більше до себе, а відтак сказала в голос: „Ви не замітили, як она стріляла за вами очима і за ним, чи він споглядає зчаста на вас? Але і він, Наталко, і він не подобає ся менї.“

„Чому?“ спитала я зтиха.

„Я вже знаю, чому.“

„Що він був повинен остати ся?“ говорила я несьміливо.

„О, нї, не з тої одної причини, але так взагалї. По перше: Чого прийшов до вас тепер, коли нїби погорджував вами, а що найменьше старав ся вас переконати, що ви єму байдужі? Чому не відвідував вас, коли жила ще Марко? Те, що був на похоронї, иньша річ, хоть був би лїпше зробив, коли би був не прийшов. Менї видить ся, що явив ся тодї з цїкавости; з якої? То вже моя тайна, чи властиво комбінация. О, він стратив вже той змисл чистоти, котрий лучив вас давно. Ах, Наталочко!“ додала журливо „я журю ся тим, що ви єго любите!“

„Я не люблю єго, Оксано!“ відповіла я непевним голосом.

„Не любите?“ повторила она і дивила ся питаючим поглядом на мене. „Я вам не вірю, бо ви дивна натура. Вживши ся цїлою душею в єго істоту, любите єго хоть не так, як давно, але любите фантазиєю; плекаєте фантазиєю то чувство“.

„Нї, Оксано!“

„Нї? Се було би гарно, тим гарнїйше, що він вашої любови не гідний, і оно було би лїпше для вас, однак признайте ся, що він впливає на вас своєю істотою!“

Я здвигнула згорда плечима.

„Ну, так, до сего я признаю ся. Він впливає на мене, так як якась музична штука, котрою чоловік раз упивав ся, а відтак по якімсь часї чує єї знов. Другий раз не робить она на него то само вражінє, але зворушує таки в нїм деякі струни; она-ж єму така знакома! Ах, Оксано, він дитина тої самої нациї, що й я!“

Она усьміхнула ся смутно і сказала півголосом: „А я би хотїла, Наталочко, щоби ви любили кого иньшого.“

Кого? — я не питала. Спаленївши сильно при єї словах, я відвернула ся від неї і мовчала. В менї забило ся серце, неначе-б мене зловив хто на лихім учинку. Я знала, що она мала на думцї Марка, але я не могла о нїм з нею говорити. Менї здавало ся все, що коли говорить зо мною про него, старає ся зазирнути в мою душу, щоби відтак донести о станї єї єму. А того я не хотїла. Нї, нї защо в сьвітї нехай не дізнасть ся він, що любити любила я властиво єго, що з довірєм звертала ся душа моя лиш до него, але що я берегла ту тайну в глубинї серця і о нїй не сьмів нїхто дізнати ся. Ах, я була дитина, коли думала, що єго розгнївало моє знакомство з Орядином! Що се могло єго обходити? Непоборима сила тягнула мене до него, до спокійного, до вірного, до „аристократа духа“ і я відчувала, що в пожитю з таким чоловіком можна відзискати душевний супокій і пізнати те, що зве ся щастєм, а він відопхнув мене і тепер осталась я мов без весла в човнї…

Орядин?

В мене зморщили ся мимоволї грізно брови і я зітхнула. Він — то пісня мого люду і я все буду оживляти ся при єї звуках, буду або радувати ся або тонути в слезах, а Марко… нї, над ним спиняти ся думками не слїд. Ах, яке-ж щастє, що між нами лежить море!…

Я не помиляла ся; Оксана писала до него, она зрадила ся раз сама з тим передо мною, але се не поможе єму нїчо. Нехай пише єму, що я люблю Орядина, серце єго нехай кровавить ся як моє, щось таке бодай пригадує людинї, що она жиє…

„Так, так, Наталко!“ говорила Оксана далї, коли я не відзивала ся до неї, потонувши в думках, „я би хотїла, щоб ви любили кого иньшого, а Орядина викинули з серця. З ним не були би ви щасливі. A propos“, додала нараз живійше, „панї Марко знала про ваші колишні відносини до него?…“

„Знала, Оксано, або що?“

Она усьміхнула ся.

„Чи вам не приходило нїколи на думку, як она ті відносини розуміла?“

„Розуміла їх так, як я,“ відповіла я, зчудована тим питанєм, „а то, що ми розійшли ся ворожо і що перед кождим з нас лежить иньший шлях, кінцї котрих не зійдуть ся мабуть нїколи!“

Она розсьміяла ся тихо.

„Ви помиляєте ся, любко“, відказала хитро. „Она була майже переконана, що з вас і Орядина вийде пара, і она не мовчала об тім, Наталко!“

„Кому говорила о тім?“ спитала я з нетаєним страхом і в менї наче дух заперло… Ах, я вже відгадувала все…

„Свому синови говорила о тім…“

„А він повірив?“

„Спершу не вірив, але тепер вірить.“

„І що-ж, Оксано?“ спитала я, силуючись надармо усьміхнути ся.

„Що-ж! чи вам залежить на тім, щоб Марко знав правду?“

Я не відповідала. Здвигнувши гордо плечима, я мовчала з спущеними в діл очима і упрямо стуленими устами.

„Се не добре, що ви такі горді; він також такий, і він не накине ся вам нїколи!“

„Чи маю я в тому корити ся?“

Єї лице прибрало нараз вигляд холодний і она сказала спокійним рішучим голосом: „Отже ви любите Орядина?“

Я все ще мовчала. Я немов завзяла ся не відповідати на єї питаня, не виявляти їй своєї душі і оставити єї будь що будь в несьвідомости. Чувство упрямости, котре заволодїло в сїй хвили мною, було таке сильне, що я чула, що переможе в менї і голос серця. Чи се добре було, я не думала, менї було се навіть байдуже.

„Любите все ще в нїм те, що мав давно, а чого вже тепер не має. Ах!“ сказала нараз з нетаєним жалем. „Ви належите також до тих, що жиють більше чувством як умом, і котрих треба провадити мов малих дїтий. Тепер здало-б ся вам десь виїхати, розірвати ся, відсьвіжити ум, пізнати иньших людий, а ви загребані, спрятані мов в улию, бачите лише єго!“

„Чому ви менї отсе говорите, Оксано?“ спитала я в неї не без докору.

„Бо менї вас жаль і я вас люблю як свою рідну сестру. Я не повинна се говорити, але скажу. Ви нїколи не могли жити цїлковито. Ви виростали як та квітка, прикрита склянкою, що не розвиває ся безпосередно під впливом сонця, — і се мстить ся на вас. Справдї, ваша сила вичерпає ся або перетворить ся в щось хоробливе. Нї, она перетворила ся уже. Любов ваша до Орядина се вже якийсь нездоровий обяв і я бою ся, що она поконає колись і ваше серце горде і ви піддасьте ся їй!“

Я стояла перед вікном, горда, холодна і з поблїднїлим лицем.

„Не бійте ся, Оксано“ відповіла я, а серце моє сьміяло ся: „З любови до Орядина, з любови до него… ха-ха-ха! і она вірила в то справдї?“

„Я не боялась би, коли би не знала вашої чудної, неспокійної, незадоволеної натури!“ закинула.

„Ви забуваєте, що менї остає ся окрім любови ще одно, а то лїтература“, сказала я.

„Ну так, я се знаю. Однак…“ і усьміхнувшись сумно она урвала. Мабуть не хотїла заявити своїх думок, котрі були часом і моїми думками. А то, що моє одностайне безсоняшне житє відібє ся колись на моїх письмах, ба, що се й не може бути инакше і не принесе менї також щастя. Що сили улягнуть справдї впливам обставин і вийде зі всего щось недозріле, може й хоробливе…

Трохи згодом розстали ся ми і я лишила ся знов сама. З болїсно зморщеним чолом і затятими устами дивилась я довго ще за нею, — але думки мої пробували деинде. Спершу далеко у того, котрий „не накине ся і менї“, а відтак у Орядина. Се було сьмішно, коли она думала, що я люблю єго, але говорила правду, що я любила єго „фантазиєю“. Н. пр. тепер! Я вдумала ся в єго істоту, в єго минувшість, в свою минувшість, і чула, що він не був менї справдї цїлком байдужим. Він зворушив мене болїсно і мої мисли лїтали кругом него. По що приходив він? Що стало ся єму, що звернув ся знов до мене так, як би між нами не було нїякого непорозуміня? Може він іронїзує, кепкує собі з мене? Се було правдоподібне, бо єго поведенє з тою легкодушною жінкою, через котру забув, що прийшов до мене, після всего, що між нами стало ся, сьвідчило ясно за тим.

Мене обгорнуло огірченє. Я обставала за ним перед Оксаною, вступала ся за ним перед Марком, зносила підозрінє, що він мій „бог“, а він має собі кпити з мене? Чи се можливо? Взагалї, що я собі думаю? Чи з того, що він син мого народу, виходить, що я мушу думати про него і терпіти за него? Радше зверну ся до тамтого, котрий, коли що любить, любить вже на віки. Але тамтой гордий і радше зрече ся свого щастя, нїж „накине ся“ менї або розірве звязи між Орядином і мною! Він буде мовчати, а я не отворю також уст. Тепер менї ясне єго чудне поведенє, але ясне і се, як лихо розуміла мене панї Марко, котра чувала над єго і над моїм щастєм! Хитаю ся між обома, а не належу жадному. Чому було все так безсоняшно, невикінчено? Або отсе чувство самоти — ух, як оно мене придавлювало!

Я почала терти нервово руки і ходити по хатї. Се чинила я майже несьвідомо все тодї, коли мене взяла розпука або неспокій.

Чи все те було наслїдком способу мого думаня, чи тому, що я жила сама і була незамужна? Марко говорила стілько разів, що чоловік і жінка повинні іти разом, що одно доповняє друге — чи се дїйсно так? Менї пригадує ся фільозофованє молодої малярки, котра заєдно каже, що чоловік з незвичайними спосібностями ума не повинен вязати ся за нїяку цїну в сьвітї з другою істотою; що він повинен розвивати ся сам без впливу тої другої істоти, щоб не піддати ся з часом, не стати ся рабом того впливу, і жити самому, щоб не стратити свого властивого характеру.

Не знаю, по чиїй сторонї правда, але відчуваю ясно, що одно стане менї спасенєм, а то праця! Слава тобі, Боже, що она остає ся менї і що я можу в нїй шукати щастя. Коли потапаю в нїй цїлою душею, тодї всї, що заколочують мій спокій, відходять від мене далеко-далеко і я не чую ся анї самотною, анї непотрібною, але противно, чую ся міцною, самосьвідомою, спокійною…

.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .

Тут кінчить ся Наталчин дневник.


  1. По волоски: „Ой, лишенько моє!“ або: „Горе менї!“