Царівна (1896)/Передне слово
| Царівна Передне слово (Осип Маковей) |
I ▶ |
|
Нїмецка культура, яка здавна панує на Буковинї, і полїтичне верховодство Волохів від кільканайцяти лїт, на довго здержали розвій рускої інтелїґенциї на Буковинї. Рускі родини інтелїґентні понїмчили ся або зволощили ся, а через те й духове, питоме руске житє не проявляло ся довго таким рухом, якого треба би сподївати ся по частинї руского народу, чисельно найбільшого на Буковинї. Ледви в остатнім десятку лїт поміж буковиньскими Русинами зазначив ся живійший рух, котрий певно чим раз далї буде рости. Таланти на ріжних полях, отже й на лїтературнім, починають звертати ся в бік Русинів і працюють для Русинів, через що у тих вступає надїя на нове житє.
Серед таких буковиньских обставин Ольга Кобиляньска, котрій — на мою думку — поміж теперішними нашими писательками належить ся безперечно одно з перших місць, була би рішучо стала писателькою нїмецкою, а не рускою, як би не щасливий припадок знакомства з двома сьвідомими Русинками, Софією Окуневскою і Наталею Кобриньскою.
Свої молодечі працї, повні фантазиї, писала Кобиляньска лише по нїмецки, а почала она писати ще молодою дївчиною лїт 13 до 14; — по руски писати не приходило їй тодї анї на думку. Хоч батько єї виступав завсїгди яко Русин (доказом того н. пр. церков в Кімполюнзї, поставлена єго жертвами і заходами), але в домі єго в Кімполюнзї, як в иньших домах руских, панувала сильна нїмеччина, а поза домом ще більша. Не маючи руских книжок до читаня, молода талановита дївчина розвивала свій ум майже виключно на нїмецких книжках, нїчо не зобовязувало єї почувати ся Русинкою і по руски тодї навіть не потрафила би була писати, бо рускої мови учила ся лише кілька місяцїв, а й взагалї всї школи єї, які покінчила, то чотири нормальні кляси. Она самоучка; всю иньшу, широку осьвіту набула з часом сама.
В роцї 1881. пізнала Софію Окуневску (тепер жінку д-ра Вяч. Морачевского). Єї батько прийшов до Кімполюнґа яко повітовий лїкар. Приязнь з сею осьвіченою дївчиною, (котра відтак складала іспит зрілости в рускій ґімназиї у Львові), і знакомство з писателькою Наталею Кобриньскою, своячкою С. Окуневскої, мало рішучий вплив на думки Кобиляньскої. Они обі звертали єї увагу на добрих писателїв і на „справу жіночу“; они обі намавляли єї писати по руски. В ті часи Кобиляньска пізнала твори Софокля, Шекспіра, Дрепера, Бокля, Спенсера, Біхнера, Дарвіна, Гердера, Гайне (котрий дуже припав їй до вподоби), пізнїйше Нїцше і и. Твори Данця Якобзена зробили на ню найбільше вражінє; з руских — твори Мирного, Вовчка і Федьковича. Нїцше, котрого читала остатними роками (слїди сеї лєктури находимо і в Царівнї і в гуморесцї Він і она), навчив Кобиляньску брати сьвіт фільозофічно, звернув єї увагу на стиль і взагалї, можна сказати, мимо своїх чудацтв та брутальности супротив женщин, настроював єї сильно та відважно.
Від часу знакомости з С. Окуневскою і Н. Кобриньскою писати по руски — стало для Кобиляньскої якимсь прекрасним і, здавалось їй, недостижимим ідеалом. Була майже на скрізь Нїмкиня, а тепер з цїлою силою своєї молодої душі взяла вчити ся рускої мови і писати по руски, не признаючи ся притім нїкому, що хоче бути писателькою, бо того наміру був би тодї нїхто їй не похвалив, — притім без поради і помочи, котрої від нїкого не могла сподївати ся, тим більше, що сама свому талантови не довіряла. Взагалї обставини житя мало сприяли спокійному розвоєви таланту у Кобиляньскої і тому то mutatis mutandis она з таким жалем пише про них в Царівнї.
Кобиляньска вихована в горах, — звідси і такі пречудні описи гір в єї творах, н. пр. в нарисї Битва. Родила ся в Ґурагуморі 27. листопада 1865 р., кілька лїт жила в Сучаві, відтак в Кімполюнґу, куди прийшла 8-лїтною дитиною, а пробула там около 15 лїт. Батько єї був там секретарем при старостві. Маломіскі обставини, маленька міска біблїотека з нерускими творами, ґерманїзация і клопоти житя творили зачароване коло, з котрого молода, вражлива, високолетна душа даремно силувала ся видобути, щоб не змарнїти перед часом разом із своїми таєними думками і мріями. Хиба прекрасна гірска околиця мала спасенний вплив на розбуджену уяву молодої писательки. Знакомство з Софією Окуневскою тягнуло ся лише до 1887 року, коли та виїхала на науку до Швайцариї. Пізнїйше видали ся хиба підчас ферий.
В р. 1889. батько О. Кобиляньскої пішов в пенсию і перенїс ся на власний хутір в селї Димка в серетскім повітї. Село — правдива пустка без товариства осьвічених людий, без гір і гірских лїсів — ще гірше не сприяло писаню, а своєю одностайностию доводило до роспуки.
Аж з кінцем року 1891. перенесла ся родина Кобиляньских в Чернівцї, між „люди“ — що так дуже було потрібне для нашої писательки, особливо з тої причини, що в Чернівцях осередок руского житя на Буковинї, коли Кімполюнґ, місто, волоско-нїмецке, нїчим не могло підтримувати в нїй руского чутя і житя.
Перша проба, ще з Кімполюнґа, представити ся Русинам яко писателька, не повела ся їй, а навіть принесла їй гірке розчарованє. Написала она 1886 року Людину. Була се спершу зовсїм коротенька новелька і мала иньший заголовок. Н. Кобриньска приняла єї до альманаха Перший вінок, але Ів. Франко, котрий порядкував сей альманах, не найшов у нїм місця на твір молодої, незнаної писательки, — і тим, певно не хотячи, незвичайно гірко розчарував єї. Ту саму новельку, Кобиляньска відтак продовжила і післала „на пробу“ до нїмецкої часописи An der schönen blauen Donau. Там єї не принято, але відповідь, яку Кобиляньскій прислав редактор Мамрот, додала їй довіря в свій талант і відваги на довгі часи. Мамрот найшов в єї оповіданю „незвичайно цїкаву тему, знамениті епізоди, справедливий погляд на справи і ориґінальні думки“, лише вважав, що оповіданє за довге. Давав авторцї ради, що має читати, і заохочував, не покидати пера, одним словом був першим чоловіком, що єї поучав, як брати ся до писаня і робив уважною на добрі і злі прикмети лїтературного твору. Лист сего Нїмця нагородив авторцї перше розчарованє у Русинів. Ведена вже власним чутєм, Кобиляньска поправила сама оповіданє, скоротила, і переклавши на руске, післала єго з Кімполюнґа в редакцию Правди в р. 1888. Тїшила ся, що за порадою Нїмця вже може Русинам подати твір „порядний“. Але склало ся знов лихо; редакция Правди відослала Кобиляньскій повість з заміткою, що она не вміє рускої мови, та з порадою, щоби вчила ся єї… Рада була добра, але гірка і не в пору… Огірчена до крайности, кинула Кобиляньска Людину у столик і стала писати Царівну. Аж в осени року 1892. післала Людину в редакцию Зорі, котра й видрукувала сю повість, — правда, не зараз, бо аж в р. 1894. Та повість звернула загальну увагу на молоду писательку і хоч не доводило ся менї читати де критику сего твору (у нас о критику так трудно!), але чути признаня для авторки можна було нераз. Перший виступ Кобиляньскої у Русинів по ріжних перепонах повів ся.
Оповіданє Царівна має також свою історию. Оно почате ще в Кімполюнґу в р. 1888 і писане з причини некористних обставин з довгими перервами, в Кімполюнґу і в Димцї, а викінчене остаточно 1895 р. в Чернівцях. Єсть се друга більша праця Кобиляньскої, заслугуюча після своїх прикмет на назву психольоґічної студиї. Звала ся давнїйше Льореляй і призначена була до альманаха, який Олена Пчілка думала видавати 1891 року, але не видала. В сїй книжцї подане се оповіданє в остатній редакциї.
Менші, друковані вже твори О. Кобиляньскої, суть такі:
Natur, новеля, написана в Кімполюнґу 1888 року, друкована по нїмецки в Neue Zeit в Штутґардї р. 1895.
Жебрачка, нарис, писаний в Кімполюнґу 1887 чи 1888 року, друкований в „Буковинї“ 1895 р. ч. 39.
Банк рустикальний, нарис, писаний в Димцї, друкований в „Недїлї“ 1895 р. ч. 13.
Мужик, нарис, писаний в Димцї, друкований в „Буковинї“ 1895 р. в ч. 84.
Час, нарис, писаний в Чернівцях, друкований в „Буковинї“ 1895 р. ч. 33.
Він і она, гумореска, писана в Чернівцях 1892 р., друкована в „Недїлї“ 1895 р. в чч. 21 і 22.
Phantasie impromptu, писана в Чернівцях 1894, друкована перше по руски в „Зорі“ 1895 року, а по нїмецки в Wiener Mode також 1895 р.
Матер Божа, нарис, друкований в „Зорі“ 1895 р. в ч. 23.
Битва, нарис з природи, писаний в грудни 1895 р., друкований в „Буковинї“ 1896 р. в чч. 77–80.
Дещо про ідею жіночого руху, відчит на зборах Товариства руских жінок в Чернівцях 14 жовтня 1894 (відбитка з „Народа“ в Коломиї).
Кромі того є ще у Кобиляньскої кілька готових праць, нїгде не друкованих.В Кобиляньскої, яко писательки, вдача наскрізь поетична, незвичайно вражлива, повна мрій і туги, поважна, глубоко відчуваюча як красу житя, так ще більше грубости єго, іменно ті, що дотикають ся безпомічної, самітної женщини серед наших прикрих обставин житєвих і товариских; притім бистроумна і горда в добрім значіню сего слова. Препишні лїричні, романтикою закрашені сцени ідуть в єї творах в суміш із сценами, писаними реалїстично, зовсїм так, як дїє ся і в житю. Велике очитанє і богатство незвичайно глубоко передуманих рефлєксий при великій масї нїжного чутя надає єї творам, як н. пр. Людина і Царівна, характер студий психольоґічних. Незамужна і незаможна женщина, поневіряна обставинами, „грубостями“ житя, сама безпомічна аж до роспуки, сей улюблений авторкою а так часто подибуваний в нашім житю тип, находить в Кобиляньскій оборонницю, цїлим серцем відчуваючу недолю житя такої женщини. Єї Людина і Царівна то найкрасші докази за допущенєм женщин до тих занять, в котрих они могли би найти цїль житя і способи удержаня на випадок незамужности. Жінка „свого мужа“ все ще тїшить ся у нашім товарискім житю більшою повагою, як незамужна женщина, хоч би й яка талановита, осьвічена і заслужена. В оборонї тих поневіряних невинно істот Кобиляньска добуває із арсеналу серця саму найвлучнїйшу збрую і побиває нею насьмішливого противника.
Єї менші новелї і нариси — то правдиві поезиї в прозї. Така Битва — то незрівнаний опис гірскої природи, повен такого щирого поетичного чутя і величі, що заставляє нас неложно тужити за погибшими пишними смереками, немов за хоробрими вояками, що лягли на полї битви. Все там жиє, стогне, плаче і кровю підпливає, — вся природа, почавши від столїтної смереки аж до здоптаної трави та роздавленої ягоди.
Ту ненаглядну, гірску природу, змальовану з правдивим артизмом, находимо і в нїмецкій новелї Natur, котрої натуралїстичний сюжет, прибраний у таку масу гірскої краси, овіяний таким поетичним воздухом і теплом, що забуває ся деякі прикмети дуже сьміло вибраної теми. Все там „природа“, не лиш та, що ми єї звемо мертвою, але й та, що має подобу і страсти людскі.
Ту саму поетичну душу авторки і вже сильно розвитий дар писаня, сьвідомий того, чим може робити вражінє, находимо і в прочих згаданих дрібних творах, н. пр. в прекрасно обдуманій і оріґінально обробленій гуморесцї Він і она. Ті дрібні твори, видані разом, дали би збірник нещоденних поезий.
В Ользї Кобиляньскій, буковиньска Русь, зовсїм не богата на письменників, зискала силу першорядну, осьвічену всесторонно і вправну, котра певно здобуде собі загальне признанє і значінє, яке їй по справедливости належить ся.
Осип Маковей.