Царівна (1896)/XI
| ◀ X | Царівна XI |
XII ▶ |
|
Час минав безповоротно і в моїм житю не змінювало ся нїчо. З моєї батьківщини і від свояків діставала я вістий небогато; впрочім я й не тужила за вістками від них. Що-до моїх відносин до панї Марко, то й они майже не змінили ся. Она мене все однаково любить, а хоть і впадає частїйше в недугу, стає ся через те що раз дразливійшою, то я зношу від неї все терпеливо, переконавши ся, що она одна менї справдешна щира дорадниця, підпора в житю, на котрої грудях могла би я виявити отверто всякий біль, і котра, по смерти моєї дорогої незабутної бабунї, опікує ся мною правдиво по материньски. А відтак она-ж єго мати!
Одного разу, коли пролежала більше як тиждень хора, а я, заходячись коло неї, не спала ночами і аж змарнїла, сказала до мене стискаючи менї руку з слезами в очах: „Я не знаю, Наталко, чи зможу я ще коли небудь віддячити ся вам повно за вашу сердечність і любов, як я сего бажала би і як ви на се заслужили! Але може віддячить ся він вам за мене. Він вдячний і вірний, ох, вірний як єго незабутний батько. Він знає, які ви для мене!“
Я відвернула ся від неї, щоб не дивити ся в єї добрі очи. По перше я не могла дивити ся в єї лице, коли говорила про него, а по друге в мене не була совість цїлком чиста. Чи я була дїйсно добра для неї задля єї особи, чи радше тому, що она єго мати? Правда, я не думаю вже стілько про него як давнїйше. Горджу ся тим, що чувство любови не перемогло мене і я лише в найтихійших і найсамотнїйших хвилях згадую єго. А все-ж таки чи не уронила би хоч одної гіркої слези, коли-б не знала єго зовсїм, а мусїла зносити прикрости від хоровитої дами лиш тому, що дістаю плату і презенти? Хто знає, хто знає!… Але нї, я обманюю себе сама; я-ж єго не люблю, я майже забула єго цїлком, я занимаю ся майже самим Орядином! Лиш коли настане сильний вітер, а дерева в саду зашумлять грізно, пригадають нїби шум моря, тодї стає єго постать мов причарована ясно-виразно перед моєю душею і уста єго вимовляють сердечним спокійним голосом: „Що я люблю, люблю вже на віки“, — тодї думаю про него. Але се лучає ся рідко і я опираю ся тому. Звертаю ся до Орядина, котрий мене дражнить своїм поведенєм і котрого не можу забути, чи радше сказати, не хочу забути! Бо й чому менї єго забувати? Я-ж — ха-ха-ха! — єго царівна!…
Панї Марко каже, що я змінила ся, стала холодна, замкнена в собі і ще тихійша. Се може й правда. Я майже уникаю людий. Я люблю їх, я і знаходжу ся радо між ними, лише не люблю оставати ся між ними довго, і слухати того, що они вивчили ся колись і від когось на память. Я віддала ся тепер цїлком писаню одної довшої повісти, котра становить „мою кров і нерви“. Она — я се відчуваю — буде пронизана всїм сьвітлом мого єства. В ню увійде все сонце моєї душі, вся здавлена веселість моєї істоти, вся будучність єї. Хочу поринати у працї тій, купати ся в нїй і пити з неї, мов з тої золотої чаші, щастє та цїлковите задоволенє. Так, в нїй хочу розцвисти ся, мов та рожа…
(Знов пізнїйше).
Одного разу спитала мене панї Марко:
„Як би ви жили, Наталко, коли би я вмерла?“
Се питанє вразило мене немило і я глянула неспокійно на неї. Она підупадала чим раз більше на силах, лежала нераз цїлими днями на софі, і хоть запевняла мене, що се в неї лише така втома, то все-ж таки я гризла ся сильно і звертала всю свою увагу на неї.
„Ну якже-ж? Чого-ж дивите ся на мене, замісць відповісти менї?“ нїби жартувала.
„Не думаю нїколи над чимсь подібним, дорога панї!“ відповіла я на вид спокійно. „Не знаю, чому вам приходить щось подібне на думку!“
„Але коли я хочу знати, як би ви опісля зажили? Чи вам тяжко о відповідь на се? Скажіть, дорога дитино, чи ви вернули би знов до свояків?“
Я закрила мимоволї лице руками: „О Боже милий! я не знаю, я нїчого, нїчого не знаю!“ сказала півголосом.
„А я рада би ваші думки знати! Чи вам тут справдї мило і любо у мене?“„О, дорога панї!“ Більше не могла я сказати. Приневолена якимсь наглим жалем ухопила я єї схудїлу руку і поцїлувала єї. Она притиснула мене мовчки до себе і я чула, що она була так само розжалоблена як я.
„Отже вам любо і мило у мене,“ говорила далї, вкладаючи на силу спокій у свій голос. „Се мене успокоює. Менї здавало ся все, що ви вернули би прямісько до свояків“.
„Я старалась би всїми силами жити в такий самий спосіб, як тут. Чого би вертала назад туди? Для мене нема там вже більше місця!“
„Спасибіг тобі за се, дитино! Але знаєш… знаєш, що менї нераз здає ся?“
„Що?“
„Що ти покинеш все, всї твої вироблені засади, всю твою улюблену працю, і… і підеш якого небудь гарного дня тою звичайною широко-утовченою дорогою буденьщини.“
Я дивила ся на ню довгим, повним, ожидаючим поглядом.
„І що-ж?“ спитала я.
„І стратиш те, що я і иньші полюбили в тебе, і що мене поєднало знов в послїдних роках з людьми і житєм.“
„Щож се таке у мене?“
„Се те, чого буденні люди не мають. Чисте, невижичене, вроджене сьвітло душевне, що позолочує все, на що лиш упаде.“
„О, дорога панї!“
„Так, Наталонько! Мене переслїдує думка, що коли останете ся самі самісенькі в житю, то се житє, грубе, жорстоке, переробить вас; вплине на вас може так, що у вас прокине ся пригноблювана натура і ви зажиєте цїлком иньшим житєм! Се не було би щось неприродне, Наталко; нї, ви молоді і гарні, ах, ви пишні як ексотична квітка, і самотність не видасть ся вам завсїгди такою як тепер… Однак я вмерла би з жалю за вами у-друге і на тамтім сьвітї!“
„Чому думаєте ви так про мене, панї Марко?“ спитала я з щирим смутним докором. „Чи ви не пізнали ся на менї ще доволї?“
„Знаю, знаю“, відповіла она поспішно; „однак я спостерігла, що ви у своїх нестережених і найсамотнїйших хвилях такі неспокійні, а властиво так якось настроєні, мов би були наскрізь незадоволені, або чули ся у мене нещасливі! Що з вами? скажіть отверто!“
Я усьміхнула ся сумно.
„У вас я нещаслива, дорога панї? Нї, у вас відчула я і побачила щастє. Се в мене щось иньше. Я чую ся нераз такою самітною, опущеною!“
„Ох, отже так оно й є, як я собі думала!“ перебила она мене майже болїсно…
„Справдї чую ся самітною, але не так як ви може думаєте, лише цїлком инакше. Послїдними часами загнїздила ся в моїй голові думка, що я справдї не маю т. зв. „змислу для дїйсности“, як мене переконували раз о тім в житю ще давнїйше. Що стою з всїм тим, чим душа моя переповнена, сама! Бо чи-ж се здорово заєдно думати, що не одно могло би инакше бути, красше і достойнїйше? Сего я не думаю про своє власне житє, лише про житє загалу. Думки других людий такі задоволені, кружать від якого небудь часу вже завсїгди лиш в однім означенім крузї, взявши собі за цїль житя виключно особисті інтереси; а мої летять дальше, бажають Бог знає чого, ожидають чогось, передчувають щось, а опісля плачуть. Се те в мене, дорога панї, що я чую ся самотна. А що до „нещасливости“ то будте спокійні. В моїм житю так мало „подїй“, що… що я не можу чути ся „нещасливою“. І при тих словах я розсьміяла ся тихим сьміхом.
Она поглянула на мене і я відчула, що мій сьміх не вдоволяв єї.
„Чи хочете тим сказати, що ви не замужні?“ спитала.
„Так; але чи лиш подружє має ту силу ущасливляти чоловіка? Менї здає ся, що се залежить цїлком від єго успособленя, від єго склонностий, від поглядів на житє…“
„Чи ви говорили іронїчно про подїї свого житя?“ спитала знов.
„Так, і нї. В моїм житю мало подїй, а однакож скілько відчула я, скілько передумала! Але все те не має жадної вартости супроти того, що я невіддана!“
„Тепер ви колючі, Наталко!“
„Може, панї Марко. Моя істория се не то, що я пережила, лише то, що я передумала головою і серцем. Але небавом вступлю у вік такий, в котрім дївчат називають уже „старими“. Тодї стану зовсїм неінтересна для нїкого; тодї скінчить ся моя істория.“
„Ви уявляєте собі щось непотрібне і гризете ся опісля.“
„Нї, я не грижу ся, я навіть сьмію ся з того; але я пересьвідчена, що й тут сьмію ся лиш я сама. Впрочім я не можу собі уявити, як то можна бути старим.“ А по якійсь хвилинї сказала: „Панї Марко, я нїколи не стану старою панною…“
„Ви думаєте вийти замуж?“ спитала мене майже з переляком…
„Чи думаю над тим?“ повторила я згорда. „Нї, панї Марко, я не думаю цїлком над тим! Я не знаю, але нераз менї так чудно-чудно, так мов би я справдї родила ся лиш на те, щоби терпіти, або щоби пробувати до послїдного віддиху свою силу в борбі.“ Опісля говорила я мимоволї понуро: „Я навчена з дитиньства не ожидати щастя, хоч маю то переконанє, що як раз я здібна відчути те, що називає ся щастєм. Силую ся зрікати ся краси житя, ясних барв мов та черниця. Учу ся привикати до того, що в моїм житю не засияє сонце цїлим богатством свого сьвітла. Від смерти бабунї була я полишена собі сама і остану ся нею і дальше. Впрочім се не болить мене; бо чи то соромно стояти о власних силах? А що-до слів, що не остану ся „старою панною“, то я хотїла ними те сказати, що хоч і остану ся незамужною, не остану ся проте сьмішною особою, т. є. не прилучу ся до тих, що любують ся в дивоглядних строях і котиках або псах.“
„Але-ж бо ви не можете знати, чи ви останетесь дїйсно незамужною, Наталко“, закинула она якось нетерпеливо.
„Сего я дїйсно не можу певно знати і менї се навіть байдуже, панї Марко“, додала я з якоюсь наглою, майже палкою гордовитостию, „я дуже горда в тій справі. Я могла би вмерти з жалю, коли-б мене той, котрого би я любила, покинув, але нїколи, нїколи в сьвітї не здержувала би єго при собі, коли-б хотїв мене покинути. Лучше вмирати, нїж корити ся, нїж просити милостинї!… Ах, ті милостинї!“ Она поглянула на мене з переляком, а я говорила з горячими очима дальше. „Так, ті ненавистні милостинї. Они затроїли менї душу і я ненавиджу їх! їх і все, що пригадує хоч здалека ту погань!“
Она усьміхнула ся, як менї видїло ся, з примусом, і обізвала ся лагідно: „Я годжу ся з вами, Наталочко; се дїйсно погань. Але о скілько я вас знаю, то менї здає ся, що вам не грозить подібна небезпечність. Ви належите до тих, що їх не покидає ся. Я навіть переконана, що ви вийдете замуж і навіть так, як заслугуєте.“
Я не відповіла нїчого, і лиш здвигнула плечима, а тимчасом по моїх устах пролетїв гіркий, ледво замітний усьміх. Перед моєю душею промайнув Марко а з ним — Орядин. Вже як і болїло мене поведенє Марка, але все-ж не так як Орядина. Над ним думала, застановляла ся я так часто послїдними часами (мабуть тому, що бачила єго частїйше), що Марко майже щезав з моєї памяти, а в сїй хвилї прокинув ся у мене супроти Орядина якийсь аж шалений жаль.
„Так, Наталко, так!“ говорила далї стара дама; „ви не потребуєте присягати ся, що останете ся незамужною.“
„Я не бажаю нїчого так, як того, щоб могла працювати після своєї вподоби — ви-ж знаєте, дорога панї, — щоб могла писати, і щоб оно здало ся на що. Тодї була би я також щасливою!“
„А подружє, моя дитино, чи оно у вас не має вартости?“ спитала мов би невдоволена моїми словами.„Я не маю нїчого проти подружя, хоч оно не є в основі нїчим гарним, анї величним, особливо тодї, коли люди своїм характером до него не спосібні. Але правда і те“, додала я, мов по легкій задумі, „що оно й гарне, коли люди не споганюють єго…“
„Правда, правда, Наталко!“ обізвала ся стара дама живо. „Між нїким не можуть бути такі красні відносини, як між чоловіком і жінкою. Се вам кажу з досьвіду, бо я пережила неодно. Дївчина любить матїр і батька надо все; однак чому опускає їх радо, коли прийде ся іти хоч би й на конець сьвіта за товаришем, що єго серце вибрало? Бо она знає, що він заступить їй родичів і все те, з чим зросла ся душею. О Наталочко!“ додала з сумною сердечностию, „коли має ся за мужа доброго і нїжного чоловіка, а чоловік той заразом товариш нашої душі, тодї не можна від долї жадати більшого скарбу. Нї, нехай говорять і фільозофують собі мужчини і женщини як хочуть, але так як чоловікови не заступить нїчо любови жінки, так і жінцї любови чоловіка, вірте менї! Була би велика шкода, коли-б ви не могли віддати ся або не хотїли!“
Я сидїла мовчки з очима зверненими кудись в далечину. Не звертаючи голови до неї, спитала я протяжно: „Може, але чому приходить вам се на думку?“
„Вас яко людини було би шкода.“
„Так“, докінчила я майже з поспіхом. „Кожда людина повинна свою силу і красу схіснувати; не мати надармо серця в грудях — не так?“
Она потакнула мовчки головою: „Хто не жиє в двійку, той не жиє нїколи правдивим житєм,“ сказала.Я не відповіла зараз, аж пізнїйше спитала:
„Коли жиє ся правдивим житєм, панї Марко?“ І не вижидаючи відповіди, говорила дальше: „Чи тодї, коли богато терпить ся? Чи коли богато відчуває ся? Чи може тодї, коли жиє ся невгамовано після своїх лихих і добрих склонностий? Бо-ж серце годить ся так тяжко, ох, так тяжко з розумом, дорога панї!“
Она притакнула знов мовчки, як перше, головою і зітхнула. Я підняла голову до неї. Наші погляди стрінули ся. Она дивила ся на мене великими, вогкими, смутними очима, а заразом так, мов би єї думки помимо всеї бесїди пробували десь далеко-далеко…
„Наталко, ви вірна натура, правда?“ спитала нараз.
Я видивила ся на неї здивовано: „Чому, панї Марко?“
„Відповіджте менї на моє питанє!“
„Вірна, однак…“
„Ах, нїчо „однак“. Я не хочу нїчого більше знати!“ І з тими словами вийшла. Зчудована, перенята дивним чутєм, осталась я на місци і заслонила лице руками.
І знов пересунув ся попри мою душу Марко а за ним Орядин…
(В рік по від'їздї Марка.)
Так, на тім мусить щось бути правдивого, на тім, що Орядин казав, що в мене нема змислу для дїйсности. Я тужу за богато. За чим? ба! хиба се можна розібрати? Се слабість чувства, вроджена недуга, що відзиває ся і більшає з віком. „Туга за красою“ казав він і сьміяв ся. Ах, він ще й тепер сьміє ся, але він не знає, що відгомін єго сьміху будить в моїй душі.
Я найщасливійша, коли пишу, коли потону цїлою душею в иньшім сьвітї. Се богатий, барвний сьвіт, повний гармонїї, повний якоїсь несказаної нїжности, або здержаної радости, бутної благородної утїхи. Так жию я мов би двояким житєм. Там на час, а на час тут.
Нераз, звичайно по ріжнородній утомляючій працї, чую ся щасливою. Але се не триває довго. Одно тяжке зітхненє панї Марко, одно притисненє єї руки до серця, розвіє то почутє вдоволеня чи там „щасливости“, і я немов прокину ся з солодкого сну. „Она слаба!“ прошибне мене блискавкою думка, мов острий ніж і я немов вяну. На мою душу мов спадає заслона з чорної крепи і закриває всю ясність, що в нїй пробиває ся.
Она хора і підупадає з дня на день на силах, але вмовляє в мене і в себе, що се перейде. Дай Боже, але чого-ж так змарнїла і пожовкла? А мене чому просто гонить за якимись „розривками, на котрі має право лиш молодїж“? Перше сего не бувало в неї нїколи, а тепер немов хоче нагородити менї всї нею заподїяні і найдрібнїйші прикрости. Бідна! не знає, яке прикре почутє викликує тим у менї; але роблю єї волю, щоб їй справити приємність, а собі щоб не придбати на будучність грижі совісти. Єї воля, єї дорога воля нехай буде моя воля!…
З усїх знакомих наших відвідує нас найчастїйше Оксана. Єї намовляє панї Марко витягати мене на „сьвіт Божий“. Часом удає ся їй се, але частїйше остає ся у нас. Она пробуває радо у нас, каже, що дух нашого дому впливає на ню успокоюючо і настроює єї поважно-велично.
„Скоро лиш увійду до вас“, говорить менї, „у ваші високі тихі комнати, пристроєні в отсї старосьвітскі меблї, де високі фотелї стоять немов на сторожі пануючого тут давного доброго тону, обнимає мене зараз почутє спокою і певности. А до того поважна стать панї Марко, одягнена в чорний шовк, котрого шелест дуже люблю, і ви з вашим безшелестним, нїби плавким ходом, мелянхолїйно похиленою головкою і задуманими очима, то не знаю, чи я та сама, що перше, і майже сумнїваю ся, чи на сьвітї між людьми панує лож і неправда; противно думаю, що сама краса, любов і мир! Так тут у вас!“
А я усьміхаю ся і стискаю їй щиро руку. І я єї люблю. З всїма єї дрібними хибами, з єї тонкою ненавистию до всего, що грубе, без чувства і що — немузикальне.
Про мої колишнї відносини до Орядина знає вже і занимає ся нами обоїма з великим інтересом. Коли говорю про него, то просто пє з моїх уст слова, а очима дивить ся так, мов би і ними слухала, щоб не опустити жадного мого слівця, або не втратити на хвилину виразу мого лиця. Менї аж нераз чудно, що она тим так занимає ся. Я-ж не роблю з того, що інтересую ся ним, якоїсь дуже важної подїї, — ох, зовсїм нї! Думаю про него тому, бо скучно, бо хочу жити якимсь теплим житєм, думаю, як би з пімсти, що Марко згордїв і в остатній хвилї пробив моє серце як ножем…Коли бачимо ся з Орядином в театрі, на концертах або иньших публичних місцях, тодї зачаюємо ся на себе посполу. Зелєктризовані, майже перелякані в хвилї стрічі, відчуваємо майже в тій самій хвилї потребу завдати одно другому біль. Я узброюю ся у всю гордість, яку маю до розпорядимости, щоб дати єму відчути, що я о любов і співчутє не благаю; він же хоче менї доказати, що не робить собі з мене нїчого, що потїшив ся уже давно по моїй втратї.
Єго невідмінний спокій виводить мене з рівноваги, а раз занепокоєна трачу звичайний настрій. Силую ся не думати над ним і — думаю про него майже неустанно.
До чого у него сей уданий, аж в зарозумілість переходячий спокій? питаю себе. Чи він соромить ся любови, як якого лиха? Чи він мовчить з упрямости? Коли би між нами мало прийти до якого поєднаня, то я не вчинила би нїколи першого кроку. Колись думала я инакше, але тепер переконую ся о неможливости такого вчинку. В менї щось уперте — аристократичне, що має надо мною неограничену власть, і я корю ся тій власти. В цїлости мої почутя до него якісь дивні. В деяких хвилях пересьвідчена я, що могла би й не занимати ся ним, коли-б постановила собі то твердо. Але з якої причини постановляти собі таке?
Одного разу чула я щось з єго приватного житя, що кидало дуже погане сьвітло на єго совість і звичаї. Сего не надїяла ся я нїколи від него і оно дало менї нагоду заглянути в єго душу і спосіб думаня. Тим всїм гризла ся я аж до фізичної утоми, однак не могла єго брати в оборону супроти голосів, що єго ганили. З другої сторони я тїшила ся єго ростом і відчувала якесь вдоволенє. Чи не була се по части і моя заслуга, що він покинув свій плян загребувати ся десь на селї і жити „лиш для себе“? А так коли стане независимим, то повстане (як говорив менї ще перший раз) проти того, що єму видасть ся найтяжшим лихом нашого народа, і буде боронити прав єго. Правда, зовсїм безінтересно не поступала я собі тодї. Я не могла в ті часи стати єго жінкою, але коли-б я була перемогла себе і дала слово? Так поступає собі неодна, особливо ті, що жиють в зависимих обставинах, але я не хотїла йти тою дорогою, она видала ся менї негідною мене і єго. А тепер, коли він справдї йде в гору, ворогує на мене, що я не хотїла єму подати руки до буденного щастя. Чи щаслива я може? І що-ж, коли-б ми були й побрали ся? Були би певно тяжко працювали, були би певно отупіли потрохи, збайдужнїли, — а так нема в моїм житю лиш жадного „закінченя“, і „істориї“. Я й бою ся якого там „закінченя“; менї здає ся, що коли-б оно настало, зачинились би менї двері до всїх сфер думаня на завсїгди; нї, у мене неприхильна натура до того.
Тодї, коли я єго любила цїлим жаром першої любови, була би може й полагодила якось свої відносини, а тепер от що виросло з непорозуміня і фалшивої честилюбивости! Нї, де вже раз любов панує, нема місця для думок; а де думки беруть верх, блїдне она нечайно і завмирає.
Перший раз ми не думали богато над своїми істотами.І я усьміхнула ся згадавши ті часи. Ах, та любов! скілько то терпіло ся, скілько пролило ся гірких слїз, передумало ся мрій, а однак щастя і краси тих хвиль не відчувала я тодї, а тепер відчуваю лиш мелянхолїю всякої скінчености…
