Царівна (1896)/VIII
| ◀ VII | Царівна VIII |
IX ▶ |
|
Вже третїй рік кінчить ся, відколи покинула я дім своїх кревних і пробуваю між „чужими“. Дама, в котрої я жию, се вдовиця по лїкари, Хорватї, що звав ся Марко, заможна і не молода вже женщина. Дїтий в неї нема, крім одного сина від першої жінки єї мужа, а син той є лїкарем при маринарцї.
Дивна се женщина, а ще дивнїйша минувшість єї. Богата, образована, пішла з замилуваня виховувати дїти в аристократичних родинах, в котрих проживала аж до часу свого знакомства з лїкарем Марком.
„Але з чоловіками менї не щастило ся“ оповідала менї раз. „Мій перший муж вінчав ся зі мною на ложи смертельнім, нагла недуга звалила єго і я довго, довго не могла того щирого гарного чоловіка забути; а з Марком не пішло також лїпше, бо з ним жила я лиш пять років. Сего чоловіка любила я так, як не любила може ще жадна жінка. Він не женив ся зі мною з любови, а більше, як казав, з поважаня і тому, що в мене було образованє. Стараючись о мене, заявив менї отверто, що не любить мене так, як любив свою першу жінку, що однак не дасть менї причини чути ся з ним нещасливою і жалувати свого поступку. І він говорив правду і додержав до послїдної хвилї свого житя даного менї слова, значить: уладив менї житє як найкрасше. Я не могла єму докоряти, що не відчував для мене такого чутя, як я для него, о нї; він просто не міг в друге любити, належав до тих вірних глубоких натур, що не відновляють ся в своїх чувствах, а мають в своїм житю лиш раз „весну“; — така натура була в него. Я була горда, що він як раз мене вибрав. Він міг ще сьвітлїйшу партию зробити, однак єго приковало моє образованє до мене і пересьвідченє, що я одна гідна виховувати єго сина по єго дорогій незабутній жінцї, і що він чує ся тим щасливий… І я виховувала сю єго дитину з найбільшим старанєм та й не жалую свого труду і любови, бо надгорода за се наступила вже. Іван (так звав ся той син) то одинока радість мого житя, а як Бог допоможе, то послїдні лїта прожию коло него; — се обіцяв він менї, і він додержить слова.“
Він вступив лиш на якийсь час до маринарки, головно тому, щоби звидїти сьвіт; опісля хоче осїсти ся ту і зажити житєм і звичаями свого колись так почитуваного і загально любленого батька. Я не знаю єго, того Івана: від часу, як я тут у панї Марко, не відвідував єї анї разу, але она зве єго своїм ангелом, а листи єго до неї дишуть глубоким поважанєм, тонким чувством і незвичайною інтелїґенциєю.
У панї Марко широке знанє, а дар бесїди імпонуючий. Коли говорить, можна за нею писати. Єї мова поправна, інтересна, і в неї разить лише одно. Обдарена богатою фантазиєю пересаджує кожду прожиту подробицю, представляє єї майже неможливою. Часто оповідає цїлі романи, в котрих грає завсїгди сама головну ролю. Я прислухую ся їй радо. Всї єї оповіданя уложені так зручно, кінчать ся так щасливо, що она ними бавить мов книжка. Єї вигляд симпатичний, а она сама поважна, спокійна і держить ся дуже строго давного доброго тону. Се послїдне лицює до єї істоти знаменито і я не можу собі уявити, як би она могла уживати таких рухів або слів, як тїтка, або навіть і таких поглядів. Як раз она дама „наскрізь добрих обичаїв“ і я єї за те дуже поважаю. О, яка-ж ріжниця між нею а тїткою! Нї, се вже таке щастє, що я дістала ся до неї, що мабуть иньшого й не просити менї у Бога…
Коли я оповіла їй свою одностайну історию, розказала она менї свою майже в тій самій хвилї, мов у відповідь і з якоюсь гордостию. В єї істориї було стілько романтики, стілько подїй, стілько ослїплюючих хвиль, що я майже соромила ся свого житя „без подїй“. „Так, так,“ говорила она, „і то не є ще все, що я тут оповідаю; коли би списала те все, що прожила, кілько поклонників мала я в своїх молодих лїтах і з якого роду, то не одна завидувала-б менї, або і прозвала безумною, що я слухала лиш голосу серця а не розуму, і не вибрала за мужа якого ґрафа, лиш лїкаря…“
Я люблю і поважаю єї щиро, а она для мене добра і щира мов бабуня.
„Бідне дївча!“ каже менї нераз, гладячи раз по раз моє волосє (о, она єго так часто подивляє), ви навіть не знаєте, що то значить бути „молодою“, а ще меньше „молодою і гарною“ та за те ви скінчений характер. Коли мій великий льос виграє (она о тім часто говорить), то виберу ся в велику подорож, і заберу і вас з собою.“
„Тодї поїдемо до Швециї і Данїї“, обзивала ся я і майже чула, як мої очи засияли. Я була в скандинавску лїтературу „по уха“ залюблена, і мріла все об тім, побачити хоть Данїю, як не всї ті північні країни з їх чудово гарними краєвидами, з їх фіордами, з їх мужами як Стріндберґ, Брандес і пр. Особливо до Данїї тягнуло мене. І. П. Якобзен, котрого творами я мов звуками улюбленої рідної піснї упоювала ся, був єї сином, і все, що тикалось тої дрібненької країни, занимало мене глубоко.
„Добре, до Данїї, а також до Італїї, до Неаполю…“ Она усьміхала ся любо до мене, мов рада була вже тепер з моєї утїхи, яку я мусїла би тодї відчувати.
Однак великий льос не виграє і ми сидимо тихенько та жиємо спокійним, одностайним житєм.
Панї Марко занимає ся полїтикою, прегарними гафтами, своїм городом і цьвітами, котрими всї покої єї дуже гарного помешканя майже переповнені. Я віддаю ся по сповненю своїх обовязків, як каже она, „приватній фільозофії“.
Жиємо в згодї і між нами не заходять нїколи такі непорозуміня, як н. пр. з тїткою. Она вирозуміла і взглядна, впрочім і зовсїм иньша людина як тїтка. Часами буває дражлива, але се має свою причину в єї недузї (у неї серцевий блуд) і тодї буває майже невиносимо прикрою. Однак чи я не перебувала школи, в котрій навчила ся складати покірно крила гордости? Чи зносила я тілько горя на те, щоб не увзглядняти настрою хорих? Нї, я стала терпелива і лагідна, а та моя лагідність ломить тверду вдачу старої дами і з'єднала менї щире привязанє єї на завсїгди.
„Знаєте, Наталїє“, казала менї одного разу по викликаній нею сценї, „що я просидїла би нераз і годину та дивилась би на вас, як ви сидите онтам похилені над роботою, на ваш лагідний непорочний профіль, на ваші сумовито зложені уста, котрі сьвідчать ясно, що знають ся з жалем аж надто. Тодї говорю собі самій: чому сироти нещасливі? Чому й я нераз така прикра і жорстока для вас, хоть знаю добре, що вас вигнало зпід рідної стріхи між чужі люди. Чому, чому оно так? Не гнївайте ся дитинко, на мене, (говорить), Бог менї сьвідком, що се недуга чинить з мене таку тиранку і що ви менї дорогі і милі мов власна дитина…“
А я кинула ся до неї та просила єї, щоб не говорила так, що того не можу слухати, що она добра, що я недугу від вдачі вмію розріжнити і що я не уражена, нї, нехай она собі не робить закидів, не дражнить себе даремно; що може я і справдї провинила ся чим, сама винувата за єї злий гумор… а слези так і тиснули ся до очий, тиснули ся, і я з болю мало що в голос не зойкнула! Але перемогла себе. Я мала то пересьвідченє, що она була справдї добра, бачила прецїнь не раз, як ратує деяких бідних, що лиш коло неї тулять ся, а й для мене добра, і вже тим самим гоїть рану, що признасть ся, що завдала єї. Менї й сего доволї, я й за се вдячна…
З чоловіком своїм розвела ся по роцї подружія. Не був їй до пари. Іх подружіє було „непорозумінєм“, як оповідала сама, котре не могло чим иньшим скінчити ся, як розлукою. Любов до него змінила єї, а щоб не „отупіла“ цїлком, розвела ся з ним на неозначений час і вернула до родичів, в котрих пробувала і доси.
„Не думайте, що він лихий чоловік“, говорила менї, „він навіть дуже добрий, і лиш ми не розуміємо ся! Я за податлива і за мягка супроти єго хоробливо консеквентної вдачі, жорстокої упрямости, і він мене нищить своєю істотою. Що-ж, чи було нам задля церковної звязи і далї жити разом та замучувати себе? В мене є маєток і я пішла своєю дорогою, а він остав ся радо сам. Ми розстали ся в мирі і так, що коли одно за другим затужить справдї, можемо знову зійти ся…
Говорила заєдно, що вже в натурі подружія лежить то, що оно тратить з часом на красї, і що модний чоловік нездібний до него. Або може нездібні до него немічні характери? До нас заходила дуже часто, з панею Марко знала ся вже від давна і була навіть єї ученицею, а єї сина т. є. лїкаря — звала своїм товаришем. До мене горнула ся мов та пчола до меду, а я любила єї так само щиро. Була вражлива, честилюбива, і дуже музикальна, а з саркастичного настрою не виходила майже нїколи. Мене упевняла, що я характер траґічний з „артистичними зарисами“, і що не сьмію нї за що в сьвітї „віддавати ся“. А я й не думаю нїколи виходити замуж.
Я віддала ся „приватній фільософії“, щоб сказати вже словами доброї Марко, і жию собі спокійно, цїлком вдоволена. З товариств, в які ходжу рідко, вертаю майже завсїгди утомлена і розстроєна. Я молода, чую ся між ровесницями самотною і старшою. Оповідала я раз про те панї Марко і питала в неї, що се таке?
„Ви виросли понад буденьщину і традиціональні погляди“, відповіла она, „а дух ваш мчить ся вперед, тому чуєте ся в їх товаристві самотною. Чим дальша висота, тим і самотнїйша, — чи вам се нїколи на думку не приходило? А ви-ж хочете стояти висше. До вас прикладають те саме мірило, що до других пересїчних молодих дам, однак ви не мовчіть стілько; виявіть себе самі свому окруженю, надайте собі самі вартість, не ждїть, щоб єї надавали вам иньші, а може й такі, що не знають ся на вас!“
„Я не маю дару бесїди, панї Марко; ви-ж се знаєте!“
Она сьміяла ся.
„Невже ви не думаєте ясно і льоґічно?“
„Може й не думаю, не знаю.“
„Але-ж бо я в то не вірю!“
„Мене привчено з дитиньства мовчати, так як і терпіти.“
„Чи відчуваєте тому потребу писаня, що — як кажете — не маєте дару бесїди?“
„Я не знаю“, відповіла я, „однак знаю те, що писанє єсть для мене тим, чим воздух і сьвітло.“А там — була ще одна причина, задля котрої я товариств уникала; панї Марко також єї знає. „Ви полохливий характер“, сказала менї раз, „замкнений мов та нічна цьвітка, належите до тих тонко зорґанїзованих натур, що вже краснїють, коли їм лиш на долоню глянути.“
Така вже дивна вдала ся.
Заходжу звичайно в родини урядників, але тодї „прокидуюсь“ майже несьвідомо в якусь иньшу людину, доступну їх думкам, а своє „я“, котре відслонюю лиш поодиноким вибраним, заслонюю обережно перед їх цїкавостию.
Одного разу привів мене один молодий розгорячений чоловік до того, що я відслонила перед цїлим менї зовсїм байдужним товариством мою душу аж до „наготи“. — Лютила ся опісля за те невимовно. — Про характер моїх думок настало незвичайне здивованє, іменно тому, що дишіли новочасностию, і були свої, не визичені. Опісля вела ся мова про нужденне положенє нашого народу і лицемірну полїтику Поляків супроти него і правительства. Я розгорячила ся аж до зворушеня і чула, що мої очи горіли незвичайним огнем. Я ненавидїла Поляків вже відай вродженою ненавистю і не вміла нїколи оставати ся спокійною, коли говорила про них. Вкінци сказала: „Нехай утискають нас Поляки до скону, нехай видумують на нас пляни і заходи, котрі, що правда, шкодять нам богато, підтинають неодно житє, але яко нацию нас затерти — се не вдасть ся їм нїколи! Ми сонна, лїнива, вигідна сила, що до терпінь звикла мов вязень до оков, однак подразнена раз до крови і введена в захват, зломить тираньску руку раз на завсїгди. Коли тілько сотня частина мого народу відчуває так, як я, то ми не згинемо! Я перенята єго єством мов рослина соняшним сьвітлом, а коли хто так відчуває, то не загибає.“
„Що ви можете, бувши женщиною, вдїяти н. пр. для свого народу?“ обізвав ся якийсь Румун до мене.
„Що? Коли я буду єго горячо любити, признаю ся єго членом всюди і у всїм, то зроблю доволї.“
Пізнїйше сказав він до одної з моїх знакомих: „Она сьвідома людина, однак що задумує властиво з своєю „любовю до народу“? Видавати яке революцийне письмо, яку „бомбу“? І сьміяв ся грубим сьміхом. Другий обізвав ся: „Она умна, а навіть і хороша, однак я би з нею не женив ся, менї би навіть щось подібного на думку не прийшло. А потому тота якась нервовість у неї, що майже відгадує чоловіка; або очи єї — горять вже, заким що оповість! Духова напруженість при нїй просто замучує чоловіка. Нї, нї, моя жінка не така має бути! Н. пр. не можу собі уявити, щоб она менї подавала рано до ліжка каву, або щоб вийшла против мене з шницельком; а до того ще бідна… бррр!“
Я сьмію ся з таких „мужів“ і уникаю їх товариства мов влазливих мух. Я й не „люблю“ нїкого і не клопочу ся нїякими мужчинами; а коли думаю про них, так стоїть між ними Орядин як сьвітило. Я з ним не сходжу ся нїколи, хоть він і жиє тут, однак знаю, що він іде „в гору“. Він працює в одного з найзнатнїйших адвокатів і про него говорять, що він „бистроумний і здібний чоловік“. В жіночім сьвітї уходить за пожадану партию, тим більше, що є гарний і не робить собі з жінок нїчого. Проживши тут у панї Марко майже цїлий рік, не стрічала я єго нїколи, і аж в остатних днях згаданого року зійшли ся ми припадком. Одного разу зайшла я до біблїотеки якогось товариства, щоб там вибрати якусь книжку для панї Марко. Саме в тій хвилї, коли я хотїла вступати в комнату, отворили ся двері з середини і він вийшов. Побачивши мене, змішав ся до переляку; тимчасом я, урадована побаченєм єго, усьміхнула ся; однак він лиш поздоровив і, не промовивши до мене анї слова, відійшов чимскорше. Єго переполох і змішанє вразили мене так сильно, що я майже забула, чого сюди прийшла. Я не була єму ще байдужною, се помітила я відразу. Так лякати ся можна лиш тих осіб, про котрих думає ся много, а уникає ся їх. Я усьміхала ся свавільно при спогадї цїлої притичини, оно настроювало мене в першій хвилї весело, так, в першій хвилї; бо опісля думала я вже довго і инакше про него. Ми би ще могли злучити ся, думала я між иньшим, однак злука з ним не була для мене чимсь дуже важним.
Вернувши ся сего таки вечера з прогульки з панею Марко, я кинулась втомлена на софу і обернула ся лицем до стїни. Я аж до утоми надумала ся над ним. Не бачучи єго цїлий рік, я майже забула єго, а тепер віджила нараз цїла минувшість і я почула єго вплив. Чи се вплив єго вигляду — він змужнїв ще більше і змінив ся — чи се вплив тої якоїсь сили, що панувала завсїгди надо мною, навіть помимо всего опору з моєї сторони?
„Die Liebe ist eim weites Meer und hat seine Ebbe und Fluth, seine Brandung und Riffe, seine sturmbewegten Wogen und seine glatte und klare Spiegelfläche“ — стояло раз в однім дуже гарнім любовнім листї одного Нїмця.
Небавом по тім подибала я єго знов. Я йшла з Оксаною, і пізнала єго вже з далека.
„Се гарний мужчина, що он-тут іде, Наталко!“ замітила она.
„Гарний.“
„Він минає що дня по-при наше мешканє, став недавно моїм сусїдом. Придивіть ся єму добре, в него є раса.“
Я мовчала, затаївши своє нагле зворушенє. Я нїколи не згадувала молодій жінцї про свій „роман“ з ним, а тепер не була до того відповідна хвиля. Він надходив чим раз близше. Я знала єго надто добре, щоби не помітити зміни, яка зайшла з ним в тій хвилї, коли минав нас. Єго очи розіскрили ся так, що се „щось“, що обгортало єго давнїйше при менї, заволодїло ним і в сїй хвилї! Я могла би собі подумати, що він мене ще завсїгди „любить“, хоч як ми розстали ся… Він поздоровив мене майже упрямо.
„Ви знакомі з ним і не кажете анї слова!“ накинула ся на мене Оксана.
„Се знакомість ще з моєї батьківщини“ відповіла я побіжно.
„Чи ви знаєте єго близше?“
„Знаю.“
„Що-ж се за один?“
„От собі!“
„Єго хід характеристичний“ щебетала она.„Справдї,“ обізвалась я. „В него відповідає собі все посполу, єго хід, єго рухи, єго письмо і характер — все однакове.“
„А серце єго?“
„А мене що оно обходить?“
„Ох, які-ж ви прудкі!“ І она розсьміяла ся.
А я подумала собі як раз те само, що перед роком, при розстаню, і майже тими самими словами. „Таким люблю єго, гордим, і сильним“ — а опісля посумнїла…
Одного дня, може в три місяцї по тій стрічі, пішла я з молодою товаришкою на якусь наборзї уладжену виставу образів. Ми знаходили ся в передпослїдній комнатї. Молода дївчина задержувала ся довго при кождім образї, а я вертала все наново від одного до другого. В притикаючій послїдній комнатї чути було, як мужеский голос щось поясняв, а на те відповідав якийсь голос жіночий; сей мужеский здавав ся менї знакомим. Минаючи по-при отворені двері, заглянула я незамітно в комнату і побачила там Орядина. Перелякана метнулась я вперед, однак він побачив мене. Зараз потім почав до когось дуже голосно говорити і сьміяти ся і нїколи, нїколи в житю не забуду я інтонациї мови єго і характеру єго тодїшного сьміху! Одно і друге тикалось мене, мало мене понизити.
Я чула, як спаленїла сильно. Він сьміяв ся так, мовби єму хто дарував мілїони, і заявляв менї тим сьміхом, що не журить ся мною зовсїм. Се зранило мене так, що я з досади майже задрожала. Який здавав ся гордий, що переміг чувство любови, і як єму було з тим спішно, щоби менї дати те відчути! І я відчула се, як бажав. В мене слух для модуляций людского голосу незвичайно тонкий, а чутє не менше, і тому не обманило мене нї одно нї друге. Чи він соромив ся своєї любови до мене? Була се ненависть, чи гордість? Яка гордість?
І я терпіла від того аж до знесили.
Коли ловлю себе на тім, що єго образ стає перед мою душу, то заявляю собі насьмішливо мов якійсь иньшій істотї, що про те все люблю єго. Заразом обгортає мене почутє, мов би тепер з сею любовю приступало до мене щось величне і поважне, щось, що лучає ся чоловікови лиш раз в житю… Иньшим разом закидую все і поринаю в працї.
Узрівши єго якось раз в містї вже здалека, я забігла скоро в якусь противлежну улицю і втїкала нею так скоро, як лиш при людях випадало, щоби не подибатись з ним. Сильно зворушена, відчувала я цїлком те саме прикре чувство, що тодї при єго сьміху на виставі — гидке чувство покори…
