Хиба ревуть воли, јак јасла повні?/XXX
| ◀ XXIX. Лихо не мовчить | Хиба ревуть воли, јак јасла повні? XXX. Так оце та правда?! |
|
Стојала льута зіма. Шче такојі холоднојі та сніжнојі не знајуть льуде. Багато тоді народу померзло — забило јіх під лиху хуртовину, закидало, замело снігом — там богу ј душу оддали. По весні вже несла вода річками мерзлі трупи; а других серед польа вовки појіли.
На зіму Мотрьа зовсім одужала. Сидить, прьаде вовну, а Гальа або шије, або ј собі прьаде на прьадці. У хаті в них тихо, тепло, — було б і одрадно, коли б не тума јакась стојала в кожного перед очима, не повітрьа важке носилосьа по хаті. А то — сидьать вони собі при јасному світі свічки — тихі, сумні, мовчазні, тільки одні тіни від них колишутьсьа по стінах, та чутно, — јак прьадка гуде та наводе јакијсь сум, викликаје сон-дрімоту. І в душі в них гіркиј смуток; на серце нальагла важка туга; журливі думки сповили јіх голови. Иноді по хаті пронесетьсьа глибоке зітханьньа; увірветьсьа нитка ј затихне на јакиј час гурканьньа прьадки, поки јіјі налагодить Гальа; або випаде починок з рук у Мотрі, глухо вдаритьсьа об піл і розбуркаје тишу сумну. Тільки коли не коли вирветьсьа з уст живе слово, пронесетьсьа по хаті, јак мара страшна, зльакавши ј сум і німоту, — та ј замре без відгомону. — Чіпка собі нудитьсьа світом, коли не маје нікого з товариства. Льаже, — душно јому; встане, — холодно. Слухаје иноді, шчо росказује мати з свого молодого віку, — ј устајуть перед јого очима дитьачі літа, встаје сива бабусьа, дід, степ, вівці… „Шчасливиј ја був тоді!“ дума він — і не знаје, де тепер себе діти.
Ніч, јак кујовда, стојала на дворі; мела страшна хукга; заверьуха крутила; та холод такиј, шчо страшно ј носа виткнути з хати; мороз персьа в хату, — позамуровував шибки взорчатими виводами; а в димарі, јак голодниј звір, ревла та вила відьма-бурьа, кидајучи в вікна кімјами снігу — мов хто добивавсьа в хату знадвору. Гальа ј Мотрьа сиділи собі та мовчки прьали. У кожнојі чогось так тьажко було на серці, шчо вони аж попригиналисьа до гребенів. Чіпка лежав на лаві, задравши голову вгору, мовчки дививсьа в стельу, та слухав божевільні заводи бујного вітру. Свічка на треніжку не јасно горіла: знај, кгніт нагорьав-жужеливсьа, ј знај јого зривала або Мотрьа, або Гальа, кленучи вогонь, шчо так немилосердно пік у пучки. Разів два чи три ненароком свічку зовсім гасили — ј тоді в темрьаві проносивсьа жарт та сміх, не мов бојавсьа світу, — бо справді, коли знову засвічували світло, то — не мов воно замикало вуста јім — ні одне слово не зривалосьа з јазика, наче то не льуде сиділи, а јакісь тіні — глухі ј німі…
Коли це зразу — јак грім загуло коло хати, ј почало шчось стукати в вікно. Чіпка кинувсьа, скочив з лави, мов хто јого скинув з нејі, — та мершчіј на двір. Засов клацнув; почувсьа гомін, топіт. Незабаром Чіпка ввів у хату Лушньу, Матньу, Пацьука, та шче чоловіка семи незнајомих льудеј. Були між ними москалі — ј Сидір там, а були ј прості.
— Господи! ледве вимовила стиха Мотрьа, та ј прикипіла до гребіньа.
— Здорові в хату! обізвавсьа де-хто.
— А ти, стара, вже одужала? — питаје Матньа Мотрі. — Оже јіј-богу, час тобі вже вмірати. Дивись: зуба в роті немаје, а ти шче ј досі живеш — марно тільки хліб переводиш!
— Відчепись від мене, лихиј чоловіче! Чого ти пријшов у чужу хату насміхатись з старојі льудини? — одказала Мотрьа.
— Не зајмај јіјі Јакиме, — обізвавсьа Пацьук: — бач, јак вона зуби вискарьа… покусаје шче!
— Шчо б уже ти вискарьав, та ј не стульав јіх ніколи, розбишако! гірко одмовила Мотрьа.
Гајдамаство підньало регіт.
Гальу разом ухопив за серце жаль і образа; серце в нејі затіпалось.
— І воно так слід добрим льудім робити?! призро кинула вона цим питаньньам в вічі товариству.
Регіт стих; усі похньупили очі в земльу; одна тільки Гальа гостро дивиласьа на всіх гультьајів — і червона краска грала на јіјі шчоках, тоді јак серце підкидалосьа в грудіх, а груди поривчато дихали. Разом і лиха ј хороша була вона в ту годину. Јак вовчицьа, оберегајучи дітеј, усьа најіжитьсьа, жде тільки одного замаху, шчо б разом кинутись на свого ворога: так вона — гордо ј призро дожидала шче хоч одного слова… Слова не було.
Чіпка помітив скриту бурьу, — похопивсьа промовить: — „Ходім, пани-братцьа, в світлицьу, — бо тут з бабами ніјакого пива не звариш… хај вони собі прьадуть.“
Јак ноги вломили братчики з хати, — мершчіј перејшли за Чіпкоју в світлицьу.
Мотрі зробилосьа так тьажко на душі, так гірко на серці, шчо вона аж не всиділа на гребені: встала, побраласьа на піч, льагла — та так і залиласьа сльозами. А Гальа, оставшись одна, думала: „підожди ж! підуть твојі братчики… це вже не первина… постој же… прокльаті, каторжні!“ ј льутовала разом на Чіпку ј на јого товариство.
А в світлиці тим часом обходила рьадова, розвјазувала ј без того смілі јазики, дурманила безпутним житьтьам задурені голови, надавала силу ј без того дужіј волі; неслисьа сміхи, реготньа; кгвалт окривав хату ј несамовито вривавсьа в другу, де була Мотрьа з Галеју.
— А шчо, отамане? — обертајетьсьа Лушньа до Чіпки: — в јаку мутну воду закинемо сьу ніч свіј невід?— Коли б так, шчо б і не далеко, ј рибки піјмати, — вставив червониј, јак післьа лазні, Матньа.
— Ми оце з Петром, — веде далі річ Лушньа, — налагодились до Хоменка на хутір…
— Воно туди ј не безпешно, — обізвавсьа хтось з гурту: — в јого така варміја…
— Та правда, шчо в јого три сини, јак кати, каже Лушньа, та ј сам такиј, шчо, посмоливши верьовку, ведмедьа вдержить, — та сількись! Он, тој — братко припас за дльа јого таку важну штуку, шчо ј не здивује. — Кажучи се, Лушньа показав на москальа Сидора.
— Јаку? питаје Чіпка, котриј до того мовчав.
Сидір витьаг з-під поли рушницьу, мовчки показав Чіпці. Тој понуро гльанув — і нічого не одказав.
Обіјшла шче раз чарка кругом столу: — посоловіли в кожного очі шче дужче.
— Та коли јти, братцьа, то вже ј пора, — своје таки Лушньа.
— Чи пора, то ј ходімо, понуро відказав Чіпка, підводьачись.
За ним повставали другі. Випили шче на дорогу; вијшли з хати. Чіпка погасив світло — ј собі за ними… „Кукуріку!“ прокричав на сідалі півень, залопотавши крилами. Усі кинулись.
— Пху! прокльатиј!!.... перельакав!..... обізвавсьа Лушньа.
Гальа почула, шчо пјана зграја побраласьа. „Чи то ж то ј Чіпка пішов, чи, може, в світлиці?“ подумала вона, взьала свічку ј пішла в світлицьу.
У світлиці не було ні душечки. На столі стојала порожньа пльашка з горілки, та три порожніх чарки, та два полумиски на денці з росолом, — видно, були з огірками. На столі поналивано горілкоју, понакришувано хліба, де-где вальалисьа недојідені гузки з огірків. Під столом вальавсьа порожніј боклаг, — аж воронка торохтіла. Ослони в хаті попереставльувані: один вздовш, другиј впоперек. Накурено так, шчо дихати важко було; страшенно смерділо горілкоју… Сказати: була то не світлицьа заможного хазьајіна, а корчма пјана!
Гальа не могла довго побути в ніј, так јіјі давив дим, змішаниј з горілкоју. Вона грьукнула дверима — ј увіјшла до себе в хатину, де стојала јіјі постіль, заслана добрим коцем. Гальа зньала коць, мала була льагати, — та сама несчуласьа, јак опустиласьа на стулець, обперласьа на стіл рукоју, на руку схилила голову — ј задумалась… Довго вона думала; потім покотилисьа з очеј сльози — ј, заливајучись ними, вона впала на постіль; довго-довго плакала, та не счуласьа, јак і заснула. На столі свічка догоріла — ј сама потухла…
Мотрьа, качајучись на печі, цілісеньку ніч не спала — те ж плакала. Так јіјі вразили лихі речі „прокльатих льудеј“. А скільки то думок переплило в материніј голові за ту ніч! Думала вже всьако. Думала піти сказати на сина, шчо він розбојем промишльаје, шчо б узьали јого разом з јого милоју ватагоју: тоді вона буде знати, шчо вже немаје в нејі дитини! То знов нова думка: а може, оханетьсьа? Та шкода ј сердешнојі Галі — вона так мучитьсьа, так побивајетьсьа за ним!… І знову візьме жаль материне серце: стане вона молитисьа богові, шчо б послав јіј смерти швидче, — та знову плакати… Так цілу ніч проплакала, та продумала.
Прокричали другі півні. Коли геть за північ почувсьа здалека топіт, гомін. Далі — ближче… ближче… коло самојі хати… „Ідуть!“ подумала Мотрьа. — „Хоч би ж хоч сьуди не заходили“, прошептала. — Коли чује, — повернули в світлицьу.
Перегодьа трохи, рипнули двері — увіјшов хтось у хату.
— Хто там? питаје вона з печі.
— Це ја, — одказав Чіпка.І — чује вона, — став над помијницеју вмиватись… У серці јіј наче хто гострим ножем шпортонув.
— Шчо то, сину?…
— Нічого…
— Ој сину, сину! хоч би вже ти на те не пускавсьа… Хај би крав, хај би грабував… а то…
— А Јавдоху хто з світа звів? питаје гостро Чіпка.
— Шчо ти кажеш?
— Хто, кажу, Јавдоху струјів?
— То це ја, сину??!
— Уже ж не ја…
— Спасибі…
Не доказала, замовкла… Запекло коло серцьа, мов хто огньу приложив: плач, злість, досада, разом піднімались з душі, — бунтували стару кров: јак обухом, ударило в голову, задзвонило в ухах, потемніло в вічьчьу…
— Крашче б ја руки наложила на себе, ніж таке чути! — прошептала, качајучись на печі, та стогнучи.
Незабаром повходили в хату ј другі. Засвітили світло. Мотрьа вигльанула зза комина — ј затрусиласьа… На кожному видно було сліди свіжојі крові. Мотрі зробилосьа страшно, холодно. Вона забилась у самиј куток печі; трусиласьа, јак у лихоманці… Далі вона почула, јак стали в печі огонь розводити, — одежу палити. Вона бојаласьа, шчо б не скрикнути, бојаласьа зітхнути, — та все міцнішче ј шчільнішче стискувала зуби, тулилась у куток…
Упоравшись, јак слід: повмивавшись, попаливши, јака була в крові, одежу, розбишаки погасили світло, — побрались у світлицьу.
— О-ох!… здихнула Мотрьа. — Хоч би Гальа коло мене… Ох, господи!… застогнала вона: — дај мені дожити до завтрього… Одсахнусь тебе… зречусь тебе, міј сину… моје лихо.. перед усім світом скажу… на все село прокричу… Ох!… Чого хоч ніч така довга?.... чого хоч вона не швидко так тьагнетьсьа?… Хоч би швидче світа діждати… Господи… боже наш! сохрани ј заступи…Та злізла з печі, впала на вкольушки перед образом, та тихо ј чуло молиласьа, бјучи земні поклони. Не чула вона, коли ј треті півні прокричали; не помітила, коли почало на світ благословитисьа. Од шчиројі молитви одідрав јіјі, розбуркав, несамовитиј крик та стук у вікно.
— Ра-а-туј-те… Ој… рат-у-у-јте!… кричало шчось під вікном молодим дитьачим голосом.
Мотрьа кинулась до вікна.
— Хто там?… питала вона з хати.
— Це ја… ратујте… хто в бога вірује… Одчиніть… пустіть… аж плакало, та просило.
Мотрьа тихенько вијшла на двір — та трохи не омліла… Перед неју стојала літ десьати дівчинка, в одніј сорочці, објушеніј кровју, боса, розхрістана, розпатлана, — стојала ј трусиласьа…
— Шчо се?… шчо з тобоју, дочко?… чија ти?… де ти була?… звідкільа вирвалась?… тремтьучи сама всім тілом, питала Мотрьа дівчину.
— Ој, лишенько… бабусьу… Ој… горенько тьажке…, — з плачем, ледве вимовльала дівчинка. — Ја з хутора… розбишаки були… всіх побили… порізали… пострельали… батька… ј матір.. діда… бабу… дьадьків… дьадину… маленького братіка… всіх… усіх… Одна ја зосталасьа… одну мене не знајшли… втекла…
— Јак утекла?
— Појіхали… запалили хату, ј појіхали… Ој… о-ој! бабусьу… горенько мені!… скрикувала дівчинка, хапајучись рученьатами за Мотрьу, — бојаласьа, шчо б та бува не втекла…
— Цить… ци-ить, моја дитино! — зацитькувала Мотрьа. — Ја знају, хто ті розбишаки… Мовчи!… То міј син, кльатиј!… Цить… а то, јак почује, — не животіти тоді ні тобі, ні мені…
Дівчинка прихилиласьа до Мотрі, та тихо схлипувала. Мотрьа ввела јіјі в хату.
— Ходім у волость… у волость ходімо! — шепче вона, а сама чује, шчо голова в нејі кружитьсьа, очі страшно горьать, ноги трусьатьсьа… от-от упаде! Ходім, дочко… поки шче спльать…
— Ја змерзла, бабусьу… холодно… шепче дівчинка, тульачись до Мотрі.
— На, хоч мојі старі чоботи взуј.... Он, платок.... јупка… швидче!…
Похапки назула вона на дівчинку старі закорублі чоботи, накинула јупку, платок; на својі старі плечі натьагла кожушанку — ј вијшли в двох тихо з хати.
Червоне зарево вдарило јім прьамо в вічі. Дівчинка схопилась за Мотрьу: вона бојаласьа тијі пожежі — то горіла јіх хата… Хутко вони обидві повернулисьа спинами до широкојі полоси огньаного світу, шчо піднімалась високо в гору, наче хотіла запалити хмару, — та ј потьагли підтьупцем на другиј крај села. Червониј півень просвічував јім шльах својіми кровавими очима… а на-вкруги собаки валували…
Незабаром прибігли волосні, назбіралось народу повнісенькиј двір, обступили кругом хату. Ні однојі душі не випустили: всіх побрали, повјазали. Підньавсьа крик, гвалт.
Від крику прокинулась Гальа. Швиденько накинула вона на себе јупку, вијшла з својејі хатини… Јак гльанула вона на Чіпку, шчо з скрученими назад руками стојав і понуро дививсьа в земльу, јак угльаділа објушену кровју дівчинку:
— Так оце та правда?!… Оце вона!!! скрикнула несвојім голосом — і несамовито залилась божевільним сміхом.
Тіло в нејі трьаслосьа; очі помутилисьа — вона ними јакось чудно водила, на губах встала крівава піна, а вона все сміјаласьа…Чутка про все те, јак грім, роскотиласьа на всі кінці, рознесласьа на всі боки — в одну мить обхопила все село. Збігалисьа льуде, јак на пожежу дивитись; а вертајучись до дому, від страху богу молилисьа.
— Чула? јак божевільниј, вскочивши в хату, скрикнув Грицько.
Христьа гльанула на јого, та ј пополотніла.
— Шчо там? пожежа?…
— Чіпка льудеј порізав… усьу Хоменкову сімју виполонив!
— О-о-о… јакось чудно загула Христьа. Очі в нејі роскрилисьа, бојазко ј страшно повела вона ними по хаті.
— Уже погнали в город… у тьурму, — каже Грицько.
— А Гальа? а мати? — ледве чутно, спитала Христьа.
— Не знају… здајетьсьа, дома…
Христьа мершчіј за кожушанку, хапајучись накинула јіјі на-опашки, та чим-дуж побігла з хати.
Грицько гукав, завертав, кликав. Вона нічого того не чула, — була вже далеко.
Перегодьа трохи, вернуласьа, јак з хреста зньата. Вступивши в хату, перехрестиласьа.
— А шчо? — спитав Грицько.
— Гальа… знову перехрестиласьа: — повісилась…
— Оттуди к лихіј годині! виторопивши очі, сказав Грицько, та ј замовк.
Цілиј день вони обоје мовчали: смутні, бліді, неспокіјні, — мов дожидали смерти. Двоје діток јіх — хлопчик та дівчинка — помітили це, та не розуміјучи від чого воно, сиділи собі тихо на печі, ј шепталисьа:
— Чого це тато та мама сердиті? питав стиха хлопчик.
— Не знају… одмовила дівчинка ј замахала на хлопчика пальчиком. Ци-ить! мовчи… битимуть!…
Це вже було туди під осінь, на другиј рік. Сонце заздалегоди почувши јіјі, надолужало својім теплом: не гріло, а пекло. Дошч, јак затьавсьа — ј трохи не на корх лежало на шльаху пилу, та стојав він і в воздусі, јак сивиј туман, — ліз у вічі, душив у горлі… Льуде, знај, јіздили по шльаху: настала саме гарьача пора возовиці. По тому ж самому шльаху простувала в Сібір, на каторгу ціла валка скованих по руках, по ногах рештантів. Кругом јіх цілиј звод москалів з ружьжьами.
Пројшовши Піски, валка стала коло волості, на вигоні, на перепочинок. То був Чіпка з својім товариством.
Јак почули льуде, то стали збігатись з усього села, — старе ј мале, мов на јармарок.
У тој час Грицько вертавсьа з польа з снопами — аж трьома возами. Він — за одним, Христьа — за другим; а син — хрешченик Галин — сидів на третім поверх снопів — тільки головка маньачила. Побачивши зборишче, вони спинили волів, а сами пішли до гурту… та ј поторопіли обоје! Не швидко вже Грицько опамјатавсьа, підступив ближче.
— Шчо це, брате Чіпко? — журливо, з самого глибокого серцьа, обернувсьа до јого Грицько.
У тому запитаньні, в јого голосі, не було ні докору, ні помсти, а вчувавсьа тьажкиј жаль — шкода пропашчого брата…
Чіпка скоса зиркнув, здвинув густі брови, — та ј одвернувсьа.
Грицько стојав, јак пришиблениј, — дививсьа мовчки.
Незабаром старшиј москаль, шчо вів етап, скомандував у дорогу.
Рештанти стали підводитись, забрьажчали важкими цепами. Почалосьа прошчаньньа, обніманьньа, почувсьа плач, голосіньньа… Плакали льуде, обнімајучи својіх безталанних братів; подавали јім на прошчаньньа — кожен по својіј спроможності: тој шага, тој копіјку, а хто ј гривньу… Плакали розбишаки, на віки прошчајучись з рідним селом, з својіми льудьми — рідними ј не рідними… Один Чіпка не плакав. Јак тој сич насуплениј, стојав він нарізно всіх, звісивши на груди важку голову, в земльу потупивши очі, — тільки коли-не-коли з-під насуплених брів посилав на льудеј грізниј погльад… Не знајшлосьа душі, шчо б підіјшла до јого, — попрошчаласьа…
Брьазь!… дзень!… Брьазь… дзень!… Валка рушила.
— Хај тобі бог помагаје на все добре! крикнув на вздогін Чіпці Грицько.
Чіпка озернувсьа — ј одгукнув з дороги:
— Грицьку! поклонись матері… Скажи: хај мене дожидаје в гості, коли не сколіје до того часу…
— Господи! — заливајучись сльозами, мовила Христьа: — напути јого на все добре! — Та разом з Грицьком і пішла до возів.
— Воно таки правда, шчо Чіпка непевниј.
— Такиј і батько був…
— І вродивсьа так, — прости, господи!
Балакали льуде, провожајучи очима потонувшу в сіріј курьаві валку. Довгенько шче вони стојали, судачили, рахували — поки не перевели розмови на врожајі, на посіви, та другі хазьајські турботи; а тоді вже ј поросходились по домівках.
Мотрьу взьав Грицько — догодувати до смерти. Швидко післьа того вона ј умерла.
Чіпчину хату опечатали, забили. У ніј одні сови та сичі плодилисьа, та тічки собак товклисьа по вгороду, шчо ввесь заріс бурјаном, јак лісом. Через рік — веселе колись місце опустилосьа, заглухло. Облупана пустка стојала шче страшніша, ніж та, котру купив Хрушч. Льуде знову стали јіјі відхришчуватись, јак проходили мимо; а малі діти бојалисьа ј здалека гльанути на того чоловіка, шчо, јак те страховишче, позирав з воріт на шльах својіми витрішкуватими очима.
А недалеко од Пісок, над самим шльахом, коло Хоменкового хутора, насипана висока могила, а на ніј стојіть височезниј хрест, — огльадаје на вкруги хутори, села, всі околиці… Під ним тліје вісім безневинних душ, згублених в одну ніч „страшним чоловіком“.
А посеред села, насупроти похилојі церковці, тоне в саду, јак у рају, видивльајетьсьа на своју красу в ставкові води, поновлениј палац, — у позолоті, в роскошах. В јому тепер живе новиј хазьајін Пісок, — першиј дукач на все Гетманське, перша голова в повіті, најшчиршиј земець, предводитель, предсідатель, банкир, заводчик-сахаровар, — Данило Павлович Крьажов. І јак тепер весело в тому палацу! Јакі бувајуть иноді гульанки… встала б генеральша, јак би можна! Тепер уже не з одного, не з двох јакихсь повітів, а з цілојі губерніјі саме спинкове паньство, саме најзаможніше купецтво, знаходить тут шчириј привіт, добру учту веселого ј шчедрого хазьајіна…
Минув рік; минув другиј… Стојала на крај села сиротоју пустка, — завидувала палацу. Аж ось — випало і јіј несподіване шчастьа: купив јіјі в казни за безцінок давніј знакомиј жид, Гершко, причепурив трохи з окола облупані боки; полатав, де попрогнивала, осельу, — та ј завів шинок. Шчо-неділі, шчо свьата, а часом і серед будньа, шчо б не одстати од вельможного сусіди, — бенькетује тут пјане море темнојі простоти… Оже шче ј досі, під пізніј вечір, подираје мороз по за шкуроју веселих гульак, јак гльануть вони на хрест, шчо геть-геть здалека чорніје над Ромоданом......