Хиба ревуть воли, јак јасла повні?/XII
| ◀ XI. Махамед | Хиба ревуть воли, јак јасла повні? XII. У москальах |
XIII. Максим — старшим ▶ |
|
Погнали некрут з рідного крају аж у московшчину. Гнали јіх цілоју јурбоју. І јакиј же невеселиј здавсьа јім тој довгиј перегін! Шчо б хоч трохи скоротати час, вони то казки казали, то різні пригоди з житьтьа пригадували, то про давні бојі переказували, сподівајучись незабаром собі стрітись у чистому полі з ворожоју силоју… Максимові спали на думку дідови приповісти; він подільавсьа ними з товариством, а в самого аж душа закипала…
— Ој, та ј знатимуть же мене вражі вороги! думав він сам собі, качајучись у ночі на долівці коло својіх товаришів, котрі, виморившись, мертвим сном спали. І виплітали јого думки в темніј темрьаві страшну картину січі… Гук, крик, біј; дим застилаје все поле — аж очі ріже, огонь, јак з пекла, то з того, то з друтого боку; брьажчать шаблі; гуркајуть гармати; пальать гаківниці; брьазкајуть спіси; тупотьать коні… Татарва мчитьсьа, јак скажена… „Ага? ворожі татарьуги!“ кричить він у слід јім — і пускајетьсьа на вздогін својім баским, бистроногим вороньком… Шабльа заблишчала — голова татарська покотиласьа; кінь настоптав копитом — голова луснула, јак стиглиј кавун… У Максима аж дух у грудіх сперло. — Господи! коли б швидче!…
На ранок уставши, знову јіх гнали. І знову вони јшли, то пісень співајучи, то задивльајучись на несвідомі місцьа, котрі приходилось переходити. Багато вони тих міст уже поминули, а шче більше, — кажуть, — на переді зосталосьа!Довго вони јшли все својім крајем, між својім льрдом, — вже јім аж обридло.
— Чи далеко шче та Московшчина? питали вони один одного…
— Та шче підтопчем ноги, — одказували другі, догадујучись: не близько, мов!
Поминувши својі степи, з невеличкими хуторами, шчо, јак квітнички, весело кидались у вічі, — својі великі села, з кривими вулицьами, з білими хаточками, з вишневими садочками, — својі городи, схожі на села, — увіјшли вони в лісниј крај. Перед ними ј за ними стојали страшні бори сосни, јалини та осичини. Ішли вони день, ішли другиј… ліс, та ј ліс!
— Оце ј Московшчина починајетьсьа, сказав хтось.
— Оце?!… Та ј не весела ж јака вона!… все ліси та бори, куди оком не скинь… тільки небо крізь верховину мріје…
Сумно стало Максимові серед лісу; жаль јому стало својіх степів безкрајіх, свого неба високого: тут за лісом було тісно, душно, а небо здавалосьа низьким, похмурим. І справді воно було низьке ј похмуре: јшлосьа вже до осени, — темні хмари — аж чорнуваті — снували по небу; перепадали часті дошчі.
Пројшли верстов з пјатьдесьат чи з шістьдесьат лісом — ні хатинки, ні льудинки!…
— Де ж тут хутори, села, городи? Хіба тут і льудеј немаје?… толкујутьсьа сами між собоју.
— Та тут либонь один тільки город Москва ј је, та ј тој аж на самому крајі Московшчини, — одказав хтось.
Усі похмуріли, зажурилисьа: јшли мовчки, повісивши голови. Пројшли шче верстов з десьать або ј більше; вијшли на узлісьсьа… З під тесовојі стріхи јакојісь чорнојі будівлі показавсьа димок… Очі напрьамились на јого.
— Шчо то? Кузні? — пита Максим.— Село, — одказав јому старшиј москаль, шчо вів јіх.
— То це кузні у царині?
— Нье, то — ізби.
— Шчо то за јізби?
— Хати, по твојему, хахол!
Максим зареготавсьа…
— Побиј вас лиха година, бісові льуде, з вашими хатами! каже він, регочучись, до својіх. — У нас кузні чистішчі, ніж у них хати. А шче вихвальајутьсьа својеју стороноју?! Ну, вже сторона!… Не приводь, господи, бачити ніколи такојі другојі!
Увіјшли в село, або крашче — в одну довжелезну вулицьу, котра ј була ціле село. Аж дивно! Одним одна вулицьа, парканами одгорожена з одного ј з другого боку; а на вулицьу вигльадали без вікон хати — чорні, јак коморі, закурені димом… Де-де забованіли ј льуде — в личаках, у довгополих балахонах, з бородами.
— То це кацапи! скрикнув Максим, почувши јіх мову.
— Та кацапи ж… Оце ј је тобі спражньа кацапшчина! — одказували другі, ј собі дивујучись на јіјі прохвалену красу.
От, розвели јіх по квартирьах. Максим — аж спльовував… Таркани, прусаки, стоноги снували скрізь по стінах, та було јіх і в страві, ј квасі. У хаті — невиметено; смітник по коліна; несло од нього чимсь смердьучим: під сволоком, де на јого стороні зајві горшки ховајуть, — тут були замість ліжка лави… Світили в хаті не смальцем або оліјеју, а јакимись тонкими лучинами… Дим з печі валив прьамо на хату, — бо хата без димарьа, — давив у горлі, різав очі… Максим не поліз на „палаті“; страшно јому було прильагти і в тіј багньуці, шчо на долівці. — Він за цілу ніч не прильагав: з хати ходив на двір; з надвору — в хату; смоктав льульку (бо хазьајін прохав, шчо б не курив у хаті), та лајав кацапів і кацапшчину… Тут він у перше побачив, јакиј кацап у себе дома.
— Через те ж вони, бісови ведмеді, і јдуть до нас хліба заробльати, шчо јім тут не медьано серед оцих борів та пушч соснових! думав він.
Ранком — знову погнали јіх далі.
Чим далі јшли, тим не крашче, а гірше. Поминали вони шче таких же сел, може, з десьаток; минули ј город один… Церков біліло аж шість, чи сім, а то все чорніло сіро-чорним цвітом… За городом тільки јакась хвабрика муріла, бо до цегли не так дим приставав, а, може, була шче недавно вимурована… Засумували наші некрутики! А до того попідбивалисьа так, шчо молили бога, коли б уже швидче доставитись на місце, — хај воно в десьатеро буде гірше того, шчо бачили: — аби спочити. Ішли вже два тижні ј два дні…
Аж ось, пројшовши шче днів з пјать, сказано јім, шчо вже не далеко те місце, куди јіх гнали. Ліси, шчо далі, все рідчали, та рідчали: почалосьа нивја — не нивја, а так поле з пеньками (видно, не дуже давно ј там ліс був); а з далека заманьачило јім шчось високе — то там, то там… підіјшли ближче — побачили верховини церков — і з золотими баньами, ј з блакитними, а најчастішче — по зеленому польу золоті зірочки… Шче трохи — вітер доносив до них заводи дзвонів, гвалт, крик… Серце в кожного радісно забилосьа. Ось-ось таки спочинуть!
Велике місце з својіми церквами високими, з својіми палацами довгими та широкими, з камньаними крамницьами, роскинулось на невеличкім згірку. Внизу, посеред города, текла річка — широка ј глибока; багато по ніј снувало барок, плотів, пароходів; коло річки ј на вулицьах — гармидер, крик, тіснота, јак на јармарку…
Багатство міське некрутів здивувало. Там — ціла вулицьа камјаних крамниць, де видимо-не-видимо понапихано всьакого краму. У крамницьах, за прилавками, сиділи бородаті кацапи-купці, і закликали прохожих, разом викрикујучи, јакі в них товари. От — базари з усьакими најідками, напитками. „От-би це в Піски перенести!“ не втерпів Максим… А це — величезні хороми з такими вікнами, шчо всього тебе з ніг до голови видно, јак у дзеркалі… Улиці широкі, рівні, каменем убиті…
— Бач, бісови кацапи! подумав Максим: јакі в себе городи позаводили, а села більше на загороди схожі, ніж на льудське житво?! Все, шчо було на селах најкрашчого, мабуть постьагали сьуди…
Привели јіх до камјаниці — довгојі-довгојі, облупанојі, чорнојі. Постројіли в лаву перед камјаницеју. А з нејі повиходило панства-панства — і в палетах, і без палетів… Ходило те панство поміж јіх рьадами, обдивльалосьа…
— Ај да маладьец какој! — промовив один до Максима.
— Собі такиј вдајсьа! — одрубав Максим.
Усі зареготалисьа. Панок грізно гльанув на Максима ј пішов далі.
— В казарми! хтось гукнув зпереду.
Повели јіх у казарми.
Хати були великі, просторі, тільки темні та чорні; по стінах цвіла плісньавка; потьоки збігали до долу… Посеред хат стојали довгі столи в три рьади: то нари, дльа спаньньа… На долівці — смітьтьа по боки. У хаті стојав, мов чад; смерділо, јак з помијниці.
— Тут, видно, чорти жили, а не льуде! промовив Максим, увіјшовши.
Усі сумували, журилисьа, повкладавшись спати на довгих столах. Од натоми ні рук, ні ніг не чули, а спати довго не спали… Усе јім здавалосьа, шчо це вони в тьурмі, в неволі… Шчо, јак-би побачили родичі, де вони кочујуть? Мабуть би одцуралисьа на віки… Були такі, шчо плакали, згадавши про домівку… Не легко було ј Максимові; оже він не плакав, а насміхавсьа над усим… і над кацапами, ј над својіми, ј над собоју… Је такі льуде, шчо најважчу тугу виливајуть сміхом, жартами. Про них завжде кажуть, шчо вони ніколи горьа не знајуть; зовуть јіх за те — шчасливими. Отаким шчасливим і Максим удавсьа.
Ранком вивели јіх з казарми на двір; розставили лавами: вишчиј з вишчим, нижчиј з нижчим… Знову јіх обдивльалисьа, розставльали, переставльали, јак було треба, наказујучи, шчо б не забували хто більа кого стојіть. Попорьадкувавши, одпустили јіх передихнути, бо завтра вже на ученьньа.
Замість передишки, некрути одпрохалисьа в старших москалів — город подивитисьа. Ті одпустили. Проблукали наші новобранці цілісенькиј день по городу; набродилисьа ј надивилисьа до утоми, — так шчо, вернувшись, зараз же польагали спати, та ј поснули, јак побиті. Нові дива, котрі вони бачили в городі, прогнали вчорашньу думку про домівку.
Тільки шчо стало на світ благословитисьа, затуркотів барабан. Підньаласьа шатанина. Кожен схопльувавсьа з постелі; на швидку вмивавсьа; натьагав одежинку ј виходив на широке дворишче — зараз же за казармоју. На „плацу“ розставили јіх невеличкими купками, приставили до кожнојі по старшому, — та ј давај учити: јак ходити, стојати, јак руки держати, коли ј шчо казати. Неслухньаних били; а все таки вчили: учили, шчо б бити; били, шчо б учити… Так день у день, день у день… „І на шчо це воно? кому вона здаласьа оцьа муштра?… дльа чого?…“ думали вони, вертајучись з ученьньа. Здаваласьа вона јім гірше каторжнојі роботи.
Одже Максимові було все це за играшку. Скоро він вивчивсьа добре „носки“ витьагувати, марширувати, стрибати, по московськіј викрикувати… Так мов стариј москаль! Старі москалі дивувалисьа јого дотепности, та вихвальували перед молодчими некрутами.
Трохи згодом, напјали на јого мундирь, муниціју — ранець, каску, притупеју, — дали шенельу ј ружжину. Јак убравсьа Максим, — москаль москалем. Рідна б мати не пізнала! Меткиј, поворотніј, — на всі боки москаль!
В ранці рано піде на ученьньа; промуштрујуть јіх — геть уже сонечко підобјетьсьа. Ведуть снідати каші з салом; а того сала — ј духу нема. Перепочинуть трохи, — знову на збір: обідати. Пообідајуть. Сонце вже повернуло з полудньа. Барабан туркоче, — знову на ученьньа. Муштрујутьсьа вже аж до пізнього вечора… Минајуть місьаці, рік… Одно, та ј одно.
— А, биј тебе сила божа! думаје Максим. Хоч-би вже повели куди инде… або ворог вирескавсьа!… А то — муштра, та ј муштра! Та хоч-би різна; а то: јак сьогодньа, так і завтра, ј позавтрому… Витьагај ногу, кричи: „раз!… два!…“ Скидај ружжо на плече; скидај з плеча; прицільајсьа разів сто на день… а хоч-би тобі раз сказали вистрелити!… Ја думав: шчо̀ в тих москальах? аж воно — одна тобі муштра… на ученьні ј на смотру, ј на параді під церквоју… Уже так затвердив, — јак својі пјать пальців… Ні, муштрујсьа! Доведетьсьа од нудьги пропасти…
От, і давај Максим своју нудьгу розгонити: став горілку, јак воду, дудлити… Москалі підхвальували јого за те, шчо „чисто“ пје; иноді ј у шинок водили, — бо в самого Максима не було ј шельага за душеју… Ті гроші, шчо мати передала, давно пропив…
Раз побивсьа Максим на-взаклад, шчо випје кварту ј не буде пјаниј. Заклад на пјать карбованців. Товариші розньали руки. Дали кварту горілки. Максим јак приложив до губів, — тільки на три ковтки ј стала. І хоч-би скрививсьа, поморшчивсьа! Тільки, мов, очі заблишчали, та повеселішав трохи. Супротивник виньав пјать карбованців, — даје јому.
— На біса мені гроші? крикнув Максим. — Катај, братцьа, на всі!!
Пропили ті пјать карбованців, попилисьа пјані, јак земльа, — на силу рачки до казарми поприлазили. А тут — јак на те — була в ночі перевірка. Не долічилисьа шчось пјати чи шчо. Виходьать ранком на двір, — аж вони рачкујуть по дворишчу. Забрали јіх, позаперали в темну. Сумујуть вони.
— Не сумујте, братцьа! — утішаје Максим. Сім бід — один одвіт! Ја вас визвольу.
— Јак же ти нас визволиш?
— А так: кажіть, шчо ја напојів.
— Ну, то шчо?
— Ну, то ј нічого. Там уже моје діло…
Коли це — кличуть јіх до ротного. Ротниј так і накинувсьа на них звіром. Стојать москалі, та одно твердьать: „винуваті!“ „винуваті!“ А Максим стојав-стојав, слухав-слухав, та ј виступив у перед. Јого ротниј уподобав за јого моторність.
— Ја, каже він, усьому виноју, ваше б—родіје! Ја јіх напојів… От, уже скільки тут, а не зібравсьа подьакувати јім за науку. А це — вибрав нічку, та ј то не гаразд. Бијте мене, ваше б—родіје, скільки хочете: ја всьому виноју… Не наказујте тільки мојіх товаришів, учителів!
Це ротному сподобалось. Помньакшав зразу, шче пополајав, побатькував трохи, та ј прогнав: „Нье смьеть мнье! другој раз… засьеку!“
Вијшли од ротного, сміјутьсьа; дьакујуть Максимові, шчо, коли б не він, дуже б солоно пријшлосьа…
Післьа того, Максим став душеју москалів. Моторниј, сміливиј, він скрізь давав усьому привід; оступавсьа за товаришів, коли ті де на гульанках заводили сварку; говіркиј — він завжде вибріхувавсьа перед начальством, јак де попадалось товариство… Бувши на всьому казенному, не мајучи великојі недостачі в одежі, — він не жалував нічого свого. Лучалосьа шчо небудь роздобути, — все те јшло на гурт, на товариські пропојі…Товаришчі душі в јому не чули. Коли лучалосьа јому јаке лихо, — вони завжде гуртом јого виручали. Чи ододбіжить бува льульку в сварці, а грошеј на нову кат-ма, — вони складалисьа по шагу там, чи по копіјці — ј купували; чи порвалосьа шчо з одежі, при біјці, до останку, — вони јому вислужену ј залежану в јакого бережливого брали ј давали… Повага ј шаноба Максимові!
Привик Максим до такого житьтьа. Ні, думав він: московшчина далеко крашча, ніж рідна сторона! Шчо там? степ та ј степ, плуги та борони та вітер по степу; а льуде — кожен сам собі… А тут, — чого душа забажала, — все је; а товариші — брати рідні: за ними, јак у бога за дверьми: — ј поможуть, і виручать… з ними крашче, ніж з батьком та матірју!“
Максим, јак там кажуть, і горенько покотив! Одно тільки јого мучило, одно здавалосьа гірше печенојі редьки, становилосьа руба в горлі. Це — житьтьа в казармі воньучіј та воньуча јіжа. Хліб тој — чорнішиј землі, з остьуками, — та шче до того, јак згадаје Максим, гльадьучи на јого, шчо він у шаплику ногами мішаниј, — то аж занудить… Капуста, — до носа не приводь; каша — з рота верне…
— За все у вас добре, хвалитьсьа раз Максим кацапам-товаришам, — одно скверно: јісти нічого!
— Підожди! одказујуть, діждемо неділі — будемо прохатись на пракармльеніје. Коли б тільки нам хвідхвебельа задобрити, а то б — усе було гаразд!
— Куди на прокормленіје? пита Максим.
— Да по міру прајтісь. Авось атишчітсьа добриј чьелаек… даст својі заплати солдатскіја дири заплатать!
Максимові стало ніјаково. Одначе він на те нічого не одказав.
Діждали неділі. Тільки шчо почало на світ благословитисьа, — прибігајуть товариші.
— Брат! а брат! — будьать.
— Ну?
— Вставај, падьом к ротному.
— Чого?
— Как чаво? развье забил?
Максим устав. За ним прокинулись де-јакі другі; почалась товариська розмова.
— Ну, что фельдфебель? пита один.
— Сабака!
— Как?
— Да так… двадцать пьать садрал! Звьерь, брат, настајашчіј звьерь! Гаваріт: калі дадітье, братци, чьетвьертнују, — скажу ротному; а нье дадітье, — нье смьеј і рта разінуть…
— Старава, брат, варобја на мьакінье нье ізловішь! Он, братци, знајет досканальна всьу јефту механіку, — вијасньав один з нар, посмоктујучи льульку і спльовујучи на стельу.
— Да вьедь пајмі ти, Мітріч: так вьедь безбожна драть! Ето вьедь с сваво брата, а нье с чужова.
— Паді. Станьет он разбірать: гдье свој, гдье чужој… Јему — дај!…
— Ну, і нье звьерь-лі?… Звьерь і јесть!
Отак розмовльали москалі, поки Максим умивсьа, убравсьа. Пішли вони в трьох до хвідхвебельа. Тој зараз же повів јіх до ротного.
— Ну, што, Фьедасьејіч? пита ротниј. Всьо благополучна?
— Всьо, ваше б—родіје? Толька адно худо…
— Што?
— Ребьатам, ваше б—родіје, худо…
— Чьем?
— Јесть ньечево, ваше б—родіје. Просьатсьа на пракармльеніје.— Куда?… зачьем? скрикнув ротниј. — Ја јім дам пракармльеніје!
— Јесть ньечево, ваше б—родіје, — одно јому хвідхвебель. — Гаварьат: памрьом с голоду…
— Што ти врьош, стариј хрьен?… Как јесть ньечево?… Вьерно уж успьел садрать?…
— Нікак ньет-с, ваше б—родіје! Гаварьат: четвертују часть за позвольеніје!
Ротниј замовк; крутив уса.
— Кто ідьот? спитав, помовчавши трохи. —
— Да вот: Іванов, Јевпраксьејев, да хахол — Максім. — Поді сьуда, ребјата! гукнув він крізь двері в сіни!
Ребјата увіјшли в хату, стали, витьаглисьа в струночку, — јак верстви на шльаху. Ротниј зараз до Максима, (льубив таки „хохлика“):
— Што, брат, Максім — худа жіть?
— Худо, ваше благородіје: јісти нічого!…
— На пракармльеніје хотітье?
— Точно так, ваше б—родіје, — забелькотали разом москалі.
— Развье пазволіть, Федосьејіч?… питаје ротниј, скоса погльадајучи на хвідхвебельа. — Пазволіть льегко… Ну, а как пападьотьесь?
— Нікак ньет, ваше б—родіје, — знову забелькотали всі в один голос.
Ротниј подумав шче.
— Ну, пазвольају… Только сматрітье: пападьотьесь, — засьеку! Слишь?…
— Слушајем, ваше б—родіје!
— Ну, с богом, братци… марш!
— Благадарім пакорно, ваше б—родіје! — викрикнули москалі на прошчаньньа, ј вијшли за двері.
Скоро всьа рота заворушиласьа. Оступили кругом заробітчан; роспитујуть, куди ті јдуть, одні рајать — в одно місце, другі — в друге. Гудуть, мов бджоли в уліку… А заробітчане раді такі! Думка: хоч тиждень у смак поживльатьсьа: попојідьать мньаса, а не гнилу капусту та хліб з остьуками; побудуть на волі, а не в казармі воньучіј.
— Не худо би, братци, — каже хтось, — пајті по купцам с образками.
— А што?… Право, братци, не худо! — промовили заробітчане.
Побалакали отак, порадились, зібрались, — пішли. Над вечір з півсотні рублів несуть! Рота радіје, јуртујетьсьа… Присудили зараз віддати двадцьать пјать Федосьејічу, а останьні — віддали до схову старому унтерові.
Швидко заробітчане знову пішли, а рота, сподівајучись на добру поживу, загульала. У кого зосталасьа јака копіјка про чорниј день, — тој і ту витрушував. Сложились гуртом, купили горілки; набражились, јак вачі; — співајуть, лајутьсьа, згадујуть тогорічні пригоди, својі заробітки, утрати… Горілка порозвјазувала јазики. Тој журитьсьа в голос за својіми: јак там жінка, діти? Тој росказује про зрадливу дівчину, — јак він јіј пацьорки обірвав; тој хвалитьсьа коханьньам својејі… Кожен — својім!
Сонце вже спускалосьа, јак вијшли заробітчане з города в чисте поле. Пројшли верстов з пјать… Перед ними сосновиј бір стојав, јак чорна стіна, за ними місто гвалтувало, — невгавучиј крик та гомін доносивсьа до них… Заробітчане все јшли, та јшли… Уже ј захід сонцьа став жовтіти та блідніти, ніч насовувала на земльу; јасні зорі виблискували в темному небі; мороз дужчав; дорога рипіла під ступньами…
Заробітчане јшли мовчки. Не доходьачи до лісу, почули вони жалібниј скрип полозків об мерзлу дорогу; важку ступньу кінську ј цмоканьньа льудського голосу; незабаром показалисьа ј сані, повно навантажені. Зверху сидів здоровенниј чоловік, у бороді, зодьагнениј по кацапському.— Стој! крикнув один з москалів. — Іванов перебіг шльах, і вхопив коньа за удила. Кінь став.
У Максима мороз побіг по-за спиноју… „Шчо ж це воно буде?“ думав він, — та ј одіјшов у бік, подивитисьа. Другиј москаль, Јевпраксіјев, підступив до купцьа.
— Здарово купьец! А што, брат, за тавар вьезьош?
— А ти — што? Што ти, што ја тьебье стану отвьет давать?… Паді прочь!… Та ј устаје з санеј.
— Глаза імьејеш, — сам відіш! одказав Јевпраксьејев.
— Да віжу, что — салдат… Но чево тьебье нужна?
— А вот чево, купьец; вот ти тавар вьезьош; а у тьебьа јево і без јефтаво многа…
— Ну—у?…
— Да ти лошадь понукај, а не мьеньа!… Так вот відіш-лі: у тьебьа тавару многа, а у салдата — нічево… у салдата, — сам знајеш, — і душа казьоннаја… Пажьертвуј, што твоја мілость, на салдатскоје жітьјо-битьјо!
— А ти откьельева — такој?
— Да ушь откьельева, — не тьебье знать… Ми просім… Дашь, — за твајо здоровје випјет брат-салдат, а нье дашь, — нье надо… правалівај!
— Правалівај? Ішь ти какој востриј! А ти би так і сказал… а то, вішь, лошадь астанавлівајет, словно вор какој…
— Да вьедь тьебја, барада, нье астанові, — обізвавсьа сперед коньа Іванов, — ти нашево брата і слушать не станьеш… вот что!
— Дашь? спрашівају, — приставав Јевпраксіјев.
— Во-на! одмовив купець, показујучи кулака.
— Ну, бог с табој! Пусті јево, брат, — промовив до Іванова Јевпраксіјев.
Тој пустив коньа. Підіјшов до них і Максим, та разом і потьагли лісом. Купець пильно дививсьа в слід јім і шчось думав. А це јак скрикне:
— Е-еј, ти? слишь?… как тьебьа?…— А што? питаје Јевпраксіјев, повернувшись до купцьа.
— Вазвратісь!
— Да чьаво? појезжај себье!
— Возвратісь, гаварьу!
Москалі гуртом вернулисьа.
— Вот вам, братци, красньенькаја… вспамьанітье раба божіја Парамонта, — промовив купець, подајучи до рук десьатирубльову бумажку.
— Спасібо, купьец. Нье забудьем. Парамонта, гаварішь?
— Парамонта, братци! Парамонта!
— Ну, прашчај. Счастліваго путі!
— Прашчајтье, братци. А дальече ідьотье?
— Да на сьола.
— На пабивку?
— На пабивку.
— Памагі вам бог!
— Спасіба. Прашчај, батьушка!
Розіјшлисьа. Купець појіхав у город; москалі пішли далі шльахом. Максим дивувавсьа. „Узьав би ти в нашіј стороні! — думав він. — Мабуть би, чорта спік…“
— А добриј, братцьа, купець, — обернувсьа він з словом до товаришів.
— Што, брат!… Купьец, брат — свој чьелаек. Он сам знајет нужду салдатскују, — всьегда пасобіт… Во — барін, брат! О, то востриј шельма! У таво просьбој нье вазьмьошь: дух развье вишібі… ну, тогда так!
Отак, розмовльајучи між собоју, јшли заробітчане бором. Уже до півночі добіралосьа, јак вони входили в село, та прьамо до шинку. Там шче світилосьа. Чутно було: — пјаними голосами тоненько бородачі виводили „лучинушку.“Заробітчане ввіјшли в шинок; поскидали з плечеј клунки; посідали в рьад на лаві.
— А дај-ка, хазьајін, трі касушкі служіламу брату… јево косточкі разагрьеть! промовив Іванов до шинкарьа.
— А на што ја дам?
— Как на што?
— А на то: дьеньгі јесть?
— На што тье дьеньгі?… Развье ти с міру нье надрал?… Ньебось — нікаво в кабакье нье било!…
— Ну, дак што?… билі… спасіба, заходьат добрије льуді!
— А то… ані вот і вньеслі свају копьејечку на салдатскују дольу, — обізвавсьа Јевпраксіјев.
— Как би не так? Дьержі карман!
— Да ужь вьерна!
— Да, вьерна… Только вот тьепьер народ, что-то забаловалсьа: водки мало пьјот.
— Ну, нье врі!
— Как-же? Стану тье врать…
— Ну-у! давај… полна тье!
— Да што ти?… Давај дьеньгі, — вот тье і сказ; У мьеньа, вішь, водка нье сваја — купльенаја.
— А мнье то што за дьело, что купльенаја. Ти с міру надьерьошь… А салдату гдье взьать? Ти знајеш: салдат — казьонниј чьелаек…
— Філіпіч! а, Філіпіч! кричить на шинкарьа один з пјаних кацапів: — дај ушь ім… право-дьело, — дај! Льубльу салдата… Салдат, брат, казьонној челаек… Нье ровьен час, завтра всье пајдьом… Вон, сказивајут Турка-шельма царьа батьушкі нье слушајет… Дај!
— А ти, што-лі, мнье заплотішь?
— Будьет, — заплачу… Дај!
— Как-же? С тьебја твојіх не видьерешь, а ти јешчо і за другіх!— Да што ти — нье вьерішь на слово доброму чьелаеку? барада ти казлінаја! крикнув Јевпраксіјев — і сунувсьа до бороди.
— Да ти баради нье трожь! — одказав, одпихајучи јого руку, шинкарь. Сам би насіл, да — ньебось — сбрілі…
— Стал би ја твајім казліним атродьјем свајо благародноје ліцо марать?!
— Да ти то што такоје?
— Развье нье відішь? мірајед ти едакој! Развье нье відішь: кто ја?
— Да відно, что салдат. Ну а што?
— Как: ну?… Ти знајешь, что такоје салдат? Салдат за тьебја, дурака, грудь свају под непріјатьельскіја пулі подставльајет… крофь свају пралівајет… Вот што — салдат!
Такі слова розжалобили всьу пјану бесіду.
— Тьерьоха? а, Тьерьоха! А правду, вьедь, салдат гаваріт… У-ух! какују правду… Салдат — ето, брат, — бьеда! Салдат… ето, брат, казьонниј чьелаек, слуга царскіј… Ето нье то, что ми с табој! Он, брат, свају грудь под ньепріјатьельскіја пулі подставльајет, кровь за нас пролівајет…!
Тьерьоха, јак видно, лизнув уже ј геть-то, бо посовілими очима мутно тільки дививсьа на свого товариша, хитајучи з боку на бік головоју, а слова не здужав вимовити…
Другі кацапи ј собі підньали голос за москалів: давај шинкарьа лајати, ганьбити; страхали, шчо більше в јого ј чарки горілки не випјуть. Шинкарь стојав за стојкоју, мов не до јого річ, — тільки почервонів, та знај оддимавсьа, та гладив рукоју своју широку та густу бороду.
— Да што, братци, на јево сматрьеть? крикнув Јевпраксіјев до пјаниць. — Ташчі, калі так, цьелоје вьедро! — Та ј кинувсьа за перегородку до бочки.
— Толька тронь… убју! заричав, сціпивши зуби, шинкарь — і вхопив здоровенниј обрубок у руки, замахнувсьа… Пјаниці підскочили, вихопили з рук обрубок.
— Дак ти јешчо на жізнь мају посьагајеш, барада ти казлінаја?! закричав Јевпраксіјев, уплутавши пјатерньу в шинкарську бороду… Шинькарь у крик.
— Валі, братци, јево! валі! Вот ја јему задам салдатскіх тьесаков, что би он знал, мірајед едакој, как вас, братци, абдірать, да как с салдатом абходітьсьа… Валі!
Кацапи разом кинулись. Та ј шинкарь, видно, при силі був, бо тільки струхнувсьа, — так усі ј одскочили, јак груші. Шинкарь кинувсьа на москальа, збив з ніг і насів, јак шуліка курча.
Жаль проньав Максима, јак він побачив, шчо свого бјуть.
Одним замахом кулака повалив він шинкарьа на земльу, взьавши між ноги јого голову. Тим часом підскочив другиј москаль — і давај почишчати тесаком. Шинкарь не кричав, не пручавсьа, а тільки стогнав. — Оддубасили добре, пустили. Шинкарь плакав, лајавсьа…
— А что — тьепьерь дашь по касушкье? питаје знову москаль.
— Бьері… пусть тье удавіт! кріз сльози промовив шинкарь і пішов собі в другу хату.
Пјаниці сміјалисьа. Москалі випили по косушці, зајіли хлібом.
— Ну, тьепьер нам нье времьа… Нада на работу паспьешать… Прашчајтье, чьеснаја кампаніја! Прашчај і ти, дьадьа… Нье сьердісь, да впьерьод умньеје будь! промовили москалі до шинкарьа, поклонилисьа чесніј компаніјі — і вијшли з хати.
За ними де-јакі з пјаниць. Одного москалі завербували з собоју — ј потьагли на-ніч до јого, роспитујучи: хто тут на селі багатирь, і јак хто поводитьсьа з льудьми.
На ранок — чутно: то того, то другого обікрадено. Шинкарь, чухајучись, і своју пригоду росказав. Покликали старосту, кинулись за москальами… та јіх уже ј слід замело! У другому селі спродували те, шчо добули в цьому.
Прошвендьали заробітчане цілиј тиждень. Вернулисьа в город, несучи з собоју чималу силу грошеј. Шчо слід, оддали ротному, а на останьні загульали.
Такі походи хоча спершу ј будили јакось сум і острах у душі Максимовіј неправдоју, крадіжкоју, рабунком, а не чесним заробітком; — оже при такому товаристві, при гульні, та вихвалках одного перед другим својеју силоју, својеју вдатністьу, — стирали ту чорну думку. Максим швидко забув про нејі. Усе ж таки, дльа јого непосидьачојі натури, це була робота, з котројі одному виходила користь, другому — шкода… Не те, шчо нудна шчо-денна муштра, котра — јак думав Максим — нікого не знобить, ні гріје! І він цілком оддавсьа тіј роботі… Ні один случај не обходивсьа без јого. Тут він виказував своју силу ј свіј розум. Иноді ј геть-то круто пријшлосьа, јак би не він!
За те јого рівні льубили, јак товариша, котриј нікому не попустить свого брата в образу; старші льубили, јак добру діјну корову; а начальство льубило, јак на все здатного, моторного москальа, котрого не встид послати в ординарці ј на смотру перед шче вишчим начальством показати. Не забаром Максима зробили унтер-охвицером.