Хроніка Гречок/IV
| ◀ III. Гості та діти пана Андрія | Хроніка Гречок IV. Як пані Шпачиха позичала в пана Андрія гроші |
V. Максим Гречка, лихо та смерть пана Андрія ▶ |
|
ЯК ПАНІ ШПАЧИХА ПОЗИЧАЛА В ПАНА АНДРІЯ ГРОШІ.
Після голодного року назбиралися в пана Андрія немалі гроші, а ще з року на рік вони більшали. Тоді не водилося складати гроші по банках, отож і пан Андрій ховав їх дома. А люди, як дізналися, то й почали вчащати за позичкою.
Не квапився пан Андрій з відсотків заробляти, чогось вони його муляли, за тих часів не такто вхвалялося, як хто зиск за позику бере, та й не велося того в їхньому роді. Ще дід його, як і позичав коли добрим людям, так без відсотків і розписок не брав, а записував борг на тряму. Бува, як хто довго не платний, тільки посвариться: „Гляди мені, витри!” — то люди, Боже, як просяться, щоб не витирав.
Отже не кожному охоче позичав пан Андрій, а надто тим, за кого знав, що не на діло гроші поверне, а прогайнує на витребеньки. І то не тому, щоби боявся, що не повернуть, бо, забезпечуючи себе, позичав тільки під заставу.
— Ще як бачиш, — каже бувало, — що твої гроші людині на користь підуть, то й тобі веселіше. Така людина й подякує. А як воно переведе та дедалі замотується, чи ж я, прости, Господи, лихвар? А й воно: поки гроші бере, і прохає й підсипається, а й по очах його ледачих помітно, що заздрить, лютує та тебе ж лає.
А проте доставалося панові Андрієві й таким часом позичати, що їх краще прогнати годилось би, колиж-бо той сусід, той знайомець чи приятель, інший ще й родичом признається, що тут удієш? Мусиш позичити…
— Я вже такому краще дурно позичив би, так однаково не подякує, ще й дурнем прославить, — казав пан Андрій, і без відсотків таки не позичав. Але й ніколи й ні з кого більше шости не брав, хоч і набивалися дехто з більшими, аби тільки позичив. А стороннім людям, як не на діло брали, відмовляв уперто й тільки раз того не додержав.
— Приїздять якось до мене — згадував пан Андрій — два панки десь аж із Катеринославщини, таки за позикою. Я тільки на них поглянув, тай бачу, що то за хлюсти. Убрання на них гарне, десь, знать, кравця далеко шукали, як не в Москві, то найближче в Харкові. Чемодани нові, ловкі, вуси напручені, самі свіжо підголені, мов наляковані… Кажу: не дам. Думали вони мене спокусити. Знаємо, кажуть, що ви все шість відсотків берете, ми вам вісім дамо. То я й поготів вам не позичу — одказую, — як ви з такими відсотками набиваєтеся. Певно в вас думка не платити, а маєток віддати. А якби я мав його купувати, я за купівлю, а не за позику з вами і балакав би. Бачать вони так не вкипа, зайшли з іншого боку, — залишилися гостювати. Коли гості, то й гості, а як гості, то й випити треба: гуляємо, випиваємо, в карти бавимося, компанія з них, кращої не треба: веселі, до жартів, до дотепів перші митці. І випити тямлять… Я то знаю добре, чого вони до мене так упадають, так же з хати не виженеш тай весело з ними. Так вони мені догодили, бачу зле, „одбувайсь”, кажу сам собі, „пане Андрію, чим одбудешся, швидше, бо далі дорожче стане”. От як добре ще випили, витяг я з кишені ключі та й кинув їм вязку на стіл. Годі вам, кажу, біля мене морочитися, так ви мене потішили, беріть у мене, що схочете, а сам придивляюся, що з того буде? Ні не квапляться до ключів, а то може б і з хати вирядив. Старший з них так чемненько відказує: „За позику та за ласку спасибі, а тільки так не можна. Підемо завтра до нотаря, зробимо документ, а тоді ви вже самі, спасибі вам, гроші відлічете…” Мусів… Погуляли вони в мене ще день для обачности та тільки й бачив, а маєток, як я і знав, прикинули. Маю тепер клопіт воловодитися з ним поза очами. Ну, та байдуже, я на землю не заздрий, не шукаю де купити б, та як і сама до мене прийде, не продаю, вона свого діжде… котромусь синові упадеться, житиме там, може, що воно далеко, довше з братами не посвариться.
Самій тільки старій Шпасисі позичав пан Андрій і надто з охотою й великі гроші, та ще як нікому, — під самі векслі. Пані Шпачиха була вже стара вдова, що сама провадила велике господарство й міцно тримала в руках свою велику семю. Ще й за чоловіка (що довго служив у війську й на війну ходив, а в одставці був до господарства ледаченький та все тільки заводив по книгах та здіймав з жінки рахунки) кермувала вона господарством, а з трицятими пяти год повдовівши, зосталася на всій своїй волі і звикла й бути й поводитися, як сама собі господиня. Починали вони з чоловіком, як на ті часи, зовсім з малого, з якихось там пятисот десятин. А як ділила при старости дітей, назбиралося в неї земельки понад десять тисяч і кожному було видко, що то не небіжчик Шпак, а тільки вона придбала все те добро.
Мешкала вона верстов за пятьдесять від пана Андрія та ще і в іншому повіті. Довго й не були вони знайомі, хоча здавна прочували одно за одного й пан Андрій багато чув похвального й дивного про розум та господарський хист Олександри Платонівни та щиро подивляв таку жінку. Але познайомилися вони вперше, коли вже пані Шпачисі було 53 роки, а мала вона землі понад чотири тисячі десятин. Саме тоді трапилося Олександрі Платонівні купити ще один великий маєток, та готових грошей не вистарчало й вона надумалася, позичити їх у пана Андрія.
Це була не така проста справа, треба було обмислити, як до неї приступити. Тоді не водилося, засилати вперед факторів та ніяк було і Шпачисі, хочби і для найпильнішого діла їхати до незнайомого, бо вона ж була дама… А й не вподобала б Олександра Платонівна, якби пан Андрій чогось згедзькався та відмовив. Замолоду воно ще й сілкісь би, тоді мало чого не доводилося терпіти, та тепер, звикши до пошани, це їй уже не випадало.Все те треба було зміркувати і пані Шпачиха викликала з М. свого постійного порадника в важливих справах — судового урядовця Корнія Онофрієвича Торохтія. Торохтій був русявий, років сорока чоловік, з помітними вже лисинами й над лобом і на потилиці. Гладкий та обколистий, ходив він, чи власне котився, швидко та дрібно переступаючи короткими ногами, на яких аж двигтіло сало. Круглясте, біле як булка, обличча його так і сяло до всіх привітною ухмилкою, а сірі та маленькі очка в-одно бігали, мов живе срібло, здебільшого по ногах тих, з ким розмовляв. Знався він на законах, як казали: „неначе чортяка” і вважався за першого ворожбита в м-ському суді. Знали добре всі, відала й Олександра Платонівна, що Торохтій хабаря не відкине, а, як коли, то й не втерпить взяти „подяку” від обох позивальників. Але ж думала, що як йому „не попускати віжок”, то й служитиме „здебільшого чесно”. Діло ж він тямив, як ніхто, а вдодачу доводився ще якимсь родичем небіжчикові Шпакові. Через те Олександра Платонівна і зверталася все до нього й за порадою і з дорученням. Трапилося раз якось, що Корній Онофрієвич таки зрадив „дорогу сестрицю”, як він завжди іменував Олександру Платонівну, взяв хабара з супротивного боку та до збитку і призвів. Коли вперше після того вони зустрілися й Корній Онофрієвич розігнавсь було, цілувати ручку Олександрі Платонівні з привитанням „здравствуйте дорогі сестрице”, Олександра Платонівна відрубала: „Здравствуйте й вам, поганючий братець”, руки поцілувати не дозволила і щось зо два роки ні перед очі собі, ні до справ своїх Корнія Онофрієвича не припускала. Накаявся та не знати з яких боків та скільки разів забігав тоді Корній Онофрієвич, поки нарешті Олександра Платонівна таки змилувалася та знову почала кликати його на пораду, сподіваючись, що „після науки” вже не зважиться проти неї махлювати.
Цим разом, вислухавши в чому справа, Корній Онофрієвич, натоптавши добре носа табакою, покрутив головою й мовив:
— А чи відомо вам, високоповажані сестрице, зо саме тепер пан Андрій своїм коштом поновляє іконостас до церкви Святого Андрія Первозванного в М.?
— Ну?
— А іконостас малює та виконує вже ніхто як відомий вам добре Захарій Тодосович Вовченко та ще і Порубальський.
— Так?!
— Отже при тій нагоді може він мати добрі оказії, побалакати з паном Андрієм, а вже ніхто як Захар Тодосович не потрафить поговорити краще про так делікатну справу. Треба викликати Захара Тодосовича, високоповажані сестрице.
Вовченко-Порубальський був це М-ський богомаз, добре відомий та загально-визнаний аж на три сумежні повіти. Там ніхто не схотів би і слухати про іншого богомаза, бо всі були певні, що малює він незгірше від Печерського Отця Паісія… До того ж був у нього великий природній хист розповідати, а надто щось смішне. Їздячи з дому в дім, по батюшках та панах-жертводавцях, знав він усячину за кожного, то й розповідав для всіх місцевих людей цікаве про їхніх таки сусідів та знайомців, само собою, оглядаючись де, про кого та що можна розказати… Хто ж не любив би його послухати?
Захарові Тодосевичові було років з трицять пять. Був це високий, русявий, дуже міцний та моторний чоловік, завжди веселий, завжди говіркий та на слово спритний, а до людей привітний так, що здається, кого схоче, куди схоче так під ручку й виведе…
Колись Захар Тодосович довгенько жив на хуторі Олександри Платонівни, роблячи іконостас, який справляла вона до своєї церкви. Через це, тай через те, що взагалі не можно ж було б не послухатися Олександри Платонівни, Захар Тодосович, як прислано по його найтичанку, не гаявся і хвилини, а зразу сів і поїхав.
Шпачиха ждала на цього не сама, а, з Корнієм Онофрієвичем. Як приїхав Захарій Тодосович, сиділа вона в витальні, на великім стародавнім дивані. Була це літня, але бадьора й міцна ще жінка, дарма, що ходила завжди з ціпком, який тримала в руках навіть сидячи. Ціпок той не так вже і потрібний був їй на те, щоб спиратися, а скоріше був ознакою влади й не раз замірялася вона ним чи на слуг, чи на родичів, чи й на декого з молодших знайомих. Вдягалася Олександра Платонівна по старосвітському в темно-фіолетову капоту, поверх цього накидала на опашки підбиту горностаєвим хутром шубейку, а на голові носила старосвітський чіпчик. Такий чіпчик колись ще за молодих літ, вдягла вона, потураючи моді, замісць українського капора, а потім не схотіла зміняти вже його на строї пізніших часів, щоб не „світити волосом”. Сиділа Олександра Платонівна рівно, мов оберігаючись зайвих рухів, з обличчам, наче застиглим, з виглядом трохи занадто для жінки суворим. Її тонкі губи були запалі й міцно стулені, а в роті бракувало вже немало зубів. Погляд темних, як стиглий терен, очей — терпкий, жорсткий та рішучий, мов пронизував наскрізь кожного, з ким вона розмовляла.
Корній Онофрієвич примостився побіч неї на ослонці й це саме він освідомив Захара Тодосовича про справу, яка йому доручалася. Олександра Платонівна тільки в ряди-годи потакувала, нахиляючи голову та коли-не-коли вкидаючи якесь слово.
— Розумієте, друже достойний, у цій справі потрібна особливая, так мовити, дипломатія. Справа ця єсть особливої делікатности. Не про те, розумієте, йдеться, аби одержали гроші, це, я гадаю, річ безсумнівная. Не можебноє це є діло, щоб пан Гречка не чував за пані Шпачиху, а чував, то кому й позичати? Важливая є річ у тім, як узяти гроші? — З додержанням обачности, належної обом особам у цій справі співучастним… О! — витолковував Корній Онофрієвич свою думку. — Ви розумієте, що дамі не випадає робити перший візіт (Корній Онофрієвич вимовив це слово розтягаючи по складах з особливим підкресленням), хочби й жонатому, хочби і в найпильнішій справі… Одначе треба й те зважити, що не ясла до коней ходять, а тільки коні до ясел, так мовити… Отже пан Андрій могли б затятися з деякого погляду, може й не без рації — і тут треба найти способи для додержання обопільної, так мовити, пошани й поваги…
Корній Онофрієвич висловив Захарові Тодосовичові тільки ці загальні свої міркування, звіряючи практичне переведення справи цілком на його природній хист. Повертаючи від Шпачихи, Захар Тодосович попочухав дорогою потилицю, метикуючи, якби приступити до Гречки, якого він, по правді, побоювався. Та в дійсності завдання не було так важке, як здавалося Захарові Тодосовичові. Надаремне почав він дуже здалеку, та мов випадково, розказувати про господарство Олександри Платонівни, з захопленням, подивляючи її тай усього її роду господарський хист та згадав її батька й діда. Але ледви доплутався тими манівцями до суті свого доручення та натякнув за позику, як пан Андрій спинив його.
— А я вже й давно бачу, куди ти снуєш, мовчав тільки, щоб побачити, як ти ниточку виведеш. Ні, нічого, тямуче. Тільки навіщо воно?… Авжеж, що Шпачисі позичу. Як такій і не позичити. На діло бере. Розумна баба. Не гурт таких. Пощастило тюхтієві Шпакові, а все через те, що батьки не втручалися, яку схотів ту і сватав, а він, небіжчик, і не тямив щастя використувати — поспішився вмерти.
Тимчасом Захар Тодосович аж умлівав, вигадуючи, якби приступити до розмови про пан-Андрієву зустріч зі Шпачихою, бо це приходило, на його думку, до найважчого. А проте й тут пішло досить легко.
— От ще, Андрію Івановичу, не знаю як і казати вам… Це вже ви навчіть, як зробити, щоби краще було вам з Олександрою Платонівною вперше зустрінутися. Очивидно, не вам же до них їхати, з якої б то речі? Та ви ж це краще знаєте. Тут, кажуть, особливая справа… Вони ж дама, а дамі тобто ніяково до чоловіка першою з візитою їхати… Ледве дотяг до кінця свою плутану орацію Захар Тодосович.
— Ну, то як жеж? — здивувався пан Андрій. — Не мені-ж із моїми грішми набиватися їхати?!…
— Та, Боже ж мій, я ж не те й кажу, я ж розумію. Приїдуть сюди до М. Олександра Платонівна, але, може, заради пошани до жіночого стану їхнього якось так зробити, щоб уже тут у М. не в вас, а десь інде, вам уперше з ними побачитись?…
— Як то? — вже з невдоволенням спитав пан Андрій.
— Та ви бо не сердьтеся, Андрію Івановичу, не лякайте мене, — трохи жартом, а трохи й направду аж прохав Захар Тодосович. — Я не на капость вам, а прохаю тільки вашої ласки задля обачности до жіноцтва… Ну, наприклад можна б зустрінутися десь у знайомих, а тоді, може вони-б вас до себе на чай попрохали, а тоді й ви їх, а там уже і про діло…
— Це вона тобі так наказала?
— Ні, власне не так… не в подробицях, а просто мені наказано вас попрохати, щоб із вашої ласки це все якось обачніше сталося… Тай то казав більше Корній Онофрієвич, а Олександра Платонівна тільки слухали.
— Гм, знати і в найрозумніших жінок волося таки довге… а Корнієві, як немає справжнього діла, треба хоч удавати, ніби щось розумного радить, а то й вигадує… Ну, та нехай, ні для кого того не зробив би, а для Олександри Платонівни, Бог з нею, хай і так. Чув за неї багато, дарма що ці примхи та що довге волося, а таки розумна жінка. Тільки простіше треба. Нема чого людей клопотати та по чужих хатах знайомитися. Приїде вона сюди, стане в заїзді, буде щось собі варити, тепер піст, то схочеться рибки. У неї там степова сторона, риба хиба по ставах, то опріч карася та може линини, іншу рідко й бачить. Певно піде на базар, то хай іде до рибаса Омелька, в нього добра риба. Встає вона рано, як і я, то можна так: у пятій годині я також прийду рибу купувати — усміхнувся пан Андрій. — А там, купуючи рибу, якось розбалакаємось, то хай хоч і на чай кличе, піду, а тоді до мене обідати, тай діло зробимо. Оттак і перекажи Олександрі Платонівні, та ще перекажи, що мені від неї ніякого заставу не треба, досить буде самих векслів. Скажи: Гречка цього нікому не робить, тільки вам. Однаково вона земельки ні не продасть і не відступить, як прочуваю, вона її тільки купувати тямить…
З цією відповіддю Захар Тодосович, не гаючись, подався до Олександри Платонівни, а другого дня у вечорі вже й сама вона лагодилася на ночівлю в Мошковому заїзді в М. Вранці, як було умовлено, о пятій годині подалася на базар просто до Омельчиної ятки, і тільки почала торгувати судачків та при тому докоряти гостро Омелькові за те, що править аж по три копійки за фунт, вже надходив і пан Андрій. Тільки той, хто знав, міг би помітити, як Захар Тодосович, що йшов був з ним, щось проказавши йому на вухо та показавши очима на Олександру Платонівну, подався в інший кінець базару.
Як тільки пан Андрій приступив до ятки, Олександра Платонівна звернулася до його, начеб то до судді, скаржуючись:
— Чиж не лихо, пане добродію, що оцей чоловік за рибу править, подумайте, за самі найдрібніші судачки аж по три копійки за фунт! Наїсися за такою дорожнечою.
— Та хібаж ви не знаєте, пані добродійко, цього Омелька? Це ж на весь М. найбільший здирщик, кожного облупить. Ти таки, Омельку, не знати що собі й у голову кладеш, — немов усовіщаючи, але сміючись очами, звернувся пав Андрій до Омелька. — Але, знаєте, і рибу за те дає добру… Та я бачу, ви, пані добродійко, не з нашого городу. Десь, певно, з повіту, та ще може і з чужого, що Омелька не знаєте. Хоча не маю чести бути знайомим, а щось я вас пізнаю. Чи не будете ви пані Шпакова Олександра Платонівна?
— А таки вона! — привітно відказала Олександра Платонівна. — Та й я вас пізнаю неначе, пане добродію. Здається так, що пан Гречка Андрій Іванович? — спитала вона своєю чергою.
— Авжеж, що він.
— Ось, як приємно сталося, коли Бог привів познайомитись. А то чую все: пан Андрій, та пан Андрій, а бачитися й не доводилось… А ми ж таки сусіди! Що там тих пятьдесять верстов!… То будьмо-ж знайомі.
— Та то, бачите, Олександро Платонівно, що і в мене діла багато, то й ніколи часто по гостях їздити, тай у вас, чутка йде, не без діла й коло свого упадаєте, тай вас у гостях не часто побачити можна. Через те й не доводилося пізнати.
— Ну та Богу дякувати, тепер уже зустрілися. То як собі знаєте, хоч я тут і в заїзді, а прохаю вас до мене чаю випити.
— Спасибі, відповів пан Андрій: такий приємний випадок не часто трапляється. То я до вас чаювати піду, а ви вже, прохаю, до нас обідати. Ти, Омельку — звернувся він до рибаса — занеси там моїй пані й судачків та ще якоїсь доброї рибки і перекажи: дорогі гості обідатимуть.
Тепер пан Андрій із панею Олександрою подалися до заїзду, пити в неї чай, до якого вона понавозила з дому всякого печива та варення, а ще й доброго коняку та руму.
Другого дня гомоніли по цілому М. що пан Андрій визичив Шпачисі під самі векслі грубі на ті часи гроші: шістьдесять тисяч карбованців і того-ж таки дня Олександра Платонівна, додавши ще й своїх грошенят, зробила купчу на новий чималий маєток, після чого земельна власність її досягла поважного розміру: вісім тисяч десятин.
— Завинуватилася пані Шпачиха по самі вуха, — посміхувалися тямущі люди в М. і по сусідних повітах. — З заздрощів до земельки такого боргу набралася, так у ті позики вгрузла, що повно й не виприсне.
Та Олександра Платонівна не довго барилася, виплачуючи. Чотири роки підряд чи привозила сама, чи пересилала синами панові Андрієві по пятнацять тисяч і ще й з відсотками готових грошей та за чотири роки й виплатила.
Одного разу, нездужаючи, не могла вона привезти платіжу сама, то написавши чемного листа з вибаченням, та побажанням переслала гроші, двома синами офіцирами.
Пан Андрій привитав молодих Шпаків, алеж усе пильно придивлявся, що з них за люди. Щоправда, сини вони Олександри Платонівни, так тож мати, а які діти будуть? Трохи не подобалося йому оте золоте офіцирське вбрання на них. Хоч замолоду й сам ним пишався, та з годами побачив, що воно від діла відвертає. Не подобалося ще й те, що по московському цвенькають… Ще старший — Петро, помітивши, що господар розмовляє по українськи, почав і собі так говорити, менший-же Платон, як затявся, й на господаря не вважає — одно по московському креше… Сиділи в кабінеті. Петро дістав гроші, Платон полічив і віддав до рук панові Андрієві. Не лічучи, поклав їх той на столі й зі свого боку повернув паничам материні векслі, ще й підписавши, що гроші одержав. Потім, мов уважаючи справу за гроші вже викінченою, узяв часопис та розпочав розмову „про політику”. Довгенько й сам розказував і гостей, які нещодавно були в губернії, розпитував, чи не чули там чого, що прояснювало б то, про що тільки натякалося в часописі. Паничів, не звиклих до грошових справ, все муляло, чому пан Андрій не полічив їхніх грошей, аж не могли й до розмови гаразд прислухуватись. Пан Андрій те помічав і непомітно посміхувався. Нарешті поклав він, мов ненавмисне, поверх грошей часопис і, підводячись, закликав гостей, піти з ним оглянути його господарство.
Менший зі Шпаків не витримав і обізвавсь:
— Но вѣдь вы Андрей Ивановичъ, еще не провѣрили деньги, я очень прошу васъ: пожалуйста, провѣрьте!…
— А вам яке діло? Я-ж вам векслі повернув, бо вам вірю. А за мене не турбуйтесь! В мене тут не пропадуть. Я коло себе людей не держу. В мене он у кіоті пятьдесять тисяч лежить, а он під ліжком, під ніжкою, гроші запхнуті, ось у шухляді незамкненій є, та і ще подекуди, а ніхто не займає. Отож я знаю, що роблю, той ходім.
Засміявся пан Андрій, помякшуючи свою відповідь усміхом і дуже вдоволенний, що таки й навчив цього на його думку занадто пишного панича, як годиться між людьми поводитися, повів їх оглядати господарство.