Вікіджерела

Українсько-московські договори в XVII–XVIII віках/II

II.
Проєкти договору за гетьманування Івана Виговського (1657—1659).
Московська політика супроти України після смерти Б. Хмельницького. Перший, другий і третій проєкти договору з Виговським. Висновки.

Міждержавні відносини, що встановилися між Україною та Москвою після договору 1654 р. лише почасти, і то в загальних рисах, були означені в цьому договорі. Не умови договору впливали на зміст цих відносин, а реальне життя та реальні сили обох держав. Склавши договір, неясний формою й змістом, обидві сторони у своїх взаємовідносинах не дуже то дотримувались його букви. Отвертого конфлікту між сторонами за життя Б. Хмельницького не сталося, бо завдання, які поставили собі гетьман Б. Хмельницький і московський уряд, торкалися ріжних сфер і не прийшли до колізії. Хмельницький найбільшу увагу звертав на міжнародню політику, на зносини з иншими державами, за допомогою яких думав зміцнити державне становище України. На внутрішню консолідацію в державі, на зміцнення її адміністративного устрою, він розмірно менше звертав уваги. Натомість Москва, не перестаючи слідкувати за політикою Хмельницького, хоч і дорікала йому, иноді, за неподання інформації про його міжнародні зносини, але не робила з цього казусу для конфлікту. Зате всю свою увагу московський уряд звернув на вивчення внутрішніх відносин на Україні, її фінансів, економіки, відносин між ріжними станами та ґрупами населення. Численні посольства, які московський уряд висилав на Україну, використовуючи всі можливі для цього приводи, одержували таємні накази, в яких на першому місці стояли інструкції розвідувати, скільки доходів і з яких джерел збиралося на Україні колись на короля, а тепер на гетьмана, які відносини існують між козацтвом і старшиною, як ставляться до гетьмана, як поводиться гетьман, і т. ин. Особливу увагу звернула Москва на державні фінанси України та на встановлений договором звязок між зібраними доходами й виплатою платні військові за „службу“. З питанням про доходи було тісно звязане питання про царських воєвод, які мали контролювати збирання доходів та приймати їх до царського скарбу. Це теж давало Москві можливість постійного втручання у внутрішнє автономне управління України. Тому Москва не тільки цікавився всякими відомостями про доходи, але й старалася використати кожний слушний момент, щоб своє зацікавлення практично здійснити.

Довідавшись про смерть В. Хмельницького, московський уряд вирішив використати цю важливу подію в житті Української держави, щоб закріпити свої позиції на Україні та заразом повести рішучий наступ на її права й вольності. Рішено було насамперед вислати на Україну значні відділи моковського війська — кн. Ромодановського з Білгороду й Шереметєва з Борисова, а потім вирядити численне посольство на чолі з кн. Трубецьким „для государевыхъ великихъ дѣлъ“[1]. На розвідки й для вияснення ситуації було вислано 10 серпня 1657 р. стольника Кікіна з наказом, щоб він зручною аґітацією серед старшини, козацтва й міщанства підготовив ґрунт для посольства Трубецького й для запровадження царських воєвод. Кікіну довелося бути свідком першої Ґенеральної Ради 26 серпня 1657 р. в Чигрині, на якій було прочитано договір 1654 р., прийнято зречення молодого Юрія Хмельницького й доручено тимчасово гетьманський уряд Ів. Виговському. Звістка про цю Раду викликала велике незадоволення в Москві, де, видко, чекали на особливе „челобиття“ про дозвіл на обрання нового гетьмана, на чому опісля так настоював московський уряд, хоч така вимога не відповідала умовам договору 1654 р. Внаслідок цього цар вислав до Виговського нового посла, Артамона Матвєєва.

Матвєєв привіз царську грамоту Виговському, в якій його іменується ще писарем, рівнож і Матвєєв підчас пересправ уперто іменує Виговського — писарем. Передавши царську грамоту, Матвєєв зробив таку заяву: „В царскій грамоті стоїть, що Б. Хмельницький, коли був ще живий, писав із послом Тетерею до царя про те, щоб цар повідомив, з ким він бажає замиритися: з королем польським чи з королем шведським, і з ким бажає вести війну. Отже цар тепер наказав, щоб В. З. вислало до шведського короля посольство і схилило короля до миру з царем, коли король не замириться, то В. З. піде на нього війною. Коли стало відомо, що Б. Хмельницького не стало, то цар наказав їхати до В. З. з своїм милостивим словом і „для своихъ государскихъ великихъ дѣлъ“ ближньому бояринові кн. Ол. Трубецькому та окольничому Б. Хітрово, та думному дякові Л. Лопухінові. Виговський повинен до їх приїзду зібрати до Київа всіх полковників і по 5 козаків із кожного полку, а також наготовити для бояр, воєвод і війська харчі й підводи. Козацькі посли, П. Тетери з товаришами, просили, щоб цар вислав поміч проти ворогів, і от цар наказав кн. Ромодановському й Шереметєву з кінним і пішим військом іти на Україну. Якщо по містах нема харчів, то цар наказує, щоб були зібрані „хлібні запаси“ й заготовлені підводи. Далі, Матвєєв розпитував про зносини з сусідніми державами, про готовість поляків і татар до війни та ин. Потім знову перейшов до справи відносин В. З. й Москви: він заявив, що м. Бихів „здался через гетмана Б. Хмельницкого, а вел. г-рю они на вѣчное подданство не присягали и въ Быховъ государскихъ людей не пущаютъ“… На цьому, на жаль, переривається цей документ. Редакція т. IV Актів Ю. і З. Россіи, де цей документ надруковано, пояснює, що документ уявляє лише уривок статейного списка посла Матвєєва, а саме два зшитки, під ч. 3 і 6, і що цих зшитків було більше (Док. ч. 15, стор. 21 і сл.). Ця примітка дуже важлива, бо вона дає право припустити, що саме з послом Матвєєвим було прислано з Москви так звані „царські пункти“, які пізніше стали відомі всьому В. З. Що це дійсно так, видко з того, що в надрукованій частині наведеного документу говориться про вислання війська, воєвод і кн. Трубецького й згадується про Старий Бихів. У своєму універсалі до чужих держав Виговський ще згадує про обмеження числа війська на 40.000, про воєвод, яких цар висилає до Ніжена, Переяслава, Білої Церкви, та про присягу цареві[2]. В наказі стольникові Апухтіну, висланому до Виговського 1 травня 1658 р. також згадується про деякі пункти, яких як раз бракує в опублікованій частині статейного списка Матвєєва. „Да гетману ж говорить: какъ былъ у него ц. в-ва полковникъ и голова стрѣлецкій Артамонъ Матвѣевъ и говорилъ ему гетьману, что указалъ вел. г-рь быти въ Черкасскихъ городѣхъ: въ Черниговѣ, Переяславѣ, Нѣжинѣ, Корсуни, Бѣлой Церкви, Прилукахъ своимъ, ц. в-ва воєводам, съ ратными людьми для того, чтобы тѣ люди на оборону Черкасскихъ городовъ были всегда готовы… и тѣмъ бы ратнымъ людямъ давать хлѣбъ, что сбирается въ Черкасскихъ городѣхъ… и тѣхъ поборовъ въ ц. в-ва казну ничего не имывано…“[3].

Наведені документи, в звязку з статейним списком Матвєєва та універсалом Виговського до чужих держав, дають можливість установити зміст „царських пунктів“, присланих із послом Матвєєвим. Вони як раз торкалися тих питань внутрішньої автономії, про які було вже згадано, а саме: доходів, виплати платні військові, розміщення московських воєвод із військовими залогами, втручання воєвод у судові справи, відібрання Старого Бихова, що „піддався“ Хмельницькому, та ин. Оголошені зараз же після смерти Б. Хмельницького „пункти“ викликали велике обурення серед старшини й козацтва, яке вбачало в цьому замах на Українську державу, на її права й вольності, стверджені договором 1654 р. Виговський негайно ж використав „пункти“ для аґітації на Лівобережжі, де в той час почала відзначатися тенденція покори Москві. Внаслідок його заходів „царські пункти“ стали відомі всюди на Україні й всюди викликали незадоволення, підготовивши ґрунт для наступних подій. У жовтні 1657 р. Виговський скликав Ґенеральну Раду в Корсуні, на якій поставив питання про вимоги московського царя, зафіксовані в „пунктах“, та, заявивши, що він „у неволі не хоче бути“, зрікся гетьманства[4]. Старшина й Рада повернули булаву Виговському та просили прийняти гетьманський уряд, обіцяючи йому підтрим цілого війська в боротьбі за давні права й вольності України[5]. Однодушний підтрим, що його дістав Виговський від Корсунської Ради, дав йому змогу провести великої ваги міжнародні акти: скласти договір миру з Туреччиною й Кримом та ратифікувати договір із королем шведським[6].

Внаслідок катеґоричної постанови Корсунської Ради щодо „пунктів“, московський уряд визнав доцільним відмовитися від цього, першого, проєкту нового договору, навіть заперечив самий факт його вислання до Виговського[7]. Але справа з затвердженням Виговського на гетьманському уряді не була ще остаточно полагоджена і тому Виговський в листопаді 1657 р. вислав до царя посольство на чолі з осавулом Миневським, якому доручив сповістити царя про обрання та просити підтвердження, а для прийняття присяги вислати свого відпоручника. Грамотою з 30.IX.1657 р. цар сповістив Виговського, що для цього висилається на Україну боярин Хітрово[8]. Прибувши на Україну, Хітрово сам від себе розіслав запрошення на Раду, яку сам же й призначив у Переяславі на 25 січня 1658 р. На цій Раді Виговського втретє було обрано на гетьмана. Не вважаючи на те, що вибір ніби то зміцнив становище Виговського, загроза домашньої війни з партією Пушкаря й Барабаша, яку підтримував московський канцлєр Алмаз Іванов, була настільки ще реальною, що Виговський змушений був, як і передбачала Москва, піти на дуже значні уступки та прийняти, хоч і з застереженнями, нові „пункти“, що їх привіз Хітрово.

Ці „пункти“ чи статті є другим проєктом договору, що його запропонував Виговському цар. Про зміст другого проєкту довідуємося з наказу посла Хітрово[9]. Цар наказував: 1) оголосити його волю, щоб у Чернігові, Ніжині, Переяславі й по инших містах, „гдѣ пристойно“, були воєводи й московські залоги. Наказувалося Хітрову намовляти гетьмана й полковників прийняти цю умову й наводилися такі арґументи: воєводи будуть городи (фортеці) будувати, відати „осадних“ людей і суд над ними чинити „вашим правом“, гетьман і полковники будуть відати козаків і суд по військовому праву чинити, а в містах по їх праву будуть відати міщан війти та бурмістри. 2) Які побори були наперед цього: подимне та з оренд, і ті побори збирати в містах до царського скарбу й давати на військо, коли піде на службу, а також і московським залогам, що будуть при воєводах, та на військові видатки (цей пункт відповідає п. 3-му першого проєкту). 3) В городи й повіти білоруські, як Вільно, Троки, Орша, Мінськ, Борисів, Слоним, Волковиськ, Гродно, козакам „не ходити і жадних сварок не чинити, а мешкати по тих містах, які будуть призначені з царського наказу“. 4) Щоб військо було готове по весні виступити проти поляків. 5) Коли до шведського короля послів ще не післано, то післати, щоб нахилити короля до миру з Москвою. 6) Щоб Бихів, який „сдался на имя ц. В-ва“, а також Чаус, який близько що Могилева, були передані до Московського царства й козаки з них виведені (про Бихів згадувалося в п. 6 першого проєкту). 7) Щоб були видані всі московські збігці-селяни, що втекли до Стародуба й сіверських міст. 8) Щоб „француза“, монаха Данила, який тепер скинув чернечу рясу, було віддано Москві, коли він появиться на Україні. 9) Щоб гетьман надалі не писався „вільним підданим“, а просто „підданим“, як писався Б. Хмельницький, та щоб у листах до хана гетьман іменував себе „підданим ц. в-ва“. Нарешті Хітрово мав наказ вимагати ствердження договору 1654 р. В наказі було наведено повний текст цього договору в редакції 27 березня 1654 р., себто в тій редакції, яка була передана через послів Богдановича й Тетерю.

На запропоновані статті Виговський дав на письмі відповідь, яку й скріпив своїм підписом: „Е. Ц. В-ва Запорожського Войска гетьман Іван Виговський рукою власною писал“. Відповідь у коротких словах була така: Гетьман буде карати горлом козаків, які в городах, де будуть воєводи, заводитимуть сварки. До шведського короля послів ще не післано, а тепер по указу царя вишлють. Якщо король не піде на мир, то будуть його воювати. На польського короля будуть готувати військо, гетьман розішле універсали. Щодо воєвод, то Виговський зробив таке застереження: „и постановилисьмо бути воєводам в городах Малої Росії, в яких саме — при побуті в Москві доложу“. Підпис „вільні піддані“ зроблено помилково, більш того не буде. Отця Данила до царя вишле, якщо Данило учинить щось неподібне. І нарешті Виговський зробив ще одне загальне застереження щодо всіх статтей разом: „якось ми постановили вскоре просветлые ц. в-ва оглядати очи, так о тих статтях поговоримо“[10]. Наведені вище застереження, особливо останнє, власне кажучи, анулювали зроблену Виговським апробату кожної статті зокрема, ставлячи цю апробату під непевну умову приїзду до Москви й повторне обговорення. Як відомо, Виговський до Москви не поїхав, під претекстом небезпеки внутрішнього заколоту, а на початку квітня 1658 р. вислав до царя посольство, в складі полковників: Лісницького, Богуна та Бережецького. Посольству було наказано вимагати, щоб з Москви вплинули на Пушкаря, Довгаля й инших, щоб припинили „бунт“. За це посольство мало висловити іменем гетьмана згоду на впорядження реєстру війська в числі 60.000 та на вислання паром воєвод до 6-м міст: Ніжина, Чернігова, Полтави, Миргорода, Білої Церкви й Корсуня[11].

Наведені вище статті другого проєкту договору торкалися питань переважно внутрішнього устрою України. Москва в цей час поставила собі за завдання пробити дорогу до внутрішньої автономії Укр. держави, її обмежити й підірвати. Деякі статті містили в собі заходи до знищення міжнародніх звязків, здобутих Виговським, а саме — до розриву ґарантійного пакту з шведським королем, хоч цей пакт був спрямований проти Польщі, а не проти Москви. Нарешті дуже важливий пункт 6 — про передачу Москві Бихова й Чауса, які піддалися були під владу гетьмана. Цією вимогою, яку ще не раз повторюватиме за наступних гетьманів, Москва бажала поставити перешкоду збільшенню державної території України. Додамо, що історичні факти зовсім не оправдували цих московських претензій.

Домашня, братовбивча війна, яку спровокувала Москва своєю демаґоґією, сіянням недовіря й ворожнечі до Виговського поміж старшиною й козаками, городовим козацтвом і занорожцями, та підтримом Пушкаря, Барабаша й ин., скінчилася повною перемогою Виговського, але вона коштувала десятки тисяч людських жертв та великої деморалізації народу. Занадто дорогою ціною було куплено перемогу над прихильниками Москви, щоб можна було повторяти без кінця подібну боротьбу в майбутньому. А це з повною очевидністю сталося б, коли б Виговський повернувся до співжиття з Москвою на запропонованих нею умовах. Тому гетьман вирішив іти далі й остаточно порвати з царем. У своїй деклярації до держав Европи, розповівши про порушення Москвою прийнятих зобовязань по договору з Б. Хмельницьким, Виговський ставить такі обвинувачення Москві: цар спочатку не признав вибору Виговського на гетьмана, кинув незгоду серед війська, підтримував сваволю Барабаша, Пушкаря й инших, царський канцлер Алмаз Іванов переховував запорозьких послів і подавав цареві фальшиві звіти; воєвода Ромоданівський вів таємні зносини з Запоріжжям та обдарував двічі Барабаша титулом гетьмана й гетьманською булавою, що була прислана з Москви, скидав самостійно полковників, настановляв нових, розсилав ворожі до гетьмана універсали й нищив міста, які були гетьманові прихильні. Закінчується деклярація так: „Москва готовить нам ярмо насамперед домашньою війною, себто нашою ж власною зброєю, а потім отверто підносить проти нас свою власну зброю без жадної нашої вини. Все те ми виявили, а тепер ми змушені підняти законну оборону та й удатися до сусідів з просьбою за поміч для своєї свободи. Не в нас лежить причина цієї війни, що розгорілася“[12]. Таким сусідом була Польща, з якою Виговський склав договір у Гадячі, 6/16 вересня 1658 р. На арену виступив новий союзник і розпочалася отверта війна з Москвою.

Перші успіхи Виговського примусили Москву змінити тактику та взяти на обрахунок можливість нової перемоги Виговського, не залишаючи разом із тим попередніх плянів що-до обмеження прав і вольностей В. З. З цією подвійною метою цар висилає на Україну давно вже заповіджене посольство на чолі в кн. Трубецьким. Посольство виїхало з Москви 15. січня 1659 року. Його завданням було, ніби то заспокоїти „междуусобіе и невинное кровопролитіе“, в дійсності ж, як видко з таємних наказів, кн. Трубецькому були дані ще й инші завдання. Кн. Трубецькому наказувалося, прибувши на Україну, вияснити ситуацію та шанси Виговського, зібрати Ґенеральну Раду в Переяславі й на Раді вияснити всі непорозуміння, які сталися між гетьманом та Москвою, зробити закиди Виговському з приводу його поступовання в справі козацького реєстру, платні військові, в справі боротьби з Пушнарем і Барабашем, і т. ин. На той випадок, коли позиція Виговського, як гетьмана, міцна, наказувалося Трубецькому розпочати з ним пересправи про зладження нових „статтей“ та запропонувати йому новий проєкт договору[13].

Цей третій уже, проєкт — зовсім неподібний до попередніх ані формою, ані змістом. Нема в ньому наказів чи вимог, лише пропозиції й уступки максимально можливі без порушення царської гідности. „Велено ему, боярину, съ гетманомъ съѣхаться и договоръ учинить о прекращеніи междуусобія и пролитія крови“. Якщо гетьман згодиться під високою царською рукою „въ подданствѣ быть“, то довідатись, на яких статтях бажає договір скласти; коли подасть статті польського короля (Гадяцький договір), а в статтях буде написано, що — йому гетьманство й воєвідство київське, полковникам та иншій старшині — шляхетство й вольності шляхетські й маєтки, тоді „примѣряся къ тѣмъ статьямъ и смотря по тамошнему дѣлу, и буде въ тѣхъ статьяхъ не будетъ самыхъ высокихъ и затѣйливыхъ статей, которые не к чести государеву имени, и на тѣхъ статьяхъ договоръ учинить“. Отже дається згода на умови Галицького договору. Коли ж договору з польським королем Виговський не зголосить, а буде вимагати „объ статьяхъ договоръ учинить съ нимъ, бояриномъ“, то наказується зробити так: коли військо Виговського любить і бажає його за гетьмана, то бути йому гетьманом. Далі в наказі зазначаються можливі вимоги Виговського і дається на них згода: а) надається йому Київське воєвідство, б) батькові гетьмана, його братам і иншим полковникам уряди, каштелянства, староства, в) на гетманську булаву додаткові міста, г) коли гетьман буде вимагати, щоб у Київі і по инших містах воєвод і царських залог не було, і щоб боярина Шереметєва з Київа вивести, бо вже гетьман воєводою київським, то Шереметєва з Київа вивести, а залогу, скільки потрібно, залишити, „а буде упорно учнетъ говорить, что и ратныхъ людей не нужно… то — вывесть“. д) обіцяти усмирити й примирити свавільників, що бунтують, і на майбутнє сваволі не дозволяти, аби лише татар не приводив, е) цар жадним „ссорамъ“ не даватиме віри та за свавільників не буде вступатись. „А о іныхъ статьяхъ, о чемъ учнетъ говорить, дѣлать, смотря по тамошнему дѣлу и примѣряясь къ прежнимъ статьямъ“. А як договір буде складено, то „чтобы на всемъ вѣру учинили со всѣми своими сородичами и полковники, а буде мочно, на то привести, чтобъ крестъ цѣловать и черни… потому что всѣ пошатались…“[14].

Аналізуючи наведені вище статті цього проєкту договору, не можемо не зазначити, що цей документ є справжнім обвинувальним актом проти московського уряду та проти його політики щодо України. Такі статті, як, наприклад, згода вивести воєвод і залоги з міст, вислання в Київа Шереметєва, цього запеклого ворога України й гетмана, обіцянка примиряти й усмиряти свавільників і на майбутнє сваволі не допускати, за свавільників не заступатись та ин., все це вимоги, які постійно ставив Виговський Москві та обвинувачував московський уряд у тому, що він йому не вірить. Тепер же сама Москва признається, що воєвод, особливо Шереметєва, треба вивести, що вона сваволі не усмиряла, за свавільників вступалася проти гетьмана. Москва, далі, дає повновласть Трубецькому скласти й инші статті на вимогу Виговського, „примѣняясь къ прежнимъ статьямъ“, себто згідно з договором 1654 р., підтверджуючи цим, що при иншій ситуації можна було складати статті й „не примѣняясь къ прежнимъ статьямъ“, як то написано в другому таємному наказі Трубецькому.

Максимальні уступки, пороблені в проєкті договору, свідчили про те, що не вважаючи на велику кількість московського війська, висланого з Трубецьким та зібраного на Україні під проводом Ромодановського і Шереметєва, Москва боялася втратити назавсіди Україну. Виговський у цей час уже мав Гадяцький договір, польське помічне військо наближалося та ще досить було й найманого війська. При такій ситуації Москва вирішила пійти тимчасово на великі уступки в надії, що зчасом знову можна буде повернути все на свою користь. На всякий випадок уже й тепер у портфелі Трубецького про запас лежав инший, цілком протилежний наказ, що передбачав иншу комбінацію з новим гетьманом. Але, як відомо, Трубецькой не мав уже змоги виконати царські таємні накази, не міг бачитися й трактувати з Виговським, бо гетьман безповоротно став на шлях вирішення справи зброєю, а не переговорами. Так і цей третій проєкт договору Москви з гетьманом Виговським не був здійснений і залишився назавжди проєктом.

Перебіг подій, які попереджали й супроводили боротьбу Виговського з московським військом Трубецького, загально відомий. Зазначимо лише, що з самого початку Трубецькой, виконуючи накази Москви, мусів вести подвійну політику: зноситися з Виговським і заразом посилювати й спомагати ворожу Виговському партію. Зазнавши поразки від Виговського під Соснівкою (28.VI.1658), Трубецькой відійшов до Путивля. На жаль, Виговський не використав, як слід, своєї перемоги й не довів до кінця справи визволення України від Москви. Давши змогу московському військові відступити до Путивля, він нерозважливо відпустив татар і козаків та залишив по містах Лівобережжя невеликі залоги найманого війська. З цього передовсім скористали прихильники Москви. Під проводом Цицюри вони знищили залогу Виговського в Ніжені, те само сталося і в инших містах. Ніженський протопоп Максим та Золотаренко повідомили про це Трубецького, а пізніше проводирі московського напряму потягли до Путивля виправдовуватися. Там їх привели до присяги, а 4 вересня розпочався новий наступ Трубецького на Україну. В цей час Виговський відїхав до Чигирина, скликав Раду під Германівкою, на якій відчитав Гадяцький трактат і пояснив його користь для України. Але Рада не послухала гетьмана, счинилася бійка й Виговський мусів відїхати. Друга Рада була скликана під Білою Церквою, тоді вже стало відомо про події на Лівобережжі і про невдачі Виговського. На цій Раді Виговського позбавлено гетьманства, а на його місце обрано Юрія Хмельницького.

Поданий нами перегляд фактів та подій, що торкалися правних відносин України й Москви за гетьманування Виговського, стверджує, що почин по зміни й порушення умов договору 1654 р. належав Москві, яка всі зусилля направляла на те, щоб скасувати внутрішню автономію України та прибрати до своїх рук порядкування фінансами, військом і судом, обмежити закордонні зносини й поширення державної території, тощо. Не вдалося це зробити за Виговського лише через твердий опір гетьмана й більшости старшини. Але демаґоґічна й розкладова політика московська встигла утворити серед старшини й духовенства партію московської орієнтації, якій пощастило, хоч і ненадовго, захопити провід до своїх рук, за діяльного допомогою Москви.

  1. ↑ Акты ЮЗР, т. XI, Додаток 2.
  2. ↑ Архів ЮЗР., т. IV.
  3. ↑ Акты ЮЗР., т. VII, ч. 79. Відомості про пункти є також і в инших документах: Акты, т. VII, чч. 25, 26, 29; т. IV, ч. 13; т. XV, ч. 2, ст. 87—88.
  4. ↑ Акты, т. IV, ч. 26.
  5. ↑ Там же.
  6. ↑ Герасимчук, цит. праця. ст. 32—33
  7. ↑ Акты, т. XV, ч. 7, стор. 323.
  8. ↑ Акты ЮЗР., т. IV, ч. 48.
  9. ↑ Акты ЮЗР., т. IV, ч. 58.
  10. ↑ Акты ЮЗР., т. IV, ч. 58.
  11. ↑ Акты ЮЗР., т. VII, ч. 75.
  12. ↑ Архів Ю. Зап. Россіи, т. VI. Герасимчук, ст. 49—50
  13. ↑ Акты ЮЗР., т. IV, ч. 107
  14. ↑ Акты ЮЗР., т. IV, ч. 107, стор. 204 й дальші.
Отримано з https://uk.wikisource.org/w/index.php?title=Українсько-московські_договори_в_XVII–XVIII_віках/II&oldid=262531