Українські твори/Полтава/II
| ◀ Пісня перша | Українські твори Полтава (Олександр Пушкін) Пісня друга |
Пісня третя ▶ |
|
Мазепа дуже щось смутний;
Стоїть Маруся біля його.
Він не балакає нїчого,
Звичайно кажуть: сам не свій.
Хоч що вона його питає,
Він буцїм то не дочуває.
Мовчанка їй надопекла,
Ій дуже, дуже жалко стало,
Небога щиро заридала
І так казати почала:
«Чогось ти не з добра сумуєш,
Од мене утїкаєш ти:
Мабуть погане щось мудруєш,
Мабуть… не любишь сироти!
Ох, серденько недобре чує
І день, і ніченьку болить;
Не знаю, що̀ воно віщує,
А щось мене не веселить.
Дарма, що в ту… ти знаєш… нічку,
Як, погасивши в хатї свічку,
Божився вік мене любить;
Тодї… як стала я твоєю,
Як розріднилася з ріднею,
Ти мусів без мене не жить;
Тепер зовсїм не теє дїло…
Мабуть тобі я надоїла;
Ти день-денички в сторонї,
Спізнався з Дульською якоюсь…
Ну, одчого ж, скажи менї,
Нїколи ти передо мною
Про Дульську слова не сказав?
Оце ти, серденько, ревнива!…
З якого б, навіженний, дива
Я за дївчатами гасав?
Хіба ж оцій сїдій чупринї
Дотепно кланяться дївчинї?
Не знаєш добре ти мене!
Минеться од дївчат охота,
Як в голові сидить робота
Та всяка думка шию гне…
А ти із дїла злиднї робиш…
Не хочу, всправжки роскажи.
Та що почуєш, то мовчи:
Давно ми заварили дїло,
Тепер воно кипить у нас;
Година гарная наспіла,
Прокалатає швидко час.
Давно без батьківської слави
Ми, як воли, в ярмі жили,
у підданстві або Варшави,
Або великої Москви.
Возиться годї з москалями,
Украйнї царством буть пора;
Я із моїми козаками
Шпурну на моцного Петра!
Москаль жахнеться перед нами
И може буду я царем…
З собою за одно я маю
І Карла з польським королем.
Княгиня Дульськая отая,
Та старець той, та єзуїт
Од їх до мене листи носять.
Ну, є за що мене журить?
Отак жінки що-дня голосять,
А розпитай — сама не зна,
Чого сталиться навісна!
Як гарно на сїдій чупринї
Засяє золотий вінець!
Бог вість про те, що далї буде!
На смерть за тебе кожний рад —
Ти кращий будеш царь од миру!
Тебе жде царство…
Марусе, ти мене кохаєш?
Чи батько?
Щоб кого-небудь з нас убили,
А ти б обом була суддя —
Кого б пустила ти на муку?
За ким би всправжки потягла —
За батьком, чи за мною руку?
Який страшний ти і блідий!
І в пекло я піду за тебе.
Давно вже сонечко зайшло
За гору, ген по той бік річки.
Ущухнув гомін. Дав Бог нічку.
На дворі тихо все було.
Зірки вгорі мигають, сяють;
Вода як чисте скло стоїть;
Із хмари місяць випливає —
Усе мов золото блищить:
Білоцерківка, сад гетьманський,
Будинок старосвіцький, панський
І річка повная води.
Ніщо нігде не зашастує,
Осика листом не жартує;
В будинку ж є зате смути:
Там шепчуть тихими річами,
Там у світлиці за замками,
В залізах Кочубей сидить
І в небо сумно він глядить.
Уранці смерть. Не ма він страху,
Бо смерть для праведних покій.
Та мовчки як іти на плаху,
Мов у різницях віл на бій,
Іти на смерть за праве діло,
За те, що має ворог власть,
Вести приятеля в напасть,
Нести на муку честь і тіло!
Як він скалитиметься сміло,
Махне, і жаба цицьки дасть!…
І здумав Кочубей Полтаву,
Сем'ю веселу й козаків,
І пісні дочки, й першу славу,
Беседу зімніх вечорів,
І те село, де він родився,
Будинок батьківський, старий,
Де він добро любить зучився,
Де після праці мав покій.
Тепера треба все оставить!
За що? про що?…
А клямка стук —
Забрязкотіло щось замками.
«Оце, мабуть, ізнов для мук
Іде Мазепа з наймитами.»
Раз лусь замок — холодний піт;
У другий раз — сипнуло жаром.
«Ні, може то з хрестовим даром
Іде до мене чесний піп.»
Ось двері скрип: сусіль до його,
Місць пан-отця, з хрестом, святого,
Худенький, у очу дрібний,
Полигач бісів, Орлик злий.
На зустріч Кочубей мовляє:
«Мене ти знову мучить маєш!»
Покинь мене!
Нам зараз треба показать.
Я сам на себе набрехать
Зумів, що ви мені казали —
Чого ж ви знову забажали?
У тебе є клади зариті.
Тепер ти оставляєш світ —
Скажи ж, твої де гроші скриті?
Та ви зуміли одібрать;
Один — як кров мою смоктали —
На-вік од мене одтягали:
Той клад був честь; другий була
Дочка — од вас же не втекла…
Зазнаю я ту ніч прокляту,
Як осоромили ви хату…
А третій клад в душі сидить;
Він мусить з Богом говорить…
То вічне безголов'я кату.
Старий — та дурень. Глянь на небо,
Отам ти будеш завтра жить.
Кажи, де гроші, те нам треба.
Чого ж замовчав?
Роби що хоч, та згинь швидчій.
Дай хоч лягти у домовину,
На-віки очі дай закрить,
Тоді бери мою дитину,
Іди ізнею скарб лічить,
Біжіть крівавими руками
Ламать коморі із льохами,
Беріть і золото, і срібло;
Дочка вам схованки покаже,
Де, як лежить моє добро —
Вона все зна, і вам роскаже.
Не хочеш? гроші де, скажи?
Ти швидко заспіваєш, враже!
Кажи, де зхоронив ти клад?
Мовчиш? Га? що? а ну лиш, кат!
І кат прийшов…
Лиха година!
А де ж Мазепа, песький син,
Де він, поганая личина?
Балака про себе один,
На ліжку сидячи Марусі.
Мов гад його кусає душу,
А в голові нечисте все
Невість як розумом мутує:
«Хоч так, хоч сяк, а треба се —
Хай ворог до чортів мандрує!
Та як Марусенька знесе,
Коли про смерть отця почує?
А більше нічого вилять,
В мішку не заховаєш шила…
Мені тебе хоч жалко, мила,
Біди не можна одволать.
Уранці завтра в Україні
Всі, від старого до дитини,
Про смерть судді загомонять.
Зробить хто хоче певне діло
Й не затопити душу й тіло —
До себе жінки не мани,
Бо зроду-звіку не чували,
Щоб коли-небудь у ярмі,
Хоч би возили, хоч орали,
Укупі віл і козеня!»
А місяць блись із-за вікна.
Мазепа гульк — Маруся спала.
«Як тихо, гарно спить вона,
Бо ще про лихо не пізнала;
А завтра…» і паскудний гад
Від неї очі відвертає,
Встає, з світлиці виповзає
І шамотить у темний сад.
Давно вже сонечко зайшло
За гору, ген по той бік річки;
Ущухнув гомін; дав Бог нічку;
На двори тихо все було.
Мазепа вибився із моці,
В душі ж Мазепи щось страшне,
Зла думка думку злу жене;
Йому здається — зірки ночі,
Мов Бога праведного очі,
На його карою глядять,
Й тополі, ростучи у ряд,
Тиняючися головами,
Про його де-що шепотять
Недовідомими річами.
І літня ніч йому душна,
Буцім підземная тюрма.
Помалу небо занімалось
І край його почервонів;
Все ворушилось, все рушалось,
І ліс і степ заблискотів;
Уже й пташки защебетали,
Година вранішня настала,
Хрещений люд загомонів.
Маруся ранком ще куняла.
Крізь сон вона не розібрала,
А чула — не одна була:
Ії за ногу щось будило,
Вона очиці підвела
І знов, зажмурившись, закрила,
Бо світ зовсім їх засновав.
З-просонок дівка потягнулась,
До-долу з неї килим зпав.
«Це ти, Мазепо?» і жахнулась:
Другу їй мову хтось казав,
Роскрила карі оченята —
Здається, перед нею мати!
«Хто це такий?»
Не зкампути нас: я вночі
Сюди прошилась, ніби муха,
Тебе щоб тільки ублагать,
Щоб у гетьмана одволать
Смерть батькові. Ой, доню, слухай!
Зрятуй його!
Якая смерть?
Хіба ж це ліс, або байрак?
Ти, бачу, нас зовсім забула!
Ще між народом ти живеш,
А не де-небудь серед степу…
Катують батька — ти зовеш
До себе гаспида Мазепу!
Біжи мерщій, моли його,
Щоб одпустив отця твого.
Очумайсь дочко, пізно буде!
Зирни — збіраються вже люде!
Тебе послуха гетьман злий;
Для його сором ти забула,
Рідню, і Бога, і покій
На-вік згубила…
Лиха годинонька моя!
Катують батька… гетьман… мати
Передо мною тута в хаті…
Чи з глузду зсунулася я?
Мана це, чи що?
Це не мана — перед очами
Твоїми матінка твоя.
Чи вже ж цього ти не чувала,
Що як від нас помандрувала,
На звірость ворогам як знав,
Царю твій батько на гетьмана
Про де-що певне одписав?
Що в муках каторжних бідашний
Сказав, що з дуру, враг зна на що,
Він нісенітницю брехав?…
Гетьману царь його оддав,
Й перед громадою людською
І старшиною військовою
Йому гетьман — боюсь казать —
Зібрався… голову одтять!
Як порятую батька я?…
І дівка блиснула в подушки,
Зовсім, мовляють, як мервця.
Списи блищять. Шапки рябіють.
Б'ють тулумбаси. Сердюки
По полю скачуть; скрізь полки
Рівняються. Люд гомоніє;
А шлях, мов той гадючий хвіст,
Знай крутиться та все хвилює.
На відшиб у степу поміст,
По йому ходячи, жартує
З народом кат, жде бідних він.
Усе змішалось в гвалт один —
Жіночий крик і людський гомін.
Як ось гукнули: «пан гетьман!»
Ущухло поле. Тільки коні
Закопотіли там то там,
В середині меж сердюками,
Вельможний гетьман з старшинами
Скакав на чорному коні,
А ген, по Київській дорозі,
Тряслися бендюгі. В тревозі
Туди всі очі навели —
То горопашних їх везли:
Там Іскра й Кочубей сиділи.
Чужі од миру, од землі,
В останній раз на світ гляділи.
Ось поїзд став і заревіли
Попи собором одходну;
З кадильниць наче смертю віє,
Усе запложує суму;
Мов хмара, дим кругом синіє.
Тихенько молиться весь люд.
Нещасних вже на смерть ведуть…
Зійшли — і прихиливсь на плаху,
Перехрестившись, Кочубей.
Як варом облили людей.
Сокира свиснула з розмаху —
І заскакала голова.
Все поле ойкнуло від жаху.
Друга за нею ж скаче з плахи.
Покрівавилася трава…
І кат поганою рукою
Обидві за чуби піймав.
І їх піднявши над собою,
В-останнє людям показав.
Капут бідахам. Народ божий
Балакаючи йде назад.
Про урожай, про дощ погожий,
Про сусідок баби ворчять.
Потроху рідчало все поле.
Аж ось дві жінки через шлях
Побігли шпарко. У очах
У їх було велике горе.
«Ви опізнились!» хтось сказав
І в поле пальцем показав.
Поміст дощаний там ламали,
Молився в чорних ризах піп,
І вже на бендюги стягали
Два козаки залізний гріб.
Один попереду старшин
Гетьман скакав собі додому,
Словечка не казав нікому,
Про себе міркував один.
Не добрій буть тобі годині!
Йому в нутру хтось шепотів —
І чорний кінь в поту і в піні
На-взаводи в двірець влетів.
«Маруся де?» гетьман питає.
Ні те, ні се йому ворчать.
Він у світліцю — там немає;
Біжить Мазепа прудко в сад,
Марусю кличе і гукає;
Як лис по стежкам покотив,
Все вишатирив, обходив,
Шарнув у терен, зазирає
В кущі, край сажалки — немає!
Клене гетьман свій рід і плід —
Марусин захолонув слід…
Скрізь коні по шляхах заржали:
Гонці Мазепи поскакали
Туди й сюди, куди хто знав,
Куди хто на-швидку попав.
Ніхто ні бачив, ні чував,
Коли вона з двора вильнула.
Мазепа мовчки скреготав;
Вся двірня з ляку шию гнула;
Гетьман в світлицю зачинивсь,
Не спав цілісенької ночи,
Його зорили страшно очи,
Він дуже побивавсь, томивсь.
Вернулись вранці із погоні.
Єле живі були їх конї,
Вся збруя: сідла, нагайки,
Мовляв, підпруги й уздечки,
Було все піною облите,
У кров помазане, побите.
А про Марусю не привіз
Нїхто нїяку, кажуть, звісь.
Буцім її з землї не стало,
Покинула, мов, дівка мир.
Без неї мати пропадала,
З бідою горе коштувала
В чужинї, що зовуть — Сибир.