Хиба ревуть воли, јак јасла повні?/XIX
| ◀ XVIII. Першиј ступінь | Хиба ревуть воли, јак јасла повні? XIX. Слизька дорога |
XX. На волі ▶ |
|
Хто спускавсьа на громаку з високојі гори?… Спершу не то спускатись, — у низ страшно гльанути… Јак уперше сьадеш на громака, јак подумајеш, — де тој у бога низ, — волосьа подеретьсьа в гору… А громак уже јіде в низ, усе в низ… холод пројмаје душу, на лобі піт виступаје… Дојідеш до гребіньа гори, спустишсьа прожогом у низ, — тоді вже ніколи бојатись… Дух захопльује, јакась звірьача радість пројмаје тебе, — у тебе тільки ј думки: колиб швидче, колиб швидче! Така саме думка проньала ј Чіпку, јак він, пријшовши до пана в гості, спустивсьа в коморьу з пашнеју… Попоравсьа јак знав; вирнув, — та ј наткнувсьа на сторожа… Чи пан, чи пропав?… На слизькіј дорозі більше пропадаје під такиј час… Оже Чіпка не такојі натури, шчо б, сам-на-сам, звертав кому з дороги… Не звернув він і сторожеві, а кинув харчати під комороју — ледве живого…
Спить Чіпка. Совість, задобрена горілкоју, јого не мучила; страху він зроду не знав; пшеницьу вергајучи, втомивсьа, та ј спав у себе в барлозі, наче післьа тьажкојі праці… Уже сонце встало; льуде почали снувати по селу; а сон усе не випускаје јого з својіх цупких рук, — ранком шче, мов міснішче давить… А скрізь по селу, јак у дзвони дзвоньать — про крадіжку, про сторожа… Заворушилисьа, загомоніли: хто? јак?
— А вже ж не хто, јак не оті харцизьаки! — гомоньать льуде, показујучи рукоју в тој бік, де Чіпчина хата. — Шчо дньа пјуть та гульајуть… за ві-шчо? Хај спершу — гульали на худобу того чортового сина, а тепер же — все чисто пропив, матір прогнав… з чого ж јого, јак не красти?
Така поголоска діјшла ј до волости… А шчо ж? може ј правда! міркујуть між собоју волосні, — та зараз кинулись до Чіпки.
Пријшли на дворишче, обіјшли навкруги горо̀д, загльанули в хлівець, у загороду — чи не приховано чого: голова навіт покорписав палицеју гніј, шчо зоставсьа післьа коньаки ј корови… ніде нічого! Повернули до хати. Хата була засунена. Поторгав голова двері, — ніхто не озивајетьсьа. Тоді підіјшов під вікно, гльанув у розбиту шибку: спить Чіпка на полу, аж хропе…
— Геј! ти! гукнув голова. Відчини! Чув? Чіпко! чи јак тебе? Відчини!
Чіпка почув крізь сон чужиј голос, поворухнувсьа на другиј бік, замурчав, та ј знову заснув.
Один з соцьких зајшов за хату, підіјшов до діравого причільного вікна, сунув Чіпку під бік палицеју. Чіпка кинувсьа.
— Киј там чорт штовхајетьсьа? питаје з просоньньа.
— Відчиньај, злодьуго! гукаје розсердившись, голова. Відчиньај, а то двері виламају… гірше буде!
— А ти шчо за птицьа? питаје Чіпка, протирајучи очі. Ја тебе виламају!!
— Бијте двері!… кричить голова. Вјажіть јого, злодьугу!
Уразила така мова Чіпку.
— А ну, биј-биј… чи зуби будуть цілі?
— А чому ж ти не відчиньајеш?… Гајдамака!… Ти сьу ніч крав у пана? Ти сторожа прибив, душогубе?…
— У јакого пана? јакого сторожа? — позіхајучи та потьагајучись, питаје, мов і не він, Чіпка.
— Не знајеш у јакого пана? Ти не знајеш, јакиј у нас пан?… Злодьуго! Відчиньај!… Ми тебе трусити пријшли.— Трусить?… Добре… Трусіть… Шчо ж? иди трусить! — каже Чіпка, підводьачись.
Незабаром дзенькнув засів — у хату увіјшов голова з пјатьма чоловіками соцьких.
— Шукајте… трусіть скрізь! гукаје голова соцьким.
Чіпка підпер спиноју одвірки, стојіть мовчки, дивитьсьа, шчо далі буде. Соцькі кинулись по всіх кутках, загльадали під піч, під піл, лазили на піч, перекидали на долівці солому… ніде нічого!
— Ведіть јого у волость! — порьадкује післьа трусу голова, — та звјажіть, шчо б не втік бува!
— Ні!… цього не буде, шчо б ја давсьа звјазати… За шчо ти мене вјажеш? возвіривсьа на голову Чіпка.
Соцькі з верьовкоју до Чіпки… Запалали в јого очі.
— Геть-те, льуде добрі! крикнув він, рукоју одвівши верьовку… — За шчо ти мене вјазати хочеш, — ја тебе питају?… до голови.
— За те, шчо ти злодьуга, розбишака!… Нічнојі доби заліз у комору до пана, чоловіка прибив…
— Хто бачив?
— Усі кажуть.
— Хто всі?
— Усе село каже, шчо ти з Лушнеју, та Пацьуком, та з Матнеју. Вас тільки чотирі на все село ј је, шчо день-у-день пјете, гульајете, та розбишакујете…
— Шчо пјемо та гульајемо, то так; а шчо ми розбишаки, — брехньа!
— А за шчо ж ви пјете?
— А тобі јаке діло?… Он-бач. Добра було повна хата, а тепер одна пустка зосталасьа!…
— Та шчо з тобоју довго балакати? Вјажіть јого! Вјажіть — та ведіть у волость, та в го̀род, та в тьурму… там з тобоју побалакајуть…
— Стережітьсьа, льуде добрі, лихојі години! — Чіпка соцьким. — Не слухајте отого старого дурньа… Ја ј так піду, коли треба. Він дума, јак голова, то ј велика цьацьа?!
Голова не міг би очима јого ззів; та гльане — Чіпка јак огонь…
— Накидајте на јого арканом! кричить голова, штовхајучи соцьких… Вјажіть јого, бугаја дикого!…
— Ось ну-ну! грізно гльанувши, та зложивши кулаки, каже Чіпка. Ось попробуј… От, тобі — хрест; — голова на вјазах не всидить! За шчо ти мене вјажеш, га? Хто бачив, шчо ја крав, або вбив кого?… Коли в волость треба, — скажи… Ја сам піду… Ти думајеш — страшна мені твоја волость? Куди ж пак!! Ходім… зараз ходім!
Та вхопивши шапку, скинув на плечі драну свитину, шчо на полу була розіслана замість постелі, — першиј вијшов з хати… За ним слідом голова ј соцькі.
У волості Чіпка застав уже товариство: по них ходив писарь з другими соцькими. Зібравши всіх до купи: голова поміркував з писарем, та ј позаперали јіх у чорну — поки пријіде становиј.
Мотрьа того лихого дньа прокинулась, шче тільки стало на світ благословитись. Шче все село спало, а вона прокинулась.
— О-ох! шчось мені не спитьсьа… так погано спала, так погано! Та сни такі не добрі верзлисьа, — хвалитьсьа бабі. — На серце наче хто камінь навернув…
— Та то воно від думок! утіша јіјі баба.
Мотрьа помолиласьа богу, умиласьа ј сіла за гребінь — сумна, зажурена.
Через годину, а може через дві, — сонце вже підньалосьа, — увіјшла в хату сусіда — Хіврьа Дмитренчиха. Поздоровкалась.
— Чували новину?
— Јаку?— Сьу ніч пана обікрадено. Шчось дуже багато забрано… ј сторожа прибито… чи ј доживе до вечора…
— Господи-боже! шепче Мотрьа, зітхнувши.
— А оце вашого, Мотре, повели в волость… або, ј не повели, а він повів… Сам у перед іде, а ззаду голова з соцькими… А він јім шчось таке вичитује, так вичитује!…
Јак почула це Мотрьа, — поблідла на виду, заткнула в мичку веретено — та мутними очима дивиласьа на Дмитренчиху: жаль, досада, ј разом страх вигльадали з јіјі жовтих очеј… А далі не видержала, — залиласьа сльозами:
— Сину ж міј, дитино моја; крашче б ја тебе в земльу својіми руками зарила, ніж отаке чути про тебе!…
— Та чого ти, Мотре, так себе мучиш? — обізваласьа баба. — Може, то шче брехньа. Мало на кого не брешуть.
Не чује Мотрьа утіхи, — плаче… Далі встала, накинула на плечі стару кожушинку — ј, згорбившись, боса, вијшла з хати.
— Куди ти, Мотре? питаје баба.
Ні слова Мотрьа, — пішла, зігнувшись, мов не до нејі річ. Тьажка печаль одбираје ј слух і мову…
Сусіда, — шче молода молодицьа — јакось болізно усміхнуласьа, згльанулась з бабоју — ј нічого не сказала… Тихо та важко стало в хаті, јак у льоху… Бабина онука Христьа, — дівка сімнадцьати літ, — низенька, не красива, чогось важко зітхала на всьу хату: — зітханьньа те так і загускло, так і окрило всіх… Голова в кожнојі схилиласьа; очі в низ потупились… Кожна шчось думала сама про себе…
— Шчо то — мати! через скільки часу, глухо промовила баба. Јіјі зневажајуть, з хати виганьајуть рідні діти; а јіј усе таки шкода!…
Ні сусіда, ні онука нічого не одмовили, тільки шче сумніші стали…Мотрьа мајнула аж у волость. Чіпки вже не застала: посадили в чорну. Јак сова, згорбившись-скарльучившись, ходить вона крутом чорнојі; погльадаје на невеличкі, залізом перевиті, віконцьа, — та плаче-плаче… „Хоч би мені јого побачити! Хоч би мені одно слово від јого почути! Хај би ја знала: чи правда тому, шчо льуде кажуть?…“ Стала вона прохати соцького, шчо б пустив до сина. Соцькиј не пустив…
— Голова приказував — нікого не підпускати, не то шчо… аж поки не пријіде становиј…
— Ја на одну хвилину, міј голубе! молить Мотрьа.
— Не можна, матусьу: ј кльуч узьав з собоју…
Походила Мотрьа шче коло чорнојі; поплакала шче трохи; та ј пішла до-дому, сумніша ніж сьуди пријшла. Давили јіјі жалісні сльози; жаліла вона ј на голову, ј на пана, жаліла ј на соцького; — жаліла на увесь мир — на панів, шчо давльать мужиків, на мужиків, шчо прутьсьа в пани… Материне серце заклекотало прокльонами на ввесь світ! Жаль у материнім серці не маје спину, не знаје угаву…
А Чіпці з товариством — бајдуже! У чорніј завели жарти.
— От, не знали де виспатись! І тихо, ј безпешно… Спи собі, — соцькиј стереже, шчо б бува хто не вкрав…
— Јак би сьуди горілки з піввідра, — одказује Матньа, — то хоч би ј до віку сидіти… Попивав-би по троху, зајідав варениками, та спав…
— Де б же ти взьав? питаје Пацьук.
— Голова б приніс… він з льудеј надрав, а нам — оддав!
— Сподівајсьа, поки опухнеш з голоду, з холоду, — увернув Лушньа…— А справді — холодно… От-би погрітьсьа! знову за своје Матньа.
— Гріјсьа — в тіснојі баби!
— Цур јіј!… Јак би горілка… То ј баби не треба!
— А мені јак-би дівчина, — каже Лушньа.
— То ј ја б до тебе пристав у пријми, — шуткује Пацьук.
— А, знајете, шчо, братцьа? — не слухајучи јіх розмови, каже Чіпка. — Јак тільки розвјажемось з цим ділом, — у першу ж ніч голову обшахрати… Та не так јак пана… а он-јак! Хај знаје погань, шчо він не хто небудь, а наш брат Савка — тільки шчо наздирав з бідноти, дукачем став… Тепер, бач, у пани лізе, кирпу гне…
— Добре! јіј-богу, добре! проводьать усі в один голос. — Јак липку, облупимо… та ј писарьа заврьад…
— А то — дивись пак: хотів мене вјазати! — Ја тебе, кажу, сучого сина, јак звјажу, то ј до віку не розвјажешсьа!
— Та ну-бо… так і сказав?
— Јіј-богу! А за шчо ж він мене вјазати сікајетьсьа? Ти спершу докажи, шчо ја там був, а тоді вже — ј на верьовку. Страхав тьурмоју… Побачимо — кажу — хто там першиј буде: чи безневинниј бідак, чи богатирь, шчо сирітське добро зајідаје?…
— Шчо ж він? питаје Лушньа.
— Мовчить, пуздрата собака, — мов не до јого річ…
— Ну, а роскажи нам, — обізвавсьа Пацьук: јак ти впоравсьа з сторожем… то — те ж чоловік ручиј.
Чіпка став широко росказувати, јак він поліз у коморьу, јак наткнувсьа на сторожа, јак борьукавсьа під комороју, поки тој не захарчав…
— То ти таки добре јого помньав?… пита Лушньа.
— Та знатиме, шчо в добрих руках побував… Јак насів, то тільки стогне, — вже ј не кричить, јак спершу, а тільки стогне…
— От, і пропав чоловік! каже Пацьук.— Хај не лізе, куди не слід! — одказав Матньа за Чіпку.
— І то правда, — закінчив річ Лушньа, та ј зітхнув.
Усі замовкли. Мовчав і Чіпка. Швидко поснули.
На другиј день пријіздить становиј. Кликнули Чіпку. Становиј давај јого роспитувати.
— Знать — не знају, відать — не відају! Ја, каже, чотирі дні вже ј з хати не виходив.
Покликали других. І ті те ж саме: не знајемо, вперше чујемо!
Одвели јіх знову в чорну; знову замкнули на замок двері. Становиј појіхав, а јіх звелів шче кріпше держати, шчо б не дали бува дьорки.
Сидьать хлопці день; сидьать другиј, сидьать і третіј. Јісти јім дајуть… чого шче? Лежать собі, висипльајутьсьа, та точать один одному бальаси з бальандрасами, а иноді ј правду росказујуть, пригадујучи кожен својі пригоди. Один Матньа сумује.
— Чого ти, Јакиме, журишсьа? питајуть јого. — Та хај увесь мир зіјдетьсьа та доказује, то ј то нічого не вдіје: не були ј не знајемо нічого… от і все!
— Та не в тім, братцьа, сила, шчо кобила сива! А ось уже четвертиј день, јак горілка була в роті… аж уха попухли…
Сміх та регіт підньавсьа в чорніј від того тьажкого суму; а Јаким знову за своје:
— Сміјутьсьа?! І јакого біса јім смішно?! Хіба не правда, шчо уха попухли?… Јіј-же ти богу, поробилисьа јак вареники завбільшки… А јім смішно!!
Чіпка аж за живіт беретьсьа та регоче: — О-ох… ох!… о-ох, лихо!… уха попухли!!… Јак вареники… ха-ха-ха!… О-ох!… Дај хоч дух перевести, а то помру зо сміху! о-ох, ох!
Матньа одвернувсьа від товариства, насунув шапку на очі, ліг черевом у низ на долівці…
Цілиј тиждень просиділи хлопці в чорніј, аж поки з города не пријіхав чиновник, та не повипускав.
— Гльадіть же, хлопці, не забувајте!… гукнув Чіпка з дороги, прьамујучи з чорнојі до свого двору.
— Добре… не забудемо! — відгукујуть ті, скривајучись в улиці, шчо вела на-прьамки в шинок.
На другиј день голосила по селу чутка, шчо прошлојі ночі јакісь страшидла, в білих сорочках, у чорних бородах, з носами, јак крьучками, з одним оком у лобі, јак у песиголовців, — убрались до голови в хатину, де він спав і куди ніколи нікого не пускав; — звјазали голові руки ј ноги; накрили кожухом; забрали велику силу грошеј, — та ј були такі…
Загвалтувало село від крају до крају: пішли суди та пересуди, та поговірка… Настала робота јазикам — і дебелим чоловічим, а надто гострим та довгим жіночим…
Це, видно, господь јого караје за безневинні сльози! — јак сокироју, рубаје одна жінка серед цілојі јурби сусідок. — Просивсьа торік міј чоловік, шчо б записали в виселенці… не записав! Оце ж јому за те! Коли б шче ј писареві… Пјать карбованців зідрав… живцем зідрав… останні зідрав… Казав: запишу… на казенниј кошт вирьадьать… землі шчось десьатин з тридцьать дадуть… а тепер — так! І не записав, і гроші пропали… шчо б јому добра не було!…
Це так гомоніли одного ранку. А на другиј — чутно: писарьа ограбовано! Руки јому верьовками до ніг поскручувано; натушковано на јого зверху кожухів, подушок, — так шчо јак витьагли јого, то піт у три ручіјі льлье: а сам — мов рак печениј…
— Јак-би, каже, шче хоч з півгодини так пополежав, то задавивсьа б!
— Хто ж то такиј? питајуть јого.
А чорт јого знаје! Јакісь татари — не татари, не по нашому розмовльајуть; та сміјутьсьа вражі сини!— Оце так!… Ну, тепер, — каже јому голова, — один одному сміјатись не будемо. Тільки мені шчось чудно: ј до тебе три, ј до мене три… До мене ж такі марьуки, шчо јак гльанув, то ј умер: а то тебе — кажеш — чи турки, чи татари… Воно тут шчось је… Ја догадујусь, шчо це воно, та мовчу, поки шчо… Ось ходім лиш до волості!
Пішли до волості; а дорогоју все шчось один одному говорили: чи то радились, шчо јого робити; чи жалілисьа, шчо јім роблено…
А льуде јіх так очима ј проводьать: та јак у дзвони дзвоньать про крадіжку… І знову всі показујуть на Чіпку з товариством.
Оже јак не питали, јак не шукали — нічого! Уже головиха з писарихоју јіздили кудись у село до циганки-воріжки. — Набрехала вона јім і про чорньавого, ј про більавого, взьала по полтиннику з кожнојі, та тільки всього… Потрусили шче раз Чіпку, — нічого не знајшли… Пропало!
Діждавши неділі, голова закликав батьушку, одслужив молебень, освјатив воду, окропивсьа — та, післьа того, вже годі ј замикатисьа…
Запалив Чіпка рај тихого шчастьа в Грицьковіј хаті, та ј покинув куритисьа…
Христьа звідала на својім віку не трохи нужди та лиха через льудську неправду… Дозолила вона јіј до самих живих печінок… Часто ј густо вона думала: чи вже льудім не можна жити правдоју?… А јак би добре було, коли б усі жили по ніј!… Чому ж вони не живуть неју… Думки Христини розбилисьа об житечні підстави, јак хвилі об камјані береги… Серце в нејі шчеміло: душа допитувалась: чи правду вона думаје?… Коли це — ні відсіль, ні відтіль — десь узьавсьа пјаницьа, харцизьака — ј загукав про те саме… Не тихим, слабим голосом, не жіноцьким хибливим почутьтьам, — а криком больачојі душі, дужоју міцьцьу зіпонув гајдамака те саме! Грицько јіјі, добриј јіјі Грицько, ніколи нічого такого не казав, не натьакав навіт… Чому?… Чіпка, шчо казав, усе те правда, свьата правда… А Грицько — мовчав… Ні! тут або шчось не так, або шчось не те… Так часто думала сама собі Христьа. — Пригадујучи гостриј погльад, сміливиј вид Чіпчин, — вона тремтіла: бојаласьа јого…
Стала Христьа зовсім инча до Грицька. Ласка, з котороју кожна жінка виходить на спірку з својім иноді ј геть-то крутим чоловіком — котроју завжде побиваје јого, — та сама ласка — јак став помічати Грицько — зробиласьа не шчироју, холодноју… Грицько помічав, јак Христьа стала, мов нехотьа, прихільатисьа до јого, не мов себе неволила.
Оце иноді заманетьсьа јому, јак молодому чоловікові, пожартувати з жінкоју. Сумно дивитьсьа на јого зачепи! Христьа јакось болізно усміхајетьсьа до јого; мов крізь сльози слова јому ронить… Грицька то в жар укине, то наче холодноју водоју обдасть.
— Шчо з тобоју сталосьа, Христе?
— Шчо ж зо мноју сталосьа?…
— Јакась чудна ти стала… не весела, не балакуча… мов чого не достаје тобі… Чи ти чого сердишсьа?
— Чого ж би ја сердилась?… на кого? скажи, бога ради! А шчо мені невесело… То не вік же дівувати! Не на те ж ми бралисьа, шчо б сміхи та жарти заводити… Треба про все подумати, та ј…
— Та ј шчо?… Грицько гльанув на нејі — ј догадавсьа. — Коли шче те буде? Де те тельа, а ти вже ј з довбнеју! закінчив усміхајучись…
— Та воно вашому братові не шчо…
— А вашому… чого журитись?…— Того… І ја сирота, ј ти сирота, ні батька, ні матері немаје ні в кого… А під тој случај — знајеш?… Јак-би своје, то воно б і порадило, ј догльануло всього; а то — не дај, боже, чого! — Чужі ј кутки рознесуть…
Христьа заплакала.
— Ото коли зібраласьа батьків оплакувати! Нехај собі со свьатими спочивајуть, коли померли; а нам, кажу, все таки нічого журитисьа…
То була пора, коли Христьа почула себе матірју, з јіјі думками, з острахами, сумом, сльозами… Дарма Грицько утішав јіјі, дарма хотів розважити. Христьа сумувала, журиласьа, а часом сама собі гірко плакала… Одно до одного — ј журба Христина ширшала, вишчала, глибшала… Грицькова рада нічого не вдіјала.
Грицько сердивсьа, став гримати на Христьу — чого вона все журитьсьа.
Не помагало: Христьа не кидала свого суму. Тоді сам Грицько став журитисьа; став роздумувати; давај нишком помічати за Христеју… І помітив, шчо Христьа чогось ховаласьа з својіми сльозами, наче соромилась јого… Зльакане Грицькове серце догадалосьа. Оже він мовчав; бојавсьа зачіпати, бојавсьа тушити тој віхоть, шчо курів у јого в хаті… „Може, сам собі потухне, думав він; а може, сама вона зальлье јого… сльозами“. Одначе думка про це не давала Грицькові спокоју. Вона јому нагадувала, з јакоју охотоју браласьа Христьа помагати јому довести до розуму тој хліб, шчо Чіпка подарував; јак вона јого вихвальувала; јак рајіла зоставити на насіньньа „добре жито…“
Дивльачись на сумну Христьу, думка Грицькова знај верталасьа, та ј верталасьа назад, у тој лихиј день, коли Чіпка сповідавсьа в јіх хаті… Грицько не помильавсьа, шчо палка розмова Чіпчина запала глибоко в душу Христі; шчо јого грізна, а разом льуба постать, коли він кричав, світьачи очима: „А правда де? де јіјі поділи?“ кинула жарину в жалісне жіноче серце… Все те він бачив тепер својіми очима; чув својім серцем, — та бојавсьа назвати словами… Він шче тоді, в тој лихиј день, побачив шчо Чіпка справді јакијсь не абијакиј чоловік; він знав шче тоді, шчо Чіпка казав правду; він навіт згожувавсьа з ним у думці, хоч і перечив у словах… А слова ті — јак та заверьуха, вривалисьа прожогом у душу; перевертали в голові думки; разбуркували в серці почутьтьа. Грицько бачив: Чіпка хоч кого підхилить під себе — ј бојавсьа… бојавсьа за Христьу: јому нікому не хотілосьа оддати своју добру, своју льубу Христьу!… Часом темнојі, довгојі ночі Грицько не спав і на волосину: все придумував та пригадував, шчо б јого перед жінкоју вивести таке, шчо б звихнути Чіпчину правду… Думав — та не надумав; а тільки більше мучивсьа…
А ось тепер — скільки поговору! Грицько зрадів, кинувсьа на јого — та давај подільатисьа з Христеју.
— Чи ти чула, Христе, про нашого праведника? — вскочивши в хату на другиј день післьа крадіжки в пана, питаје він жінки.
— Про јакого праведника?
— А про Чіпку?… Ти чула, јак він тут за правду роспинавсьа, а он — шчо вијшло?!…
— Шчо ж таке?
— Пана обікрав… сторожа прибив… чого доброго, досі богові ј душу віддав…
— Не вже?!… дивльачись пильно на јого мутними очима, скрикнула Христьа — ј пополотніла, оторопіла.
— Јіј-богу!… Тепер у чорніј сидить… Он воно јакі льуде бувајуть! Подумај: на крадіжку, на душогубство пустивсьа?!!
— Господи! мати божа! јакиј тепер світ настав… ледве вимовила Христьа, та ј перехрестилисьа… Та хіба воно ј тоді не видно було, шчо з јого добра вже не ждати, — закінчила вона.Грицькові це — все одно, шчо по губах медом. Післьа цього давај він шче гірше росписувати Чіпку перед Христеју, не мов самого льутого ворога, а не колишнього свого товариша.
Јак Чіпку випустили з чорнојі, Грицько першиј приніс Христі звістку, шчо, мов викрутивсьа харцизьака, вибрехавсьа! Јак стали гомоніти по селу за голову ј писарьа, Грицько упјать першиј сповістив про це Христьу — ј христом богом присьагавсьа, шчо те діло не втікло Чіпчиних рук.
— А моје серце шче тоді шчось недобре вішчувало, — одказала на јого присьагу Христьа. — Знајеш шчо, Грицьку? Чи не віддати б нам јого жита? Шче — чого доброго — коли небудь у ночі пријде, та ј заріже за жито!
— Ото, хај бог милује! — похопивсьа Грицько. — Ні, він, Христе, не такиј уже, шчо б за те, шчо сам віддав, та ј зарізати.
— А коли при нужді та пјаниј?
— Він швидче пријде правити грошеј… Отоді, јак пријде, ја јому ј віддам жито… Та ј то наврьад!
Отак собі побалакали — ј у Грицька наче од серцьа одлигло. „Ну, — сам собі міркује: тепер уже не вернетьсьа те… не так ја јого підцьукнув!“
Оже Христьа все таки не стала веселоју. Вона шче дужче хапаласьа за своју думку… „Коли ј такиј чоловік, отаке робить, — шчо ж уже другі???…“