Хиба ревуть воли, јак јасла повні?/XXVI
| ◀ XXV. Козак — не без шчастьа, дівка — не без долі | Хиба ревуть воли, јак јасла повні? XXVI. На својім добрі |
XXVII. Новиј вік ▶ |
|
У суботу заслав Чіпка старостів до Максима. У недільу були огльадини в Чіпки. Максим не забував старосвітського звичају: појіхав сам і вблагав Јавдоху појіхать на огльадини.
Максим знав, за кого віддавав дочку. Не дуже дерла јому очі вбога Чіпчина хата ј старенька, бідно зодьагнена, мати. Не так на те Јавдоха гльанула: не так воно вразило јіјі горду пиху. Про самого Чіпку — гріх слово сказати! Та јого хата низенька ј тісна, јого мати згорблена, стара, висушена гіркоју нуждоју та лихом, — розкорписали хижу, падку на роскоші та на прибуток, натуру Јавдошину.
Јак вернулисьа з огльадин, вона накинулась мокрим рьадном на чоловіка. Максим, добре знајучи јіјі натуру гарьачу, воркотливу, вијшов з хати та нарошне довго корписавсьа коло хазьајства. Тоді Јавдоха прискіпалась до Галі:
— Ну, так! придбајеш, дочко, свекруху, — на ввесь світ… Господи! На ніј і обличьчьа льудського не знать… Від злості, аж скривиласьа; висохла, јак суха тараньа…
— Та то, може, вона вам, мамо, так на першиј погльад здаласьа, — одказује Гальа.
Так куди!… Кинулась Јавдоха в жаль та сльози.
— Јак би знала, моја дитино, таку лиху годину, — јак би знала, шчо таке в јого застану: крашче б тебе до віку з непокритоју косоју водила, ніж таке бачити!…
Не вподобала ј Мотрьа Јавдохи. Вона здаласьа јіј гордоју, бундьучноју, недоступноју… „Пані… пані! — шептала Мотрьа. — І чого встрьав сьуди Чіпка?… Уже јака мати, така ј дочка: јаблуко від јаблуньки не далеко одкотитьсьа… Утопить він своју голову, та і моју разом! Чује ј вішчује моје серце…“
Обидві матері були такі, шчо хоч би ј назад, — та нічого робити: діло прильудно було зроблено.
На другу недільу молодих повінчали.
На радошчах Максим таке весільльа справив, шчо шче ніхто ніколи ј не зазнаје. Цілиј тиждень музики грали; ноги не спочивали; варена та запікана річкоју лиласьа, а шчо вже простојі, то хоч купајсьа… Льудеј најшло — видимо-невидимо: ј прості, ј москалі, ј Сидір там між ними; ј старшина з писарем, засідатель з својіми далекими родичами-полупанками… Сказано: нігде пальцем просунути ні в хаті, ні на дворі… Максим либонь шче ј станового дожидав, — та становиј чомусь не пријіхав.
Грицько, — підстароста, — дивувавсьа тому багаству, шчо так ні ждано, ні гадано, припало Чіпці. Јого аж заздрість розбірала. Дивувалисьа ј завидували Чіпці льуде, не меньше Грицька. „І јак таки за такого ланьцьа, та вијшла така багачка, јак Гальа?!“ Старі діди та баби все те собі на умі мали, а молодиці нишком поміж себе рахували, шчо воно таки шчось не певне: видно, чортьака ј тут јакогось кгедзика вкинув! Та дивльачись на Гальу, шчо сиділа коло Чіпки, јак макова квітка, знај перешіптувались, та хитали головами, моргали бровами… А чоловіки тим часом од Максима по повніј випивали, та примовльали: „Дај же, боже, шчо б наші молоді живі та здорові були, — в шчасті кохалисьа, в роскоші купалисьа, до самого віку нічого лихого не знали!“ — Шчо б знај багатіли та с переду горбатіли! — додав староста Јаків Кабанець, такиј удатниј до тих приказок. — Бесіда залиласьа протьажним сміхом, а жінки, жартујучи, давај штовхати старосту кулаками межи плечі, примовльајучи: „О, шчо б тебе!… шчо б тебе!…“ А староста, не вважајучи на духопелеки, ухопив вареника в зуби, розіпхав танцьуристу молодіж, крикнув: „грај, музико! “ та ј пішов на вприсьадки — аж земльа загула. Музика різала, пильала — аж струни лопались; скрипки вгиналисьа; бубон, јак грім серед літа, бухтів; мідьані тарілки брьажчали та цокали, не мов сто пар циганських конеј з бубончиками та дзвониками перло селом…
Гульали-гульали на хуторі, та так цілоју јурбоју перејіхали в Піски до Чіпки.
Тут Мотрьа в перше побачила своју невістку. У парі з сином вона кланьалась јіј низенько, до ніг, подајучи дорогі подарунки… Мотрьа гльанула на невістку — ј чорні думки зникли, зразу збігли з сумного обличьчьа. Јак промінь јасного сонечка, пробившись між зелену густу листву, в затишку та в холодочку, горить і звесельаје гушчовину; так искорка одради зажевріла в старих Мотриних очіх, розлиласьа радістьу по всьому сухому виду! Мотрьа кинулась обнимати невістку, јак рідну дитину, а, цілујучи јіјі, плакала. Гальа собі обнімала Мотрьу, јак матір; цілувала јіјі зашкарублі сухі шчоки, руки. Далі — Мотрьа обнімала сина ј теж плакала. Потім того цілуваласьа з сватами, ј трохи не з усіма льудьми, шчо најіхали ј најшли до нејі в двір. З радості стара, јак опјаніла. Јіј уперше на віку довелосьа побачити таку повагу до себе від льудеј. Вона не знала, јак јіх дьакувати, чим јіх витати. Ось заграли музики; заспівали свашки; поклонилисьа молоді — ј пішли в хату… Підньалисьа знову гульанки та танці. Максим з Јавдохоју в парі пішли викрутасом та вихильасом, а за ними ј Мотрьа тупала својіми старими ногами…
Јак вихор, јак бурьа страшенна мчитьсьа, трошчить і ломить усе по својему сліду, — так те весільльа промчалосьа над Чіпчиним двором, і наробило не трохи шкоди в господарстві. Тини повалені ј поламані; ворота побиті лежали серед двору; вікна без шибок чорніли дірками, дивльачись на вулицьу… Та јак післьа бурі, дошчу та грьаду, јасне сонечко шче мов привітніше сьаје, шче дужче гріје, та обливаје својім теплом та світом ті рујіни, шчо наробила бурьа: так Гальа рожевіла з двору својім румјаним личком і веселила все својім добрим погльадом…
А Чіпка вже правивсьа коло шкоди. Там тин підньав та набив, нові ворота приробив; там другу јаку шкоду полагодив; кликнув шкльара — вікна повставльав… Через тиждень не знать було розрујнованого двору: все стојало на својім місці, јак јому ј слід було, тільки шче мов крашче, доладніше вигльадало.
Багато добра всьакого та худоби навезла Гальа з собоју: чотирі паровиці везли јіјі посаг у Піски. Мотрьа јак стріла все те, то аж зльакаласьа. У нејі ніколи нічого того ј у думці не було, а тут, — јак сніг на голову! Вона не знала, де јого поставити, куди подівати. Шчо нужніше, — розмістила в хаті; друге — поставили в сіньах, а шчо зосталосьа, — Гальа просила Јавдоху взьати до себе в хутір. Максим подарував Чіпці тројан добрих конеј. Так і Чіпка просив тестьа подержати в себе до весни. Максим та Јавдоха дивльачись на таку тісноту, рајали молодим перејіхати на зіму жити на хутір, — та ні Чіпка, ні Гальа не згодились. Старі појіхали назад, а молоді зостались на своім господарстві. Дольа прикрила јіх својім затишним крилом.
Гарно, весело тепер у јіх хаті. Сама хата, хоч заставлена всьачиноју, а наче роздаласьа, повеселішала. Стіни Гальа вбрала шпалерами, пообвішувала вишиваними рушниками. З божничка вигльадали дорогі образи, зза лісу васильків, мньати, ласкавиці, гвоздиків, та мов усміхалисьа, дивльачись на хату. Перед образами гојдалисьа на ниточках роблені голуби. Крила в них сизі, груди червоні, хвостики чорні, носики — не мов з тіла — біло-румјані, а очі, з червоного намиста, світили на всьу хату, коли вдарьав у них соньашниј промінь або стьажка од світла. Голуби ті були на вдивовижу кожному, хто тільки бачив јіх. Ростепіривши крила ј попригинавши ніжки, вони без перестанку гојдалисьа, не мов живі, та зачаровані… Піч Гальа розмальувала синіми квітками по білому; лави вишарувала — чисті та білі, а піл, јак з воску, чистиј. Де тільки руки јіјі доторкалисьа, або де око зирнуло, — все те з хмурого, сумного, пројасньалосьа, біліло, ніби всміхалосьа.
Коло свекрухи Гальа, јак коло ріднојі матері, ходить; годить јіј у всьачині. Нашила јіј очіпків; платків надарувала; сорочок надавала. Не світило тепер дрантьа та рамја на старих плечіх: воно пішло на ганчірки, а Мотрьа в усьому новому ходила. Були тепер у нејі ј чоботи добрі чорноголовці, плахти ј дерги дорогі, хоч і старечі, ј сукньа біла, јак сніг, і кожушанка, крита демикотоном, про зіму… Зашчитена тепер Мотрьа від голоду, від холоду; заспокојіна в роботі. Гальа сама коло хазьајства ходила: коло корів, та овечат, і більа печі — всьуди сама; Мотрі ј не підпускала.
— Ви, каже, мамо, на својому віку не трохи здоровја стратили, сили збавили, — спочиньте хоч на старість. Хај ја, молода, тепер буду працьувати, а вам треба спочивати на шчось инче!
— І, вже, дочко! — одказује Мотрьа: не зажаліјеш батька в најмах, — так і мене… Коли замолоду ніхто не жалував, то на старість — і того більше… Привикне, кажуть, собака за возом бігти, то ј за саньми побіжить! Ја звикла замолоду робити — ј тепер не влежу, хоч часом кістки больать, јак переламані, в грудьах холоне та није…
Та ј сьаде Мотрьа на гребінь за вовну, та ј прьаде по малу.
А коло Чіпки Гальа не знаје вже, јак і припадаје, чим јому догожаје. У сорочках усі груди повишивала, квітками унизала; каптани пообшивала шнурками. Тільки ј робить, шчо, впоравшись коло печі та худоби, корписаје голкоју, та вигадује зразки всьакі.
— Дивітьсьа, мамо: чи так гарно буде? питаје вона свекрухи, показујучи шитво.
— Та гарно, моја дитино, — одказује Мотрьа радо.
— Мені здајетьсьа, јак би шче сьуди вкинути синього, а сьуди — зеленого; то тоді б саме добре було…
— На шчо ти, дочко, над тим своју голову морочиш, та очі збавльајеш? Помережала б јак-небудь, та ј годі! Адже ж ходив до сього не тільки в шитих, а часом у таких, шчо руб руба позиваје… Та ј бајдуже було!
— Јака ж ја, мамо, буду добра жінка, коли сорочки својему чоловікові не вишију? Ја б јому, јакі најкрашчі зразки је, всі б, здајетьсьа, вимережала… Та горенько, — не знају всіх!
— Спасибі тобі, дочко, за твоју ласку јак до јого, так і до мене! Јак ти ввіјшла до нас, то мов праведне сонце вступило в хату, — не мов нам очі розвјазала, світ повила рожевим квітом… А јак би ти знала, јак то спершу було? Јак ні хліба, ні одежини… та треба шчо дньа на роботу јти… А він шче малиј був, — і јого иноді з собоју несеш. А коли кинеш дома, хоч і на на бабу, — царство јіј небесне, — то за думками світа білого не бачиш… Чи не сталосьа шчо јому? чи не наробив чого він?… Настане вечір, — јак бога, мов віками, дожидајеш јого, — та кинувши працьу, мершчіј до-дому поспішајеш. Добігајеш, бачиш — він грајетьсьа коло хати… Слава тобі, господи, шчо шчасливо все!… Або зімоју… застукајуть тріскучі морози, зніметьсьа заверьуха, хуртовина… а ні одьагнутисьа, а ні обутисьа!… А тут у хаті — хоч вовків гони… ј топлива кат-маје… Ох! випила ј ја за свіј вік гірку, та шче ј повну!… А тепер дьака господеві, хоч на старість заспокојіна… Може пошле господь і вмерти в такому… Шчо б вам, мојі рідні, шчасливо вік звікувати, та свов јіх діток до розуму довести!…
Гальа слуха-слуха таку сумну приповістку, про таке гірке та злиденне житьтьа, — та аж страх јіјі візьме… Вона не тільки нічого того не бачила ј не знала, а навіт ніколи ј не думала… Жаль давив јіјі серце за свекруху… „Не даром вона така стара, слаба, виморена, висушена!“ думала Гальа.
— Ви мені, јак рідна мати! — обертајетьсьа вона з шчирим серцем до свекрухи: скільки то ви горьа на својім віку звідали!… Чи то ж то ј Чіпка все те терпів, мамо?
— А вже ж, дочко! Јого оцими руками ј виносила ј вигодувала… ј він дознав, почім ківш лиха!
— Через те він і смутниј такиј; того ј не радісниј завжде… От ја: зросла в доволі та в роскоші, — нічого того не знала… завжде весела, співуча…
— Дај, господи, співати, — не дај тільки плакати! — одказује рада Мотрьа. І не нальубујетьсьа, не навтішајетьсьа невісткоју.
Тільки иноді, темнојі ночі, коли бурьа на дворі вије та плаче, в димарі, јак сова, квилить та стогне, — в вікна стукајучи кімјами снігу, мов пізніј подорожніј; коли все спить під заводи лихојі години; тільки старім льудім не спитьсьа, — ворочајутьсьа вони з боку на бік, стогнучи та охајучи, — больать у них старі кості, натружені замолоду непосильноју працеју; а сумні думки, јак чорна галич, окривајуть старечі голови, — тільки в таку добу закрадавсьа сум у Мотрину душу ј, јак у жмені, зжимав гірким житьтьам поточене серце…
— Шчо воно за знак? — думала вона: така багачка, вродлива, а покохала такого убогого?… Хај і покохала, — молода кров шпарка, серце гарьаче; — западе дівці парубок у воко, —— не встережетьсьа, јак і покохаје… Та куди ж батько та мати дивилисьа?… А тут батько ј мати не спречалисьа… Мабуть, шкода стало дитини, јак вона з коханьньа побивајетьсьа… Та хіба трохи без коханьньа беретьсьа?… Рідні забороньуть, коли спізнајетьсьа з нерівнеју… А тут і рідні нічого… Правда, Чіпка міј моторниј, удатниј, золоті в јого руки ј голова не аби-јака… То шчо ж? все ж таки нерівньа!… Перші, кажуть, льубошчі — дурниці… А прохолоне серце — підуть докори та перекори: ланець, голодрабець!… А може вона не така… Здајетьсьа, Гальа добра… От мене ј не кохаје, а јак жалује? Ох, боже, боже! пошли јім шчастьа, господи! Мені шчо, старіј? аби вони не нарікали на дольу… Ја вмру; јім жити… Хоч би ж хоч умерти спокіјно!
Отакі думки, јак легенькі хмари серед јасного дньа, перепливали в голові старојі матері. Оже, јак там: сонце тепле та јасне, — підплили хмарки в гору, проньав јіх гарьачиј јого світ, побілив јіх, ростопив, повінув теплиј вітрець — розвіјав… Так і тут: дольа світила та гріла, ј не давала простору та волі смутніј думці кинути темну тінь на јіх шчастьа… Мотрьа більше раділа, ніж журиласьа, ј весело погльадала на дітеј, јак вони голубились.
А вони справді јак ті голуби: де одно, там і друге. Чи він робить шчо, а в нејі вільна хвилина, вже вона коло јого, — коли не помагаје, піддержује шчо, то так стојіть та дивитьсьа; чи вона робить, — він з рук хапаје, шчо б јіј легше було.
— Гальу! најми најмичку, — каже він, дивльачись, јак вона втомиласьа коло печі, золінники вергајучи. Не вже все те тобі својіми руками ворочати? Ти ј коло корови, ј коло печі, ј коло шитва, — та все одна, все сама…
— Најмичку? питаје, здивувавшись, Гальа. На вішчо? Шчо б вона својіми нечистими руками тобі страву готувала? Хај јіј!
— Пожалкуј себе, Гальу — свого здоровја…
— А шчо моје здоровја? Хіба шче не викохала та не виростила, в матері гульајучи? За дльа тебе, міј голубе, хоч і руки натружу, то не шкода… Ти замолоду натерпівсьа всього, — поживи хоч зо мноју в доволі… І јаке воно тобі те шчастьа, здајетьсьа, коли до всього ја сама својіх рук не доложу, не поклопочусьа більа всьачини… Ні, не треба… Не хочу ја најмички!
Чіпка слухав ту льубу мову жінчину, а серце јого пројма радість шчастьа…
— Доле моја! шчастьа моје! — пригортајучи міцно до себе Гальу, шептав він у вечері. — Ти ж мені радість у двір принесла; ти з мојіх очеј полуду зньала, шчо јіх цілиј міј вік закривала!… Кругом мене кривда обльагала, неправда обступала, – јак важкиј камінь, давила вона мојі плечі, груди… опускалисьа в мене дужијі руки, закривалисьа очі… ја не знав нічого, не бачив — куди мені вилізли з того гніту, јак јого вискочити. Ти — јак зірочка зіјшла над мојеју задуреноју головоју — ј освітила мені темну стежку, міј не втертиј шльах!…
— Гальу! трохи згодом, не швидко, ніби роздумујучи, обізвавсьа голосно Чіпка. Коли б усі льуде були такі шчасливі, јак ми з тобоју, — тоді б нам шче крашче жилосьа, шче веселіше!…
— Коли б же то, міј голубе. Шчо ж, коли јіх дольа так помежувала: одному дала багато, а другому — нічого…
— Дольа?… Гльади лишень, Гальу, чи дольа то! чи не сами льуде, бува, ј винні?…
— Та може, ј вони трошки… Јак би можна, Чіпко, то ја б јім свого уділила… Знајеш: јак росказала мені твоја мати, јаку ви нужду, јаке лишенько замолоду терпіли; то мене то в огонь укине, то морозом обсипле… Коли б знала, то в тој би час усе своје віддала, шчо мају…
— Ти, Гальу, добра… Ти — жаліслива… казав Чіпка, обнімајучи јіјі, а в самого по сумному виду мишка бігала ј голос дрижав від спомину… Та чи то ж одна моја мати така?… Хіба одні ми?… Сотні, тисьачі, тисьачі тисьач отак тьагли ј тьагнуть своје злиденне житьтьа… І ніхто на те не вважаје; нікому не маје діла до того; ніхто на те не дивитьсьа; ніхто того не бачить… усім воно чуже, не рідне… Кому воно своје?… кому не бајдуже?… Оттим хіба беззахисним льудім, шчо з голоду мруть?!… Не дивуј же, Гальу, шчо ми своје одбірали силоју…
— Не нагадуј, не нагадуј… Христом богом мольу, не нагадуј мені про те, Чіпко! — молила Гальа, шче дужче горнучись до јого. — Јак ја здумају про те, то в мене розум мутитьсьа, в вічіх червоні пльами замріјуть… Хіба не можна було без того обітисьа?… Працеју, хоч тьажкоју, кревавоју працеју; та чесноју — свого добути?…
— Працеју?… Гм… Нічого, Гальу, працеју не вдіјеш… Один з нејі вискочить, а десьатьох вона задавить!
— Адже от — Грицько… З бідности вијшов у льуде… І спокіјниј, і шчасливиј… а все через працьу…
— Та праці, Гальу, нігде приложити!… І те — чуже; ј того — не можна, ј того — не роби… Ніјак рук зачепити… Кривда кругом, скрізь неправда…
— Ти думајеш, Чіпко, шчо справді в усіх такі думки? Јіј-богу, ні! Лушньа такиј чоловік, шчо купить і продасть; Пацьук, — аби јому погульати та поспівати, наробити дешпоту; а Матньа — шчо б нализатисьа от по сьу!… Хіба јім у голові працьа? Хіба вони думајуть, де своје, де чуже?… Або москалі? Цілиј вік јого вчать не дивитись не тільки на чуже добро, а ј на житьтьа!… Хіба вони таке думајуть, јак ти?… Він собі јде прьамо за дльа того, шчо б порабувати… шчо б чужим добром пожити… Так у них, у москальах, було: так він і звик до того… а тепереньки ј не хоче за чесну працьу взьатись!…
— Може, ј так.. Може, ј твоја правда… Може…
— Ні, Чіпко; крашче тихо, мирно жити; чесно заробльати ј поживати… А дасть господь діток діждати, — вигодујемо, виростимо јіх на добро, до школи віддамо… хај з малечку вчатьсьа… Може, вони в книжках тих вичитајуть, јак шче крашче жити, ніж ми з тобоју!…
Такоју тихоју мовоју та розумноју радоју Чіпка був јак сповивачем сповитиј. Од шчирих слів льубојі жінки серце јого впокојувалось; сувора натура, загартована давнім злиденним житьтьам, мньакшала: він тепер соромивсьа свого давнього безпутьтьа, тијі кривојі стежки, јакоју він думав діјти до шчастьа… Шкода јому було свого безталанного товариства; жаль јого погибелі… А сказати јім Галину правду — не ставало духу, сили. І він тепер ховавсьа, тікав від својіх давніх братчиків.
— Шкода! не ждати вже нам тепер добра з нашого отамана, — казав Лушньа товариству. — Пропав чоловік!… Жінка коло спідниці пришила…
— Сказано: медовиј місьаць — солодче від усього на світі, — појасньав Пацьук.
— А горілка — шче солодча! додавав Матньа. — Хоч би ж до себе пријмав, бісів син! Адже за жінкоју јаку худобу затьаг?
— Справді… Ходім до јого, — підбиваје Лушньа.
— Ходім! ходім! замовльать усі разом, та ј підуть.
Чіпка побачить, вибіжить з хати.
— Так і так, братцьа, — таке ј таке лихо … Жінка занедужала, мати насилу сновикгаје; а хата — сами знајете — одна… Де ја вас пријму? — То дај нам хоч рубльа грошеј! — пристаје Лушньа: дожилисьа до того, шчо ј копіјки за душеју не маје… От ми ј випјемо за здоровја жінки, шчо б господь јіјі помилував…
Чіпка радиј такому дешевому викупові. Тиче јім рубльа в руки — ј повертаје назад у хату. Товариство — до шинку…
Јак не радо стрічавсьа тепер Чіпка з давніми братчиками, так Грицько з својеју доброју Христеју припав јому до душі.
Грицько — невсипушчиј хазьајін. Він чесноју працеју, својіми мозольаними руками надбав те, шчо маје в господі. Він і тепер не лежень: рано встаје, пізно льагаје. Він не паніје, јак другі, а сам, з својеју невтомноју помішницеју-жінкоју, веде до ладу своје хліборобське діло, мајучи думку на чесну працьу ј дітеј напрьамити… Вподобав Грицька Чіпка ј частенько став навідуватись до јого. Не сором тепер і Грицькові водитись з Чіпкоју, — і він шче частіше став завертати до товариша дитьачих літ. Жінки јіх теж одна одну вподобали.
Оце зберутьсьа. Хазьајіни позаводьать гостеј за стіл, понаставльајуть напитків, најідків. Чіпка з Грицьком ведуть розмову про хазьајство, про својі втрати та користі, — завсідні житечні турботи.
— А шчо, Грицьку; јак твоја пшеницьа? питаје Чіпка.
— Та шчо… плоха, Чіпко! На зріст то вона ј добра, та на вмолот — не теје… Видно дошчі захопили, јак красуваласьа: стекла! Сказано: зерно, јак мачина… хоч би насіньньа вернулосьа.
Грицько завжди перед Чіпкоју скарживсьа. Чи добре шчо, — погане; чи поганеньке, — нікчемне! — Грицько лукавив. Він бачив, шчо хоч Чіпка ј дукачем став, а душеју та серцем зоставсьа давнім Чіпкоју. Такиј же прихильниј до чужого нешчастьа, такиј же жалісливиј на чужу втрату. Грицько все те бачив — і шче більше виставльав својі втрати та згуби, сподівајучись, шчо Чіпка, јак товариш, згльанетьсьа на јого бідканьньа ј, може коли, стане в помочі.
Заможність Чіпчина иноді розбуркувала заздрість Грицькову. Вернувшись од Чіпки, набідкавшись перед ним до схочу, Грицько заводив таку розмову з Христеју:
— Отак тепер зажив Чіпка!… От, собі ј удајсьа таким!… Сказано: дука на всьу губу! А чи сподівавсьа хто бачити јого таким тоді, јак він, пјаниј, обірваниј, јак несамовитиј, ганьав по селу, та по шинках волочивсьа?! А тепер… паньуга, та ј годі! І приплело ж таке несподіване шчастьа… Сказано: јак багатство, то ј шчастьа!
— Така вже видно јого дольа! одказује Христьа. — Та ј жінку ж узьав собі під пару… То вже шчо багата та вродлива, а привітна та вбачлива до кожного! А до јого… Сказано: могла б, свого серцьа влупила, та јому дала.
— І за шчо, спитај? — гірко вимовив Грицько.
— Јак за шчо? Чіпка, Грицьку, чоловік хорошиј…
— Шчо ж у јому хорошого?
— Усе. Звісно: другіј жінці він би, може, ј не підіјшов під пару; а до Галі, — то мов вони рідні… Јакиј він, така ј вона… Жалісливі, добрі… Шчо пара, то пара, — гріх бога гнівити.
Христьа завжди заступаласьа за Чіпку. У Чіпці справді було багато чогось доброго, чого Грицько својім, на прибуток напрьамленим, розумом не зміг зрозуміти. Христьа ж чула те добре својім жіноцьким серцем, својеју чуткоју душеју.
— Оже тебе, Чіпко, мабуть, у льубистку купали, шчо так усі жінки липнуть до тебе, — шуткује підпивши, Грицько.
— Јак саме? питаје Чіпка.
— Так… Моја Христьа, коли тебе довго не бачить, то все згадује: де це, мов, він? шчо це з ним?
— Спасибі Христі за добру згадку, — радо одмовльаје Чіпка.
— А вам заздро на мого чоловіка? умішајетьсьа Гальа.
— Та шче б, — дивітьсьа, — не заздро було? Де ж таки? чужу жінку зовсім від дому одбив!
— Та ми таки Христьу ј одберемо од вас, — сміјетьсьа Гальа.
— На ві-шчо? На ві-шчо вона вам здаласьа? Чи, може, на переливки?…
— Та воно так таки, мабуть, чоловіче ј буде, — жартује Христьа, шчо ја ј тебе ј дітеј покину, та ј перејду до Галі та до бабусі Мотрі…
— Про мене… Хај вона ј вам, — тільки ја собі Чіпку візьму за томість, — одказује Грицько.
— Еге, спасибі вам! Ми Чіпки не дамо… Чіпка в нас буде, — обороньајетьсьа Гальа.
А тут і Мотрьа, слухајучи јіх жартовливу розмову, уверне словце ј од себе. Підуть у них сміхи, жарти, та веселошчі.
— А ну лишень, Гальу: почастуј нас вареноју за таку вигадку! — нажартувавшись вдоволь, каже Чіпка.
Гальа швиденько метнетьсьа. Де не візьметьсьа варена, — пахуча, чиста та смашна. Гальа частује. Усі випивајуть по повніј, прицмакујуть губами; вихвальајуть Гальу, а шче більше — варену, та пересипајуть жартами…
Це так у свьато, або в недільу. А в будень — коли не Христьа в Галі, то Гальа в Христі.
Одна другу так уподобали, мов сестри рідні. Хоч одна одніј, јак завжди водитьсьа між жінками, ј не роскривала својејі душі до дна, не показувала, шчо діјетьсьа на споді серцьа; оже одна в одні чула шчось собі рідне, привітне ј льубе. Гальа далі бачила, ширше сьагала својім розумом: він у нејі кохавсьа при достатках, у роскоші… Встороні од льудеј, од житьтьа, не знавши ні нужди, ні клопоту, — вона сама пуринала в својі думки, привикла сама повертати својім розумом. Не такі молоді літа випали Христі. Тьажке сирітство з самого малку, гірка невольа в чужіј роботі — приборкали јіјі шибку думку. Недостачі, нужда добре далисьа јіј знати, — шчо б вона не забувала про наживу. Вона була в житьті јіјі не останньоју гадкоју. Оже јак вони не різнились, а все таки обидві однаково чули, шчо добре, шчо лихе, ј через те завжди обидві сходились у својіх думках. До чого Христьа тільки серцем прихильаласьа, почувајучи добре; те Гальа не тільки серцем кохала, а ј у речах вимовльала. Поріднились вони серцем, душеју. Вони були шчирі товаришки, јаких тільки врьадигоди зводе житьтьа до купи.
Шанујучи одна одну, кожна покльаласьа в душі, шчо јак будуть у них діти, взьати одна другу кумоју. Христьа вже ј раділа тому. Вона почувала себе матірју, а післьа різдва справді послав јіј бог уже другого сина. Гальа була хрешченоју матірју. Грицько не тільки згодивсьа, — зрадів, јак почув, шчо Гальа буде кумоју. Він сподівавсьа, шчо хрешченикові добре буде від такојі хреснојі матері. Христьа ж дивиласьа на покуманьньа, јак на звјазок до вічнього товариства з Галеју.
І справді, післьа того, вони шче дужче затоваришували. Почалисьа тајемничі сповіді важких думок та гадок, пестошчі та голубіньньа веселих надіј. Не проходило дньа, шчо б або Христьа не завернула до Галі, або Гальа не побігла до Христі.
Гальа польубила свого хрешченика, јак рідну дитину. Сорочечки јому шила ј мережала; шапочки вишивала. А на руки візьме, — носитьсьа, льубујетьсьа, јак својім. Иноді зупинитьсьа јіјі погльад на льубому погльаді дитини… довго вона дивитьсьа на јого, придивльајетьсьа јому в вічі, мов својіми очима хоче ззісти… То дивись: блиснула в нејі в вічіх јакась искра, — сльоза, не сльоза, радість, не радість засвітила в них, — і пригортаје вона дитину до свого лоньа ј обдаје јого поцілунками…
Христьа дивитьсьа, та ј зітхне важко. Вона бачить і чује, — чого Галі треба, та чого бог не даје јіј…
— Шчо јак у вас будуть діти, — стороноју заходить Христьа: јак уже ви јіх гльадітимете? Аже ось — чуже, та јак ви втішајетесь!…
— Јак у мене буде дитина, Христе, то ја, — здајетьсьа, — ззім або задавльу јіјі, цілујучи та милујучи… Ја не дам на јого пилинці впасти, кому-небудь подивитисьа… Не могла б ја јого в својім серці носила! Ви тільки гльаньте: отаке маньусіньке-мальусіньке, без речі, без мови, — тільки очиньатами світить… Ти до јого обзивајешсьа, а воно ними поводить, мукаје, рученьата випручаје, мов тебе пригорнути хоче… А ти знајеш: це твоје тіло, твоје нарожденьньа… „Рибонько!… серденько!…“ оберталасьа вона до хрешченика, окривајучи јого гарьачими поцілунками.
Минаје зіма. Јасне сонечко льубо світить та гріје; сніги тајуть; біжать з гір долинами прудкі протічки сніговојі води; ранні чумаки коло возів лаштујутьсьа; а там і хлібороби заворушилисьа… Настаје весна. Все оживаје, радіје. Ось і великодні свьатки пријшли ј пројшли; зазеленіли польа; зацвіли садки; зашчебетали соловејки… Післьа довгого зімнього сну, все прокидајетьсьа, продираје заспані очі ј, озирнувшись кругом, льубује на земльу, шчо, јак та писанка, красујетьсьа під золотим проміньньам јасного сонцьа; а сонце, гльадьа на нејі, усміхајетьсьа…
Тільки діждав Чіпка тепла, зараз накупив дерева, наньав мајстрів і заложив над самим шльахом не хату, а цілиј невеличкиј будинок.
Поки льуде налагодились з жнивами, то на јого дворі, замість похилојі хатини, стојав веселиј будинок і гордо позирав на вулицьу великими вікнами, з зеленими віконицьами. Давньа Чіпчина гадка справдилась. Тепер уже не одна тісна хата з сіньми, а цілих три: одна — дльа матері, друга — дльа себе, а через сіни світлицьа — про гостеј. Не далеко од будинка складали рублену коморьу. Трохи далі, јак поставили коморьу, заходились коло сарају з коньушнеју; а там — і загороду заплели нову, кругом обгородили новоју лозовоју лісоју з острішком… Старі ворота поламав Чіпка, а приробив дошчані, панські, ростворчаті, а над ворітьми, јак раз посередині, на кружалі вирізана була чоловіча пика: рот — јак у сома, очі круглі — јак у сови, ніс — јак у кота, а волоссьа, з проділом посередині — јак у жінки… З усього села збігалисьа діти дивитись на те пречудо — ј великим дивом дивувалисьа…
В одно літо непевне колись дворишче, відоме кожному за пустош, зовсім перемінилосьа. Страшне ј прокльате, стало тепер воно на дивовижу всім льудім, лоскотало јіх заздрі очі, а шче заздрішчі думки… Јак гльане иноді Мотрьа на свіј плець то ј сама дивујетьсьа. Колись пустка-хата — тепер будинок; пустиньа-горо́д — грьадка квіток; гнојішче-двір — тепер зелениј та чистиј, кругом обльамованиј коморами, загородоју, сарајем, хлівцьами… Аж заплаче Мотрьа з радошчів.
— Колись јак жилось… А тепер?… Слава тобі, господи!
Чіпка перестав хліба робити, став по јармарках јіздити, полотна скуповати, та перепродувати. Од јого ј пішли в Пісках полотеншчики. До јого ніхто ј не думав про це: він першиј почин зробив.