Українсько-московські договори в XVII–XVIII віках/Вступні уваги
| Українсько-московські договори в XVII–XVIII віках Вступні уваги |
I. Договір Б. Хмельницького р. 1654 ▶ |
|
Українська держава, що (відродилася на своїй стародавній території р. 1648 під проводом гетьмана Богдана Хмельницького, року 1654 навязала договірні стосунки з московським царем Олексієм Михайловичем. Складений того ж року договір є першим і основним актом, що встановив умови правних взаємовідносин між Українською державою — „Військом Запорозьким“ — та московським царем. Договір цей лише в незначній мірі обмежив зовнішню незалежність України, поставивши чужоземні зносини України під контролю московського царя, Й зовсім не торкнувся внутрішньої автономії Української держави та функцій її влади в царині законодавства, суду, війська, фінансів, господарства й адміністративного управління, які здійснювались гетьманом та органами його уряду самостійно й незалежно від Москви.
Дослідами над договором 1654 р., як над основним актом, що визначив правні відносини між Україною й московськими царями на сотню років, займалося багато авторів, існує про нього численна література, але автори й досі не прийшли до згоди щодо характеру й правного значіння цього договору, навіть нема згоди щодо того, який саме текст договору вважати за автентичний. Більшість російських дослідників висловлює погляд, що жадного договору між Україною й московським царем не було, що Україна р. 1654 „вибрала монарха“ в особі московського царя, склала йому присягу па „вічне підданство“ без жадних умов, а цар із ласки своєї „пожалував“ гетьмана Б. Хмельницького й Військо Запорозьке деякими привілеями, які могли бути з волі й наказу царя будь-коли змінені, скасовані, відібрані, що й сталося пізніше. Протилежного погляду тримаються переважно українські автори, які дивляться на акт 1654 р., як на дійсний двобічний договір між двома рівноправними сторонами, на підставі якого було встановлено протекторат московського царя над Українською державою та військовий союз України й Московщини.
Договір 1654 р. кваліфіковано, як договір „вічний“, проте правна сила його була дійсною лише на час гетьманування Б. Хмельницького. За наступників Б. Хмельницького на гетьманському уряді кожного разу при обраній нового гетьмана складало новий договір між Військом Запорозьким на чолі з новообраним гетьманом — я одного боку та московським царем — в другого. Новий договір.звичайно мав дві частини: а) основний договір чи „Статті Богдана Хмельницького“ з р. 1654 та б) „нові статті“, додаткові, які пропонував московський цар і стверджував гетьман ж Військом Запорозьким, або ж, навпаки, пропонував гетьман і стверджував цар. Що торкається першої частини, себто „Статтей Б. Хмельницького“, то лише за першого наступника Б. Хмельницького — Ів. Виговського ці статті були прийняті й стверджені підписом Виговського в їх автентичній редакції з 37 березня 1654 р. Але вже при обранні на гетьмана Юрія Хмельницького в жовтні 1659 р. Москва внесла па затвердження під іменем „статтей Б. Хмельницького“ підроблений текст договору 1654 р.. в який було включено важні обмеження автономії України й прав гетьмана. І далі, починаючи від Ю. Хмельницького, ці підроблені статті в редакції 1659 р. подавалися Москвою новообраним гетьманам під іменем „Переяславського договору 1654 р.“ та стверджувались їх присягою й царськими грамотами.
Що торкається другої частини нового договору, себто „нових статтей“, то деякі з тих статтей складались і приймались сторонами з огляду на потребу реґулювання нових взаємовідносин між Україною та Москвою, инші ж зявлялися внаслідок політики московських царів, які використовували всякі можливі нагоди, щоб цим способом обмежити права й вольності України або покласти на неї нові обовязки. Хоч усі майже гетьмани не залишали такого порушення договору 1654 р. без протесту та боролися за привернення повної сили договору 1654 р., проте порушення продовжувались аж доти, поки не привели до повної ануляції цього договору.
Той факт, що Москва вважала за необхідне укладати новий договір із кожним новим гетьманом, має першорядне значіння для всталовлення юридичної природи взаємовідносин України й Москви по договору 1654 р. З точки погляду авторів, які дивляться на договір 1654 р., як на акт виявлення ласки й „пожалування“ московського царя, неможливо за довільно пояснити, чому московські царі вимагали від новообраних гетьманів прийняття й ствердження присягою договору 1654 р., т. зв. „Статтей Б. Хмельницького“, як не можна пояснити й того, чому царі пропонували гетьманам стверджувати нові, додаткові договори та й. самі стверджувала нові „статті“, запропоновані гетьманами. Навпаки, з точки погляду українських авторів відповідь на ці питання льоґічно випливає з прийнятої нами основної тези, що договір 1654 р. є двобічним актом виявлення волі двох рівноправних сторін. Виходячи з цієї тези та маючи на увазі правно-державні концепції тієї доби, термінольоґію та вживання персоніфікуючих форм замість абстрактних категорій, факт ствердження договору 1654 р. й складання додаткових договорів при зміні гетьманів треба пояснити так, що при кожній зміні особи гетьмана, що персоніфікував Українську державу, договір 1654 р. втрачав одну з договірних сторін — Україну, тим самим і свою правну силу. Тому необхідно було, перше, щоб новообраний гетьман поновив силу договору 1654 р. шляхом його оголошення й прийняття на Генеральній Раді та ствердження присягою; друге, коли потрібно було додати нові договірні статті або поробити вміли супроти договору 1654 р. на вимоги Москви, то для цього складалося новий, договір, „нові статті".
Факт укладання нових договорів із наступниками Б. Хмельницького на гетьманському уряді має ще й инше, не менш важливе значіння в погляду державного становища України: цей факт доводить, що не вважаючи на наступні порушення Москвою умов договору 1654 р. та обмеження прав України, московський уряд усе ж таки трактував Україну, як окрему державу. права якої та окремішність від Москви особливо яскраво виступали в момент зміни особи гетьмана, як голови держави та носія її верховної влади.
Що року 1654 не сталося приєднання України до Московської держави та що Україна, як була, так і залишилась окремою державою, про це свідчать іще факти зносин Москви з Україною через взаємне висилання посольств і паслін та через московський Посольський приказ, пізніше через Колєґію закордонних справ, отже шляхом міждержавних зносин, при помочі якого Москва зносилася з нашими чужоземними державами. Про це також Свідчать і такі факти: перше, протягом ста років після договору 1654 р. Україна існувала й трактувалась, як незалежна від Москви автономна державно-господарська одиниця в окремими від Москви господарською системою й політикою, самостійними торговельними шляхами, закордонними ринками збуту й привозу; друге, між Україною та Москвою існував державний кордон, прикордонні митниці (до р. 1754), збиралося мито з московських купців нарівні з чужоземними, а з другого боку заборонялося українцям вільно боргувати в московській державі.
Стверджуючи договір 1654 р. та вимагаючи його ствердження від новообраних гетьманів, Москва не вагалася перед зміною його умов та обмеженням прав і вольностей України шляхом навязання гетьманам „нових статтей“. Не вдалося цього зробити лише за гетьмана І. Виговського. За наступних гетьманів, починаючи від Юрія Хмельницького, Москві вдалося не тільки провести „нові статті“, які порушували автономію України, але й підробити первісний текст договору 1654 р. Ще більші обмеження переведено за гетьмана І. Брюховецького, який віддав цареві всі міста й села українські з усіма доходами. При обранні гетьмана Д. Многогрішного Україні знову було повернуто права й вольності по договору 1654 р. Петро I розпочав політику рішучого втручання у внутрішні справи Української держави. Спочатку таке втручання виявилося в спробах переведення ріжних реформ на Україні та в експльоатації її всіма способами на користь Московщини. Після розриву з Москвою за гетьманування Мазепи Петро I став на шлях отвертого ламання стверджених ним двічі (при обранні Мазепи й Скоропадського) договорів. Він призначив свого міністра-резидента при гетьмані, надавши йому права дорадника й співправителя, а указом із 27 квітня 1722 р., всупереч договорові 1654 р., настановив т. зв. „Малоросійську Колєґію“ в складі російських офіцерів із бриґадиром Вєляміновим на чолі, якій надав компетенцію вищого апеляційного суду, передав їй управління фінансами України та право втручуватись у всі галузі внутрішнього правління. Після смерти Скоропадського Петро I не дав дозволу на обрання гетьмана, а управління Україною передав Малоросійській Колєґії. Вперше за ввесь час українсько-московських відносин Україні була відібрано право вільного обрання гетьмана, стверджене договором 1654 р. Петро II р. 1727 знову привернув силу договору 1654 р. в точці, що торкалася обрання гетьмана, внаслідок чого того ж року на гетьмана було обрано Д. Апостола, але замість зладженняя й затвердження „нових статтей“, цар видав „рѣшительные пункты“ 1728 р., які свої характером і формою становили звичайний царський указ, а своїм змістом у багатьох точках касували умови договору 1654 р. Цим була порушена традиція складання й приймання нових статтей із участю гетьмана, як легального представника Української автономної держави. Після смерти Д. Апостола цариця Ганна Іванівна продовжувала політику Петра I, вона не дала дозволу на обрання гетьмана та грамотою з 31 січня 1734 р. призначила „Правління Гетьманського Уряду" а 6-ти осіб: 3-х росіян і 3-х українців, на чолі з російським міністром-правителем. У дійсності вся повнота влади на Україні була передана росіянам-правителям, які безконтрольно й самовладно правили Україною до р. 1745. Року 1747 цариця Єлисавета знову привернула Україні гетьманський уряд, скасувала всі російські орґани управління, після обрання на гетьмана К. Розумовського (р. 1750) ствердила йому всі ті права, які були свого часу підтверджені при обранні гетьмана І. Скоропадського. Від часу захоплення царської влади Катериною II стався рішучий поворот у політиці російського уряду супроти України в напрямі повного скасування її автономії. Принципі нової російської політики щодо України висловила Катерина в таємному наказі ґенерал-прокуророві кн. Вяземському р. 1764 в таких недвозначних виразах: „Малая Россія, Лифляндія и Финляндія суть провинціи. которыя правятся конфирмованными имъ привилегіями, нарушить оныя отрѣшеніемъ всѣхъ вдругъ весьма непристойно было бъ; однакожъ и называть ихъ чужестранными и обходиться съ ними на таковомъ же основаній есть больше, нежели ошибка, а можно назвать съ достовѣрностью глупостью. Сій провинціи... надлежитъ легчайшими способами привести къ тому, чтобы онѣ обрусѣли и перестали бы глядѣть, какъ волки къ лѣсу... Когда же въ Малороссии гетмана не будеть, то должно стараться, чтобъ вѣкъ и имя гетмановъ исчезло, не токмо бъ персона какая была произведена въ оное достоїнство“ (Сборникъ Императ. Русскаго Истории. О-ва, т. 7, ст. 348).
Кермуючися цими принципами, Катерина II не тільки не задовольнила прохання гетьмана Розумовського й усього народу українського про підтвердження договору 1654 р., а, навпаки, позбавила Розумовського гетьманського уряду, примусивши його загрозами кари за „зраду“ податися до димісії, а управління Україною передала ґенерал-ґубернаторові Румянцеву. Року 1767 український народ іще раз через своїх депутатів, обраних до „Комиссіи Уложенія“, протестував проти порушення українсько-московських договорів, як єдиної правної основи, на якій ґрунтувалося співжиття України з Москвою, та вимагав привернути попередній правний стан, що його встановив договір 1654 р. Але Катерина II відмовилася змінити свою політику супроти України, що й привело нарешті до повної інкорпорації України.
Безупинно, протягом сотні років Москва підкопувала підвалини договору 1654 р. аж поки остаточно його знищила, а разом із ним і автономію Української держави. Щоб виправдати цей узурпаційний акт, російське правительство Катерини II, замість правного титулу щодо України, що його давав московським царям договір 1654 р., вигадало новий титул, який звязало з проблематичними правами московських царів на спадщину великих князів київських. Цей повий титул, дуже сумнівний для цілої династії Романових, не мав жадних правних підстав у приложенні до Катерини II, яка й російську царську владу неправно посідала.
Автор ставить собі завдання на основі історичних документів переглянути всі договори, що були складені між Україною й Москвою, починаючи з основного договору 1654 р., та подати юридичну аналізу й оцінку їх правного значіння.