Царівна (1896)/II
| ◀ I | Царівна II |
III ▶ |
|
Недавно Лєна вернула з родичами до дому, а вчера принесла вже й новину, котрою заінтересував ся цїлий дім. Від трьох років мешкає біля нас богатий надлїсничий з донькою. Познакомивши ся з нами, живе з вуйком в великій приязни, а донька єго Зоня, гарна, енерґічна, бистроумна дївчина єсть найлїпшою товаришкою Лєни. Спершу видїла лише мене. Зі мною говорила, менї звірювала ся, мене до себе запрошувала, що хвилї прибігала, Лєни наче й не замічала. Разів зо три лучило ся Лєнї відвідувати єї без мене. З того часу Зоня наче не та сама супроти мене. Похолоднїла, стала горнути ся більше до Лєни, усьміхала ся іронїчно, коли я виявляла деякі з своїх поглядів, а остаточно дійшло до того, що ми одна другій остали ся лише якимись „добрими знакомими“.
Знать, не умію собі зискувати людий, як тїтка каже. Не так, як Лєна. Она вміє і приговорити, присїсти, попросити, і засьміє ся в потребі, і заплаче, а яка вже ввічлива! нераз мало під ноги не підстелить ся.Я нї.
При чужих стаю чогось неспокійна, наче бою ся їх доторкнути і словом, щоб не завдала якого болю, або щоб они мене не діткнули чим. Зворушу ся нї з сего нї з того, особливо коли почну щось оповідати… Така вже якась неспосібна…
„Коли говориш, — критикують мене — то замісць другому в очи дивити ся, дивиш ся Бог знає куди єму понад голову, або голову відвернеш, а очи твої лише так по сьвіту блукають!“ Нї! я неспосібна.
Більше уже з панною Мариєю згоджую ся, з старою ґувернанткою Зониною. (В Зонї мати умерла). Она така лагідна, нїжна. Голос у неї наче аксамітний, а сама дрібна, філїґранова. Лише нервова до крайности і вражлива. Подивляю нераз єї терпеливість, бо Зоня деколи така жорстока, або єї батько такий скупий!…
І принесла Лєна новину від Маєвских, що повернув їх молодий свояк з Морави, де пробував два роки у якогось фабриканта за домашного учителя.
„Цїлий дім в воєннім настрою“ оповідала. „Надлїсничий захмарений, Зоня остра мов бритва, а пан „братанчик“ хоч і привітні, але такі вже неприступні, що крий Боже! Не знати, що се в них стрілило; однак видко, що молодий тому причина. Та з часом я таки довідаю ся, о що їм пішло. Коби лише скорше той вечерок. Ми підемо, мамочко, правда?“
„Підемо. А ти подивилась би завчасу на свою рожеву сукню, Лєночко; може треба дещо відсьвіжити, або і докупити чого“…„Подивлю ся, мамочко. А Наталка що вбере?“
„Наталка? Їй би убрати ту темно-понсову сукню, що переробила з моєї. Она лежить на нїй складно і єсть їй до лиця. Тепер нема за що купувати другої. Она се сама знає.“
„Знаю, тїточко, і уберу, котру скажете.“
Менї байдуже, яка она собі там, чи ясна, чи темна. Менї на думцї панна Мария. Чи й она в воєннім настрою? Раз якось — давно сказала менї, що любить того „братанчика“ (він зве ся Василь Орядин) наче рідного сина.
Нинї бачила я Зониного свояка перший раз, хоч він, як чую, переходить дуже часто попри наш дім. Він високий, стрункий і, як менї видить ся, смаглявий. Єго рухи повільні, Лєна каже: „симпатичні“.
(По вечерку).
Була справдї в темно-понсовій сукнї. Нещасні рудаві довгі коси, котрих нїяк не можна по модному на голові укласти, спадали свобідно на плечі. Не знаю, чи моє „крейдяне“ лице, що тогож вечера, як тїтка казала, відбивало ся мов „безкрове“ від темного тла аксамітного Medicis-ковнїра — довело Лєну до роспуки і злого гумору, чи може моя довга сукня, що без шелесту волїкла ся за мною? Она усьміхала ся з нервовою злобою, коли наші погляди стрічали ся.
„Ти навіть і сукнї не вмієш в руцї держати так, як треба“ казала она. „Волїче ся за тобою, мов яка гадина, і денервує“.„Нехай волїче ся! Менї невигідно держати єї раз-враз в руцї“.
„Так? Але ти певно над тим не думала, що сукня через те руйнує ся!“
„Руйнує ся так само, як і твоя“.
„З моєї не будуть вже більше нїчого робити, а з твоєї має ще бути колдра. Впрочім можеш єї нївечити; з неї має бути колдра для тебе, а не для мене!
„Менї не треба з неї нїчого“ відповіла я. „Менї бабуня оставила дві широчезні шовкові сукнї, з виразним наказом, щоби я собі з них дала колись зробити колдри“.
„Гадаєш?“ кликнула она насьмішливо, підносячи високо брови в гору. „З тих шовкових суконь дасть мама менї поробити колдри! Мама каже, що тобі лишили ся по бабунї срібні ложочки, і що я мушу також мати якусь памятку по бабунї, як ти, бо я так само єї внучка!“
Я усьміхнула ся.
Скілько разів приходило ся менї чути, що та „проста баба з міщаньскими манерами“ не була „жадною бабунею“ і що єї лише соромили ся! А нараз така зміна в поглядах!
„Ти справдї накривалась би колдрами з суконь бабуниних?“ спитала я іронїчно. „А що важнїйше, ти забирала би їх від мене? І ти і тїтка, ба навіть і наша стара кухарка знає, що бабуня оставила їх менї!“
„Справдї, тобі?“ накинула ся она на мене. „А похорон за що справило ся бабунї! Ти гадаєш: даром? Спитай лише в мами; она тобі зробить докладний рахунок. Впрочім я би тобі радила навіть о тих сукнях мамі і не згадувати. Поперше, що се й так на нїчо не здалось би, бо їх уже нема дома — бачиш, серце, ще від часу, як ти ночувала через тиждень у панни Мариї, коли она пробувала сама дома — а по друге: ти знаєш, що мама не зносить опозициї, а вже найменьше від тебе!“
В менї кипіло.
Вже як я і знала грубости і самолюбство тїтки та єї дїтий, однак сего не надїяла ся нїколи. Не надїяла ся, що она порахує видатки за похорон своєї тещі, моєї дорогої бабунї, котра була без ріжницї для всїх добра і щира, котра подарувала тїтцї ще за житя стілько річий, знаючи єї захланність, щоби вже тим успособити єї добре для мене! Та ба! бабуня помилилась і сим разом що-до неї. Она відтягала видатки, котрі поносив сам один вуйко, з мого мізерного майна, котрим я дорожила лише тому, що оно походило від осіб, менї таких дорогих.
Я була обурена до крайности, однак відвернула ся від неї з погордою і не сказала нїчого. „О бабусенько! — подумала лише гірко, — коли-б ти знала, що тут дїє ся, ти би в гробі обернула ся!“
Бабуня лишила дїтям окремо „памятки.“ Хлопцям ріжні річи по дїдови, котрий був капітаном, а Лєнї і Катї по перстеню. Они висьміяли все те, зрозумівши раз, що їх мати погорджає тими річами, котрі, що правда, не були самі собою надто вартістні, але цїнні тим, що їх дарувало щире серце доброї старушки.
Чому-ж їм тепер захотїло ся „памятки“? І то як раз суконь погорджуваної „простої баби з міщаньскими манєрами“? Та я се зрозуміла. Тїтка не була дурно Нїмкинею; а Нїмкинї не без причини вважають ся славними ґаздинями, такими, що числять ся в потребі і „з атомами“! Сукнї, полишені менї бабунею, були з тяжкого, коштовного атласу, який тепер дістав би лише за грубі гроші. Колдри з такого атласу, се чистий „капітал“. Так і чому не придбати єго своїй донцї? Яким же правом і яким способом? се вже річ маловажна. Як практична жінка і як Нїмкиня любувала ся она лише у фактах.
„Ти нинї очивидно в дуже сьвяточнім настрою“, почала Лєна знов по короткій хвилинї, підчас котрої я перемагала в собі гнїв і обуренє, а перейшовши попри неї, не глянула навіть в ту сторону, де стояла. „Ти ступаєш так гордо, мов би ти справдї була яка Медічі або Стуарт. Ха-ха-ха! Але они мали певно більше крови в лицю і не мали рудого волося… Оно тобі все не поможе!“ просичала врештї явно. „Один кадриль дасть ся тобі в знаки, а може не будеш єго й зовсїм гуляти. Ми-ж прецїнь знаємо, що за тобою молоді хлопцї не дуже рвуть ся. А ти так зараз впадаєш в очи, коли не гуляєш… Ти така велика — і ми мусимо за тебе встидати ся!“
Менї ударила кров в лице.
„На чиє бажанє йду я?“ спитала я.
„Розуміє ся, що на бажанє тїтки і вуйка! Они мають з тобою добрі заміри: та лише ти, бач, якась така нещасна!“
Я усьміхнула ся гірким сьміхом.
Угадала!…
|
|
Вступаючи в салю, спостерегла я мимоволї відразу Зониного свояка, чи як єго там звуть, Орядина. Він стояв при дверях сальону з кількома панами і розмавляв. Переходячи попри него, я почула єго погляд на собі. Опісля ми глядїли посполу на себе. Єго погляд вражав мене а, як менї здає ся, мій єго. Ми мов би бояли ся себе. Він гуляв дуже мало і майже лише з Зонею та Лєною. Они обі були нерозлучимі. Єго лице смагляве, пригадує тип полудневий. Раз, здавало ся менї, що мушу ся доконче обернути; обернувшись, стрітила ся з єго поглядом. Перелякана тим, відвернула я очи в противну сторону салї, зворушена чудним чутєм…
Помимо музики і танцїв, помимо бесїди з ріжними знакомими, давила мене якась нудьга, якийсь сум. В глубинї серця немов болїло мене, що він не зблизив ся до мене анї одним кроком.
„Які ви нинї гарні!“ — сказала менї раз тихесенько панна Мария — „наче та надреньска золотоволоса русалка Льореляй, лише чому ви такі втомлені і сумні? Коли-б я не знала обставин, серед яких жиєте, то подумала би, що тужите за кимсь.“
Она усьміхнула ся любо, а я здвигнула байдуже плечима.
„Менї всї байдужі, а що-до утоми, то я вийшла вже з дому прибита.“
„А з ним гуляли ви?“ спитала нараз живо мов пригадувала собі щось.
„З ким?“
„З Орядином.“
„Нї.“
„Ах! так пождїть, я познакомлю вас з ним зараз.“ Она й встала, щоби підійти до него. Він саме в сїй хвилї стояв нахилений до Зонї і слухав уважно, що она єму говорила.
„Панно Мариє, нї!“ кликнула я стиха.
Она подивила ся зчудована на мене.„Оставте прошу!“ просила я єї з притиском.
Она дивила ся через хвилину мовчки на мене.
„Які ви горді!“ відповіла опісля. „Ви хотїли би, щоби він сам прийшов?“
„Сам.“
„Але-ж бо ви не знаєте, який він нераз несьміливий.“
„Я не знаю, але дайте спокій!“
І она дала спокій, він не прийшов, а мене обгорнуло якесь сумне вдоволенє…
Я дивлю ся кождим разом за ним, коли переходить попри наш дім. А йде він звичайно між пятою а шестою вечером. Недавно казала тїтка відчинити одно фронтове вікно; я відчиняю, а він наче з землї виріс — надійшов! Як же я сполохала ся! Я не тямлю добре, як оно склало ся, але він поздоровив мене. Менї здало ся, що здоровлячи спаленїв. Впрочім, справдї не знаю. Менї самій зробило ся горячо, мов полумям обдало лице, і я сама змішалась. Тепер відступаю вже від вікна, коли бачу, що він іде. Він не сьміє мене видїти. Не сьміє!
Оногди, вже по тім поздоровленю, замітила я, як він, переходячи попри наш дім, повернув ледви-ледви замітно голову легесенько саме до того вікна, де я тодї стояла.
По що він мене здоровив? Адже ми собі не знакомі, а то й зовсїм не знакомі…
Одна наша знакома, вдовиця по якімсь судию, оповідала тїтцї, що Орядин дитя „любови“ якоїсь своячки надлїсничого, доньки руского православного сьвященика, і якогось музиканта.
„Але не думайте, дорога панї професорова, — оповідала она — що він був з тих славних угорских циганів музикантів, межи котрими стрічає ся нераз справжнїх князїв що-до богатства! О нї! Він був руский циган, і походив з Глиницї. Се сїльце на Буковинї вам звістне, там більше циганів, як мужиків. Руских циганів, панї професорова, на те кладїть увагу! Граючи видобув ся він на капельмайстра глиницкої банди, а що був добрим Русином, то єї батько, сьвященик, приймав єго з патріотизму частїйше у себе і з часом, дорога панї, з часом“… Тут она урвала, закінчивши оповіданє злобним, придавленим сьміхом…
Не знаю, з якої причини прокинуло ся в моїм серцю чувство ненависти супроти оповідаючої вдовицї. Єї вважали всї знакомі „доброю“ жінкою. Она може й була справдї доброю, та я почула нараз ненависть до неї. Єї спосіб оповіданя викликав в менї жаль до неї, чого я їй нїколи не забуду.
„В циганї! Поміркуйте лише собі, дорога панї професорова, в простім якімсь музикантї! Таже я би… Матїнко Божа!… І то, бачите,“ говорила она дальше, „донька честних людий, донька сьвященика! О ню мав старати ся якийсь заможний купець, але она про него й чути не хотїла. Вкінци був він ще на стілько зухвалий, що ставив ся перед панотця і просив о руку доньки. Тодї мала відбути ся страшна сцена. Одні оповідали, що проступника вигнали таки зараз кудись, другі, що мати вступала ся дуже за донькою і що він з нею одружив ся, лише що она скоро померла, давши дитинї житє. Иньші кажуть, що она єго сама просила покинути єї, а потім і отруїла ся сїрниками. Ат! хто їх там знає, де правда? Она була ще дуже молода. Мала ледви девятьнайцять років. Боже, Боже!“ додала згодом згірдливо „таке молоде, а вже таке зіпсоване! Хто знає, що з неї було би ще зробило ся, як би була жила; а так смерть зробила одним замахом всему конець.“
„А чиє-ж він імя має?“ спитала тїтка цїкаво.
„Таже бачите: імя батечка свого гідного.“
„Отже мусїли таки побрати ся?“
„А Бог їх там знає! Що-до мене, то я гадаю, що справдї побрали ся і що она єго опісля просила покинути єї, а сама взяла тай отруїла ся сїрниками. Се, бачите, я тому так думаю, що він зараз по єї смерти кудись забрав ся. Без причини був би не забирав ся.“
„Та куди забрав ся?“ спитала тїтка.
„Таже бачите: до Молдави. Хтось то говорив, що він зібрав собі нову банду тай чкурнув туди з людьми, що йшли в Молдаву на роботу.“
„І не вернув ся вже?“
„Не вернув ся до нинїшної днини.“
„А дитина?“
„Дитина росла коло дїда та баби; коли-ж панотець помер, а дитину треба було вже до конче посилати до школи, скликала стара раду. Якийсь первий брат музиканта, бездїтний мужик-ґазда, напер ся взяти дитину за свою. А надлїсничий, свояк небіжки, і собі наміг ся взяти хлопця. „Оно, казав, менї близше, як тобі. Впрочім ти кажеш, що не зробиш з него пана, лише ґазду; ну, а менї може Бог допоможе вивести єго на щось лїпше, як на простого ґазду“. Той собі, а сей собі! Брат музиканта, розказують, був тодї дуже лютий. „Тобі“, каже, „сиротиньского гроша забагає ся, що єму панотець оставив, а не дитини. Тебе цїлий повіт знає, який ти захланний! Ти виховаєш єго так, що він буде своєї родини соромити ся, що буде так само кров з мужиків ссати, як ти і тобі подібні. А я не так хотїв єго повести. Та нехай дїє ся Божа воля! Час покаже, хто мав лїпші наміри, чи я, простий селянин, чи ти.“ Розлютив ся тай від'їхав. А надлїсничий взяв справдї хлопця до себе, виховував, посилав до школи…“
„А той що?“
„Мужик той? Бог єго знає, що. І не приїздив більше, і не питав. От дурний мужик, хотїв щось перед сьвітом показати. Стара попадя теж не хотїла єму дитини дати, тому що відразу сказав, що не випровадить хлопця в „пани“. Казала, що не дасть дитини своєї доньки на „пастуха“. От таке то, люба панї професорова. Цїла комедия!“
„Ну, се вже правда“, обізвала ся тїтка, „що се дуже поетична лєґенда“.
„Але видите?“ почала знов по хвилї вдовиця. „Менї все здає ся, що они, нїби надлїсничий і Орядин, не дуже то люблять ся. Через цїлий час, як Орядин пробував на Мораві, не приїздив анї раз єго відвідати. Впрочім се знаєте і самі, бо жиєте з ними в сусїдстві і як одна родина“.
„Та нї, не приїзджав! Се вже може бути, що не люблять ся. Надлїсничий і Зоня майже нїколи про него й не згадували. Лише стара ґувернантка розпадає ся над ним, — розповідала якось ще давнїйше Зоня. Я цїлу тоту панну Марию, правду сказавши, не дуже то зношу, ласкава панї. З тими єї „нервами“, — єй Богу! нераз мене чорт бере! Бувши на місци Маєвского, я була би їй вже давно за всю тоту єї науку подякувала!“
„А ви нїби як думаєте, люба панї професорова, що надлїсничий як, буде єї вічно в себе держати?“ відповіла вдовиця. „Він мав навіть десь казати, що скоро лише доньку замуж віддасть, то зараз женить ся у-друге. По що-ж єму тодї старого толуба дома держати, та пусто й дурно годувати? Нинї на сьвітї гірко жити, а она й так не занимає ся дома нїякою роботою. От заложить той цвікер на ніс, прижмурить очи, тай зігне ся то над одним столом то над другим, а там часом нїби й до пекарнї загляне. Справжнїм господарством занимає ся Зоня сама“.
„Ну, так до чого-ж єму ґувернантки?“ спитала тїтка.
„Та се лиш так, бачите, от для форми, що би нїби якась старша женщина дома була. Уже чого він для Зонї не зробить, не стерпить, — так єї любить, що Боже! Але бо й є за що! Она жвава і розумна дївчина; мабуть скоро навине ся їй жених.“
„А вже-ж!“ Тут тїтка зітхнула.
„Тодї нехай панна Мария йде до свого любимця“ докинула вдовиця.
„Та так! Бо й куди-ж їй подїти ся? Хто возьме на службу стару ґувернантку? А він, як чую, і так хоче вийти на великого пана. Чую: хоче бути адвокатом. Чи ви не замітили, панї, як він гордо голову носить?“
„О гордо, гордо! Він знає, що є гладкий хлопець.“
„Гладкий? Ха-ха-ха! Ви щось мов не довиджуєте добре, панї!“
„Ну, що-до того, то може й справдї старі очи не довиджують добре. Але я чую, що надлїсничий хоче, аби він покинув студиї юридичні, тай вступив на теольоґію. Оно й не було би зле“, фільозофувала стара. „Нехай вступить в стан божий і молить ся за гріхи своїх родичів. Єму, правду сказавши, і нема иньшої будучности; по нїм видно на перший погляд, що він мішаної раси. Боженьку, Боженьку!“ зітхнула „які-ж то нераз люди на сьвітї бувають! І при порядних родичах виросте, і вивчить ся, а навине ся яке-таке, а оно й розум утратить!“ Тут і урвала вдовиця, зітхнувши протяжно, глубоко. Опісля поправила окуляри на носї, уста знизились в кутиках, і она почала так скоро плести паньчоху, що дроти лише миготїли.
Тїтка підвела голову і погляд єї спинив ся чомусь проникливо на менї.
І до сегоднїшної днини не можу я догадати ся, що той погляд мав менї сказати.
Памятаю лише, що мої уста мимовільно затремтїли згірдливо і що я вийшла з комнати. Переступаючи через поріг, повернула я ще раз голову за „доброю“ вдовицею. Єї погляд стрітив ся з моїм. Глубокий, чигаючий погляд. В тій же таки самій хвилї опустила она руки з паньчохою на колїна, присунула ся близше до тїтки — і я чула інстинктовно, що тепер начне ся обмова моєї особи…
На дворі прегарна ясна, зориста ніч, що своїм чарівним спокоєм викликує дивну тугу з усїх закутків серця; і саме перед моїм вікном завис місяць над горами, тими темними, мовчазними великанами, низько-низенько, що видить ся: рукою би єго досягнув.
Орядина не дуже люблять дома.
Менї здає ся, що я мала би єму богато що оповідати.
Мене обняла нетерпеливість, туга; я сьмію ся слезами, а плачу радостию… перенятим плачем!
Чому се так? Боже мій, чому!
Але я не чую ся нещасливою, як перше; о нї! я щаслива!
Я знаю, як він зве ся. Він зве ся — Василь.
Василь! — се гарне імя.
Ми ходили вчера з Лєною за орудками для тїтки в місто, і нам лучило ся бачити єго. Чим близше він до нас надходив, тим меньше могла я говорити. Думки розлїтали ся менї в голові, мішали ся чомусь; а коли надійшов уже зовсїм близько, то я замовкла цїлком. Певна, що поздоровить нас, я підвела очи, і він справдї нас поздоровив. Єго погляд спинив ся на менї так… сама не знаю, як! Я відчула єго так, як не відчула ще нїякого погляду доси.
Він минав по моїй сторонї, а менї навинулась думка, що він змінив ся в тій самій хвилї. Який же він гарний!
Я була нинї — як Лєна казала (она була в незвичайно ласкавім настрою) — „неприступна“. Якась томляча туга загнїздила ся менї в серцю.
З входом в город опанувало мене легке, на лихорадку подобаюче зворушенє. Цїкаво обвів мій погляд ґрупи людий: перші, другі; стрітив знакомих; звичайні лиця, а нинї наче-б нуднїйші як звичайно.
Пішли далї, — я все роздивлюю ся. Нараз стиснула мене Лєна за руку.
„Ходїм туди!“ кликнула утїшно. „Он-туди, близько альтани!“ І звернувшись живо до тїтки шепнула їй кілька слів до уха. Менї причуло ся імя Зонї, і я глянула на вказане місце. Під величезною, менї добре знакомою липою сидїв надлїсничий з своїми „жінками“, а біля них один молодий судовий практикант, Лєнина і Зонина „тайна“. Тїтка звернула ся туди, а ми обі за нею.
Дуже живо і дуже галасливо відбули ся привитаня. Не побалакавши ще як слїд, найшли десь уже й причину до найсердечнїйшого сьміху. Роздїлились около двох столів і посїдали. Лєна немов знов зросла ся з Зонею, а молодий урядник і собі сїв біля них, веселий і ласкавий до Зонї, хоть Лєна горне ся більше до него.Побачивши мене, що стою ще нерішена, до кого прилучити ся, Зоня обзирнула ся довкола себе.
„Де Василь дїв ся?“ спитала бистро: „Василю!“ кликнула нетерпеливо, а трохи згодом віддалила ся від нас, розглядаючи ся на всї сторони живо.
Відчувши, о що річ іде, менї стало нїяково, і я була готова підійти до панни Мариї, але тут схопила мене Лєна за руку.
„Пожди — мовила — не бачиш? Зоня хоче тебе познакомити з Орядином. З ним лучше забавиш ся, як з панною Мариєю, він і так казав менї колись то, що рад би тебе пізнати. Панна Мария розбесїдувала ся так живо з професором Льорденом, що було би нечемно переривати їм бесїду!“
„А я таки піду до неї“ відповіла я холодно. Я вже зрозуміла, чому й она бажала мене позбути ся, бажала знакомства мого з Орядином. Она не любила мене коло себе, коли який мужчина зближав ся до неї. Зонї она не бояла ся, бо була гарнїйша від неї. Тепер она держала так сильно мою руку мов клїщами.
„Яка ти!“ сьміяла ся на-силу. „Мабуть нинїшний комплємент Льордена, що подобаєш з твоїм волосєм на „Льореляй“, сподобав ся тобі так, що ти хотїла би єго ще раз почути? А от дивись там вже іде Зоня.“ І справдї почув ся десь Зонин голос біля нас.
„Я би лише рада знати“, гомонїла она „чому ти нас покинув!“
„Не вже ти за моїм товариством скучала?“ чути було відповідь троха іронїчну.„Ег! що ти плетеш! я хочу тебе познакомити з панною Наталїєю Верковичівною. От що! З нами ти і так нудиш ся.“
І в тій таки хвилї станула з ним передо мною і познакомила нас. За хвильку і заким ми ще вспіли промовити до себе хоч слово, зникли всї троє так скоро, як би у землю запали ся.
Ми остали ся самі.
Я була змішана і не знала що промовити. До того здавало ся менї, що тїтка, котра недалеко сидїла, підслухує кожде моє слівце, слїдить за кождим моїм рухом, і загомонить кождої хвилї по свому на мене. Та сим разом я мабуть помилила ся. Саме в сїй хвилї розляг ся вимушений сьміх єї, а з ним злило ся і вуйкове добродушне, широке „ге-ге-ге!“ Забава лила ся там очивидно веселою струєю, і менї не було чого бояти ся.
„Не погуляти-б і нам троха по саду?“ спитав він, запинаючи свої рукавички надто скоро.
„Добре! ходїм!“
І ми пішли вільною ходою вперед, більше розглядаючись, як бесїдуючи. Переходячи по-при „наших“, задержав ся він на хвильку, бо панна Мария хотїла єму щось сказати.
„Відшукайте, Василечку, Зоню, бо я єї нїгде не бачу. Як забрали ся всї троє, так і пропали. Я бою ся, щоби не перестудила ся в своїй легкій одїжи.“
„Лишіть їх, панно Мариє!“ перебила тїтка скоро, „лишіть їх! Не знаєте? Молодїж чує ся свобіднїйшою, коли не бачить надзорцїв над собою. Нехай бавлять ся! Лишіть їх, пане Орядин!“
Орядин склонив ся мовчки, а я закусила уста, на котрі закрав ся на силу усьміх. Менї говорила тїтка неустанно, що оставати ся дївчатам без старших в товаристві молодих мужчин — то найгрубше переступство супроти доброго смаку, а тут…
„Еге! пане studiosus!“ почув ся десь за моїми плечима немилий голос професора Льордена. „Се справдї ви, Орядин?“
„А я, я!“ відповів сей, обзираючись з немалим зчудованєм і мов немило вражений.
„Гм, з Морави? Гм, та чому не подасьте їй, (він кивнув головою на мене) тій Льореляй, рамя?“
„Які вже в вас дивні вигади, пане професор!“ вмішалась тїтка. „Вже цїлком перехрестили нашу Наталочку — ха-ха-ха!“
„Еге, гм, еге!“ воркотїв він під носом, підкручуючи свої сивіючі вуси, і не зводячи з мене анї на хвилину своїх блискучих малих очий.
Відопхана тїтчиним сьміхом і тим єго поглядом, відвернулась я від цїлого товариства і пішла звільна вперед. За кілька хвилин опинив ся й Орядин біля мене.
„Єй Богу!“ говорив, ступаючи скоро поруч мене, „і не надїяв ся нїколи побачити тут отсеї мумії з Р. Що він тут робить?“
„Він у нас. Приїхав на кілька днїв до вуйка. А ви знали єго теж давнїйше?“
„Чи я знав! Він був моїм професором. Ми ненавидїли ся — страх! Я єго за те, що „пік“ за греку, а він мене, як говорив, за мою „зухвалість.“ Як же він вам подобає ся?“ І при сих своїх послїдних словах розсьміяв ся сам.
„Несимпатичний. Робить вражінє причаєного; впрочім не люблю оставати ся з ним сама.“Він усьміхнув ся, поглянувши десь далеко вперед себе.
„Причаєного“ кажете. „Се було би ще о нїм лагідно сказано. Він чоловік без серця, без душі, мстивий, а до того консерватист до сьмішности. Не знаєте, чи жиє ще єго жінка?“
„Жиє. Але він жалїв ся, що дуже хора і що пробуває вже довший час з дитиною у своїх родичів.“
„Бідна! Она була така гарна а така лагідна! Він коли тілько прийшов зі школи в злім настрою, то все починав з нею сварку. Ми хлопцї всї о тім знали. Вже замучив єї мабуть зовсїм; їй і так не було богато потрібно, она була нїжна мов та паутинка“…
„Она має бути далеко молодша від него — споминав вуйко.“
„Молодша. Він оженив ся трохи пізно. Чи ви розмавляли з ним довше?“
„Нї, а потім… менї не хоче ся того слухати, що він менї говорить!“
„Він зве вас Льореляй“ закинув Орядин.
„І не мав що лїпшого придумати!“ відповіла я, мимоволї сердито, „от — Нїмець!“
Він усьміхнув ся.
„Не говорити-б нам лїпше о чім иньшім?“ спитала я.
„І я так думаю. Не люблю про него згадувати. Може би ми де небудь усїли? Город малий, приходить ся лиш другим з дороги уступати ся, а тим лише втомите ся.“
Саме против нас, під кущами турецкого бозу, стояла лавка, з сьвітлом поруч. Там ми усїли, — замовкли.Довкола нас гамір, музика, розмови, сьміхи, а ми наче понїміли. Він зняв мовчки капелюх з голови і відгортав волосє з чола. Трохи згодом почула я єго погляд на собі.
„От-що тепер сказав би я до хвилини?“ обізвав ся він.
„Що?“ Я глянула на него спокійно, вижидаючо.
„Сказав би: Трівай іще, ти така гарна!“
„Чим гарна?“
„Тим, що переживаю єї з вами.“
Я не відзивала ся, а він, потроха зворушений, говорив далї:
„Другий просив би вас в тій хвилї о прощенє, а я користаючи з кождої хвилини…“
„Чому о прощенє?“ перебила я єму здивована.
„Ну, за моє здоровленє колись-то, коли я вас не пізнав перше по законах етикетальних, а так лише.“
„З чутки?“ Се слово вимовила я мимоволї гірко. Завдяки любови моєї тїтки, я не тїшила ся найлїпшою славою між знакомими.
Мов переляканий підвів він голову і видивив ся на мене.
„Ви мене не зрозуміли“ сказав опісля лагідно. „Менї, правда, лучило ся чути дещо про вас, але що я всяким поголоскам недовіряю, то не повірив і тим про вас і не виробляв собі нїякого суду про вас, т. є. аж до сеї хвилини, коли я міг отсе прочитати. За се також вибачте менї.“
З тими словами виняв хутко з грудної кишенї свого пальта малий зошит, котрий я на перший погляд пізнала, і менї з лиця зникла потім вся кров. В него находив ся той Лєною захований зошит, котрий я роздерла…
„Се вам Зоня передала?“ були мої одинокі слова.
„Зоня. Але вам се прикро!“
„Прикро!“
„Не гнївайте ся!“ просив він. „Праця ваша не находить ся в негідних руках.“
„Але ішла через негідні руки!“
„Забудьте се!“
„Хиба можна?“
„Можна.“ І він усьміхнув ся. „Я аж опісля, значить по прочитаню розвідки, довідав ся, яким способом она дістала ся в Зонині руки. Менї впала она припадково в руки, але не жалуйте того. Побачивши вас того вечера, як ваші очи говорили о чімось, чого посеред бездушної товпи не було, я знав, що кожде мною почуте слівце було неправдою, і я зрозумів вас. Я знав, що ваша праця була писана „кровю вашого серця,“ і я відчув, що мушу вас пізнати; але тодї я не міг до вас підійти, мусїв відложити се на другий раз. Лише одного (додав по хвилї, коли я мовчала) не розумію: чому се ви, мабуть замісць motto, поклали стишок над працею:
„Es klingt mir oft im Herzen,
wie ein verlorener Klang,
der sich vergebens sehnet
zu tönen im Gesang.
Ich kann das Lied nicht finden,
zu dem er taugen mag,
er wird wohl still verklingen
im letzten Herzemsschlag“…
„Я хотїла“, відповіла я, „я мусїла хотїти, хоч він і немає нїчого спільного з темою розвідки. У мене бувають нераз дивні, дивні чутя; не „чутя“ — поправилась я мимовільно — лише поодинокі почутя, справдї, немов які згублені, заблукані в людскім серцю тони, котрі не знають, до котрої мельодиї приналежні, де їм пристати. Они настроюють мене так розпучливо! Чи ви бували з себе завсїгди задоволені?“ звернулась я живо до него. „Завсїгди? Чи вас не мучить часами туга, статись ще иньшим? Мене мучить! Тоті звуки томлять мене. А відтак здає ся менї, що я одна з тих натур, се-б то одна з тих неудачників, котрі нїби до всего мають хист, а проте не доводять до нїчого! Се пересьвідченє обнимає мою душу якоюсь лиховістною наміткою. Хто менї докаже, що я не одна з тих безталанних?“
„Ваша праця!“ відповів він, вдивившись в мене якимось довгим, допитливим поглядом.
„Яка праця?“ спитала я іронїчно.
Він зчудував ся.
„Ну, я думаю: писанє“.
„Справдї? Не що иньше?“
„Нї.“
„Так я мусїла би цїлком потонути в тій працї, щоби здобути собі такий доказ; цїлою душею, не розриваючись!“
„То потонїть!“
„Я би хотїла.“
„Зробіть се якимось обовязком для себе.“
„О, сего не треба, в мене є досить волї і я люблю писанє так само як н. пр. і музику, лише що“…
„Що?“„О нїчо, нїчо!“ і тут я урвала.
„Що?“ домагав ся він цїкаво.
„Я зроблю се якимось обовязком", відповіла я з притиском, але я думала щось иньше. Іменно думала я, що менї годї тонути в уподобанях, що дома слїдять за мною мов за злочинницею. Що тїтка майже брутальним способом заборонила менї „культ примх і романтики“. А коли ще Лєна розповіла їй раз, що якийсь там „пан“ кепкував собі з моїх ідей, розкричала ся, що я відстрашую женихів від єї дому. Що люди готові подумати, буцїм то она впоїла в мене ті „лєґенди“, і що єї донька теж така…
„Щоб ти не посьміла поводитись після свого розуму, коли тобі добре!“ казала. Того не могла я єму говорити. Я встидала ся за темноту і брусоватість своєї ріднї і за те, що я жила в таких зависимих, майже негідних обставинах. Негідних тим, що я переживала ріжні степенї упокореня“.
„Я буду про те все добивати ся свого", сказала я „доки не дібю ся.“
„Не піддавайте ся нїяким впливам", обізвав ся він, мов відчитав, що в моїй душі дїяло ся, „і кріпіть вашу душу, значить, не будьте надто вражливі на щоденьщину!“
„Чи так можна?“ спитала я єго вдруге з нетаєним зчудованєм.
„Можна.“
„А тепер… тепер прошу вас, звернїть менї мій зошит!“ просила я. „Він дістав ся без мого відома в Зонині руки“…
„Оставте менї єго, він не має тепер для вас вартости!“
„Для вас може він єї ще меньше мати“.„Противно. Менї дає він знов доказ, що істнує рід інтелїґенциї, котра вирабляє ся дїйсно сама з себе і котра сама викликує поступ.“
Живо і скоро полила ся вже наша дальша розмова. Менї здавало ся, що я вже з ним давно знакома і лиш говорити з ним не мала нагоди.
З єго бесїди дізнала ся я, що він був социял-демократом і загорілим поклонником Маркса. Що ожидав спасеня від социялїстів; що признавав лише одну справу, а то справу социялїстів. „Все проче — говорив — тоне в тій одній великій могучій ідеї, є злучене з нею тисячними невидимими і нерозривними звязями“. Вкінци спитав мене, що я про те думаю.
Я не думала нїчого певного, не мала доси жадного ясного виробленого суду; але я бояла ся якогось хаосу в будучности, котрий немов відчувала, бояла ся царюваня ще грубшої безогляднїйшої сили, як доси.
„З вас говорить лише ваше тонке вражливе сумлїнє“, відповів він нетерпеливо на мої слова „але перше всего питаю вас: Чи ви вірите в силу людскої інтелїґенциї?“
„Вірю; але вірю так само і в силу пристрасти, що потягає інтелїґенцию в свій вир, вірю в силу самолюбства, вірю в нетривкість людскої натури.“
„Щоби бути досконалим,“ відповів він „треба бути фільозофом. Але о тім ви не думали, що чоловік не винуватий тому, яким став? Не думали, що він завдячує свою істоту тому ґрунтови і тій землї, на котрій виростає, тому сонцю і теплу, що єго вигріває; тим обставинам, що єго окружають, опановують. О тім мабуть не думали? Не думали також, що нужда і роспука зроджує в людскій душі скорше злі як добрі прикмети, що борба о істнованє деморалїзує? Я вірю в то, і длятого вірю, що з царством социялїстичних доґм зросте правдивий поступ, що сьвітло знаня і краси поллє ся широкою струєю скрізь, і що аж тодї вибє для всїх доси гнетених, невислуханих і слабих година дїйсно людяного щастя, розвине ся цьвіт правдивої любови! Дорога до такого житя проста. О скілько буде меньшати визискуванє одиницї одиницею, о скілько буде меньшати визискуванє народа народом, о стілько будуть марнїти і ослабати зароди зла, буде змінювати ся, перетворювати ся людска натура, а головно наші теперішні „ідеали“, се-б то: богатство, високі становиска і т. д. Ви може вірите так само, як ще і богато иньших, мильно в якийсь подїл власности, тому боїте ся хаосу в будучности?“ спитав Орядин. „Або вірите може в цїлковите знесенє приватної власности? Тодї помиляєте ся. Характеристичним у социялїстів є не змаганє до знесеня власности взагалї, а змаганє до знесеня форм власности буржуазийної. Се-б то спосіб присвоюваня, котрий позваляє бідному лише тому жити, щоби працювати на других, і то лише до того часу, доки се владолюбній верстві потрібне. Годї менї розводитись тут о сїй квестиї Бог зна' як, але хто вірить в ідею поступу, той мусить пізнати і переконати ся, що она становить основу всякого руху і працї, і що всїх причин суспільного перевороту або змін не шукати нам в людских головах, в їх зростаючім пізнаню „вічної“ правди або неправди і справедливости, але по просту в змінах продукованя і заміни; не в релїґії і фільозофії, лише в економії дотичної епохи, — і що социялїзм не є нїякою хоробою, і нїяким з'явищем, поодинокими умами штучно виробленим, а рухом природним.“
Він замовк і дивив ся на своє циґаро, що тлїло між пальцями, а чоло єго уклало ся в морщинки. Зворушив ся бесїдою.
Задумана і вражена палкостию єго переконаня, дивила ся я ще безмовно на него. Він мабуть відчув мій погляд. Звернув ся живо до мене і усьміхаючись якось іронїчно сказав: „Я може не повинен був о тім говорити?“
„Чому?“ спитала я спокійно.
„А тому, що… але нї“, поправив ся зараз, „з вами можу я о тім говорити, ви звертаєтесь самі на сей шлях, що я про него говорив. Се посьвідчила менї провідна думка вашої розвідки і лише ви ще того не сьвідомі. З часом переконає вас власне положенє о всїм.“ Трохи згодом сказав: „Родичів у вас нема, се знаю; але не маєте кого, хто би вам по душі був близький?“
„Не маю.“
„І не мали нїколи?“
„Дитиною мала я бабуню…“
Він засьміяв ся тихо, однак так, що менї стало жалко, так жалко! Опісля глянув менї в очи, що мимовільно зайшли слїзми, і я бачила, що єго ще перед хвилиною спокійне лице змінило ся.
„Ми ступаємо одною дорогою“ сказав зміненим голосом і встав, мовби хотїв над якимсь наглим зворушенєм запанувати. До нас підійшла панна Мария з тїткою, і він, стиснувши кріпко мою руку, віддалив ся…
Високо на небі миготїли, блистїли зорі, сьвітив місяць. Звуки гарної угорскої музики розливались — далеко…Я сидїла вже біля моєї тїтки, що голосно бесїдувала, сидїла в чуднім настрою. Чим дужший гамір зростав довкола мене, тим більша тишина змагала ся в менї…
Пів години пізнїйше виходили ми з городу. Саме тодї навинув ся і він, немов виріс з землї коло мене.
„Хотїв ще з вами попращати ся“ сказав і подав у друге руку.
„Ти говорила що з Орядином?“ питала мене тїтка підчас повороту до дому.
„Говорила.“
„І що він за чоловік?“
Менї не конче хотїло ся розповісти, що я про него думала, і я сказала лише, що він „поступовець“.
„Гай, гай!“ загомонїла тїтка „поступовець! Біда лише, що здражує своїми зубами своє поетичне походженє“.
„І я мав честь говорити з ним“ обізвав ся вуйко з колючою іронїєю; „але зробив на мене страшно лихе вражінє. Чванив ся своїм розумом, чи властиво тим, що бачив і читав много, а з того виходило, що ми тут нїби і не чуємо і не знаємо, що дїє ся справдї деинде! Се не злий інтерес! Се зовсїм так, мовби такий молодик поступив від нас, в котрих тілько практики на спинї, в культурі дальше! Не так, товаришу?“
„Ха-ха!“ сьміяв ся стиха професор Льорден. „Я знаю сего пташка. Ще з ґімназиї знаю єго. Замісць при толкованю держати перед очима Гомера або Верґіля, читав собі росийскі або францускі новельки. Ну, та за те й діставав він від мене свої добре заслужені ноти. Як крейда білий ставав в таких хвилях, дурів, лютив ся, як скажений! Ха-ха! я переконаний, що остану ся для него якимось irritamentum на цїле житє. Не бракувало богато, а був би перепав при матурі, але що був сильним математиком, то професор того предмету, саме той, що придбав єму місце в Мораві, вступив ся за ним, а всї прочі панове мов показили ся і перепустили.“
„Чую, що він социялїст!“ замітив вуйко голосним шепотом, а тїтка в тій же хвилї обглянула ся.
„Мене се зовсїм не дивує,“ відказав професор. „Пролєтарі такі, як він, множать ся в страшенний спосіб, а він н. пр. то саме відповідне medium до социялїстичних експеріментів. І ви, Льореляй, мовите, що він „поступовець?“ звернув ся до мене, вдивляючись в мене своїми немилими очима.
„Кажу, пане професор.“
Він засьміяв ся знов, а тїтка закашляла.
„Знаєш, Наталочко“ обізвав ся вуйко „що я о таких поступовцях-социялїстах думаю?“
„Що, вуйку?“
„Я думаю, що то авантурники. В них нема віри, нема характеру. Они неспосібні віддати ся якому небудь сталому заводови, видержати в тім, як сего вимагає закон. Они — духовні потвори, зроджені нездоровою лєктурою. Занехавши всяку чесну працю перебирають на себе ролю реформаторів і спускають ся на чуже добро. Смерти они не боять ся, бо в них нема Бога. Так я о них думаю!“
„А що найприкрійше в цїлій справі“ докинув професор „се те, що їх поступованє заразливе мов джума!“„Справдї заразливе!“ кликнула тїтка гірким тоном і поступила такими швидкими кроками вперед, що малий професор, ступаючий доси поруч неї, остав ся цїлком позаду.
Опріч мене, мабуть і він відчув, що тїтчин оклик „справдї заразливе“ тичив ся мене, бо догонивши єї сказав голосно:
„Що-до мене, то я радив би молодим людям, особливо панночкам, читати замісць социялїстичних книжок Чокого „Stunden der Andacht.“ Отсе пристоїть жінкам лїпше, підносить духа, я сказав би навіть, чистить душу.“
„Амінь!“ шепнула менї Лєна в ухо, сьміючись стиха.
„Коли собі бажаєте“, звернув ся до мене, „то я можу вам сими творами служити. Маю їх в своїй біблїотецї. Моя жінка мусїла їх також читати.“
„Дякую“, відповіла я „але я тепер читаю Шекспіра.“
„То я буду вас просити о ті книжки, пане професор!“ кликнула тїтка. Она була з незвістних ще менї причин розсерджена на мене до крайности.
„Нехай би менї виїхав котрий з моїх синів з новомодними ідеями, я би їм дав! Побачили-б! Я їм забороню і найменьших зносин з тим паничем. Не дурно і єго дядько не задоволений з него, але він чесний собі чоловік, отже мовчить, а може й боїть ся!“ замітив вуйко.
„Певна річ, що лише боїть ся“ потвердила тїтка. „Адже нїгілїстичні замахи звістні всїм. Менї саме в тій хвилї приходить на думку, що Зоня оповідала: Коли, каже, Орядин виходить з дому, то все забирає з собою ключ від своєї комнати, так що они не можуть туди нїяким чином дістати ся, а єго куфер подорожний запертий завсїгди обережно!“
„Ну, вже він впадає кождому в очи“ додав вуйко. „Для мене вже доволї сего, що кепкує собі з нашої балаканки і полїтики. Се мене дуже вразило. Я не люблю надто молодих критиків, а особливо таких, що не мають ще жадного становища і жиють з ласки других. Побачимо, де він опинить ся за двайцять років! чи не буде і для него річ важна, дбати передовсїм про себе, а опісля про „нарід“. Я рад би то побачити. Він каже, що в нас інтелїґенция за мало працює для народа, що деинде бачив він иньшу силу; що яка праця, така і будучність, що все лиш від нас залежить! Ну-ну! побачимо, по-ба-чи-мо!“
„Але-ж, тату!“ запротестувала нараз Лєна, що доси заховувала ся цїлком пасивно. „Чому вже цїлком зле про него думати? Чи се не може бути, щоб він мав в дечім слушність? Зоня з ним не дуже любить ся, сварять ся обоє аж надто часто, але она сама признає, що він здібний і не такий вузкоглядний, як наші тутешні люди! Впрочім, що се має нас обходити або гнївати, як хто думає, або як мильно поступає? Ми сего не робимо — і на тім справа скінчена! А що річ певна і чого не можна заперечити, се те, що він елєґантский хлопець і за ним можна пропадати. Він подобає ся менї, тату!“
„Лєно!“ скрикнула тїтка.
Але Лєна вже й так мовчала.
Я також замовкла.
В моїм умі товпились чудні думки, змагали ся ріжні голоси, а проміж них виринав він раз-пораз, говорячи, що обставини творять з чоловіка то, чим він є.
Я би вірила єму; ах, я би вірила єму!…
На заходї, саме над „чорним яром“ і над великаньскою горою, подобаючою на піраміду, а зарослою лїсом, палало небо червонявим золотом. А там далї, де „зубчаста Лиса“ злучала ся з білявою скалою, там стелили ся по небі прозорі, зеленяво-синї пасма хмарок…
Воздух напоєний пахучою сьвіжостию, а земля ще дише вогкостию, викликаною коротким наглим дощем…
В моїм серцю немов весна прокинула ся; сама дивую ся своїй веселости, любую ся сама веселим сьміхом своїм…
Я знов єго бачила. Чула голос єго знов. Обміняла ся знов думками з ним… Ах, я тому така весела!
Але чому він при Зонї так здержує ся, а Лєну чому майже іґнорує? Зо мною він знов иньший. Весело-зворушений, слїдить за кождим рухом і словом моїм. Часом мішає ся. Тодї й менї стає нїяково і я паленїю…
Інтелїґенция нашого місточка давала на добродїйну цїль концерт (в користь убогих дїтий) і на бажанє вуйка ми мусїли всї на нїм явити ся.
„Концерти снують ся людям по голові“, нарікала тїтка сердито, „і то не скорше або пізнїйше, лише саме в той вечір, коли я мала собі ладити білє до праня! Що менї до того? Якого лиха менї там іти?“Се тикало ся вуйка, що стояв перед зеркалом, силуючись завязати сьвяточну краватку „по людски.“ Я сидїла неспостережена в тій самій комнатї і пришивала щось до сукнї.
„Скажи сам, Мілєчку, що має мій дім при тій афері шукати? Чи я маю ту в школах дїти, чи що? Впрочім концертовий комітет забув, що і Лєна грає на фортепянї та сьпіває. Ти, правда, не завважав того; тобі взагалї було і є байдуже, що сьвіт гадає про талант і прикмети твоїх дїтий. Коли подумаю, що такий зарозумілець, як он-той, (она повела згірдливо головою в сторону, де мешкав надлїсничий) нинї виступає, а про моїх дїтий, зовсїм не таких, як він, з цїлком иньшою ґенеальоґією, забули, — коли подумаю се, то мене зараз корчі беруть!“
І мовби ті корчі справдї брали єї, притисла руку під серце, а уста викривила болїсно.
„Годї-ж бо, годї, Павлинко!“ успокоював вуйко, котрого серце було вже зворушене. „Чого іритувати ся без потреби? Нехай він виступає собі і сто разів по концертах, все-ж таки він остане ся тим, ким є, сином простого музиканта, все-ж таки він не рівня нашим дїтям. Мене лише гнїває, що на него звернули зараз увагу, і що тим чином скріпили єго зарозумілість. Я був би єго не запросив до участи в концертї. Нехай би грав і так, як сам Паґанїнї! Я би єго тим покарав за зарозумілість. Але наші людиска добрі, вважали вже на старого Маєвского тай певно тому запросили.“
„І мене лише тото одно помиряє з ними“ відповіла тїтка вже спокійнїйше і, приступивши до вуйка, завязала „сьвяточну краватку“ сама, як звичайно.„По концертї будуть і танцї, мамочко!“ кликнула Лєна з побічної комнати. „Правду сказавши, мене то обійшло зовсїм мало, що я не буду брати в концертї участи. Могла би ще дістати трему, помилити ся в грі — на що менї сорому?“
„Чуєш, Мілєчку, що за скромна дитина?“
„Добра і уцтива дитина!“ відповів вуйко голосним шепотом.
Тїтка зітхнула, піднявши журливо чоло в гору.
„Она мусить десь конче виїхати, Мілєчку.“
„А то чого?“ спитав вуйко з нетаєним зчудованєм.
Тїтка усьміхнула ся гірко.
„Чого? Хиба ти і сам не здогадуєш ся, чому? Хто єї тут побачить?“
Вуйко зрозумів єї в мить.
„Як гадаєш, Павлинко, зовсїм так, як ти гадаєш!“ відповів скоро. „Обі мусять виїхати, показати ся сьвітови!“
„Обі? І чого ти так кричиш, Мілєчку? Ти мабуть забув зовсїм, що в мене суть нерви!“ З тими словами глянула на вуйка довгим, зимним, многозначучим поглядом, — она замітила, що я чула їх розмову.
„Наталко! щоб ти менї не посьміла з Орядином розмовляти!“ гукнула до мене острим тоном і поглядом.
В менї забило ся серце з наглого переляку і я видивила ся на ню великими очима.
„Чого видивила ся на мене? Я говорила прецїнь виразно. Впрочім можу свої слова і повторити. Щоб ти менї не посьміла з ним говорити! Лєна менї оповідала, що він єї іґнорує, і тому я не дозволю, щоб з мого дому заприязнював ся хто з ним!“
„Тїточко! я не знаю… я не можу вам сего напевно приречи“ відповіла я мішаючись.
„Що?…“
„Не можу приречи напевно. Він для мене завсїгди такий привітний і ласкавий, що се було би нечемностию, відповідати єму грубостию. Він… він нїколи мене не образив анї словом, анї поведенєм“…
„Ха-ха-ха!“ розсьміяла ся она своїм звичайним сьміхом; а того сьміху було доволї, щоби мене вивести з рівноваги.
„І ти справдї така наівна, може гадаєш, що він любить ся в тобі, тому що з тобою балакає, і що він може тому з тобою й оженить ся?“
„Тїтко!“ вирвали ся з жахом слова з моїх уст і горяча поломінь обілляла мене, „тїточко, я сего нїколи, нїколи не гадала!“
„Ага? Не гадала? Хто би тобі повірив! Чому-ж ти почервонїла як бурак, коли не гадала? скажи: чому?“
Я чула, як спаленїла ще більше і як слова оборони застрягли менї в горлї.
„Видиш?“ глумилась она, „я знала, що говорила!“
„Тїточко, ви не маєте нїколи наді мною милосердя!“
„Що?“ скричала. „Ти говориш менї такі слова? Менї, що власне я змилосердила ся над тобою і стала тобі другою матерю? Що було би нинї з тебе, як би не я? Невдячна ти! В тебе нема серця, ти навіть не знаєш, що ти говориш!“
„Чому би не знала, тїточко? Знаю!“Она засьміяла ся так, як перше, а вуйко обізвав ся журливо:
„Ти все лїпше знаєш від тїточки, Наталко, все, що до крихітки. Тому завдаєш їй неустанно жалю твоїм премудрим поведенєм. Не знаю, звідки набрало ся в тебе тілько того розуму. Іди! іди і поглянь в зеркало, щоби ти знала, як злість і впертість окрашають дївоче лице. Ти гадаєш, що то добре, що ти слухаєш тілько свого власного розуму, що робиш тїтцї все на перекір? Ти повинна іти на слїпо за єї приказами, не повинна і писнути! Все, що она робить, робить з пляном; а тепер іди і принеси менї з кишенї моєї будденної камізельки оленеву шкірку до окуляр. Але нї; погоди!… Чи ти знаєш, хто Орядин є? Знаєш н. пр., що то таке социялїзм? Доки він нїчого певного в руках не має, доти він нуля, і доти не повинен анї женити ся, анї дївчинї про любов говорити. Се теж якісь передвчасні зворушеня, котрі я зовсїм не похваляю. Як буде вже мати свій кусень хлїба, тодї най приходить; а тепер — іди!“
Я пішла.
„Ти бачив єї очи, Мілєчку?“ чула я ще. „Бачив, як побілїла? Імпертинентне, завзяте сотворінє!“
|
|
Орядин брав дїйстно участь в концертї. Грав на скрипках якусь чудову угорску фантазию в супроводї фортепяну.
На мене має музика ще з дитиньства сильний вплив, і я була би найщасливійшою людиною в сьвітї, коли би мене були музики вчили. Та ба!Але я любую ся і грою других. Пю-упоююсь нею, мов любощами живої істоти. Плачу з незглубимого смутку і кріпшаю. Справдї я кріпшаю, почувши голос музики. Відчуваю, як з нею враз піднимають ся якісь голоси в моїй душі і злившись з нею в одно, дзвенять одною піснею. Тодї здає ся менї, що се пісня моєї істоти…
Я не могла підчас єго гри відорвати від него погляду.
Як же прегарно грав він, а і сам який був гарний!
Моє серце рвало ся до него, обнимало єго! Чи єго? Чи ним викликану прекрасну гармонїю? Сего я вже не знала виразно. Знала лише те, що серце моє було переповнене чимсь сильним і що тому він був винен! А він мабуть відчув мій погляд, відгадав. Раз мусїв через хвилину в грі станути. Підчас того звернув голову саме в ту сторону, де я сидїла, і єго погляд спинив ся на менї — так гарно! Менї станула вся душа, всї думки в очах, а він усьміхнув ся очима. Поздоровляв мене так. Опісля здавало ся менї, що вираз єго лиця зміняє ся, так мовби відкрив що в моїм лицю.
З моєї памяти виринули нараз тїтчині і вуйкові болїсні слова і мій вид затемнив ся слезами. Я опустила повіки, а він потягнув різко смиком по струнах…
Коли скінчив грати, посипали ся грімкі оплески. Він склонив ся потрохи змішаний і відгорнувши волосє з чола, зійшов утомлений в салю.
|
|
По концертї почали ся танцї. Сим разом обходили они мене мало. Я шукала єго. Моя цїла істота розуміла тепер лиш єго одного, линула до него в дивній суміши горя і втїхи. Він стояв з другими молодими людьми посеред салї і дивив ся на тих, що танцювали.
І я танцювала, ведена зручною рукою, легко, ледви дотикаючись помосту. Панок мій шептав менї раз-по-раз до уха, що гуляю знаменито і що я „прегарний мотиль!“
Я сьміяла ся. Я сьмію ся завсїгди, коли менї приходить ся таке слухати. Лєна каже, що се негарно сьміяти ся панам в лице, але-ж я не можу їх за те подивляти! Насьмію ся з них добре, насьмію ся і поверну спокійна до дому.
Минаючи в танцю Орядина я уникала єго погляду. Бояла ся з ним стрінути, хоть хотїла того. Ах! я не розуміла вже себе добре. Я мов потонула всею душею в якусь весну! мов перебрала ся в якийсь цїлком новий препишний стрій!
Підчас малої павзи в танцях, надійшов він до мене.
„До вас годї добити ся“ говорив усьміхаючись. „Я жду вже пів години і дивлю ся, коли лишуть вас в супокою, та ледви діждав ся.“
З тим подав менї рамя і ми пішли, як богато иньших пар, проходжувати ся по салї. Він говорив менї щось про танцї і що не танцює, а я завважала з зачудованєм, що на нас звернули ся всї погляди і слїдили цїкаво. І чому-ж дивили ся так всї на нас? Чим ріжнили ся ми від других пар? Може я справдї така „велика“, як Лєна нераз мовила, і впадала при нїм в очи? Але нї! Я лише трошки висша і тонша від Лєни — так се не могла бути та причина; а він був гарний і елєґантний, ростом трохи висший від мене — і я не могла так „страшно“ при нїм виглядати!Чи він не спостеріг, як за нами звертали ся голови поважних матрон і мужчин? Я не сказала би, що звертали ся з злим виразом! нї! але все-ж таки звертали ся!
Він не бачив нїчого.
Ступав собі так свобідно, майже гордо, мов провадив Бог зна кого! А я певна, що він біля мене, була і собі не меньше гарно настроєна. Раз стрінули ми і Лєну з якимсь панком і она усьміхнула ся до мене значучим усьміхом.
В тій самій хвилї глянув менї Орядин допитливо в очи.
„Я й забув спитати ся в вас“, казав він, „як вам подобала ся концертова музика?“
„Добре“ відповіла я, але я відчула, що він хотїв щось иньше почути, н. пр. чому на моїх очах були хоть і як слабі ознаки плачу?
„Я люблю музику“ говорила я далї, не звертаючи увати на єго допитливий погляд, „і жалую доси лише того одного, що не вчила ся єї.“
„А в иньшім ви щасливі?“ спитав нїби жартом.
„На такі питаня треба богато відповідати. Передовсїм треба мати і дар бути щасливим.“
„А в вас того дару нема?“
„О, противно!“ відповіла я живо „я би навіть важила ся сказати, що в мене є дуже великий дар до того. В деяких хвилях відчуваю так виразно, що я властиво натура страшно жадібна житя! Берусь за все надто горячково, так мов би менї не мало стати досить часу, щоби всего зазнати. Добра і зла житєвого! Що се таке?“
„Се вже вдача така“ відповів він і єго очи промайнули палко по менї. „Я не можу сего о собі сказати. Менї чогось зовсїм не спішно знати, що дарує менї доля, хиба дещо рад би я знати.“ Нараз спитав живо, впяливши в мене свої великі чорні очи — (ми вже сидїли): „Ви знаєте, хто був мій батько?“
„Знаю!“
Мовчанка.
„Моя мати вмерла цїлком молодою, я навіть і не памятаю єї…“
„І я свою ледви памятаю“, замітила я півголосом.
„Так? Бо мою забрали боги етикети; отже від тих нема менї чого доброго надїятись. Скілько то зароду зла в менї“, іронїзував „а скілько легкодушности! Ви би не повірили!“
„Ви самі в то не вірите, ви певно лиш огірчені!“
„О, в сїй хвилї зовсїм нї!“ відповів майже весело. „Ті, що пересьвідчували мене о тім, то люди практичні, розважні — і може й не помиляють ся. Впрочім я й сам вірю, що можна унаслїдити н. пр. характер і т. п. Чому би се не мало бути правдою? Одно виявило ся вже. Я палкий, непостійний, навіть пристрастний, а деколи то нї з сего нї з того не додержу віри мов та собака!“ і засьміяв ся тихо.
„О! чому ви так говорите?“
„То не говорити вам того?“
„Нї!“
„Коли менї хоче ся вам се сказати!“
„То ви справдї такі?“
„Справдї.“
„Я не вірю. Не вірю, що ви віроломні супроти себе!“
Він поглянув на мене зчудованим поглядом. „Супроти себе? Нї, над тим я не думав. Я думав о віроломности супроти других, а се знов щось иньше.“
„Ну, се щось майже звичайне“, сказала я. „Чому лише одну картину любити в своїм житю, коли їх так богато?“
„Тепер ви іронїзуєте…“
„О, зовсїм нї. В мене суть свої погляди про вірність.“
„Але деякі картини остають ся нам прецїнь майже на цїле житє в памяти“, промовив потім зниженим голосом. „Приміром: котрі роблять на нас своєю красою або своїм сюжетом сильне вражінє. Ви не вірите?“
„Чому нї? Я любила свою бабуню з цїлої душі, любила наді все, а проте люблю майже так само і свою матїр, хоть єї майже не знаю. Дивую ся сама, з якої хвилї остав ся образ єї в моїй памяти і чому саме з тої хвилї!
„Я мала ледви три чи чотири роки і, захорувавши раз, переплакала тодї цїлу ніч, а она не спала зо мною також цїлу ніч. Другого дня винесла мене в город. День мусїв бути прегарний, бо я на дворі переспала ся. Проснувши ся, менї хотїло ся бавити. Она встала — ах, єї мусїла болїти голова, бо она була така втомлена! Довге, довге волосє єї було цїлком розплетене, і вкривало єї стать золотим плащем майже до землї. Она підняла ся на пальцї, щоб уломити менї галузочку цвитучої акациї — і так бачу я єї до нинї, так, як спинає ся на пальцї, з піднятими в гору руками в якійсь ясній легенькій одїжи… Тоту картину, чи лїпше сказати: тоту хвильку зберегла я до нинї в своїй памяти, і задля того образу, виритого в моїй душі, я люблю єї. Чому вбило ся те все в тій хвилї в мою память? Чому не в иньшій, н. пр. в такій, коли давала менї щось, на що я була дуже ласа? Чи се не цїкаве?… І до сего образу з тої хвилини навязує моя уява ріжнородні иньші картини, ріжнородні подїї і я так люблю єї! Той образ міг на мене лише своєю красою зробити вражінє на цїле житє — не правда-ж?“
„Правда, правда!“ відповів він з сияючим поглядом „і ви мусите бути цїлком до неї подібні“…
„Бабуня казала!“
„Льорден зве вас Льореляй. Я би вас також так звав, як би не він перший ужив того прізвиска.“
Я усьміхнула ся.
„Але він менї надто ненавистний“ говорив Орядин, „щоби я повтаряв те, в чім він любує ся, і тому я надам вам иньше імя.“
„На приклад: яке?“
Він подивив ся на мене якось так чудно-чудно, що я спаленївши опустила очи.
„Не знаю, чи ви згодили би ся з тою назвою“… спитав зворушений.
Я не питала більше. А він мов бояв ся, щоби слово то не вирвало ся єму самовільно з уст, і також замовк.
Через хвилину обізвав ся:
„Він змалював мене не дуже гарно перед вашою ріднею, як я довідав ся, а до мого дядька донесло ся вже, що я споганюю свою будучність, „бавлячись в Ляссаля.“
„Се й я чула.“
„А що ви думаєте?“
„Я би хотїла, щоб ви менї самі сказали, що я маю думати!“„Ви — добрі!“ сказав він з поглядом щирої подяки „і я недармо повірив в вас зараз з першого разу. Повірив в якусь щирість у вас, як вірить ся в поворот весни! А що-до „Ляссальства“ то річ маєсь так: Якимось наслїдником Ляссаля я не є; лише та справа, для котрої працював він і для котрої боров ся, занимає і мене, так як і богато-богато других. Але мій плян житя иньший. Перше хочу осягнути независиме становище і здобути собі способи до борби, а опісля стану бороти ся з тим, що менї буде здавати ся найтяжшим лихом нашого народа. Нинї не можу означити ясно, на що кину ся вперше. Кождий час має свої рани — і я би кинув ся на все лихо, задавив би все відразу, як би до того було в однім чоловіцї досить сили. Але поки зможу свою цеглу доложити до великого будинку, хочу здобути те, що менї до того потрібне!“
Тут промовчав хвилину, стягнувши грізно брови, і по нїм було видно, що боре ся з думками.
„Боже мій!“ промовив опісля з якогось наглого зворушеня задавленим голосом. „Коли подумаю, кілько в нас працї потрібно, кілько сили і науки, який той час короткий, в котрім можна щось зробити, а яке житє приготовлюють менї мої кормилцї, то приходить ся хиба збожеволїти!“
З єго груди вирвав ся мов стогін, а по менї холодом пробігло. Він затиснув уста, силкуючи ся успокоїти ся, а мій погляд опинив ся на єго лици. Він був сильно зворушений, але і я не мусїла в тій хвилї спокійно виглядати, бо коли кинув на мене оком, показав ся на єго устах гіркий усьміх.„Бачите?“ промовив впівголос. „Я дїйсно пристрастний; але я невинуватий тому, що в моїх жилах не пливе зовсїм „біла“ кров і що від часу до часу пробиває ся в менї — як дядько каже — квінтесенция мого люду!“
Саме в сїй хвилї надійшов до мене якийсь молодик і попросив до танцю.
Я відказала, дякуючи. Він видивив ся зчудовано на нас і віддалив ся, звиняючись. Може уразив ся? Нехай і так! Менї байдуже!
„Ви наразили ся за-для мене!“ промовив Орядин, „а я чи заслужив на се?“
„З пустих поговірок не роблю собі нїчого!“ відповіла я зневажливо.
„Але коли-б они не були пусті“, (він дивив ся на мене дожидаючо, горячо) „тодї що?“
„То-дї би терпіла!“ відповіла я мимоволї покірно, покраснївши від єго погляду. „Але се не важне“, додала я гордо „лучше скажіть менї, яке житє приготовлюють вам.“
„Моя родина приневолює мене іти на теольоґію.“
„Отже се правда?“
„Правда, правда! Наука, котру я вибрав, вимагає більше гроший, а я… знаєте самі! Я розумію, чому они бажають одного, а не хотять другого! Я для них чужий, а тепер, коли ще домагаю ся свого, т. є. того, що мій дїд оставив менї на студиї, став я аж „недолюдком!“ Се огірчує мене до крайности. Лучше були би зробили, як би були мене віддали мому батькови зараз першої доби по смерти матери, як він сего добивав ся. Я би може ходив нинї з скрипкою під пахою, проживаючи житєм простого селянина, не сумуючи по „образованому“ нї холодом нї голодом. Або нехай би були віддали братови батька, як оба того хотїли! Але тепер посилати мене до них, коли один не хоче про мене нїчого знати, бо з мене зробив ся „панич“, а другий хто знає чи й живий?… Тепер, коли сьвітло знаня і иньшого житя розкрило ся передо мною, коли стою так близько до свого „полудня“, оставити мене на ласку й неласку недолї, се не в пору жарт! Впрочім я не домагаю ся їх добра, лише свого. Прикро се лише на стілько, що я на те спустив ся. Як би не се, то я робив би собі мало що з того; жив би так, як доси. З своєї школярскої працї, а не їх хлїбом.“
„А на стрийка зовсїм не надїєтесь?“ спитала я.
„Нї. Се темний чоловік. Він каже або йти на мужика, або як вже в пани, так іти на попа. Иньший стан в него підлий. Каже: висисає мужиків!“
Він замовк, роздражнений, а я не могла здобути ся на якісь єго настроєви відповідні слова. Менї було єго жаль і я була цїлком перенята єго долею. Она була подібна до моєї, мов одна крапелька води до другої, і лучша лише тим, що він яко мужчина мав вартість, а я яко женщина нї!
Перед нами уставляли ся пари до кадриля і декотрі з них, обглянувшись поза себе і побачивши нас побіч себе, споглядали на нас цїкаво. Він замітив се і звернув ся заклопотаний до мене.
„Я поганий самолюб!“ сказав. „Оповідаю вам Бог зна що за себе і не бачу, що ось ту творить ся. Ви би може й гуляли, як би“… Він не вспів докінчити реченє. Перед нами з'явила ся, наче вкопана, наче з землї виросла — тїтка.
Один однїсенький погляд на єї ледяні очи, на єї лице з устами, згірдливо стисненими, — і я спізнала, що она в воєннім настрою. На вершку єї високої, модної фризури, дрожали кінцї стяжок фіолєтового чепочка, що сторчали до гори, а струсеве перо, що по довгім відпочинку на днї єї найдорожшої скринї опинило ся сего вечера на такім „високім становиску“, дрожало і хитало ся сумно з причини надто енерґічних рухів голови.
„Ти тут сидиш?“ спитала холодно.
„Тут, тїточко.“
„Анґажована?“
„Нї“…
„Прошу уважати мене за свого дансера!“ вмішав ся чемно Орядин, склонивши ся передо мною; „я саме в сїй хвилї хотїв просити вас о сего кадриля.“
Тїтка мов не добачувала єго.
„На! тобі Лєнину мантильку, і віднеси єї до побічного сальону, або до ґардероби!“ розказувала, випрямившись мов сьвічка.
І я єї надто добре зрозуміла.
Мене не гуляючої не сьмів нїхто бачити, а в товаристві Орядина не хотїла она мене бачити. Те мусїла я зрозуміти, а зрозумівши, мусїла виконати єї розказ, коли не хотїла викликати своєю впертостию гіркої бучі дома.
Краснїючи з упокореня аж під волосє, я підняла ся, щоби сповнити єї приказ; але Орядин заступив менї дорогу.
„Не вже-ж би ви дїйсно трудили ся сама задля сеї дрібної справи?“ обізвав ся, усьміхіючись якось дивно. „Дайте менї! Я передам єї якомусь слузї, щоби мав нагоду сего вечера сповнити свій льокайский обовязок! Ми маємо прецїнь танцювати!“
У тїтки заіскрили ся очи, і она підняла гордо голову.
„Ти чула, Наталко, що я говорила?“
„Чула, тїточко; я йду.“
„Підете самі?“ звернув ся Орядин до мене і я налякала ся єго погляду. Єго очи запалали наглим гнївом, а єго смагляве лице поблїдло.
„Я верну ся зараз, пане Орядин“ замітила я, відповідаючи єму благаючим поглядом. Нехай би вже мовчав!
„Ну, коли хочете самі віднести, так я вас проведу.“ І не зважаючи на тїтчину сьмішну, розказуючо-зарозумілу поставу, подав менї рамя, і забравши від мене нещасне corpus delicti пішов зі мною.
Она остала ся, мов скаменїла, на своїм місци.
Я не обглядала ся за нею. Але менї здавало ся, що і всї прочі гостї почули, так як я, слівце, що она просичала: „Skan-da-lös!“
|
|
В великій притикаючій комнатї находило ся богато гостий. Деякі грали в карти, деякі в шахи, а иньші знов балакали свобідно при скляночцї.
В одній части комнати, коло великого, квітами заставленого вікна, відкрив Орядин ще вільне місце, і майже незамічені пішли ми обоє туди. Менї підсунув він фотель, а сам притягнув для себе крісло.
Я не сїдала. Відвернувшись до вікна, старала ся опанувати зворушенє, котре заволодїло мною так сильно, що я трохи не плакала. Нїколи не відчувала я так глубоко упокореня і зневаги, як сего вечера, і нїколи не болїло оно мене так сильно, як в сїй хвилї!
„Чи ви боронитесь завсїгди так?“ спитав він, приступаючи близше до мене і стараючись ухопити мій погляд.
Я не могла відповісти. Затявши зуби і силуючись здержати слези, що тиснули ся насильно в очи, я поступила ся від него за ґрупу густих олєандрів, що стояли тут, немов жива стїна та відлучали нас від прочих гостий, і втерла крадькома слези.
Але він се вже замітив і зараз спинив ся біля мене.
„Ви плачете“, сказав зворушеним голосом. „Бачу, що се я виновником цїлої пригоди, менї се страшно прикро!“
Я заперечила мовчки головою.
„Нї? О так, я-ж се відчув! Вже з початку сего вечера відчув я. Менї се тим прикрійше, що стрінувши вас“… Він не докінчив реченя. З невимовного жалю, що обгорнув мене нагло на ново, немов могутна довго здержувана филя, закрила я скоро лице руками так, як чинила се вже дитиною, коли мене сильний біль або смуток обгортав — і тихий, ледви чутний стогін вирвав ся крізь затиснені уста.
„І ви кажете, що нї?“ промовив голосом тремтячим від зворушеня. „Але я знаю… успокійте ся! прошу вас, успокійте ся!… сей раз, сей однїсенький раз зробіть се для мене!“. І він стягнув лагідно мої руки з лиця і притис їх щиро до уст. „Я вас прошу! прошу вас так, як просить ся того, кого любить ся! Чуєте, кого любить ся, любить!“
Сего було за богато на одну хвилину. Він притягнув мене горячим рухом до себе, і я мимовільно склонила лице на єго груди.
Чи я плакала?
Я вже не знаю. Жалем, зворушенєм і якимсь несказано гарним, перемагаючим чутєм приголомшена, я майже не памятала ся. Я знаю лише, що він гладив моє довге ненавистне волосє лагідно, лагідно, мов мати нїжною, любячою рукою, і що говорив тихим здавленим голосом якісь успокоюючі, добрі, а заразом — Боже! — і чудно роздражнюючі слова. Слова, якими говорить ся до малих пристрастно люблених дїтий……
Опісля я почула край чола єго уста, почула їх на руках, на волосю; почула, як било ся сильно єго серце, відчула єго зворушену душу — і я схаменула ся. Обгорнена горячою струєю сорому і переляку, я подала ся в зад, відвертаючи паленїюче лице в тїнь, щоби не бачив!
Але він був мов опянїлий.
Обвівши мій стан рукою, впив ся своїми горячими очима в мій вид.
„Пожди ще, русалко!“ шептав пристрастно, „ще хвилину, одну однїську! Хвилину ще! Я люблю тепер! Доси не любив ще нїколи. Ти також нї? Скажи, пташко, ти також нї?“
„І я нї, доси нї!“
„Так любім ся!“ шептав він…
Він цїлував нечутно кінцї пальцїв моїх, (лице я ховала), голубив до себе. „Нехай, казав, насичу ся сею хвилиною за цїлий час, в котрім мене нїхто не любив… і — на довгий, довгий час! Завтра я від'їзджаю!“„О Боже! се не може бути!“
„І я би не хотїв.“
„Так остань ся!“
„Остав би ся, рибко, і обороняв би тебе, але я мушу!“
„Тепер, Орядин?“
„Тепер! тепер, коли я тебе найшов, русалко прегарна! Коли я тебе не випускав би нїколи з рук, коли тебе любив би і упивав ся твоєю любовю!“
|
|
Я сидїла в фотелю, байдужна на голосне сусїдство, і слухала з широко отвореними горячими очима уважно єго слів. Він також окрім мене не бачив нїкого. Сидїв близько мене і говорив впівголос, що не бачив нїколи такої людини, як я. Що полюбив мене з першої хвилї, коли побачив мене, і що не забуде мене нїколи. Він не знав, що моє положенє таке безвідрадне, що моє окруженє таке невідповідне. Він ненавидить ту, що зве ся моєю тїткою; він задавив би єї, ту меґеру, ту препогану жінку! Нї, нема на цїлім сьвітї гидшого з'явиска, як жінка без чутя, без тонкости, з сухими, чисто практичними поглядами… А я, прегарна русалка єго, царівна єго, з сумлїнєм, „нїжним мов павутина;“ я виростала під єї безпосередною опікою і доглядом і мала годувати ся єї любовю! Нехай я здопчу ту „любов“ і нехай анї не корю ся, не піддаю ся нїчиїй власти, нїчиїй! Чи я се чую? Лиш (він усьміхнув ся гарно), лиш єго!… А я подала єму руку.
„Будучність наша,“ мовив з сияючими очима, „і коли вже дібю ся до цїли, тодї я прийду! А до неї дібю ся! Вже який я „непостійний і віроломний,“ але в дечім я і вірний! Ти будеш бачити, пташко!“
Справдї, я хотїла бачити і я знала, що побачу, я се відчувала цїлою душею, всїми нервами. О Боже, як все гарно складало ся! Коби лише скорше, скорше, коби лише борше забрати ся звідси, діждати ся „полудня“… Ах, я була така щаслива, була така упоєна, перенята ним, єго істотою, кождим єго словом, і духом, що — як то море з берегів, так я виступила з себе.
„Коби лише скорше, Орядин!“ заговорила я, впяливши очи в єго гарне інтелїґентне лице, (щоби „наситити ся“ також, говорячи вже єго словами). „Я хочу жити, Василечку, прегарним, чудовим житєм. О, ти не знаєш, ти не можеш знати! Чому се так,“ шептала я в поспіху, „що ти не можеш в тій хвилї мою душу чути? Ти почув би таку пісню, якої не чув доси нїколи в житю. О, Орядин!“ і я розсьміяла ся з якогось щастя, „я тебе дуже люблю!“ Єго рука звисала з поруча крісла, нїжна, біла, в пальцях тонка, майже жіноча; я єї вхопила так, як чинила се в превеликій, роскішній радости з рукою бабуниною, і притисла єї бурливо до себе. „Як ти будеш вже у цїли, тодї ти прибудеш! О яка я горда!… але я твоя царівна… неправда-ж? Твоя, Орядин!“ І знов сьміяла ся, мов та пустотлива дитина.
„Моя! І як то дивно, дивно, що ми доси не знали ся!“
„А тепер нараз так добре пізнали ся! О Орядин, я аж тепер відчуваю, яке житє прегарне!“
„А — я, що любов така могуча сила!“„Ми як раз шість разів бачили ся, а нинї… подумай лише!“ І веселий, майже свавільний усьміх завмер на моїх устах, слова урвали ся… На порозї нашої комнати появили ся дві статї: Лєна з ще одною дамою. Обі підходили до нас. Стара дама прижмурила очи, нїби не розпізнавала мене добре, а опісля звернули ся єї очи на него. Лєна несла голову на тїтчиний лад.
„Де моя мантилька?“ кликнула грубо. „Дай єї тут і ходи до дому! Мама кличе, але зараз, бо на нас чекає повіз пана М.!“
Зо мною враз підняв ся й Орядин, і я глянула на него. На єго устах грала лиха усьмішка, а очи єго спинили ся ворожо на розігрітім лицю моєї кузинки.
„Таки зараз мусить іти панна Веркович?“ спитав з нетаєним насьміхом.
„Повіз чекає!“
„Ага, повіз!“
Мов підтята одним замахом, мов зівяла, звернулась я до него. Завтра т. є. за кілька годин від'їде він! Моє щастє скінчило ся! Мовчки подала я єму руку, а він стиснув єї так само мовчки. В него горіли очи, а я чула як зо мною заходила зміна. Справдї, моє щастє скінчило ся! Опісля розстали ся ми. Як в снї обглянулась я ще раз за ним. Він стояв на тім самім місци, не звертаючи з мене очий… О, того погляду я нїколи не забуду! Шалена роспука пірвала мене, а з грудий вирвав ся зойк. Чому я не мала при нїм остати ся? Чому! Я-ж єго любила, любила, любила! я єго царівна!....
