ВОВК І ОГОНЬ.
У лісі хтось розклав Огонь.
Було то в-осени вже пізно:
Великий холод був, вітри шуміли різно,
І била ожеледь, і сніг ішов либонь, —
Так, мабуть, чоловік біля багаття грівся,
Та ідучи й покинув так його.
Аж ось, не знаю я того,
Як сірий Вовк тут опинився.
Обмерз, забовтався; мабуть, три дні не їв;
Дріжить, як мокрий хорт, зубами знай цокоче.
Звірюка до огню підскочив,
Підскочив, озирнувсь, мов тороплений сів,
Бо зроду вперше він Огонь уздрів.
Сидить і сам собі радіє,
Що смух його Огонь, мов літом сонце, гріє.
І став він обтавать, аж пара з шерсти йде;
Із льоду бурульки, що знай кругом бряжчали,
Уже зовсім пообпадали.
Він до Огню то рило підведе,
То лапу коло жару сушить,
То біля полум'я кудлатий хвіст обтрусить, —
Уже Огонь не став його лякать.
Звірюка думає: „чого його бояться?
Зо мною він — як панібрат“.
Ось нічка утекла, мов стало розсвітать,
Мов почало на світ благословляться.
„Пора“, вовк думає: „у лози удирать!“
Ну що̀ б собі іти? ні, треба попрощаться:
Скажений захотів Огонь поцілувать,
І тільки що простяг своє в багаття рило,
А полум'я його до-щенту обсмалило.
Мій батько так казав: „з панами добре жить,
Водиться з ними хай тобі Господь поможе,
Із ними можна їсти й пить,
А цілувать їх — крий нас Боже!
|
