Ой по-під гай зелененький (2), ходить Добуш молоденький.
На ніженьку налягає, топірцем ся підпирає, тай на хлопцї накликає:
Ой ви хлопцї, ви молодцї; а сходіть ся разом д'купцї,
Бо будемо раду мати, де підемо розбивати,
Щоби Кути не минути, до Косова повернути.
Тепер хлопцї, ідїм спати, бо маємо рано встати;
Та вставайте всї раненько, убирайте ся борзенько,
У постоли шкірянії, у волові шовковії.
Разом, хлопцї, разом бігом, западають стежки снїгом.
Ходїть, хлопцї, ба й замною, та й у гору і скалою
Бо зайдемо та до Дзвінки, до Штефанової жінки
“Ой Добушу, ти пане наш, там пригода буде на нас!
“Ви на мене не вважайте, по дві кулї набивайте!
Станьте хлопцї, під ворота, а я піду під віконце.
ци спить моє любе серце.
“Чи спиш, серце, та ци чуєш, ци Довбуша заночуєш?”
“Ой, я не спю, та все чую бо вечероньку готую
“Ци спиш, серце, та чи чуєш, ой ци сама ти ночуєш?
“Ой, я не спю, та все чую, розбійника не зночую,
А Штефана нема дома, ще вечера не готова;
Буде вона дуже пильна, всему світу буде дивна.
“Ци будеш ми отворяти, чи кажеш сї добувати?
“Не кажу сї добувати і не піду отворяти”.
“Пусти, суко, враз до хати, щоб дверей не виваляти!”
“В мене двері тисовії, в мене замки стальовії”
“Не поможуть замки твої, як підложу плечі свої.
“Сїм лїт сили закохати, мої двері вилупати!”
Взяв ся Добуш добувати, взяли замки відлїтати.
Ой лиш двері та підхилив, а вже Дзвінка з пода
стрілив, Добушеви в серце вцїлив!
Не так в серце, в праве плече, а з лївого кровця тече.
“Ой, ти гицлю, ти Дзвінчуку, тось ти мя зїв через суку!
“Треба було не гуляти суцї правди не казати.
Бо у суки тілько віри, як на бистрій водї піни”.
“Ой Добушу, Добущуку, чомусь не вбив тоту суку?”
“Як же я її убити мав, коли я ї вірне кохав”.
“Ой Добушу, ти пане наш, велика пригода на нас:
Ой куди ми не бували, та ми зради не видали,
А ту зрада ба й над нами, молодими легинями!”
“Ой, ви хлопцї, ой ви мої, возьміт мене з хати тої
Возьміт мене на топори, занесїт мя в Чорну Гору
В Чорну гору занесїт мя, на дрібний мак посїчіт мя,
Най ся Ляхи не збиткують моє тїло не чвертуют.
Сріблом-злотом подїлїть ся, а самі вже росходіть ся,
Але не йдїть розбивати, людську кровцю проливати,
Людська кровця не водиця, проливати не годить ся”.
Впали Ляхи, всїх забрали, назад руки повязали, до коней поприпинали.
“Ой Добушу, ти пане наш, велика пригода на нас!
Деж ми будем зимувати, тай лїтечко лїтувати?”
В Станїславі на риночку, в тяжких дибах в зелїзочку:
Там будете ночувати, будуть Нїмцї тїло драти.
|
