Хроніка Гречок/VI
| ◀ V. Максим Гречка, лихо та смерть пана Андрія | Хроніка Гречок VI. Конець роду Гречок |
|
КОНЕЦЬ РОДУ ГРЕЧОК.
Ще за життя, як старші сини попідростали, пан Андрій завжди наказував, що після себе доручає Левкові, як старшому, доглядати матір до смерти, сестер до заміжжа, а братів до зросту. Батьківщину ділити аж тоді, коли найменший дійде до повних літ, щоби згодом, бува, не докоряв, що брати його нетямущого обділили. До поділу-ж Левкові кермувати й майном і самою родиною по всій своїй волі, мов би й батькові.
Цей наказ не цілком відповідав законам, і тому пан Андрій у заповіт його не заводив, але і в думці припустити не міг, щоб його волі могли не виконати. Левко не зовсім задовольняв пана Андрія: не придбає ні за батька, ні за діда, та спадщини не переведе на братнє не поквапиться, а дещо таки заробить, тай годилося йому, як старшому, такі діла доручити, після того, як Максим пристав до революції, і вибирати вже не було з кого. Наділяв дітей пан Андрій нерівно: дочкам, як на свої гроші, поступав невеликий посаг, а Левкові зате, що дбатиме за всіх, призначав більшу від братів пайку.
Посварившись із Максимом та позбавивши його спадщини, пан Андрій покликав Левка, так, щоб ніхто не чув, до себе в хату й пильно йому наказав:
— Максима від спадщини я одстороняю. Та, коли Бог дасть, він схаменеться та до розуму прийде, ти, гляди мені, його не обиди, а що йому впаде, віддай, тільки паче зі своєї ласки, а не з моєї волі… Не одури-ж! Як одуриш, я і з того світа до тебе прийду — не подарую. А щоб тобі було чим Максима наділяти, я його пайку на тебе відписую…
А тоді винявши з кіота хреста та звелівши Левкові поцілувати та присягнути, рішуче сказав: — Як не допоняв чого, опісля спитаєш, а тепер іди та щоб мовчав!…
Згідно з батьковим наказом із двацяти чотирох год зробився Левко головою великої родини та керманичом великого майна. Був він рівної, слокійної, але і кремезної вдачі, цілком перенявся дорученою йому батьком ролею, заступати його і дбав за родину та поводився з нею, хоч мякше та лагідніше за батька, але ж таки не як брат, а як батько. Матері він віддавав усяку повагу, але рахунків її не складав, за справи з нею не радився, так само і з братами й до діла нікого не припускав. Минали роки, Левко Андрієвич повіддавав сестер, поженив братів, нарешті й поділив їх, а сам залишився старим паничом. Чи не схотів свою сімю мішати з батьковою, чи засвоїв від батька його погірдливий погляд на жіноцтво, тай не зміг закохатися, чи обминав зайвого клопоту…
З батькової вдачі дістав він у спадок скептичне, недовірливе відношення до всього. Ніщо не здавалося йому ні дуже важливим, ні безсуперечним, ані вартим особливої ваги, журби, чи клопоту. Та, сумірніший від батька і брата, він не брав того гостро до серця, а дивився на все збоку ніби, насмішкуватим поглядом. А проте, він любив життя, милувався з самого плину його, з найдрібнішого відчування й де міг, дбав, щоби зробити його приємнішим, хоча з другого боку, як людина обережна та вдатна передбачити, і не дозволяв собі зловживати заживанням утіх та приємностей, щоб за короткий час не змарнувати здоровля й маєтку.
Громадських справ Левко Андрієвич тож не брав дуже близько до серця й не брав у них ближчої участи. Земським гласним повітовим та губерніяльним він ще давав себе вибирати, бо це не вимагало ні багато часу ні праці, алеж ні на яку відповідальну громадську службу не згоджувався. По переконанням він був поступовець, по почуванню Українець, та так само не схотів пристати ні до українських організацій, ні до якої з тих партій, до яких за останніх часів горнулося громадянство в Росії. Мав він сталі та вироблені погляди, дуже дбав, щоб докладніше та досконаліше уґрунтувати, сформулувати та висловляти їх, часом охоче й висловлював свої думки, та ненавидів, коли починалися гострі змагання, нудився ними і, знеохочений, шукав тільки першого приводу, щоб усунутися від суперечки. Партійною ворожнечою та ненавистю, так звичайними появами в нашому суспільстві, Левко Андрієвич не тільки не переймався, а вони ще прикро вражили його. Він ніколи не встрявав до аґітації та ухилявся завжди від гострої політичної боротьби. Близкі йому по поглядах громадські діячі нераз ремствували на його, що ні патріотизм, ні політичні переконання не зачіпають його так, як питання особистого, приємного та спокійного життя, або, як сказав один з них, що Левко Андрієвич ні холодний, ні гарячий, а якийсь теплуватий… Але в дійсности був він, хоч і еґоїстичною, та з високорозвиненим моральним та естетичним почуттям людиною, нездатною ні на який несовісний або й негарний учинок, а палка та гостра вдача Гречок тільки до якогось часу затаїлася в нього десь глибше.
В товаристві Левко Андрієвич був дуже приємною людиною, а, маючи багато вільного часу, часто запрошував до себе гостей тай сам любив їздити в гостину. Веселий, привітний, часто влучний на жарти та дотепи, був він скрізь бажаним гостем та улюбленим знайомим, чи родичом.
Так без хвилювання, без особливих пригод, власне одноманітно, плинуло його життя… Йому було вже шістьдесять пять років, коли вибухла революція. Був він ще кремезний дід, міцніший від багатьох пятидесятилітніх, і годен був хоч і двацять пять верстов йти пішки, або прогуляти цілісіньку ніч у любому товаристві.
Політична революція сливе зразу повернулася на соціяльну, а незабаром перевелася на боротьбу кожного проти всіх задля своїх власних інтересів. Серед тієї боротьби потяг до політичної волі десь зник зовсім, а соціяльні питання зробилися засобом до приєднання симпатій юрби та до захоплення влади.
Людність хвилювалася, забирала панську землю, розтягала маєтки, подекуди вибухали підпали та вбивали землевласників, урядовців, а то й заможних селян або й інтеліґентів. За недовгий час скільки разів змінилася влада і проти кожної з них здіймалися повстання. Загони повстанців переховувалися по лісах та ярах, вихвачувалися часом відти, робили напади на села, малі міста, інколи й на урядове військо, а при тому грабували та руйнували… Пани, навіть сільські дукарі, навіть багато з немаючої інтеліґенції тікали з сіл, часом із повітових, інколи і з більших міст. Левко Андрієвич по своїх переконаннях щиро не міг визнати ні справедливими, ані користними для суспільства не тільки цієї шарпанини, а і тих соціяльних ідей, які перекручуючи на свій лад, люди виправдували свою поведінку. Повсякчасні відусіль похвалки та наругу на землевласників та заможних людей, відчував він як особисту, незаслужену обиду та кривду собі і почав гостріше відчувати та ставитися до житєвих подій. Мабуть, яко реакція проти всього, що діялося, в ньому несподівано прокинулися предківська упертість та завзятість Греччиного роду.
Отже, коли всі пани, тікаючи, кидали свої оселі й добра, Левко Андрієвич не схотів виїздити й залишився жити самотній серед руїн та заколотів у свойому спорожнілому дворищі, з якого порозходилися трохи не всі слуги та робітники. Звідусіль почали заглядати до дворища спершу блищі, а там і дальші сусіди та розтягати, що впало під руки.
— Ні, я не поїду звідсіль — казав Левко Андрієвич тим, що вмовляли його, їхати з ними. Це вже не жарти! Комусь ізхотілося посварити нас із людністю й вони сіють про нас ворожі гадки. Та я не чуюся винним перед людьми й не поїду, щоб не давати приводу казати, що я сам визнав правдивість того, що плещуть на нас.
— Хіба ж тепер про те йдеться, хто дійсно винний? — доводили Левкові Андрієвичові. — Серед заколотів і невинному буде таж шана, що й винному. Люди просто заздрять тим, що щось мають, хочуть забрати твоє, а щоб не сором було, треба, щоб ти був винний. Ти тільки настраждаєшся, над тобою знущатимуться, може і вбють, так чи ж варто того дожидати? Однаково тут ми свого не оборонимо. Краще десь треба зібрати силу та звідти вже обстоювати себе…
— Я знаю, що людям заздро на моє й вони хотіли б його забрати, — відказував Левко Андрієвич. Та скільки б не переконували їх, що то їхнє право, їм може і приємно те слухати, алеж поняти віри в таке своє право вони не можуть, бо своє вважають тільки своїм… Як я втечу звідсіль, я полегчу їм зробити те, що й самі вони визнають гріхом, себто сприятиму їхній розпусті… Справа вже не в мені і не в моєму життю. Однаково, якщо в мене заберуть усе, я при старости та з моїми звичками істнувати не зможу, жити на чужині, якби втік з рідного краю, не хочу, воювати супроти свого ж народу і не можу і не хочу! А якщо мене вбють, щоб пожити моє добро, хай спомин про мою смерть та їхній злочин позбавить їх приємности того поживання. Смерть, а коли доведеться терпіти муки, то й муки, це буде моя боротьба супроти тієї кривди, яку хочуть нам заподівати!…
Так і залишився Левко Андрієвич у М., коли трохи не все панство розбіглося. Поки ще не спалахнули повстання й не надходили загони повстанців здалеку, а доводилося ладнати тільки зі своїми сусідами — селянами, Левко Андрієвич ще якось відмагався… Що правда селяни таки хвилювалися, часто надходили до панського двору цілою громадою та викликали Левка Андрієвича на ганок на розмови, які не були приємними. Здебільшого це траплялося другого дня після того, як уночі приїздили до села, скликали сход та провадили агітацію „оратори”, а це бувало часто, бо село, в якому був найближчий до оселі Левка Андрієвича його маєток, починалося зразу за містом. Після розмови з аґітатором люди лютилися на пана та йшли до нього, шукати приключки до сварки. Частина може тільки, щоб потішити серце, інші з думкою настрахати, щоби пан скоріше виїхав із дому та не заваджав, а дехто то і з більше лихим наміром, сподіваючись що здійметься суперечка, за нею сварка, що буде… Щоб лекше розятрити в селянах невдоволення, аґітатори не дбали давати селянам правдиве розуміння держави, зясувати їм, чого громадянин має право від держави вимагати, а що сам повинен їм дати. Про обовязки кожного громадянина перед державою, суспільством та окремими людьми й не згадувалося. Натомісць аґітатори гостро підкреслювали, що селянам скрізь діється кривда, називаючи кривдою не тільки те, що і справді було кривдою, а й усе, що селянам не подобалося, отже й ті обовязки, яких ніяка держава не може не вимагати від кожного громадянина, і ті обмеження особистої волі, які необхідні в кожнім суспільстві. Та найдужче намагалися вони розпалити в селянах заздрість на панські землі.
Попервах приходячи до Левка Андрієвича, селяни здіймали мову про щось, що належало до їхніх взаїмовідношень: „Щоб зменчив ціну на землю”, „щоб більше наймав людям землі…” Балакали так, що й не вгадати, чи прохають, чи вимагають із запалом, із дражливістю, раз-у-раз, неначе докоряючи собі за свою бідність та за кривди, бо те і друге здавалося їм тим самим. Тільки заможніші, які, дарма, що громада казала панові не наймати їм землі, мусіли таки з громадою йти, щоб хоч здавалося, що в них інтереси спільні з людськими та що вони тримаються з людьми, чогось усе оступалися назад натовпу та ховалися поза спинами…
Часом настрій громади робився й надто гострий і мимоволі ставало моторошно та пригадувалося до якої лютости буває здатна юрба. Та Левко Андрієвич не давався застрашити, а йому таки і здавалося неможливо безглуздим, щоб ці люди, з якими поруч жив він стільки літ, стільки розмовляв з ними, трохи не кожному щось порадив, допоміг, а то й визволив, які до останнього часу ставилися до його немов приязно, могли б підняти на нього руку. Непомітним для інших напруженням волі Левко Андрієвич поборював у собі вагання та примушував себе заходити серед самий натовп. Попереду ніж відповідати на питання, він здоровкався, звертався до когось зі старіших людей з яким будь питанням про його особисті справи, а інколи, коли почував себе краще, кидав якийсь дотеп чи жарт. Звичайно це втишувало настрій і тоді Левко Андрієвич починав говорити за справи. Він наперед знав, що мусітиме поступитися дуже багато, а торгувався тільки на те, щоби нагадати людям про своє право та сказати їм, що вони поводяться з ним не гаразд. Зразу казати того не можна було, але ж сказати це Левко Андрієвич уважав невідмінним і пильно та сторожко стежив, коли трапиться відповідна хвилина. В кожнім разі, хоч він і поступиться їм, це мусить виглядати так, що поступивсь він із доброї волі, оглядаючись на людей, а не з примусу… Десь після довгої розмови про те, яку та скільки може він наняти людям землю та наскільки зменшити оренду, коли увага селян звернена була на ділові справи й настрій рівнішав, Левко Андрієвич підкреслював, що те, що він має належить таки йому та що селянам не годиться й бажати забрати собі весь прибуток від його власности.
— Я ж знаю, казав він, що ви совісні люди й не хочете нічого чужого…
Селяни гаразд розуміли на що натякає Левко Андрієвич, та в такий час це минало нікого не бентежучи, більшости робилося навіть ніяково, й вони завіряли, що „авжеж прийшли тільки прохати, бо життя їхнє тяжке, та, борони Боже, вони не грабіжники”. Користуючись тим, Левко Андрієвич зразу поступався сливе всім, чого вимагали селяни. Врешті це було необхідно, а тягти далі торг було йому тяжко, він зневірився в них, ображався на них, йому гірко було бачити їх такими, якими вони поробилися, та хотілося звільнитися від розмови.
Люди задовольнялися, на час ніби поновлялися старі добрі відносини, починалася розмова, без роздражнення, спокійна. Дехто сказав спасибі, дехто привітно осміхався, але таки чулася якось ніби щербина в відносинах, і Левко Андрієвич, приневоливши себе погомоніти ще трохи про всякі звичайні сільські події та питання, незабаром посилався на старість, на те, що болять ноги чи спина і, попростившись, ішов сумний до горниць, а громада помалу розходилася, дехто вже починаючи ремствувати на себе, що це знову погодилися з паном, а не збулися його зовсім…
Коли всі питання про землю були полагоджені, селяни під впливом аґітаторів почали приходити до Левка Андрієвича з невдоволенням, цілком неналежним до їхніх обопільних відносин. Та аґітатори, розказуючи про кривди селянам від старих законів, обвинувачували за ті закони панів, і то всіх без винятку. Ішла боротьба за вплив та владу, і на цьому ґрунті сподівалися здобути перемогу аґітатори, що були здебільшого з незаможньої інтеллігенції й самі здавна ворогували проти панів. На земельному питанню їм найлекше було розпалити революційний настрій, а нарешті, якби припускати обмеження, в аґітаторів просто не склалась би промова, не вистало б відповідного настрою… А інтеллігентні керманичі революційного руху, щоб не шкодити єдности революційного фронту, мов не добачали тих гріхів в агітації по селах і ніхто не озвався проти їх, хочби словом. Того не дозволяли партійні завдання.
Наслухавшись тих обвинувачувань, селяни йшли з ними до Левка Андрієвича: „Чому панам подаровано землі?” — „Чому у дворянському банку процент менший, ніж у селянському?” — „Чому судді та й усе начальство з самих панів? — хіба не дали б ладу і прості люди?”
Здебільшого на ці питання лекше було заспокоїти селян, ніж на ті, що обходили їх ближче. Начальство є і з селян, тільки з учених і вони вам здаються панами. А якщо вподобаєте начальство з неуків, похваліться, чи вдоволені зі своїх волосних суддів? У дворянському банку Левко Андрієвич не позичався, в його земля не заставлена, а як хто і позичав, также і самі селяни не йшли за позикою до крамарського банку, де відсоток більший, а брали у селянському, бо там дешевше. Даровизної землі у Гречок і ступня нема. А і взагалі це діло давне, дарували землю тоді, коли в держави грошей мало було, бо ні з чого було податки стягати. Тоді може кому й не за діло подаровало, а більшости наче за службу сплачено… Як кому то й багато, так може іншим і варто було, а земля тоді чи й по карбованцю десятина була й ніхто за неї не журився.
Селяни, що власне не знали справи, а від агітаторів чули недокладне її розяснення, а тільки те, що могли їх гнівити, не мали що казати, а справа їх мало обходила, здебільшого легко заспокоювалися. Їм навіть трохи приємно було визволитися від того тяжкого почуття, яке утворювала в них агітація, начеб усі скрізь, на кожному кроці роблять їм кривду, оплутують хитрощами, дурять, зловживають силою… Може ж таки не скрізь і не завжди?…
— Вас наштирхують, — сказав раз після такої розмови Левко Андрієвич, — а ви слухаєте…
— Так то теж вчені люди нам кажуть, — пробував заперечити хтось. — Вони ж певно знають.
— Або ж учені та недруковані. Чують, що дзвонять, та не знають де, або ж вас дурять, — відповів Левко Андрієвич. — Бо чому ж вони не кажуть вам усього, як я кажу. Я ж не казатиму вам: „ні”, хоч би й пани були в чім супроти вас винні, тай не винуватиму за одно всіх панів за все й за те, що десь град упав…
— Ні, спасибі вам, ви нас ніколи не дурили, ми вам віримо…
— А чому ж не так роблять з вами ваші агітатори?…
— Бо тож таки, як на правду, сама босячня… — наче жартом, щоб не так спроневіритися декому з присутніх молодших, цілком відданих агітаторам, наваживсь сказати один з заможніших господарів. Але і зпоза жарту у цих словах його чулася та спадкова від предків погорда до пролетарія, яка ще й на початку революції залишилася в селянина-господаря.
Та час минав, революційний настрій на селі зростав, а бажання та вимоги селян загострювалися та більшали. Психольоґія та симпатії їхні змінялися. Селянська маса хвилювалася та бурхала, як море, і Левкові Андрієвичові, де далі, все важче було приходити до згоди з селянами. Він був сам серед того моря, а довкола нього та всупереч йому агітували сотні людей, ще й самі селяни розпалювали один одного, а найголовніше супроти нього діяв велитенський чинник — матеріяльний інтерес селянства, розбуджена в ньому жадоба багатіти.
Одного разу громада прийшла дуже роздражнена, в очах миготіли вогники. Перед вів високий чоловік з біляво-жовтавим розкуйовдженним та запорошенним волосям і бородою. Він, очивидячки, хотів посваритися з паном, а кілька чоловіків, що трималися при його боці та, дражливо посміхуючись, притакували та додавали свого, були, знати, з ним у змові. Цієї ночі знов приїздив агітатор та докоряв людям, що й досі панькаються зі своїм паном, коли по інших селах вже й панського духу не чути… Високий чоловік зачіпав кілька дражливих питань, та Левко Андрієвич, хоч і відчуваючи болізно ворожий настрій юрби, але напружено стримуючись, спокійно та тактовно, влучними відповідями усував усі приводи до сварки. Верховода це дратувало і, не маючи з чим причепитися, він зовсім не до речи вигукнув:
— А то ще що за халепа на нас селян, отой закон про земських начальників, що стільки літ наставлялися на нас із панів?
Було помітно, що він винуватить за той уже скасованний закон, усіх панів, а з ним й Левка Андрієвича.
Та Левко Андрієвич завжди висловлювався проти того закону й не міг почуватися за його. Здивовано глянувши на чоловіка, він спитав:
— А хиба ж я кажу, що то добрий був закон? Дійсно то був лихий закон.
— А нащо ж його установляли, якщо й самі знаєте, що лихий? — дражливо посміхаючись, обізвався збоку один чоловік.
— Та хиба ж я його установляв?
— А то хто ж? Не той же б установляв, кому від його кривда, а той, кому з його користь була.
— Та чи ж я установляв закони? — аж осміхнувсь прикро з подивом Левко Андрієвич. — Що це ви кажете? Хиба в мене було таке право?
— Та вжеж пани…
— Ні, в Росії установляли закони не пани, а цар та урядовці.
— А урядовці з панів, — мов ловлячи Левка Андрієвича на брехні, посміхнувся чоловік.
— Були і з мужиків, а хоч були і з панів, так не кожен же пан і годився бути урядовцем, не всіх і приймали, а хоч і були такі пани, що за той закон винні, та було багато й таких, що проти його змагалися.
— Ну де б там? І хто проти своєї користи йшов би?
— Та хіба ж усі пани однакові?
— А пошти… — злісно зареготався ще один з юрби.
Левко Андрієвич почув, що тратить рівновагу. — Ну так, — сказав він. — Вам то і надто не годилося б таке говорити…— А то чому? — спитав високий чоловік, гостро дивлячися на Левка Андрієвича.
— А тому, що вам недалеко згадувати, що уряд повісив мого брата Максима і завіщо? — ввесь тремтячи від обурення відрубав Левко Андрієвич. — Хіба він свою користь боронив, а не вас обороняючи та для вас допоминаючись часом такого, чого й не слід було б допоминатися, але щиро, ні себе, ні рідних не жаліючи, загинув? А хто ж, як не такі, як ви, допомагали посіпакам ловити Максима, вязали йому руки та тягли на шибеницю? Хто ж як не селяни?!
Юрбу наче хтось холодною водою злив, роздратованість враз ущухла і зівяла десь у душі зашкрябала совість.
— Бо дурні були, — обізвався хтось підупалим голосом.
— Вічная память, — почулося серед натовпу і багато з людей поскидали шапки.
— Отож, — журно промовив Левко Андрієвич, — чоловік за вас життя поклав, а ваша дяка та память такі, що ось Мусій, як мова стала, чи всі пани лихі, каже: пошти…
— Ото і треба було таке балакати, — з невдоволенням казав хтось із громади. — І чого прийшли? Ну був лихий закон, так чим же тут Левко Андрієвич винні. А он що нагадали, тільки чоловікові жалю завдали. Краще ходім уже. Вибачте, Левко Андрієвичу!
Громада почала розходитися й першими ушивалися саме ті, хто перед хвилею найдужче задирався.Тихо, мов зтуманілий, посунув Левко Андрієвич до горниць. Тяжко та прикро було йому, що розгнівавшись, ізгадав брата перед чужими та ще наче на оборону собі. „Наші погляди неоднакові, багато з того, що робив він, я вважаю за помилку, отже не маю права обороняти його імення. Що правда, я сказав людям, що не все з того, що він хотів зробити для них, треба було робити, та чи ж зрозуміють вони? Це треба було підкреслити, сказати виразніше… Та тоді вони знов не зрозуміли б, подумали б, що я суджу брата. А я ж, хоч і не погоджуюся з ним, а знаю, що він був страдальник щиро відданий своїм переконанням… А хочби я й винуватив його в чім, чужим знати того не треба. Не їхнє діло, копатися в наших відносинах. І нащо я згадав його перед ними?” — знов та знов повертався Левко Акдрієвич до тієї ж думки.
Справді, скільки вже літ минуло з Максимової смерти, а досі ніхто не чув ні слова на нього від Левка Андрієвича, хоч сам він часто згадував та перегадував тяжку драму своєї родини. Левко Андрієвич ставився до брата двоїсто; цілком перенятий не самим переконанням, а й почуттям власности, не міг він поділяти його поглядів, прикро вражали його жорстокість та упертість, з якими Максим провадив боротьбу, але разом з тим Левко Андрієвич схилявся перед братовим посвяченням та відданістю громадському ділу, перед його цілковитим занедбанням власного інтересу. Може через те двоїсте відношення, щоб не сказати коли поруч з добрим і якого докору братові, не сподіваючись, що сторонні зрозуміють його, і ховав він від їх свої думки про брата, а може не хотів давати на співчуття та пересуди людям святощів тяжкого лиха своєї родини. Сторонні тільки знали, що, коли Левко Андрієвич подавав на часточку, то в поминці завжди згадував і раба Божого, убієнного Максима та ще прочували від слуг, що біля спальні Левка Андрієвича є невелика кімната з кіотом, де зібрані предківські ікони Гречок, а з боку на причілковій стіні висить великий портрет Максима, змальований олійними фарбами, славнозвісним майстром із фотографій, які скрізь збирав Левко Андрієвич, а останню, зняту підчас арешту, здобув за великі гроші з „третяво атдєлєнія”.
На якийсь час життя Левка Андрієвича зробилося мов спокійніше, громада не приходила зі сваркою, ніхто не турбував його, та не приходив і ніхто з селян за порадою в ріжних справах, як велося давніше. Самого Левка Андрієвича не зачіпали, але бойкотували та поводилися так, ніби він не істнує… Очивидячки справа була не в тім, як ставилися до його люди, а в тім, як ставилися вони до його добра. Левко Андрієвич міг собі бути, та його добро, на людську думку, повинно було стати їхнім. Робітники та слуги трохи не всі покинули його та розбіглися, більшість худоби довелося спродати, бо й земля була майже вся в селян, люди не йшли й на роботу і двір стояв пусткою. Хіба в ряди-годи забіжить хтось із заможних сусідів з козачих хуторів, яких було багато довкола, побідкатися, пожуритися, а найбільше розпитатися: „що далі буде”. Та й ті не йшли в хату, а викликали в сад, заводили в саму гущавину, щоб не побачив хто, та ще й прохали:
— Ви ж, спасибі вам, не кажіть людям, чого я приїздив. Кажіть, що запитував щось купити, щоб не думали, що я до вас у гості, або що ми з вами в якійсь змові”.
Сумно та мляво спливав час. Серед таких умов Левко Андрієвич не міг вже як давніше, вподобувати господарство та сільське життя, і тільки потішав себе надією, що такий стан, це, — як здавалося йому, — божевілля не може тривати довго. А хоч і не уявляв, як саме прийде до зміни, то все таки жив тією сподіванкою з дня на день. Часом, коли ті сподіванки пригасали, життя на селі робилося нестерпним і треба було особливого напруження волі, щоб додержати слова та не виїхати з села. Якби не те, що сором було зломити те слово, Левко Андрієвич можеб таки не витримав та виїхав.
Наспіла і вже минала осінь. Україна була проголошена самостійною, а український уряд проголосив примусову та безвикупну передачу усіх земель та рухомого майна більших властників на користь селян, крім садиби та хатніх річей. Практично ще нічого не робилося, люди не знали, кому саме скільки землі припаде. Греччина земля й так майже вся була в селян, а яка й залишалася в нього, була вже поорана, а озимина посіяна. Отже поділити й по весні можна. Решта неспроданої панської худоби теж нікуди не могла подітися, а до весни була людям і непотрібна. Тому, щоб не осоружуватися, селяни не хотіли розбирати її самі, а ждали аж це зробить уряд.
Та Левко Андрієвич перечував і знав, що в селі скрізь по хатах, часом аж до світу, тільки й мови, що за його землю та добро, скрізь люди дуванять їх у думках і це дратувало та пригнічувало його.
Але селяни були невдоволені і з того закону. Аґітація зайшла так далеко, що люди не хотіли визнавати за паном права ні на яку власність, ні на клапоть землі, ні на хату, ні на його хатнє добро. Не визнавали права й інших заможних людей ні на заводи, ні на крамниці… Завзялися забрати все. Большовики провадили таку аґітацію зі своєю метою, але діяльність українського уряду та аґітація українських соціялистичних діячів чимало тому допомагали. Хто казав людям, що є така власність, яку вільно забрати у властників дурно, вже нічим не зміг би їх переконати, що іншої власности забирати не можна. Подекуди люди почали руйнувати та ростягати маєтки та заводи, почалися грабунки та погроми, але здебільшого поки що збиралися, йшли балачки, люди горнулися до большовиків, не вважали на закон українського уряду та поводилися так, ніби й те, що залишив він власникам, також не їхнє.
Виходячи до себе в сад, Левко Андрієвич часом стрівав там силу сторінніх людей, здебільшого парубків, що гуляли як у свому і не звертали на його ніякої вваги. Відчуваючи, що щоб він їм не казав, ніхто не послухає, Левко Андрієвич повертався сам у хату, а потім і зовсім облишив ходити до саду. Взагалі під вражінням усього перебутого за останні пів року він утратив цілком охоту обороняти себе та своє право.
Якось заїхав до нього сусід козак, власник сорока десятин, похвалитися, як відкараскався від селян, що прийшли були розбирати його добро. Власне тільки того й заїхав — схотілося розказати…
— Сиджу я в хаті з жінкою та з шістьма дітьми, самі знаєте їх, як каша, одно від одного менше, помочі від них ніякої, хутір мій від усякої оселі далеко, гукай, не гукай, ніхто не почує, а, хоч і почує, не обізветься, — боятиметься. Двоє сусідів сиділи тоді в мене, та як побачили юрбу, як не прохав, побігли свої хуторі боронити. Було годин з десять, темно, хоч у око стрель, суне їх ціла валка, чоловіка з трицять — парубки та молоді чоловіки, прийшли, кажуть, твоє добро ділити. Я їх усовіщаю, кажу їм, як таки хлопці можна, деж це чувано, бачите он який кущ дітей, що ж я з ними робитиму? А вони своє: „Нам яке діло!” Думав я, думав, що мені в світі Божому робити, а тоді як ухоплю шапку, як кину її об землю. Гетьте, кажу, з моєї хати, бо я і знати того не хочу! Ушилися.
Дивно було Левкові Андрієвичові чути оповідання сусіди і прикро відчувати, що сам він утратив уже останню здатність до боротьби і не здатний ні до найменшого опору.
А політичне становище ускладнювалося: знялася війна між Україною та Росією, північ пішла на південь, большовизм — супроти національного відродження. Війська, набрані українським урядом здебільшого зпоміж салдатів, що покинули фронт, захоплювалися большовицькою аґітацією, зраджували свій уряд та рідний край і гурмами переходиди до большовиків. Решта українського війська, і так в недостаточній кількости зібраного та негаразд упорядженого, невсилі була опертися ворогові й большовицька лава майже без упину насувала на Україну та серед зими облягла та гарматно руйнувала Київ. Доти вона встигла вже затопити Лівобережну Україну, аж до Катеринославщини, і большовицька валява розлилася по Україні, вигукуючи коммуністичні гасла та вганяючи за контрреволюцією, що ввижалася їй скрізь, а одночасно під тим приводом знущалася та грабувала всіх, хто трапився. Український люд, що, наслухавшись большовицьких обіцянок, був і собі захопився їхньою програмою, пізнавши зблизька большовизм, на час остовпів від подиву та жаху під утиском зайшлих чужинців та свого гультайства…
Одної, темної, холодної листопадової ночі місто М. настрашене, дожидало большовиків. Вислана впереддень проти них сумної памяти Н-ська дівізія зрадила та перейшла на їхній бік. Старшини та з півтори сотні патріотичної інтеллігентної молоді, що пішла до війська своєю охотою, боронити рідний край, майже всі полягли від руки своїх зрадників. Невелика залога, яка лишалася в М., вражена прикрою звісткою, раптом покинула місто та відступила десь далі. Дехто з мешканців подався за військом, та мало хто і зважився на те, бо відступ був уже небезпечний, — большовики легко могли перетяти шлях, а всіх, хто йтиме з військом, вони певно визнають за контрреволюціонерів, а слава ж про те, що роблять із такими, гула геть далеко.
Покинуте на поталу місто причаїлося, загублене серед степів, покрите холодною пітьмою осінньої ночі. Ніде не світилося, вже який час у місті не було нафти, а сьогодня люди не світили й каганців. Страхи заплуталися між вулицями та заглядали крізь темні вікна не тільки більших горниць, а й хоч трохи кращих хаток. Тільки по найбідніших заулках, біля злиденних халупок чулися подекуди якась метушня та затаєне шопотіння, в яких виявлялося скоріше зловісне змовлення до злочину, ніж радість перемоги…
Левко Андрієвич теж не поїхав з М. Не побоявся їхати, а не хотілося. Власне тепер уже бачив він, що залишатися тут нема чого. Оборонятися від цілого світу, від стихії — було безнадійно, хіба на те, щоби гратися зі смертю. Та йому так усе обридло, що не хотілося ані робити щось, ані жити навіть, принаймні не було шкода життя. Проте, коли посутеніло й хату залив морок, вік не здолав далі сидіти сам та дожидати, поки розсатанілі червоноармійці вдеруться до нього, трощитимуть та розбиватимуть його житло й поневірятимуть його самого. Коли однієї хвилі вявилося йому з особливою виразністю, як усе те станеться, він захапався, напівсвідомо натяг нашвидку кожух та шапку, вкинув до кишені цигарки, хустку та ще щось, недуже й потрібне і пішов з дому. Хай хоч перше руйнування станеться не при моїх очах — думав він.За довголітнє життя в М. у Левка Андрієвича склалися приязні відносини де з де-ким із міщан, незаможніх городян та селян. Він колись ставав їм у пригоді й як хто, то й памятали про це. Інші з цих людей, хоч і були без освіти, та подобалися Левкові Андрієвичові своєю вдачою та природнім розумом. Вони часом заходили до нього, посидіти, погомоніти, інколи й він заходив до них. На них він міг покластися й пішов до одного з таких, якого хата була найдалі від його дворища.
Хоч уже посутеніло, але ще можна було на кілька кроків пізнати людину. Скоро Левко Андрієвич відійшов трохи від свого дворища, почув позад себе чиюсь ходу. Не звернув на те уваги, хоч чути було, що ззаду йшов хтось швидше та наздоганяв. Незабаром він вирівнявся з Левком Андрієвичом та поздоровкався. Це був найближчий його сусід, заможний селянин, Йосип Ласочка. Від батька не дістав він жадної спадщини, крім обіхідчастої хатини, та за життя настягав порядне селянське господарство. Як часто буває зі скоробагатьками, жив він дуже ощадно і, наприклад, коли в нього варили борщ, то окрайчик сала нанизаний на ниточку, упускався в горщик, а як борщ скипав, сало витягали та вішали сушитися до другого борщу. Був це чоловік літ шістьдесяти пяти, колись рудоватий, та вже значно посивілий, середнього зросту, з довгастим, потягнутим та дуже блідим виснаженим може працею, може недоїданням, а ще більше від повсякчасного думання та клопоту обличчам. Сірі очі дивилися загадково, мов завжди стежили за якоюсь його потаємною думкою, що снувалася йому в голові, навіть тоді, коли він розмовляв з кимсь про що інше.
Левко Андрієвич знав Ласочку з молодих літ, але й досі не сказав би, що з нього за людина. Ласочка завжди балакав так розважно та совісно, ніколи не помічений був ні на чому лихому, селяни завжди слухалися його. Щоб погодитися з ними за якусь гуртову роботу, найкраще було наперед поєднатися з Ласочкою, бо до умови з ним охоче і вже не роздумуючи багато, приставали й інші, певні, що він уже обрахував гаразд, чого та робота варт. Часто люди доручали йому і громадські діла, а проте не любили його, прозивали лукавим та бідкалися, що обшахровує їх на рахунках, хоч довести того й не могли. Отже й Левко Андрієвич не міг звірятися на ті обвинувачення, а проте несвідомо усувався від нього та стерігся, бо було в йому щось неприємне. І цим разом Левкові Андрієвичові неприємно було, що зустрівся з Ласочкою, хоч виразно нічого лихого й не думалося… Тому, поборюючи те почуття, Левко Андрієвич відповів привітно на привитання.
— А це ви добре робите, — казав Ласочка, стишуючи голос, — що йдете з дому. Вже як нікуди не виїхали, треба хоч зразу не навязати на очі. А куди ж ви?…
Левкові Андрієвичові знову здавалося неприємним так занадто вже по щирости говорити з цим чоловіком, але, незвиклий до конспірації, він не бачив, на віщо таїтися тай здавалося невідповідним гідности викручуватися перед людиною, коли вона вже зрозуміла його наміри, й він відповів по правді.
— От і добре — сказав Ласочка — то я і проведу вас, бо й мені на той край. Там, переказано, один чоловік кабанця продає, а я потроху різникую, а під такий час певно дешевше купити можна…
— Не боїтесь, що відберуть.
— То в багатших, нас не зачеплять.
Йдучи з Левком Андрієвичом, Ласочка радив, як поводитися „з тими розбишаками”, обіцяв і сам, якщо треба буде, переховати. Казав спокійно, розважно, але очі його все ніби стежили за якоюсь іншою думкою. Довівши Левка Андрієвича до того двору, куди той ішов, попрощався, постояв ще, поки той зайшов у хату та тоді подався далі.
Ще на світанку в М. знялася нечувана галасня: розтиналися постріли, пяна лайка аж загусла в повітрі… До М. увійшли Н-ська, що недавно українська, а тепер червона дівізія, якій за її зраду червоний уряд віддав М. на пограбування. Товариші розбіглися по місті невеликими гуртками: хто ловити та розстрілювати військових та урядовців, які чомусь не виїхали з М., хто розбивати крамниці, а хто по заможних дворах. У дивізії було кілька парубків з самого М., які знали, хто де живе, та водили товаришів по заможніших дворах. Не диво, що до Греччиного двору прийшли найперше.
Озброєні „до зубів”, з лайкою ускочили червоноармійці у двір. Збігши на ганок, торсали вони з цілої сили двері без перестанку весь час, поки стара служниця, що одна не покинула Левка Андрієвича й не пішла з дому, як і він вийшов, неслухняними з переляку руками силкувалася відчинити їх, дарма, що бачили її крізь шибки одвірків. Лаючи її поганою лайкою, похвалялися вони виломити двері, якщо не відчинить їх зразу ж, бо не мають часу на неї ждати. Ледви дзенькнув замок, передній з цілої сили штовхнув у двері ногою, трохи не зваливши стару, й усі з рушницями на поготові ускочили в хату та потоптом, стукаючи чобітьми, розбіглися по помешканню.
— А де хазяїн? Сховався буржуяка! Давай ключі. Де гроші? — напалися вони на стару.
— Ключі в мене тільки оці, — подала невелику вязку.
— Не даси, замки витрощимо!
— Так нема-ж…
— Бач, буржуйська попихачка, ще й оступається за своїм буржуякою, давай горілки, вина, та швидше, не стій перед очами, тобі тут діла нема…
З тим бігали по хатах, заглядали поза заслони в вікнах, попід меблі, мацали шафи, столи, скрині…
— Ламай замки! — порядкував старший. — А це гарна річ, цю я собі візьму, — додав він зненацька, забираючи зі столу щось, що йому вподобалося.
— Не квапся поперед усіх! Не бери сам! — огризнувсь інший.
— А якже? Воно твоє? Дуванити буде що й без цієї дрібниці.
Два з шелестів, оббігши горниці, пішли ще у двір, оглянути інші будинки. Там помітили вони в сусідній селянській садибі між вишняком старого вже чоловіка, що стояв, спершись на тин, та пильно на них дивлячись, мов манив очима, а часом, здавалося, крадькома кивав на них пучкою.
То був Ласочка…
— А що скажеш, товаришу? — звернулися вони до його в голос.
Ласочка заморгав очима та замахав на їх, щоб балакали тихше і, позирнувши довкола, поманив до себе.
А як ті надійшли, додав пошепки:
— Як хочете, товариші, узяти гроші, так треба знайти пана. Що мені дасте, як знайду?
— Бач чортове лубя! Ще й тобі грошей. І дурно скажеш, коли знаєш.
— Дурно ні. Я чоловік бідний. Хіба в мене іншої роботи нема, як його вам шукати. Силою води з колодязя не пить. Що мені зробите? Битимете? Бийте, я не боюся, я — битий, а дасте пятьдесять тисяч, пошукаю. А в пана ж грошей — не злічити… — заохочував він. — Не скупійте!
— А ти знаєш, що справді багато? Скільки?
— Якби я не знав. Яж весь вік оттут. За останній час скільки він тієї худоби та лісу спродав. Деж тим грошам подітися? Так, дасте?
— Чорт з тобою, дамо. Можна товариш з товаришом поділитися? — спитав один шелест у другого.
— Та чорт уже з ним! Можна.
— Нехай, щоб певніше мені, ще і старший ваш скаже — допоминався Ласочка. Від заздрости та нетерплячки він аж трусився, а голос йому перехоплювало в горлі.
— Так буде так, — казав він далі — перегодом, як за пів години, а то й швидче може, піду я до міста, а ви за мною, тільки не надходьте, щоб непомітно, а йдіть назирці… Як побачите, що я в який двір зайшов, так ви туди не йдіть, а, не доходячи того двору, зразу поруч, там він і буде.
Було годин з девять ранку, коли товариші усунулися до двору, де переховувався Левко Андрієвич, знов таки з рушницями, з лайкою та гуком. Звиклі до взаємин між гультайством, де часом приятель темної ночі частує приятеля киякою по голові, або загородить йому попід боки ножаку, чи десь ізза кутка, чи серед приятельської розмови, ідучи поруч у глухому місці, та певні, що „буржуї ще гірші від звіря”, товариші сподівалися на все лихе, побоювалися та, щоб осмілитися та налякати ворога, здіймали отой галас і біганину та хапалися до зброї. Але, знаходячи намісць оружного опору, тихих та заляканих людей, звиклих тільки до правної оборони, гультайство обсмілювалося, переймалося погордою до невдатного та безсилого ворога і зразу починало поневіряти його.
Почувши галас, Левко Андрієвич глянув у вікно і зблід. Він не дожидав, щоб це сталося так швидко, у глибині жевріла надія, що може минеться все якось щасливо. Не так ще було страшно вмирати, як прикро та образливо почувати себе загнаним звірем, позбавленим усяких прав, усякої оборони, відданим на глум та поталу цим нелюдям, до яких він не міг ставитися інакше, як з огидою. Ці почуття ледве встигли промайнути в йому, бо шелести вже наспіли в хату.
— А, буржуй, драствуйте, ховатися схотів, — ще на дверях гукнув старший. А ти начувайся мені! — присікався він до господаря. — Я тебе вивчу, як буржуїв переховувати!
Чуючи себе зобовязаним заступитися за господаря, Левко Андрієвич обізвався:
— Та він не переховував мене, господа, я тільки на час зайшов до його…
— Тут господ нема! Господа в нас давно по острогах сидять! — заклятовано гукнув на Левка Андрієвича пикатий чоловік у матроському убранню, так ніби почув нечувану образу чи блюзнерство.
— Ходім, показуй, де гроші, що понаграбував! — додав він.
— Ось скільки є грошей, беріть, більше в мене нема…
— Тільки? А деж решта?
— Я грошей дома не держав, всі в банку…
Це розлютило товаришів. З банку гроші будуть сконфісковані, але підуть, чорт їх знає, куди вони підуть, — та вжеж, що не їм, а вони ж тішилися думкою, поживитися з Левка Андрієвича.
— Побачимо там, покажеш, як припече… ходім!
— Чого ж я піду, нате ключі, беріть що знаєте…
— Це ще жарти. Чого б ми з твоїми ключами морочилися, ми краще коло тебе поморочимося! Іди, коли кажуть.
І вхопивши Левка Андрієвича міцною рукою, він штовхнув його до дверей.
Левко Андрієвич не встиг і одягтися, без шапки, без кожуха гнали його як арештанта посеред купки озброєних червоноармейців через увесь М. Викинутий з хати, він оглянувся довкола напів непритомними очима і зненацька побачив Ласочку, що тулився неначе ховаючись, поза причілком хати в сусідному дворі. Враз наче блискавкою різонув Левка Андрієвича здогад, що то ніхто як Ласочка його зрадив та зупинятися над цією думкою не хотілося тай не було коли. Товариші бігли дуже швидко, Левко Андрієвич і сам з цілої сили поспішав за ними, бо терпіти далі цю наругу та мордування було тяжко. Краще скоріше кінець, хоч би й смерть, бо смерть напевне найкраще з того, що може статися з ним. І він прискоряв ходу, а одночасно серце рвалося з жалю до себе й мимоволі озивалося первісне бажання: врятуватися. Та як не поспішався Левко Андрієвич, постигнути за червоноармійцями він не здужав і вони підгонили його: разів зо два його вдарили по спині, раз хтось штовхнув його ззаду багнетом, він не оглядавсь, але помічав, що після кожного насильства у йому мов прибуває сили й він іде швидче, й від цієї свідомости здіймалася у йому огида до себе й до людської природи взагалі…
Коли прийшли до двору, зробило це на нього якесь дивне вражіння — неначе прийшли десь у чужу хату. Червоноармійці звеліли йому повідчиняти всі схованки. Шукаючи грошей, вони перекидали та перетрушували всі річі, а тоді запихали та звязували усе мішма у велике жмуття. Левко Андрієвич сидів увесь час у окремій кімнаті під доглядом двох вартових, що тримали рушниці на поготівлі та з підозрінням позиркували на його лихими очами.
Він сидів байдужий до всього, немов йому й на думку не впадає, що його чекає. Якісь уривки неналежних до того, що діялося, думок снувалися в голові одна по одній без звязку, приходили, не знати звідки, та чому. Згадувалося щось давне, якась дрібниця, дивився через хату в вікно і слідкував поглядом, куди біг собака, спостерігав, як сидить, настобурчившись від холоду, курка й думав: мабуть зимно — буде мороз. Тільки часом несподівано зринала свідомість: та це ж смерть, це ж кінець! І в душі мов розтинався тужний зойк, та незабаром знов усе потапало та розпливалося, як у тумані, і вся його істота, всі думки та почуття переймалися якоюсь млістю, тільки не знати, чого дуже тисло за серце…
Не знайшовши, самі червоноармійці знов приступили до нього, щоби сказав, де сховані гроші.
— Я сказав, що в банку — відповів Левко Андрієвич.
Ця відповідь з кожним разом все дужче дратувала товаришів. Одно з двох, або буржуй бреше, щоб виратуватись, або гроші справді в банку і тоді марні всі надії, поживитися.
— Ти мене не дури, бо вбю, як собаку! — крутячи револьвером перед очами Левка Андрієвича люто лаявся старший.
Не в силі стримати себе, щоб не відхилятися від револьвера, Левко Андрієвич дратувався на себе й відповів гостро:
— Я сказав правду.
— Скажеш ти мені правду, як візьмуся за тебе!
— Та чого з ним панькатися. Тягни його до стінки — гукнув хтось з гурту, вхопивши Левка Андрієвича за руку.
— Поспієш ще, — відпихаючи того, став перед Левком Андрієвичом чоловік у матроському убранні.
— Не хочеш казати? — погано вилаявся він і підняв здоровенний волосатий кулак над головою Левка Андрієвича.
— Я сказав…
— А! — загарчав по звірячи матроз і здоровенний кулак ударив з цілої сили Левка Андрієвича між очі. Кров залила йому вид.
Ще чиїсь три кулаки майже в ту ж мить посипалися йому на голову, у груди, під бік. Левко Андрієвич зойкнув і замахнувся рукою. Не можна було угадати, чи на те, щоб віддати, щоб не було, ворогові за образу, чи на те, щоб затулитися. Та на впів-знята рука враз звисла, білий як крейда Левко Андрієвич поточився і мов важкий лантух повалився на землю. Серце не витримало.
Навіть „товариші” остовпіли на мить і в очах у їх промайнула іскра жаху, але, враз споважнівши, вони мовчки, мов пси, що гуртом задавили чужого собаку, розійшлися по інших покоях, покинувши Левка Андрієвича серед хати і знов заходилися пакувати річі у жмуття. Хтось із них знайшов пригребицю, де в небіжчика ховалися вина та закуски, понаносив напитків та наїдків і шелести взялися до їжі, не помивши закрівавлених рук, мацаючи масними руками річі, розкидаючи недогризки та надбиті пляшки і долі і по меблях. Аж годин через три вони подалися, тягнучи на собі здоровенне жмуття. Горниці Левка Андрієвича, спорожнівши, стояли сумні, наче мертві, бо якийсь час ніхто не зважувався туди й заглянути. Вже нескоро стара, заплакана служниця зайшла до горниць, поплакала над небіжчиком, що так і задубів на долівці, та покликала сусідок, обмити та прибрати його, хоч властиво прибирати не було в що, бо всю небіжчикову одіж забрали товариші.
Вже не скоро до Греччиних горниць зайшов червоний старшина. Був він родом з М. і довго служив за канцеляриста в земстві, поки не забрано його на війну. Там вислужився він на „зауряд-офіціра”, а далі пішов до червоної армії. Прозивався він Безпоясний. Ще в земстві узнавав він себе за соціяліста, хоч і не дуже тямив, що то є за соціялізм і з цілого соціялізму в йому було тільки те, що не любив заможних людей та інколи думав, що в їх треба б усе одібрати, та що найдужче боявся того, щоби хтось не визнав його не за дуже лівого. Гречок він знав добре, знав і Левка Андрієвича, і колись під скрутну хвилину звертався до нього та дістав запомогу, ніби в позику, якої проте не звернув ніколи, бо й не мав чим. Читаючи спомини революціонерів та історію революційного руху, Безпоясний знав про Максима і для того ставився до Гречок краще як до інших заможних людей, а тепер, прибувши до М. на становище начальника червоного загону та перейнятий свідомістю свого права карати та милувати, згадав про Левка Андрієвича і надумавсь піти, щоб захистити його від червоноармійців. Та здумав і прийшов уже запізно.
Ще у дворі, коли побачив, що двері в горницях розчинені навстяж, якийсь неспокій заворушився в ньому. Ще дужче стурбовався він, побачивши в першій кімнаті розгардіяли, та прикмети грабування. Швидше пішов у дальні покої й остовпілий спинився на дверях кімнати, де на столі лежав Левко Андрієвич, а в головах в його блимала воскова свічка.
Коли Безпоясний довідався, як сталося, його обхопила лють на злочинців-товаришів. Сціпив зуби й ладен був бігти, щоб своїми руками забити їх. Та раптом його вдарила думка, що це неможливо, що тоді його обвинувачуватимуть за оборону буржуїв та контрреволюціонерів, що він не має такої влади, щоби спиняти розбишацтво підвладних. І нагло відчув необмежену залежність, якою обплутує його червоне оточення. Це дратувало його, хотів заспокоїти себе тим, що партійний інтерес важніший від усього й вимагає не звертати уваги на життя поодиноких людей. Але не був у такій мірі партійним, щоб під впливом партійної омани скорити природні почуття, а стаяв над небіжчиком і не міг відігнати думки, що сталося не гаразд, що вбито людину, якої не треба було вбивати… Потрапивши до большовиків напів випадково, Безпоясний ще не засвоїв собі їхнього способу ставитися до всіх людей, і до своїх навіть, як до матеріялу для якоїсь мети… Довго стояв, похилившись, і пішов із хати, наче слабий. Але на дверях враз спинився. Несподівано впала йому думка, від якої він наче зміцнів та одужав. Люті вогники засвітили йому в очах.
— Добре, — вирішив він, — я змовчу, але я знатиму, хто це зробив, і покараю мов за щось инше, знайду нагоду і покараю!…
З двох менших синів пана Андрія у старшого синів не було, самі дочки, менший помер у молодих літах, покинувши сина-одинця, якому підчас революції було двацять два роки. Коли знялася по селах завірюха, оба і дядько й небіж поїхали з дому. Довго переховувалися по ріжних місцях і нарешті пристали до добровольців. Старий служив у уряді, небіж вступив до війська. Довго нічого не чути було про них в М. Вже не скоро надійшла звістка, що старий десь заразився та вмер від плямистого тифу. В молодого підчас якогось бою, де його полк був розбитий, поховзнувся його кінь, підпруга луснула і поки молодий Гречка випручувався та підвівся, побачив, що большовики вже так близко, що врятуватися не можна. Не розгадуючи, він вихопив револьвер і стрельнув собі в рот на очах ворога, щоб не дати знущатися з себе.
Рід пана Івана Гречки в мужеському коліні урвався.