Українські твори/Так собі до земляків

Українські твори
Євген Гребінка
Так собі до земляків
• Інші версії цієї роботи див. Так собі до земляків Київ: Видавництво «Вік», 1906
 
Так собі до земляків.
 

 

Вже я так думаю, що нема й на світі кращого місця, як Полтавська губернія. Господи Боже мій милостивий, що за губернія! І степи і ліси, і сади і байраки, і щуки й карасі, і вишні й черешні і усякі напитки, і воли і добрі коні й добрі люде — усе є, усього багацько! А тих, мовляв, дівчат та молодиць — не проти ночі згадуючи!… о бодай їх: досі з думки не йдуть! Одну списав покійничок Котляревський — „Наталку Полтавку“, та увесь світ звеселив; усі — і наші, і москалі, і німці, і турки — не нахвалються: „спасибо, говорють, хоть хахолъ, а выкинулъ штуку знатную!“ — що ж би було, як би всіх списать!… Та годі з ними! у мене така кумедна натура: як тільки заговорив про дівчат, то й до завтрого не перестав би. А я таки своє: до віку не забуду, як я жив у Полтавській губернії, недалеко від Пирятина. Може вам коли переїздом траплялось бувать у Пирятині? Город путящий: усякі там є крамарі і бублейни і, є і церковь божа, як слід, з дзвіницею, і пошта є, і поштарі ходять, мов ті москалі з чорними комірами, і письма роздають чесно, не розпечатувавши. Гарний город! А краще усього у йому бублики: ні в Прилуці, ні в Лубнях, ні в самому Ніжині нема таких бубликів. З Київа проїзжающі купують, да не нахвалються. От що!…

Жив я собі недалеко од цього лепського города у селі. Кожний тобі день було що-небудь там веселить серце. Ждеш було весни, як бозна чого. От після Стрітення і стане подувать ген відтіля, з Запорожжя, тепленький вітерець; сонечко, вибравшись у-гору, вже геть припікає, а сіроми-волики, стоя біля тину, знай вигрівають свої боки. Незабаром сніжок понявся водою — скрізь вода, скрізь вода; степ синіє, як море, а по йому од сонця, як жар, грають искри. Де набереться у Господа тієї птиці: скрізь летять гуси, журавлі, лебеді — мов яке летюче військо кудись поспішає. Жайворінки щебечуть під небесами, ластівки в'ються, бугай гуде у болоті, а біля його, знай, раз-у-раз свистить вівчарик. Усе живе, усе дише!… Далі трохи просохне, стануть палить степи: вийде чоловік у поле, викреше огню, положить його у солом'яний віхоть, розмаха гарненько да й кине на долівку; затріщить кругом сухий комиш — і пішло пожарище гулять степом: геть покотить і дим, і полом'я — гуля, як той запорожець! А вночі — батечки мої! як воно горить хороше-прехороше! Кругом гоготить та сяє, мов орда підступа та розіклала огнища. І страшно, й весело!… Через тиждень і не пізнаєш паленого степу — як рута зеленіє. Тільки то там, то там синіє сон та жовтіє горицвіт; по садах цвітуть голубенькі проліски; і вишеньки, і черешеньки, і груші, й яблуні окинуться пахучим біленьким цвітом. Там що ранок кує зозуля, цілісенький день висвистує іволга: „покинь сані, візьми віз“, що вечір співа соловейко, а на вигоні дівчата затинають веснянки, аж округи луна йде.

Так тобі легко дихать, так весело… Прийдеш у хату, шапку об землю, а сам мерщій на коліна перед образами, молишся і плачеш, плачеш і молишся! За що то Бог святий так любить своє созданиє? Чи достойні ж ми цього!…

А як настане косовиця та вийдуть наші хлопці у степ! Попереду отаман; заломить бриль на-бакир, шаркне по косі разів зо два лопаткою — і пішов косить! за ним другий, третій… усі витягнуться, мов стрічка, по степу; йдуть мовчки, тільки коси блискають, тільки травиця да квіточки лягають перед ними. У долині недалечко підпідьомка перепелиця, а од покосів так і пахне материнкою та чебрецем; під ногами, мов розсипане добре намисто, червоніють полуниці. Ось уже вечоріє. Кашовар, почепивши на вила свитку, зійшов на могилу та знай маха, щоб ішли вечерять. Біля куреня вже стоять ваганки повнісенькі галушок з салом, або, коли в піст, то з таранею. Прийшли хлопці, випили по корячку, сіли, їдять собі галушки, настромлюючи на спички. І пішли росказувать: Семен каже — підкосив деркача; Микита божиться, що накрив був шапкою на яйцях перепелицю, та якось то вискочила; Хтодонт трохи не наступив на зайця… Сміх, регіт, гудуть, як ті бджоли! А святий вечір сходить на землю, і ніч-мати засвічує зірочки на синьому небі…

Або у жнива. Жарко о полудні, сонечко згори так і обливає тебе теплом; пішов би куди, так і ноги не несуть. Овечата лежять собі у холодку; воли тож полягали біля ставка; коні, зібравшись до купи, стоять, понуривши голови, тільки хвостами обганяють оводів. Шпаки — годі вже гулять по степу хмарою: сіли одпочивать біля річки, так і вкрили прездоровенну тополю, аж гилля чорніє. На що дике утя — сторожка птиця, да і те забилось собі між ситняг, завернуло під крильце головку та й куняє на озерці: гойда його вода, мов той цурупалок. Усе одпочива. Підеш собі у сад, ляжеш долі догоричерева під грушею, і рука тобі лежить, і нога лежить, і голова лежить, увесь лежиш; хоть не спиш, а очі закриєш. Так і вмер би лежучи… Тихо-тихо, травиця не шелестить, тільки коли-не-коли задзижчить, летючи мимо тебе, роботяща бджола. Создав же Господь таку трудящу тварь!… Лупнеш очима вгору — над тобою між темним гиллям, як золоті крапельки, висять спілі груші; дригнеш нехотя ногою об дерево — так на тебе, мов той дощ, і бризнуть груші. От, не встаючи, полапцем намацаєш котру біля себе тай їси. Та що то за груші — пахучі та солодкі! як візьмеш у рот, так і ростають, із'їси — аж губи злипаються, аж у грудях полегшає, — таке спіле, та свіже, та гарне! Щоб я тричі німцем став, коли оттут, у Петербурзі, й нюхав такі груші!…

Уберуть добрі люде з поля хліб. Обтрусять у саду зимниці. Уже вранці то й водиця у кориті, де наповають товар, зашерхає, по токах цілісенький день лопотять ціпи. Зовсім осінь: у полі пусто, тільки гави літають — укриють ниву, поклюють чи не поклюють зернят, і полетіли дальше, да так сумно крячуть… Поїхать би у степ — розбить тугу. „Гей цюцю, Стрілка, сюди! Давай, хлопче, коня“. От і виїхав у степ на бурому, — коник він кріпкенький, сіделечко на йому справне, козацьке; біля боку біжить Стрілка. Аж гульк — під перекотиполем зайчик зобгався мов рукавичка, ушки прищулив, дух притаїв, і оком не здвигне, а пильно дивиться. Тут так у тебе під серцем і тьохне… Спугнув зайця нагайкою — „а тю його!“ Зирк — Стрілка зосталася ззаду, обнюхує, дурна, якийсь кущик… „А тю його, Стрілка!“ — вона сердешна, туди-сюди блись очицями… як уздріла, як уляже! і пішла, пішла моя ластівочка!… Стриже сіренький степом, тільки хвостиком киває, а вона за ним так і уляга та, здається, от-от ухопить. А ти летиш за нею на бурому: чи стерня, чи рілля, чи толока — нічого не бачиш, тільки вітер свистить мимо ушей, аж дух тобі захвачує… То-то весело! У село вертаєшся вже повагом, а заєць, мов порося годоване, теліпається ув'язаний у тороках, бо не було зайця, щоб утік од Стрілки. „Глянь, глянь, Кулыно! який заєць!… Ходи сюди, Прісько! оце кумедія!“ — балакають у селі на улиці дівчата. „Та що̀ тобі зайця! від його й лисиця ніколи не втікає!“ — каже Вівдя, та й зарегочуться вражі діти. А ти, мов не дочуваєш, їдеш собі ходою, тільки люлечку потягуєш. А що на душі — не питай… Мов тебе комисаром вибрали!… Під'їзжаєш до-дому, а тут їсти — аж за живіт бере… Мерщій убіг у хату — нагайку на кілочок, а сам за стіл, — їси собі добрий борщ з уткою; каша пшоняна так і розсипається; печене порося аж присмагло, та ще що-небудь; вип'єш з півкварти тернівки або що — та й відпочивай, добродію! Сам собі пан, і знать нікого не хочеш!

Зимою, було, як доживеш різдвяних свят, тут тобі і одна, і друга кутя, тут тобі й новий год, тут водохрище! „Гуляй душа без кунтуша, лиха прикупивши!“ мовляли запорожці! Ні, я вам кажу, що нема на світі кращого місця, як Полтавська губернія! Як згадаєш про неї, тільки здвигнеш плечима, цмокнеш та й замовчиш!… Отже послухайте! Жив я там довго, веселивсь дуже, а скучав — чи ви повирите цьому? — скучав часом іще дужче! Бувало, зимою як підніметься заверюха — батечки мої! світу божого не видно!… замурує тоді вікна, засипле снігом двері, хоть не виходь. Та суток троє-четверо гуля, а далі хоть стихне, то все тобі не легше; сніг завалить по степу усі шляхи — ні вийти, ні виїхать; сидиш собі, то спиш, то їси — нема другої роботи; бо-зна як обрадувався б, коли б хто приїхав. Та ні, хіба кому душі не треба, або їсти нічого, щоб кинув хату! Було загавкають собаки, завалують як на вовка — прохукаєш вікно, глянеш на двір — аж лізе якась рогожана халабуда, здоровенний коняка насилу тирить її по снігу, а в халабуді москаль сидить; борода йому забузована снігом, патли тож, а шия гола. Як глянуть на його собаки — мов у котлі закиплять! Носить же, подумаєш, чоловіка нечиста сила: десь у його своєї хати нема!… „Хлопче, а зови лиш сюди москаля, — здається, воно купець, чи що!'“

Увійде москаль у хату, мотне патлами, перехриститься та й пита: „не завгодно ли товару“. — „А що ж там у тебе є?“ Тут він тобі й тиче у руки бумагу, писану чисто по-московський, так що наш брат, простий чоловік, то де-чого й не розбере; вони усі на один шталт, ось як вони починаються:

 
Рѣестъ купца Ивана Иванова.
 

Узюмъ.
Картини разніе.
Узори по канве.
Апойки хлебавскія.
Чай ля̀синъ-цветочнай.
Купаросъ жѣлезнай.
Андре, ладилаванъ.
Шоточки зубніе.
Трупки всякія.
Ладиколонъ.
Шоточки для зубофъ.
Подсвѣшники и шипцы обликѣ.
Книги московскія.

Та оттак цілий лист спише. Що тільки є на світі, усе у його у дияволовій халабуді є! Було читаєш-читаєш, розбіраєш-розбіраєш, що там до чого приходиться, та як дійшов до „Книги московскія“ то й гукнеш: „а давай їх сюди!“ Принесе тобі коробку книжок і великих і маленьких, і жовтих і черних — вибірай яку хоч! Даси москалеві рублів п'ять грошей, мірок зо дві вівса, та печеного хліба, та масла, та меду, та ще чого, а собі оставиш пів-десятка книжок. Прийшов вечір, стало скушно, от і візьмеш книжку; прочитав листочок — ні, не бере! другий — ще гірше; третій — аж у голові закрутиться: таки нічогісенько не розбереш! Щось таке чудне, матері його лихо! почне з одного, приміром, од воздухів, од планети, а переведе на шило, або на гвіздок; думаєш і так і сяк, і з того боку зайдеш, і з другого — шкода! не второпаєш нічого, мов тобі що-небудь росказує отой цесарець, що в козубеньці лікарство носить. Візьмеш другу — теж, третю, четверту, п'яту — усе теж! А здається, знаєш московську мову, і з крамарями, і з щетинниками, і з животинниками балакаєш, як слід, і торгуєшся, і гроші розщитаєш, а дійшло діло до книжки — як одрізано!… Уже було позову Демида, він чоловік грамотний, покличу і Куця, та й прочитаю їм листків зо два: „а що, хлопці, поняли?“ — „Ні, добродію, хоть би тобі слово!“ — а вони й виросли по ярмарках!… Нічого робить, положиш на полицю новенькі книжечки: хай полежять, поки порозумнішаю — та й станеш у сто-десятий раз читать Котляревського „Энея“, або повісті Грицька Основ'яненка — і читаєш, і смієшся, і плачеш…

Усе оце я згадав колись — здається, позавчора — та й задумався. Добре, що мене привела доля у столицю, що й поскучать ніколи, що не знаєш гаразд, коли середа, коли п'ятниця, коли свято, коли будень, — крутишся, як той медведик у млині: не сам він крутиться — вода його крутить. Що ж то роблять земляки оцими довгими, темними зимовими вечорами?… Давай — зіб'ю їм книжку. Позбірав, що було у мене писано по нашому, і своє і добрих людей, що — спасибі їм — наприсилали, одніс у друкарню — от вам і книжка! Читайте, хлопці, коли уподобаєте, а ні — як зволите: усе-таки папір у хазяйстві здасться: коли часом кабаку завернете, або люльку запалите — і то добре!…

7 січня, 1841 р.
С. П. Б.