Український мандрований філософ Гр. Сав. Сковорода/Оцінка видань творів Г. С. Сковороди
| ◀ Вплив Г. С. Сковороди на всі стани українського суспільства | Український мандрований філософ Гр. Сав. Сковорода Оцінка видань творів Г. С. Сковороди |
Зміст філософських творів Г. С. Сковороди ▶ |
|
|
Доля науково-літературної спадщини Г. С. Сковороди. Перші його твори, надруковані після його смерти. Цензурні утиски й нівечіння творів. Петербурзьке видання творів Сковороди Лисенка 1862 року і його характерні риси. Оцінка цього видання сучасною йому критикою і критичний перегляд цих статей. Видання творів Сковороди Харківським Історично-Філологічним Товариством 1894 року (на сторіччя зо дня смерти Сковороди) під моїм редагуванням, його зміст і фактичні вказівки про нього. Зібрані мною матеріяли для 2-го тому творів Г. С. Сковороди й їхня доля. Петербузьке видання творів Сковороди Вол. Бонч-Бруєвича 1912 року; його критична оцінка.
За життя свого Г. С. Сковорода не мав утіхи, приступної тепер усякому письменникові, бачити надрукованими свої твори. Це пояснюється, головним чином, цензурою царських часів, особистими умовами його життя і його характером. Не можна сказати, що він сам не бажав поширювати свої праці між громадянством; навпаки, у нього була постійна потреба звертатися з живим навчанням до людей, що його оточували, і він сам, великий книголюбець, не міг не розуміти величезного значіння друкарського верстату в справі розповсюдження знання та ідей. Але йому, безхатньому мандрівникові та бідоласі, що ніколи не мав грошей, просто з матеріяльних умов свого життя, не можна було скористуватися з вигод друкарства. Де-які підручники, що він склав для шкіл (підручник поезії та етики) могли-б, звичайно, надрукувати на свій кошт ті школи, де він був викладачем — Переяславський та Харківський Колегіуми; але і в цих шкільних підручниках він виступав таким новатором для свого часу, що за-для цього він мусив був на завжди зріктися вчителювання. Теж саме можна сказати й при всю решту його творів: вони були точними й певними виразниками його думок, а його думки йшли майже постійно всупереч з пануючими й усталеними в його часи поглядами, пристосовуватися-ж до умов осередку, що його оточував, він не міг з істоти свого характеру, та й не схотів-би такою ціною набувати собі літературної слави та популярности, тим паче, що й без того ця остання була занадто великою, можна навіть сказати — величезною. Але тим часом громадянство дуже цікавилося його працями; отже тому в даному випадкові, як і в багатьох инших, на підмогу з'явився старий засіб, що ним постійно й широко користувалася старовинна словесність, — списування рукописів.
Г. П. Данилевський гадав, що рукописи Сковороди не мали широкого розповсюдження; але він нічим не доводить свого твердження, тим часом, як йому перечить величезна популярність Сковороди за життя й після смерти у всіх верствах місцевого українського громадянства й навіть далеко за межами України й Слобожанщини; крім того, цьому суперечать навіть відомі нам факти про міру поширення його рукописів. Зрозуміло, що твори Сковороди не могли списуватися так ретельно, як твори Лермонтова, або Грибоєдова, але, кажучи про малу розповсюдженість Сковородинських рукописів, не можна не звертати уваги при цьому (як це робить Данилевський) на те, що инша річ — наукова філософська, богословська праця, а инша річ — поема або комедія. Не можна також забувати, що Сковорода був як-не-як місцевий письменник, а відомо, як важко творам провінціяльних письменників набути собі широкої публіки. На-жаль, доля була мачухою Сковороді й після його смерти: минуло 130 років од його смерти, і тільки тепер вперше з'явилася на світ більша частина його творів (більша частина: де-які чекають ще на свою чергу); протягом-же більш, як цілого з чвертю століття, друковано лишень де-що з його праць, та ще й до того з прогалинами і навіть з порушенням його думок, а надто ще й перший видавець замовчав навіть цілком про ім'я автора. Учень Сковороди М. І. Ковалинський вже в 1796 (2 роки після його смерти) скінчив його життєпис, який з'явився на світ, як окремий літературний твір тільки 1886 р. (або 92 роки після смерти Сковороди).
Перша праця Г. С. Сковороди, що з'явилася друком, був його трактат „Наркис або пізнай себе“; але він з'явився на світ, по-перше, не під своїм власним ім'ям, а, по друге, і без призвіща автора. 1798 року у Петербурзі видав був Мих. Антоновський при Академії Наук книжечку на 3 частини під назвою: „Библиотека духовная, содержащая в себе дружеские беседы с познанием самого себя (225 ст.)“. Докладно розглянувши її, довідуємося, що в її складі є трактат Сковороди „Наркис“, що кінчається на 193 сторінці видання; а з 194-ої ст. аж до кінця, немов-би безпосереднє продовження цього трактату, йде слово про пізнання себе самого з істоти, яке помітно відрізняється і змістом і мовою од попереднього. Таким чином, ця книжка являє собой якийсь сплав двох або кількох творів, при чому оригінал Сковороди підляг також помітній зміні. Таким сумним для пам'яти Сковороди було 1-е видання його праці, яке звичайно, а ні на крок не посунуло вперед знайомства суспільства з творами українського мудреця. Ми побачимо далі, що навіть життєписці Сковороди, що знайомилися з цією книжечкою, не мали змоги правильно порозумітися про її зміст. По-перше, твори Сковороди з його ім'ям з'являються друком лише 1806 року, і — що дуже характерно — у відомім масонськім журналі „Сионский Вестник“. Зрештою і тут надруковано було лише одну працю Сковороди — „Начальная дверь до християнського добронравия“, с коротеньким вступом редакції про його життя.
На 1837–1839 р. припадає видання 5 творів Г. С. Сковороди: Убогій Жайворонок (1837 рік), Разговор про душевный мир (1837), Беседа двое (1837), Харьковскіе басни (1837 р.) та Брань арх. Михаїла с сатаною (1839 р.). Усі вони надруковані Московським Попечительним Комітетом Чоловіколюбного Товариства, в друкарні Решотникова, з дозволу духовної цензури. Кожний твір виданий окремо, — перед першим є коротка передмова про життя Сковороди за підписами членів Комітету, Макарова й Решотникова. З листа А. В. Горського до М. П. Гилярова — повідомлення про нього ласкаво подав нам Г. Шаховськой, що готував до друку великий життєпис Гилярова — видно, що „в дозволених до друку рукописах було зроблено поправки, хоча може бути й незначні“. Ми додамо до цього, що не обійшлося й без прогалин. Такого висновку ми дійшли, порівнюючи текст „Беседа двое“ видання 1837 р. з оригіналом Сковороди: такі прогалини (досить значні) є на ст. 40, 41 та 44 Московського видання. Крім того, де-які прогалини й помилки сталися, очевидно, од недбальства видавців, або не гаразд написаних рукописів: зван замісць звон (ст. 7), нечестним зам. нечестивим (ст. 9), сеет зам. ссет (ст. 15), ольстисловія зам. бл…словія (ст. 18), латвце зам. латвое (ст. 23), каков зам. ковчег (ст. 41), гадами зам. чадами (ст. 43): решта змін є проста заміна слів — изрыганіе зам. блевотина (ст. 17), непотребных зам. блудных (ст. 44); у грецьких текстах явні друкарські помилки. Московський Комітет подав до цензури й де-які инші рукописи Сковороди, але вони не були дозволені до друку. У всякому разі не можна не подякувати йому і за те, що він зробив, бо його видання — це є друга спроба в цій справі, що далеко позад себе лишає заходи „Сионского Вестника“
1861 р. вийшла у Петербурзі ціла збірка творів Сковороди, — „Сочинения в стихах и прозе Григория Савича Сковороды с его портретом и почерком его руки. СПБ. MDCCCLXII, 312 ст. Издание Лисенкова, разрешено духовною цензурою“. Спочатку заміщено там коротенької передмови на 27 сторінок; тут про матеріяли, що покладено за підставу видання, сказано: тепер вони (твори) надруковані з старинного рукопису, з доданням до них инших творів, що також належать Сковороді. Самий рукопис-же старовинного почерку, з портретом на піваркуші, передано після надруковання до бібліотеки Харківського Університету. Старовинний рукопис, про який тут згадується, зберігся досі в бібліотеці б. Харківськово Університету. Поки-що тільки завважимо, що з цього рукопису у тому виданні передруковані: 1) Разговор о том: знай себе, 2) Сад божественных песней, 3) Борьба и пря о том: претрудно быть злым, легко быть благим, 4) Начальная дверь ко христіанскому добронравію, 5) Пря беса с Варсавою.
На-жаль, невідомий редактор творів Сковороди не подав жадних відомостей не тільки про цей оснівний рукопис, котрий він одначе зберіг для нащадків, але й про инші свої джерела. Ми зовсім не знаємо, звідки взяті ті статті, що немає їх у рукопису, якій належить тепер бібліотеці Харк. Універс., а проте усіх таких творів зміщено там (Убогій Жайворонок, Беседа двоє, Самопознаніе, листування з харківськими приятелями, пригоди з життя Г. С. Сковороди й декілька поезій). І між ними ми знаходимо такі, що викликають великий сумнів, а один безумовно не належить Г. С. Сковороді — а саме: подячна ода чорноморців Катерині II за надання їм земель по р. Кубані (ст. 52); „Ой, годі нам журитися, пора перестати“… Г. Ф. Квітка вважав автором її Антона Головатого; і вона без сумніву виникла на Чорноморському ґрунті у чорноморських козаків, і ніяким чином не торкається Г. С. Сковороди. Але цікавим є самий факт надання Сковороді цього українського віршу, що був у свій час популярним; очевидно, тогочасне громадянство дивилося на Сковороду не лише як на мудреца, але й як на поета; всі знали його, як автора пісні „Всякому городу нрав і права“, і ладні були бачити в ньому автора й багатьох инших. І це, як побачимо далі, зовсім не поодинокий випадок. Викликають також сумнів поезії: „Свет“ (ст. 49–51), „Счастіе“ (ст. 51), „Солнце й пташка“ (ст. 52–54); їх немає в тім рукопису, де вміщено збірку поезій Сковороди — „Сад Божественных песней“ і що користувався нею видавець; не найдемо ми їх і в тому спискові „Сада божественных песней“, який ми знайшли і який є автографом самого Сковороди; немає їх і в усіх инших рукописах, що були в наших руках. Самий зміст поезій — шаблоновий; тема першої вичерпується оцими чотирма рядками: „и как счастье служило — нажил я друзей, все тогда манило их к дружбе моей“; кінець її нагадує народню пісню: „Ой, чайка кегиче, і згинь ти, куличе“. В поезії „Счастье“ автор не знає, за які справи взятися йому в житті: одружитися йому страшно, в салдати він не здатний, у купецтві треба божитися, й тому він буде жити між світом — ото наша справа. Поезія „Сонце та пташка“ є напевне народньою піснею. Уривок про самопізнання (ст. 288–291), наведений без вказівки джерела, запозичений з статті Хіждеу (див. Телескоп, 1835 року, стр. 23–24, 155–156).
Після міркувань про самопізнання йде листування з Харківськими приятелями: тут ми знаходимо справжні листи Г. С. Сковороди, декілька уривків з його листів і потім думки про листи й твори його. Редактор не каже, звідки він узяв ці документи, — тим часом як вони являють собою достотне відтворення матеріялу, що був надрукований у „Молодику“ Срезнєвським з усіма чисто міркуваннями цього останнього. Пор. Твор., ст. 294–310 та „Молодик“ на 1844, ст. 231–244. Нарешті, останні 2 сторінки заняті двома анекдотами з життя Г. С. Сковороди, при чому 2-й з них занадто чудернацький і очевидно не мав ніякого відношення до Сковороди.
Такий зміст і характер Петербурзького видання творів Г. С. Сковороди. В ньому надруковано 6 трактатів Г. С. Сковороди та збірка його поезій, що має назву „Сад божественных песней“ (в ній чомусь то облишено тільки 6-у пісню); останні 24 сторінки заняті уривком про самопізнання, листами й анекдотами. З 6 трактатів, по-перше, справді з'являється друком тільки один: Пря бесу с Варсавою (на 24 ст.). Г. П. Данилевський вважає невиданим ще й I-й трактат (разговор о том: знай себе), але справді він майже цілком надрукований був, як ми бачили, ще в минулому сторіччі Антоновським в його „Бібліотеці духовній“, хоча, правда, без імени Сковороди й не зовсім у доладному вигляді. Але у всякому разі Петербузька збірка творів Г. С. Сковороди була для свого часу єдиним загальноприступним виданням, що подавало хоч яке-будь поняття про працю цього письменника. Усі попередні видання складалися лише з одного твору Сковороди і, можна просто сказати, замало знайомили з ним громадянство. Антоновський привласнив собі один з найвидатніших трактатів нашого філософа, так що вперше друком твори Сковороди під його власним іменем з'являються тільки на початку XIX ст. (1806 р.). Але й поодинокі твори, видані Моск. Чоловіколюбним Товариством, зробилися незабаром бібліографічним раритетом. На ствердження цього ми можемо послатися на той факт, що у відповідних двох головніших книжкових схованках — Петерб. Публічній Библіотеці й у Рум'янцівськім музеї — немає всіх творів Г. С. Сковороди, а в Бібліотеці Харьківського Університету є нині лише один примірник Петербурзького видання 1861 р. Г. П. Данилевський поставився, на нашу думку, занадто суворо до видання Лисенка, висловлюючися, що ця „безграмотна й неохайна книжка, взагалі, видана дуже дивно, що вона… не може служити навіть аби-якої гідности джерелом до пояснення творів Г. С. Сковороди й може назватися спекуляційним та ганебним явищем російської літератури. („Укр. Старина“, ст. 89). Безграмотности в цій книжці немає ніякої… ганебним явищем — її теж ледви чи можна назвати. Звичайно, науковим вимогам це видання не задовольняє, але в свій час воно познайомило суспільство та критику з де-якими працями Сковороди. Доказом цьому можуть бути, між иншим, критичні замітки по різних журналах, викликані появою цієї збірки; такі от є замітки в „Руському Слові“, „Северній Пчелі“, „Руському Инвалиді“ і, нарешті, „Основі“. Щоб додержатись об'єктивности, ми мусимо занотувати той факт, що невідомий нам редактор цієї збірки мав у своїх руках досить багато рукописних творів Сковороди, а серед них такі, що не дісталися у це друковане видання (напр., Вдячний Еродій); причина-ж цього полягає, певно, в тому, що видавець (Лисенко) мав намір випустити у світ ще й другий збірник Сковородиних праць; принаймні, на це вказує об'ява видавця, де він прохає осіб, що мають у себе ще инші твори Сковороди, повідомити його про них на подану адресу.
На закінчення наведемо зауваження редактора про Сковороду: „Г. С. Сковорода належить до найвидатніших людей свого часу. Він був український поет, філософ, муж доброчинний у християн, у цілковитом значінні слова: йому призначено було залишити по собі глибокий слід у спогадах сучасників. Григорій Савич був оригинальною людиною й тубільним мандрівним філософом. Зразу він був відомий на ймення „Українського Діогена“, а згодом його називано „Українським Ломоносовим“. У короткій звістці про життя Сковороди, що заміщено за цим зауваженням і займає місця менш сторінки, є значні помилки: неправильно вказаний рік народження Сковороди й поплутано двох осіб: Мих. Іван. Ковалинського й Андр. Ів. Ковалевського.
Петербурзьке видання творів Сковороди не минуло непоміченим і викликало цілу низку критичних уваг у тодішніх часописах та газетах — Русскому Слові, 1861 р., № 7 і 8 (ст. Вс. Крестовського); Северній Пчелі, 1861 р., № 158; Рус. Инвалидові, 1861 р., № 191, (з приводу статті в Рус. Слові), та „Основі“, 1861 р. № 7 та 8, (2 статті Костомарова з приводу статей Вс. Крестовського). Першим відгукнувся поступовий тодішній часопис „Русское Слово“: там з'явилася критична замітка про твори Сковороди Вс. Крестовського (як вияснилося з наступної статті цього-ж автора — це був романіст Всеволод Крестовський). Цілком незнайомий навіть із життєписом Сковороди (як це видно з його власного признання у 2-й статті), Всев. Крестовський вирік свій смертельний присуд не лише над петербурзьким виданням, але й над самим Сковородою. Наводячи декілька уривків з поезій Сковороди й порівнюючи Сковороду з Гоголівським філософом Хомою Брутом, автор каже: „Але ось яка думка непокоїла нас невідступно з початку книги аж по самий її кінець: для чого й для кого невідомий видавець Сковороди видавав на світ усю цю схоластичну дурницю, семинарську мертвечину? На-що, кому вона здалася? Як це сталося, що зараз ми доконче зажадали Сковороди?“ Та цьому не кінець. Вс. Крестовський при цій зручній нагоді, мимохідь, ганьбить вже цілком без найменшого приводу І. І. Срезневського й Г. П. Данилевського, ставлючи їх до гурту з сумної пам'яти Аскоченським за те, лишень, що вони передплатили творі Сковороди. Хіба це не дивовижні критичні заходи? Не дивно, що вони викликали гостру отповідь фахівця М. І. Костомарова. „У нашій біжучій літературі, каже М. І. Костомаров, буває, що письменник, особливо рецензент якої-нибудь нової книжки, висловлює рішучим тоном знавця присуд та навіть засуд над річами, що їх не вчив, що над ними перед тим не міркував і цілком їх не знає“. Всев. Крестовський з сумнівом поставився що до народнього характеру де-яких творів Сковороди, М. І. Костомаров одповідає йому на це: „небагато можна вказати таких народніх осіб, як то був Сковорода, та яких так пам'ятає та поважав нарід. На всьому обширі від Острогожська (на Вороніжчині) до Київа, в багатьох будинках висять його портрети; всякий письменний українець знає про нього; ім'я його відоме між масами темного люду; його мандрівницьке життя є зміст оповідань і анекдотів; по де-яких місцях нащадки, від батьків і дідів, знають про місця, що він відвідував, де любив перебувати, й указують на них з пошаною; приязнь Сковороди до де-яких з його-сучасників становлять родинні гордощі онуків; мандрівні співці засвоїли його пісні; на храмовому святі, на торговиську часто-густо можна натрапити натовп народу, що оточує групу цих рапсодів і з сльозами чулого зворушення слухає: „Всякому городу свій нрав і права“. До якої міри пісні Сковороди зробилися народніми по всій Україні, можна вбачати з того, що де-які увійшли до збірки Галицьких пісень Вацлава з Олеска й Жеготи Паулі, без відома саміх збирачів, що ці пісні складені Сковородою.
Далі Костомаров змушений, спростовуючи критика, доводити, що треба друкувати й такі старовинні пам'ятки письменства, що хоча й не задовольняють наших художніх вимог, але відбивають розумове й моральне змагання та смак сучасників. „Рецензент гадає, каже М. І. Костомаров, що треба прирікати на забуття усе, що нам не до-вподоби. Так у нас і роблять: по архивах миші та вогкість поїдали старі папери; ханжі замазували старі фрески по храмах; губернатори розбирали для кращого вигляду в місті старовинні будови; куховарки пекли сластьони на листах збірників XIV та XV столітть. Через все це ми так мало й знаємо свою старовину. І нині ще чимало де-чого лежить занедбаного: хай собі лежить. На думку рецензента, нікого не обходять ці „дурниця та мертвеччина“. Не спинятимемось на инших запереченнях М. І. Костомарова; зауважмо лишень, що він змушенний був узятися до оборони найелементарніших вимог критики й письменицької чемности. Але на цьому полеміка не припинилася: Всев. Крестовський у наступній книжці журналу надрукував статтю „Ходатайство Костомарова по делам Сковороды и Срезневского“. Тут зрештою більше оповідається про особу Костомарова, ніж Сковороди; тут оповідається і про ухилення Костомарова з того шляху, що ним він ішов раніше, і про його теорії литовського походження Руси, про кількість слухачів на його університетських лекціях, проте, що він вбирається в блискучі старечі оздоби та з вільного художника робиться цеховим наукових справ майстером. Тут також про І. І. Срезневсьского (а він завинив тим, що передплатив твори Сковороди) читаємо слово в слово ось що: „вся вчено-літературна діяльність його скидається нам, простим „освистунам“, наче на якийсь підбитий крем: зразу приємний, але як покласти його в рот — так від нього нічогісінько споживного не лишається“. Сміливого критика, очевидно, а ні трохи не турбує те, що він не може бути суддею спеціяльних наукових праць акад. Срезневського; його а ні трохи не спинила вказівка Костомарова, що рецензент мусить бути свідомим у питанні, що він розглядає, — і от він, замісць будь-якої одповіди по суті на це елементарне правило критики, нагадує Костомарову про його полеміку з Летіголою. Він легкодухо признається, що йому не відоме життя Сковороди; і, одначе, ще з більшою рішучістю ніж попереду обвинувачує його в туподумстві й шкодує, якщо його твори, ця „дурниця“, були поширені по-між українським народом, і Сковорода мав вплив на сучасників. Що можна сказати про такого критика, про таку рецензію і про такі полемічні заходи? Треба тільки нагадати вірш Грибоєдова: „Свежо предание, а верится с трудом“ — та згадати до-речи, що Костомаров до останку днів своїх непохитно додержувався заповітів своєї молодости, а його критик поринув у свої „Петербургские трущобы“. Костомаров одповів і на цю статтю Всев. Крестовського, але ми не спинятимемося на ній: характер полеміки нам уже з'ясувався й без неї. Костомарову мимоволі приходиться там замало торкатися Сковороди, а знов казати про себе, Срезневського то-що: на це його спонукає зміст статті В. Крестовського. Не можна не зауважити тут на одну цікаву вказівку Костомарова, що Всев. Крестовський, вважаючи себе, як поступового борця, запеклим ворогом Аскоченського, справді сходиться з ним у нетерпимості, і для того й для иншого, при виданні пам'яток, має значіння не об'єктивна істина, а їхня тенденція. Дальшим після Петербурзького (1862 року) виданням творів Г. С. Сковороди було видання Харківського Історично-Філологічного Товариства, 1894 р. Я подав думку по нього, зібрав усі знадібки для нього, був його редактором та супроводив його двома розділами своєї критично-бібліографічноï розвідки. — Сочиненія Григорія Савича Сковороды, собранные и редактированные проф. Д. И. Багалеем. Юбилейное издание (1794–1894). С портретом его, видом могилы и снимками почерка. 7-й т. Збірника Харк. Істор.Філологічного Товариства, Х. 1894 р. CXXXI, 132, 352, також покажчик до його листів до М. І. Ковалинського, складений проф. И. В. Нетушилом. Насамперед я скажу про те, які були наслідки моїх заходів за розшуканням рукописів Г. С. Сковороди та які з них покладено було в основу цього видання.
13 жовтня 1894 року я пропонував Харківському Історично-філологічному Товариству, з огляду на майбутні в наступнім році, в жовтні, столітні роковини зо дня смерти Г. С. Сковороди, зібрати й видати його твори; мотивовано цю пропозицію, з одного боку, не аби-яким значінням Сковороди для історії місцевої освіти (вказано було між иншим і на те, що він підготовив ґрунт для відкриття в Харкові університету), а з другого боку, несправністю друкованих видань, що подають лишень дуже мале й далеко неточне поняття про письменницьку діяльність Сковороди, а до того-ж тоді вже зробилися бібліографічним раритетом. Історично-Філологічне Товариство поставилося повним співчуттям до цієї пропозиції та доручило мені „взяти на себе працю — зібрати й підготовити до видання твори Сковороди“. (Збірник Харк. Істор.-Філологічного Т-ва). Надія найти рукописи в громадських схованках та у приватніх осіб не одурила мене: навпаки, наслідки розшуків були кращими над найсмілівіші сподіванки мої.
Насамперед я почав розшукування у Харкові. У розпорядженні самого Історично-Філологічного Товариства виявився один надзвичайно важливий рукопис „Израильский Змій“, автограф самого Г. С. Сковороди, що його було пожертвувано Товариству 1899 року В. Лук. Спаським. Про цей рукопис зробив був усне повідомлення небіжчик, Голова Товариства, проф. О. П. Потебня, але, на-жаль, про нього не збереглося жадних відомостей (Товариство не друковало тоді не тільки своїх праць, але й протоколів). Сліди знайомства О. П. Потебні з цим рукописом ми знаходимо, — одначе, в одній з його друкованих статтів. (К истории звуков, II, 24–25).
В університетській бібліотеці (в рукописнім відділі її) збереглися ті самі рукописні матеріяли, що складали підставу для Петербурзького видання Лисенкова, а саме: 1) Сад божественных песней; 2) Разговор о том: знай себе (Наркис); 3) Начальная дверь ко христианскому добронравію; 4) Израильскій змій; 5) Борьба и пря о том: претрудно быть злым, легко быть благим; 6) Пря беса с Варсавой; 7) Письмо з Гусинской пустини.
Всі ці твори заміщено у каталозі на початку під трьома числами — 1/39а, 2/39б, і 3/57; перші двоє були зібрані протоієреєм Федором Заліським, як значиться на рукопису, 1762 і 1763 р.р. Цей ранній рік може спантеличити дослідника, який знає, що філософічні прозаїчні трактати Гр. С. Сковорода почав писати лишень в 60-х роках XVIII ст. Але цю дату треба розуміти так, що Заліський з 1762 р. почав збирати твори Сковороди, а те, що збереглося в бібліотеці Харківського Університету, складає лише частину його колекції. Більша частина рукописів становить собою списки, але дуже старі та поправні, з великою певністю, майже сучасні оригіналам; 2-й рукопис (разговор о том: знай себе) треба визнати, зогляду на почерк, оригіналом; примітка збирача (?) повідомляє, що він написаний Сковородою на пасіці й це є дуже ймовірно, якщо звернути увагу на папір рукопису: він написаний на поганому різноманітному — сірому та синьому папері. Зауважмо до-речи, що на одній з обгорток заховалася віршовна приписка такого змісту:
„В старом веку нет покою;
Только болезнь со бедою
Тогда счастья хоч бы и было
Но в старости не так мило“.
Ці рядки запозичено з твору Сковороди „Борьба арх. Михаила с сатаною“.
Таким чином, усі ці рукописи, за винятком лишень „Ізраїльського Змія“, не містять в собі нових матеріялів, у властивому значінні цього слова, але спричиняються, як корисні допомічні знадібки, для перевірки точности Петербурзького видання творів Сковороди. Знаючи, що відомості життєписців розходяться навіть і що-до місця народження та „звання“ Сковороди (де-які називали його, як ми бачили, сином священика) — я вирішив пошукати документів про нього в нашім Харківськім Історичнім Архиві, що в своїм складі має між иншім і справи колишньої „Малороссийскої коллегии“. Шукання дали добрий наслідок: мені пощастило найти хоча короткі, але документальні відомості про місце народження й батьків Сковороди.
Далі я вжив заходів до розшукання рукописів Г. С. Сковороди, що зібрані були колись невтомним дослідувачем Слобідсько-Української старовини єпископом Філаретом і вони також мали добрий наслідок: рукописи ці знаходилися в Церковно-Археологічному музею Київської Духовної Академії, куди їх передав С. І. Миропільський. Про це прямо свідчить власноручний напис С. І. Миропільського на рукопису Харківських байок: „ці списки творів Сковороди належали єписк. Філаретові, що набув їх підчас єпіскопування у Харкові, де здебільшого цей останній перебував“. Рукописи написано чітким почерком, вони чудово збереглися, в 12 оправлених зшитах, де міститься 13 творів Сковороди: 1) Наркис или познай себе, 2) Беседа двоє, 3) Брань архистратига Михаила с сатаною, 4) Жена Лотова, 2) Израильскій Змій, 6) Потоп Зміин, 7) О древнем міре, 8) О душевном мире, 9) Симфонія: аще не увеси, 10) Алфавит или букварь міра, 11) Харьковскіе басни, 12) Перевод Цицерона о старости, 13) Правила нравоучительние.
З 13 творів тільки 4 було виданих (№№ 1, 2, 3, 11); решта-ж 9 не виданих (№№ 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 12, 13). З цих же останніх 8 для нас з'явилися цілком новими й лишень один (Израильскій Змій) відомий з рукописів Харк. Історично-Філологічного Товариства та Університетської бібліотеки. 8 нових рукописів — це ціле багатство, не позбавлене свого значіння і після нових знахідок оригінальних власноручних рукописів Гр. С. Сковороди, бо оригіналів 4 з них (№ 8, 10, 12 та IX) не було знайдено, — ось чому списки Церковно-Археологічного музею повинні були відогравати ролю оригіналів. Коли-ж ми до цього додамо, що списки рукописів Церковно-Археологічного музею, як я мав нагоду переконатися згодом, звіряючи їх з оригіналами, були дуже поправні, отже, як що ми звернемо увагу на той факт, що два з них (Алфавит мира та О душевном мире) являють собою ледви чи не найвизначнішу філософську працю Сковороду, так читачеві зробиться цілком ясним и важливе значіння колекції, що її ласкаво надіслано на тимчасове користування з Академії до Харківського Університету для точного скопіювання. Усі ці твори без сумніву належать Г. С. Сковороді, за винятком „Правил нравоучительних“, написаних не Сковородинською мовою, хоча можна сказати в його дусі.
Та незмірно ціннішими були знаходки в Московському Рум'янцівському музею. Відвідавши музей у 1894 року, я найшов у ньому для себе цілу скарбницю; там переховувалося між иншим 4 томи автографів Гр. С. Сковороди, що мають величезне значіння для усталення первотвору його праць і для узнання наукової цінности різних списків його творів. Документи, що стосуються до Гр. С. Сковороди були придбані Рум'янцевським музеєм від онуки його життєписця М. І. Ковалинського і складаються з 7 книг, оправлених в міцні червоні палятурки формату 16°, 4 книги під одним числом (1488) містять у собі 12 його творів-автобіографів. Перша уміщає в собі тільки один твір, що має такий заголовок: Асхань или симфонія, нареченная книга Асхань о познаніи самого себя иначе, аще не увеси самую тебе; о добрая в женах“, на 59 аркушах-четвертинах. На ній хронологічна дата: рождена 1767 р.; починається листом-присвятою М. І. Ковалинському, і з неї видно, що її написано в лісах Земборських в 10 гонах од Харкова. 2 книга містить в собі 3 твора: 1) Брань архистратига Михаила с сатаною о сем: легко быть благим, написано 1783 р. з листом до Мих. Ковалинського; 2) Жену Лотову, також з цікавим присвятним листом до М. Ковалинського. 3) Діялог или разглагол о древнем міре, написаний 1772 р. а даний як дар Мих. Ковалинському 1788 р. у 3-й книзі заміщено також 4 твори: 1) Діалог ім'я ему Потоп Зміин (беседует душа и нетленный дух) 1791 р. 16 серпня з закликом до Мих. Ковалинського; 2) Беседа двое; 3) Наркис, разглагол о том: узнай себе. В 4-й книзі міститься 5 творів: 1) Десятиглавная беседа о христианском добронравіи или начальная дверь к христіанскому добронравію, написано для молодого шляхетства Харківщини 1766 р., а поновлена 1780 р., 2) Книжечка называется Silenus Alcibiadis сиречь Икона Алкивіадская“, написана 28 березня 1776 р. (на Великдень) та піднесена в дар Степ. Ів. Тевяшову — (це теж саме, що Ізраїльський Змій, як видно з порівняння їх); 3) Ода Сидронієва „об уєдиненіи“; 4) Притча, нареченна Еродій (в ній розмовляють малпа з пташком Еродієвим про виховання) з присвятою приятелеві Сем. Никиф. Дятлову; 5) Сад божественных песней. З решти 3 книг, 2 містять в собі чорнетку та чистовик життєпису Гр. Сав. Сковороди, складеного його приятелем М. І. Ковалинським, автограф (№№ 1489 та 1490); під таким заголовком: „Жизнь Григорія Сковороды“. Писана 1796 р. в древнем вкусе, а 3-я (№ 1491) велике зібрання власноручних листів Гр. Савича до М. Ковалинського латинською мовою, з доданням де-яких творів — уривків (прозою і віршем) російською, латинською й грецькою мовами та листів до инших осіб.Але крім цьго, в тому-ж Рум'янцівському музею виявився ще збірник його листів та списки де-яких його творів. Збірничок написано в невеличкім зшитку почерком кінця XVIII в. певно що в Острогожську (Вороніжчина), як видно з опису наступного рукопису й містить в собі 10 листів Гр. Савича та має такий заголовок: 1785. Письма Григорія Савича Сковороды к приятелям“. Це список, зроблений для себе прихильником Сковороди, що переписав для себе-ж, крім того, й його Харківські байки (це видно з порівняння цих двох рукописів). В кінці рукопису „Харківських байок“ зроблено приписку, з означенням місця й часу написання: „кінець 795 р. февраля 25. Острогожск“. Потім на останній сторінці заміщено листа Сковороди до невідомого з Гусинки 1792 р. Усіх списків творів Сковороди в музею вказано крім Харківських байок. Ось вони: 1) Діалог, имя ему — Потоп Зміин 1791 р. августа 16 дня. На обгортці читається такий напис: „Это автограф сочинения Гр. Сав. Сковороды, по свидетельству В. Н. Каразина, видевшаго его у меня в 1820 г. в М.“. Гадаємо, що ця приписка Погодина, що був у гарних відносинах з В. Н. Каразиним та зносився з ним взагалі з приводу різних рукописів. З огляду на почерк ми також гадаємо, що це є автограф Гр. Сав. Сковороди. В кінці рукопису на чистій сторінці є надзвичайно цікава приписка иншим почерком, (вражіння читача од цього твору); 2) Список з твору Гр. Сав. Сковороди „О природе“, переписаний 1802 р. 1 липня М. Л-м; належав він Іванові Любицькому, як видно з його підпису від 30 листопаду 1826 р. а потім проф. Ф. І. Буслаєву (№ 1657). Це є не що инше, як Алфавит мира; заголовок же „О природе“ треба розуміти в тому значінні, що він містить в собі міркування про природні нахили людини. З початку його заміщено духовну пісню, складену 1761 р. про те, що кінцем життя нашого є супокій, а провідником до нього — бог, та про людські різнодоріжжя — „О жизнь безпечна й драгій покою“… Твору „Дружескій разговор о душевном мире“ є де-кілька списків: № 847 — неповний, № 764 — повний, що носить ще назву „Кольцо“ є більш поширеною редакцією од тої, що знаходиться в Церковно-археолог. музеї Київ. Дух. Академії; ця поширена редакція відповідає друкованому виданню 1837 р.; на початку її — присвята, лист до Тев'яшова, що починається так: „идут к вам два разговора, жаждущіе вашего лицезренія, удостойте их своего пріятія“… Самий трактат починається так: „Перестаньте, пожалуйста дорогіе гости мои. Пожалуйста, перестаньте шуметь“… Тут же 3-й список (на 28 четвертинках), початок його такий: „Правду говоришь; однако я слыхал, что нигде нет столько забав и веселостей, как в Париже да в Венеціи“… Це є коротча редакція, що відповідає тій, яку я надрукував. Таким чином усі матеріяли, що стосуються до Гр. Сав. Сковороди й перековуються в Моск. Рум'янц. музею можуть бути поділеними на 3 групи: оригінали його творів, списки їх, листи його. Велику вагу мають 1-а та 3-я групи — 12 первотворів Григорія Савича, що містяться в 4 книгах, які належали Ковалинському, про це він сам говорить в своїм життєпису Г. С. Сковороди (див. ст. 39 мого видання), могли цілком забезпечити науковий характер видання, а надто те, що два твори — Притча Еродій та ода Сидронія об уединеніи відомі раніше тільки з заголовків, поперше знайдені були в цій колекції. Первотвори листування Гр. Сав. Сковороди мають не менше значіння. Для того, щоб оцінити їхню вагу, треба згадати, як мало доти було надруковано листів Сковороди. Ми зробили підрахунок, — їх значилося всього (рахуючи в тому й уривки) 19 і це вже з тими, що видані в самий останній час В. Ізм. Срезневським в журналі „Библіограф“. Тим часом у нашім розпорядженні їх було 98, ц.-т. в 5 разів більше ніж надруковано було в усіх попередніх виданнях і розвідках про Сковороду. Листи Сковороди визначаються поважністю свого змісту і, що до цього, нагадують його твори; всі вони пронизані бажанням дати моральну направу й у них більш ніж де-инде наочно виявляються думки українського мудреця. Те-ж саме треба сказати і про ті листи до невідомих приятелів, що знайдені мною в копіях в окремім збірничку. Сумніватися що-до належности їх Сковороді в нас немає підстав. Зміст їх не суперечить поглядам Сковороди. Місце находження їх у копіях в Острогожському (на Вороніжчині), пояснюється тим, що на листи Сковороди дивилися тоді (цілком слушно), як на збірник навчальних міркувань, що мають загальну цікавість, отже тому прихильники Сковороди списували їх для себе нарівні з иншими його творами і той рукопис, що був у наших руках переписаний тою самою особою, яка списала для себе й його байки. Незабуваймо, що в Острогожському проживав близький приятель Сковороди, Тев'яшов, і йому він присвятив один з найкращих своїх творів — Ізраїльський Змій. Батько цього Тев'яшова, що з ним Сковорода також приятелював, був Острогожським полковником ц.-т. першою людиною у всій Острогожській окрузі. Та й взагалі рід Тев'яшових відогравав першу ролю в Острогожському полку, що увіходив в XVIII ст. у склад Слобідської України, ц.-т. сучасної Харківщини. Сам Сковорода бував в Острогожському. Можливо, що і цей список був власністю Тев'яшових. А як Сковорода не друкував своїх праць, списки їх заступали друковані видання, отже, коли хто шанував Сковороду, знав його особисто, чув його бесіди, так дбав набути собі й ці списки. І в листуванні Сковороди ми часто-густо натрапляємо на звернені до нього прохання різних осіб надіслати їм автографи для скопіювання. Де-які списки при цьому заходили дуже далеко, а один навіть був завезений аж у Крим і там загинув. Найближчі приятелі, що одержували од нього особисто з присвятами його твори, цілком природно дбали, щоб підібрати для себе немов-би повне їх зібрання в рукописах. До таких близьких приятелів Сковореди належала й родина Тев'яшова, не дивно якщо в ній також збирано списки Сковородинських праць.
Що до рукописів, які зміщують у собі два примірники життєпису Сковороди, написаного М. І. Ковалинським, так вони також гідні як найбільшої уваги. Життєпис Сковороди, складений Ковалинським, це основне джерело відомостей про життя цього письменника, і навіть почасти про його світогляд. З його, як нам уже відомо, користувалися чимало осіб — Снегірьов, Аскоченський, Данилевський. Але надруковано, яко самостійну пам'ятку, його було, як ми бачили, лише 1886 року на сторінках „Київської Старини“ проф. М. Хв. Сумцовим по 2-х списках, з яких один належав Добротворському (у м. Курську). Г. П. Данилевський користувався також не оригіналом „Життєписа“, а списком його. Аскоченський ніби-то мав первотвора, що передав був його М. П. Погодіну, але на нашу думку це підлягає сумніву, по 1-е тому, що первотвір, як виявляється тепер, переховувався в родині Ковалинських, а по 2-е, тому що Аскоченському і важко було вирішити це питання, бо він ледве чи знав почерк Ковалинського; при тому ми мали вже нагоду переконатися в тому, що на відомості Аскочинського про Сковороду покладатися не певна річ (маємо на увазі повідомлення його про рукописи Сковороди, що він бачив їх у бібліотеці Тамари); нарешті, рукописи Погодіна дісталися до Петерб. Публічної Бібліотеки — а там нема первотвору рукопису „Життя Сковороди“. Таким чином ми мали можливість уперше надрукувати життєпис Сковороди за первотворним рукописом Ковалинського, у багатьох випадках відмінним од тексту, виданого проф. М. Хв. Сумцовим.
У Петербурзькій Публічній бібліотеці знайшлися такі рукописі Г. С. Сковороди: 1) „Правда веры и божественная симфонія, почерпнутые из созерцанія природы, в минуты уединенія для пользы православного люда русского посвещает странник Григорій Сковорода. В шести частях О. III. № 170 2) „Израильскій змій“ и „Потоп зміин“ О. III № 55; 3) Переклад з поясненнями твору Плутарха „О спокойствии души“. 1-й твір надзвичайно цікавий своїм змістом, але, на жаль, повстає сумнів про його належність Сковороді; Израильский Змій“ та „Потоп Зміин“ є не що инше, як списки та й мало цікаві, а 3-й рукопис містить в собі не простий переклад з Плутарха, а вільний переказ з критичними примітками Сковороди ще й з додатком листа, присвяченого Я. М. Донцеві-Захаржевському. З приватніх осіб надіслали рукописі Сковороди для видання Іст.-Філол. Товариству син небіжчика Ізм. Ів. Срезневського Всев. Ізм. Срезневський та Лев Павлович Тамара.
Небіжчик Ізм. Ів. Срезневський дуже цікавився Сковородою і не аби-яку працю поклав для з'ясування його особи. Отже від Вс. Ізм. Срезневського ми одержали докладне повідомлення про переховані в родинному архиві неб. Ізмаїла Івановича папери Гр. Сав. Сковороди й разом з тим дозвіл користуватися ними для видання творів нашого мудреця. Заміщую цілком листа до мене Всеволода Ізмаїловича, де дається ясне й точне повідомлення про ці рукописі. „Надсилаю Вам, писав до мене Вс. Із. Срезневський, як давно вже обіцяв, список проповіди Г. С. Сковороди „убуждшеся видеша славу его“. Вся проповідь написана в однім зошиті з иншою проповіддю (список її надішлю вам за кілька днів) — це автограф Сковороди. Перша проповідь написана на чотирьох сторінках в четвертину аркуша паперу, друга вдвічі більша од першої. Крім цих двох проповідей та листів до Правицького, надрукованих у „Библиографі“ (№ 1, 1894), у нашому родинному архиві немає первотворних рукописів Сковороди. В певній мірі не викликає сумнів, „Начальная дверь ко христианскому добронравію“; але на мій погляд вона не є автограф Сковороди; рукопис цей писано, певно, в кінці XVIII ст. Решта творів Сковороди, що переховуються у нашім архиві, така: „Сад божественных песней“ (список початку нашого сторіччя); „Дружескій разговор о душевном мире“ (дуже старий рукопис, місцями попсований); навчання з Плутарха про супокій серця; причта нареченная Еродій (обидва твори переписані Е. І. Срезневським з списку, що належав Філомафіцькому); лист до невідомої особи (21 березня), список виписки з байок Сковороди (список зроблений І. І. Срезневським). Лист до С. Н. Курдюмова (1774 р. 5 січня) (список). Крім перелічених творів Сковороди в нашому архиві є де-кілька спогадів про нього, властиво: оповідання про Сковороду Т. І. Калашникової, лист М. Заліського „спогади дідів та баб про Г. С. Сковороду (рукопис І. І. Срезневського). Повідомте мене будь ласка, чи не потрібуватимете для видання творів Сковороди яких-небудь статтів з перелічених мною вище. Я з охотою надішлю списки“.
Між цими матеріялами явилися і окремо невідомі, а властиво дві вступні проповіді Сковороди до курсу „Про християнське добронравіє“, викладаного в Харківському Колегіумі, хоч вони увійшли у зміст инших його творів; — листи та спогади про Сковороду дідів та бабів, записані самим І. І. Срезневським. Усіма цими документами І. І. Срезневський, можно сказати, цілком не скористувався в своїх друкованих статтях, але вони є красномовним свідоцтвом його серйозного та сумлінного відношення до матеріялу. Звідци робиться зрозумілим і в високій мірі негативний погляд його на Хіждеу; між иншим в одному зошиті Ізмаїла Івановича залишилися його примітки, де доводиться, як Хіждеу відміняв текст первотворів Сковороди. Само собою розуміється, що до записів самого Ізм. Ів. Срезневського ми можемо поставитися з повним довір'ям. Вс. Ізм. Срезневський надрукував в „Изв. Рос. Акад. Н.“ за 1919 рік: замітку. „Из украинской скарбницы“ Ізм. Ів. Срезневського де пише: „из всех деятелей старой Украины Г. С. Сковорода привлекал к себе наибольшее внимание І. І. Срезневского. Как видно из сохранившихся в его архиве ответных писем разных лиц он с целью разысканія матеріалов, касающихся Сковороды, входил в сношеніе с людьми, знавшими его лично, или с теми кто от своих родных или знакомых мог узнать о нем какіе нибудь сведенія“. В архиві І. І. Срезневського є невиданий твір Сковороди, який починається словами „Законы силою влекут…“ є і лист його до невідомого в копії Срезневського, що починається так: Отче і брате і друже. Далі цілком надруковані спогади дідів і бабів про Сковороду (у мене надруковані по рукописній копії Всев. Ізм. Срезневського), цікава теж замітка Ізм. Ів. Срезневського, яка містить у собі його характеристику старчика.
Від Л. П. Тамари ми одержали 5 великих фоліянтів, заведених у міцні шкіряні обкладинки, а на спинці їх одбито: „Сочиненія Григорія Сковороди“, Про те, що у родинному архиві Тамари є рукописі Сковороди, повідомляв ще Аскоченський і, очевидно, це ті самі 5 томів, що були мені надіслані. Але вони не мають в свойому змістові, а ні Асхані, а ні Наркіса, а ні якогось иншого твору Сковороди, й помилково вважаються за його твори.
Крім того, ще де-котрі особи подали мені листами відомості про Г. С. Сковороду — його життя й твори — П. Шаховський, що збирав матеріяли до життєпису Гілярова, П. Мартинович та Ст. Д. Ніс. З листа Шаховського видно, що небіжчик Гіляров у 50-х роках XIX ст. коли був московським цензором, цікавився з наукового боку творами Г. С. Сковороди й, як видно з листа його до архиманд. Веніямина (потім єпископа Ризького) від 11 серпня 1859 р., „обробляв чужий твір про Сковороду, що лежав у нього вже півтора роки“. Виникає питання, що це за твір? Але на це питання можна одповісти тільки наздогад. Можливо, що мова йде про таку працю, що й не побачила світу; але, коли мати на увазі друковані праці, що готували біля цього часу, так це могло бути або Петербурзьке видання творів Сковороди (1861 р.), або стаття О. Халявського (ц. т. Гр. П. Данилевського), надрукована 1862 р. в журналі „Основа“ або, нарешті, стаття у Вороніжському Літературному Збірнику за 1862 р.; більшої віри гідний 1-ий або 3-ій здогад. Редактор Петерб. видання не назвав себе й м. б. властиво тому, що йому подав значні допомоги Гіляров; але цьому припущенню суперечить те, що Гіляров згадує не видання праці, а чужий твір про Сковороду, а таким є стаття Ворон. Літ. Збір. Що ж до статті Г. П. Данилевського, так ледви чи можна припустити, щоб цей автор, що користувався вже тоді досить знаною письменницькою славою, та який поставився надзвичайно уважно до свого завдання, міг дати на 1½ роки свою монографії Гілярову, що не займався раніше питанням про Сковороду та його твори. Але можливо, звичайно, що Гіляров обробляв таку статтю, що потім і не була надрукована — і в такому разі мимоволі повертає думка про монографію Філарета, єпископа Харківського, що він мав намір її завести до складу свого „Історично-Стат. опису Харківської єпархії,“ а з якою метою і збирав твори Сковороди (потім, як ми знаємо, вони дісталися в Церк. Арх. музей Київської Духовної Академії). Гіляров цікавився творами Сковороди й звернувся за допомогою до відомого Горського — прохав його замовити копії з рукописних творів українського філософа, переховуваних в бібліотеці Московської Духовної Академії. Горський написав з цього приводу Гілярову листа (від 19 січня 1837 р., виписку з якого подано мені Шаховським. Виявляється, що рукописи Сковороди (Беседа двое, О древнем міре, Жена Лотова, Наркис, Душа й нетленный дух, О душевном мире, Алфавит мира, Басни Харьковские, Брань архистратига Михайла с Сатаною, О познании самого себя, Пісня), в 1861 році були здані до духовної цензури, при Московській Духовній Академії і потім чотирі з них (2-а, 4-а, 5-а та 10-а) дісталися до Академичної бібліотеки, де мають знаходитися й тепер. Звідси видно, що осіб, які збирали (з науковою метою) рукописи Сковороди, було чимало. Зараз лишень випадково, завдяки листові Горського, ми довідалися, що одним з таких збирачів був і Гіляров. З свідоцтва Хіждеу видно, що ще раніше, в його часи (30-х роках) його приятель К. Я. Сергеєв (зовсім не відомий нам) брав живу участь у намірах видати твори Сковороди. Ще про одного такого-ж невідомого збирача каже в листі до мене П. Д. Мартинович (У відповідь на моє прохання надіслати відомості, про рукописі Гр. Сав. Сковороди Див. мою замітку „К юбилею Украинского фрилософа Григория Саввича Сковороды. (Київ. Стар. 1894, серпень, ст. 268–276). „Небіжчик, мій батько, — пише П. Д. Мартинович, — що народився 1822 р., а помер 1875 р., був учнем Переяславської семинарії, залишивши її коло 1848 р. Він з пошаною ставився до пам'яти Сковороди й казав мені 1874 року, що один учитель Переяславської семинарії (не можу пригадати його прізвища та сказати, що він викладав), довгий час збирав невидані твори Сковороди між знайомими йому панотцями та семинаристами; багатьох з цих останніх він прохав, що-б вони, коли поїдуть на вакації додому, розшукували поміж знайомими та випрохували у своїх батьків рукописи творів Сковороди й привозили йому. І справді, чимало семинаристів після вакацій привозили йому такі рукописи. В той час (казав батько мій) чимало панотців мали в рукописах твори Сковороди… На мою думку, не без цікавости, так закінчує свого листа Мартинович, моя вказівка, що семинаристи, постачали учителеві твори Сковороди в рукописах (а може бути той учитель передав їх єпіскопові Філаретові)“. І я з свого боку додам, що вказівка ця дійсно цікава, але єпископові Філаретові могли постачати рукописи священики його Харківської Єпархії, що мали цілі колекції їх (згадаймо Я. Правицького, Залиського). Не маємо жадного сумніву, що й в наш час рукописи Сковороди криються ще в громадських та приватних книжкових схованках, отже, ми-б дуже бажали одержати відомості, де вони є. Занотуємо тут ще твори Сковороди, що переховувалися у відомім зібранні рукописів А. С. Уварова. У 3-му томі опису їх арх. Леонида занотований збірних: XVIII ст. на 173 л. (№ 2074), де заміщено: 1) Твір невідомого (без заголовку) § 1. Про Бога. Поч. Весь мир состоит из двух натур: Одна видимая, другая невидимая“ (дев'ять §§); арх. Леонид не знав, що це за твір, але це без сумніву, як видно з наведених рядків 1) „Начальная дверь к христіанскому добронравію“ Сковороди; 2) далі йде його ж твір: „Книжечка о чтеніи Священного писанія, нареченная „Жена Лотова“; 3) Наркис; 4) О древнем міре; ці три твори цілком слушно прислані Г. С. Сковороді.
З листа до мене Петербурзького книгаря Сажина видно, що йому належить список твору „Икона Алкивіадская“ (инакше Ізраильскій змій).
Недавно довідався я про цікавий ніде не оголошений лист до відомого історика М. О. Максимовича од Івана Яковича Посяди початку 50-х років XIX ст. Посяда служив, певно в канцелярії Рязанського губернатора й мешкав у Рязані. Сам себе він називає москалем (може на жарт, по місцю мешкання), але ми знаємо Івана Посяду — члена Кирило-Методіївського братства. Очевидно, це одна й та сама особа. Ось, що він писав М. О. Максимовичу з приводу рукописів Г. С. Сковороди, що він мав: „Ваше добродійство, Михайле Олександровичу! Недавно я, перериваючи у себе старе бумажне лахміття й свої учені злидні, знайшов три листки старого паперу, що на ньому, здається мені, рукою самого Григорія Сковороди, написано три послання його до якогось Василія Михайловича (с. Гусинской Пустыни от 21 февраля, 10 мая і 12 августа 1779 г.). Яка то Гусинська пустинь — чи то обновлений недавно Гусинський манастир, чи то що друге — я того не знаю, а рівно для мене темна вода во облацєх і ймення Василія Михайловича. Признаюсь Вам, що з молоду та й тепер ще коли старикую, нікого з писателів не любив так щиро, як свого істого чоловіка, що до своїх ближніх був без усякого нашого егоїзму і любов котрого до них перейшла міру і степінь самопожертви. Жаль, що тепер хоч і часто зачуєш в селі його мотиви на духовні пісні, та ймення його уже погасло в пам'яті народу. Я знаю вашу статтю про Сковороду, що доставляє усім нам велику радість і що перепечатана безладним Гавриїлом в його „Рускій філософії“ і думаю, що у Вас найкращий збірник його творів; а як-що недостає, бува, сказаних мною його посланій, то я вам пришлю їх з радістю в копії, а то і в оригіналі, як вашій милості буде угодно. Як тільки будете ви так ласкаві, що потурбуєтесь написати до мене, то зробіть ласку, не поганьбуйте й моєю щирою до вас прозьбою. Діло в тім, що коли можете, то потрудіться прислати на моє їм'я в Рязань виданий вами „Кіевлянин“, народні думи й пісні (1849 року, здається) і саму статтю про Сковороду. Я хоч і москаль, та постараюсь і на цей раз бути чоловіком чесним і зараз-же пришлю вам гроші вповні. І так, маю міцну надію на ваше добродійство і за тим зостаюся щиро вам відданий, зичливий, до ваших услуг Ів. Посяда. У мене знайшлось-би і багато де-чого вам сказати, та мені совісно вас утрудняти; хоч і то правда, що нічого було-б вам слухати; тут я часто бачуся з Степаном Яворським, що лежить у старім соборі“.
Такі були наслідки моїх шукань. Але я ними скористувався не в повній мірі для ювилейного видання 1894 року. До складу ювилейного тому годі було замістити всі твори Сковороди, як через багатство матеріялу, так і через малий протяг часу, що був у моїм розпоряджені (рівно рік). Одначе й тоді видано було книгу майже 40 друк. аркушів. Вона складається з 3 частин: а) 1-го відділу, що містить в собі життєписні матеріяли про Сковороду, б) 2-го відділу — власне його твори й в) додатки. 1-й відділ складається з моєї вступної статті (критично-біографічного характеру), життєпису Сковороди, написаного М. І. Ковалинським та збірки його невиданих листів. (Був надрукований раніше тільки один № 98). Рукопис Ковалинського становить собою автограф, як і більшість листів (між иншим усі листи латинською мовою до Ковалинського). Усіх творів Сковороди надруковано було мною (у 2-м відділі) 16: 1) Наркис, 2) О древнем міре, 3) Беседа двое, 4) О душевном міре, 5) Алфавит мира, 6) Басни Харковскіе, 7 та 8) 2 вступні проповіді до курсу лекцій про християнське добронравіє, 9) Начальная дверь ко хрістіанскому добронравію, 10) Брань архистратига Михаила с сатаною, 11) Благодарный Еродій, 12) Убогій жайворонок, 13) Уривок з твору „Израильскій Змій“, 14 та 15) Сад божественных песней и разные стихотворенія. Різні поезії взято мною з автографу Сковороди, що містить в собі його листи до Ковалинського в Рум'янцівському (Ленінському) музею в Москві. 16) Переклад оди Сидронія про самітність.
Із 16 праць уперше з'явилося друком 9 (№№ 2 ,3, 4,[1] 5, 7, 8, 11, 13, 15, 16). Усі твори (за винятком № 12) надруковано з знайдених рукописів, при чому 12 з них становлять автографи і тільки 3 (4-й, 5-й і 6-й) — списки Церковно-Археологічного музею). Рукопису „Убогого Жайворонка“ ми не знайшли.
В додатку я вмістив 2 твора, що не належать, на мій погляд, Сковороді, але йому приписуються, та покажчик до латинських листів Сковороди, складений проф. І. В. Нетушілом. Друкуючи „Правду веры“ та „Правила нравоучительныя“, я бажав дати критиці матеріял до судження про ці праці, а ще й тому, що вони самі по собі досить цікаві; нарешті, я мав на увазі й те, що вони могли належати якому-небудь з учнів, або наслідувачів Сковороди.
Не ввійшли до ювилейного видання отакі праці Сковороди: 1) Асхань или симфонія: аще не увеси, 2) Більша частина рукопису „Израильского Змія“, 3) Книжечка о чтеніи Священного писанія или Жена Лотова, 4) Потоп Зміин, 5) Переклад творів Цицерона про старість, Переклад твору Плутарха про тишину серця (всі невидані). Але зо всіх цих рукописів знято копії, які зараз у мене зберегаються (перші чотирі рукописи — оригінальні праці Сковороди і становлять автографи).
Моя книга вийшла з портретом Г. С. Сковороди, фотографією його могили та його почерку й печатки. Питання про портрет потрібне спеціяльного обслідування. Було декілька портретів Сковороди, що додавалися до різних його творів та статтей про нього: 1) При статті І. І. Срезневського“ в Утреній Звізді 1834 р. (скопійований в альманасі Картина Света 1836 р.), а перелітографований при листах Сковороди, виданих потім В. І. Срезневським у „Библиографі“ (1894 р. № 1); 2) В Иллюстрации 1847 р. трохи відмінної редакції (із книгою в руках); 3) У Петербурзькому виданні творів Сковороди 1861 р. Я не бачив портрета, що знаходиться в Иллюстраціи; з слів Данилевського він є поганою копією з уміщеного в Утренній Звізді, хоча з деякими відмінами, але з 1-го й 3-го я даю перевагу тому, який знаходиться при Петербурзькому виданні: він по 1-е є відотворенням старої гравюри Мещерекова, а по 2-е в значній мірі кращий 1-го. На жаль, попередні видавці не любили робити вказівок на свої джерела; через це ми не знаємо, звідки познімано ці портрети. Можна тільки припускати, як це гадає й Данилевський, що в основу їх ліг гравирований портрет Сковороди П. Мещерекова. На нього робив вказівку ще Снєгірьов. Прихильники Сковороди, каже він, переховують портрет, гравирований П. Мещерековим з написом: (епітафія Ковалинського).
Статтю Снєгірьова надруковано 1823 р. значить портрет П. Мещерекова датується ще ранішим часом (напевне 1814–1822 роками). На жаль і Ровинський, що дає нам відомості про гравировані портрети Сковороди (Див. Подробный словарь рус. портр. грав. т. III, СПБ, 1888, ст. 1921–1928), не повідомляє, до якого часу належить дві старовинніших гравюри П. Мещерекова. Один примірник гравюри Мещерекова (в окремому аркуші, як вона первісно й була напевне видана) доданий до рукописів Сковороди, що переховуються нині в бібліотеці Харківского Університету, й робить своїм виконанням добре вражіння.
Воднораз із збиранням рукописів Сковороди я почав шукати і його портрети — і ось наслідки цих шукань. В музею мистецтв Харківського Університету виявився портрет Сковороди, змальований олійними фарбами, з епітафією та книгою — зле зроблений і ще до того й погано збережений. Про час його змалювання жадних відомостей немає. (Зараз він в Слобожанському музею імени Сковороди). У Петербурзькій Публічній Бібліотеці також переховується портрет Сковороди, мальований олійними фарбами; обличчя Сковороди тут дуже виразне, вдумливе, в руках книга, внизу епітафія. Його, при ласкавій допомозі проф. Жебельова, чудово сфотографував фотограф Классен, і я гадав був скористуватися з цієї фотографії для ювилейного видання, але, на жаль, зібрані, що до цього справки показалися дуже незадовольняючими. Ось що писав мені проф. Жебельов. „Поспішаю повідомити вас про те, що мені пощастило дізнатись в Публічній бібліотеці про портрет Г. С. Сковороди. Нажаль, ці відомості годі вважати за повні. Одповідаю пунктами 1) Звідки одержано портрета — невідомо, краще сказати, забули, а писаних документів не збереглося. Певне тільки, що портрета не подаровано, а набуто: у книзі, де занотовуються усі пожертви, що поступали до бібліотеки, про нього не згадується. З иншого боку, і в тій книзі де занотовуються куплені речі, про купівлю його немає жадних відомостей. З цього припускають такий висновок, що портрета куплено за дешеву ціну. 2) Портрет поступив до складу бібліотеки 1879 р. У звіті бібліотеки за 1879 р. (ст. 14) сказано ось що: „придбано портрета Г. С. Сковороди в дуже мізерному становищі, він потрібував реставрації собі і переведення на нове полотно. Під портретом читаються написані олійними фарбами вірші (відома епітафія). Мені пощастило довідатися, що зреставрував портрета Бартков у травні 1879 р. 3) В. В. Стасов повідомив мене, що „портрет не є оригіналом“. 3-й примірник портрета, змальованого олійними фарбами, переховується в родині небіжчика Володимира Степановича Олександрова, що так кохався в українській старовині. На зворотньому боці є напис небіжчика В. С. Олександрова, де говориться, що портрет цей був подарований йому відомим старим харківським мешканцем доктором Рейпольським і зроблений був для цього останнього ще за життя Сковороди. Старе походження портрету стверджується між иншим і старовинною оправою його; таким чином, немає нічого неможливого в тому, що він належить до того часу, бо 1794 р. дійсно зробив портрета Сковороди маляр Лук'янов на замовлення приятеля Григорія Савича, власника Пан-Іванівки, Андрія Ковалевського (соч. Сковороди 1894 р., 1-й від ст. 162). А. Ковалевський збирався надіслати його М. І. Ковалинському, але чи здійснив свій намір, невідомо, а коли це й так, — до Рейпольського він міг-би дістатися вже тільки з других рук пізніше і мабуть у копії з портрету Лук'янова. А. Мещереков для своєї гравюри скористувався першотвором портрету Лук'янова. Порівнюючи гравюру Мещерекова й портрет, що належав Д. Олександрову, ми помічаємо між ними величезне подобенство, — очевидно, значить, що джерело у них, безсумнівно, одне. Це примусило мене спинити свій вибір на портреті, що належав В. С. Олександрову й на гравюрі Мещерекова. І той, і другий були надіслані до Петербургу професорові гравирування в Академії мистецтв, В. В. Мате і він з них вирізав на дереві гравюру, видруковану під його доглядом у Петербурзі й подану до ювилейного видання. Другим додатком був образ могили Г. С. Сковороди, яка знаходиться в с. Пан-Іванівці, Харк. губ. й повіту. Сковорода, як відомо, вмер тут в маєтку свого приятеля Андрія Івановича Ковалевського. В ювилейному виданні я вперше дав образ могили Г. С. Сковороди в її обновленому вигляді, яка потрібувала одначе нової реставрації (огорожа була поправлена Харк. Іст.-Філ. Тов., 3-я фототипія являє знімки: а) з почерку Г. С. Сковороди, б) з почерку твору „Правда веры“, що неправильно називають його автографом; в) з його печатки. Ця останя була знята ще в давні часи Ізм. Ів. Срезневським (з листа Сковороди), а далі на моє прохання змальована була славнозвісним маляром С. І. Васильківським.
1912 року в Петербурзі під редакцією Вол. Бонч-Бруєвича вийшов I-й том повного зібрання творів Г. С. Сковооди під трохи своєрідною назвою: Materiaux pour servir à l'histoire des sectes russes. Livraison 5, rédigé par V. Bontch-Bruievitch. „Материалы к истории и изучению русского сектанства й старообрядчества“, под ред. Вл. Бонч-Бруевича. Выпуск пятый. Собрание сочинений Г. С. Сковороды. Том 1. С биографией Г. С. Сковороды М. И. Ковалинского с заметками и примечаниями Владимира Бонч-Бруевича. Портрет и факсимиле автора. СПБ., 1912 г. XV, 543 стр.“. Я докладно розглянув це видання в звязку з моїм власним (на 22 сторінках) у своїм критичнім перегляді видань творів Г. С. Сковороди, та звязаних з ними розвідок про нього. („Известия отдел рус. яз. и словесности Акад. Наук., 1914, кн. 3-я, ст. 27–52), з нагоди 120-ї річниці зо дня його смерти (1794–1914 р.) і тому відсилаю до цієї статті всіх, хто бажає детально ознайомитися з полемікою, що виникла була між мною та Вол. Бонч-Бруєвичем; тут вважаю, до речи буде спинитися лише на змістові цього видання й коротко одмітити його вартість і хиби. Це видання значно повніше од харківського: в ньому вміщено 17 творів Г. С. Сковороди, а 3 них 4 не було в харківському виданні — (Асханя, Кольца, Жены Лотовой, Потопа Змиина), а 5-го було вміщено лише частину (Израильский Змій). Зрештою, трактат „Кольцо“ є лише поширеною редакцією надрукованого в Харківському виданні трактату про душевний спокій. Проте у виданню Вол. Бонч-Бруєвича немає цілого ряду творів Г. С. Сковороди надрукованих в харківському виданню байок харківських, Саду божествених пісень (поезії), листів Г. С. Сковороди до М. І. Ковалинського й де-яких ще осіб, переклада оди Сідронія про самоту, та вважаних його творами: „Правил нравоучительных“ і „Правда віри“. Таким чином, нині, коли не вийшов з друку 2-й том зібрання творів Г. С. Сковороди під ред. Вол. Бонч-Бруєвича, куди мали-б увійти всі ці, а можливо й инші його праці, треба користуватися з обох видань, які одне одного поповнюють.
Треба бути вдячним Вол. Бонч-Бруєвичові, що він переміг цензурні перепони та випустив у світ ще за старого режиму ці важливі для розуміння світогляду Г. С. Сковороди богословські його трактати. Видання Вол. Бонч-Бруєвича стоїть у генетичному звязку з харківським виданням і в иншому відношенні: видавець одержав од мене для свого видання усі зібрані мною списки рукописів Г. С. Сковороди, а між ними й ті, що повинні були увійти до 2-го тому виготуваного мною до видання творів Г. С. Сковороди. Правда, Вол. Бонч-Бруєвич не обмежився цими наданими йому мною текстами, а ознайомився самостійно з рукописами Г. С. Сковороди, що зберігалися у вказаних мною схованках, головним чином у Москві, в Рум'янцевському музею, спромігся виписати їх до Петербургу за допомогою Академії Наук, замовив з них списки, а здебільшого навіть фототипичні знімки й виконав своє видання почасти згідно з моїми списками, після необхідного їх виправлення, а почасти згідно з своїми перевіреними списками з оригіналів. Таким чином, Вол. Бонч-Бруєвич, як новійший видавець, міг дати в багатьох випадках і більш поправний текст. Треба поставити в заслугу Вол. Бонч-Бруєвичеві його дбайливість за можливо точне відтворення тексту виданих ним творів Г. С. Сковороди, чого він міг осягти й завдяки тому, що користувався для видання значною кількістю списків, і завдяки тому, що поставив своїм завданням виправити мій текст і завдяки тому, що розпоряджав більшим протягом часу, ніж я, і взагалі перебував у кращих умовах праці, ніж я (що до кадру співробітників, перепищиків і т. ин.). В своєму виданні він дає досить повний опис своїх рукописів, хоч про те обмежується лише зверхнім описом їх. А надзвичайно важливе питання про відносне значіння списків, про редакції їх лишається відкритим. З першого погляду здавалося-б, що виключну вагу мають автографи Сковороди, але, по 1-е, де-які рукописи, збереглися в де-яких оригіналах, що становлять собою варіянт, по 2-е, збереглися рукописи не всіх автографів, значить, набувають в таких випадках ваги списки апографи, що збереглися, по 3-е, де-які апографи можуть заховувати свою вагу і при існуванні оригіналів, як що списані з оригіналів, що до нас не дійшли. Видавничі способи Вол. Бонч-Бруєвича ледви чи задовольняють строгі вимоги наукової критики, як це доведено мною у вищезгаданій моїй статті, бо він не дав видання згідно з усіма редакціями та списками, що існують, на підставі їх наукової класифікації та порівняльного вивчення. Знайомість з текстами його не досить глибока. І я гадаю, що завдання майбутнього цілком наукового й критичного повного видання творів Г. С. Сковороди ще стоїть перед нами і полягатиме не лише в точнім відтворенні тексту й усіх відмін його, але і в попередньому глибокому вивченні й порівняльному оцінуванню різних редакцій та списків. Я певний, що новий видавець покладе за підставу свого видання не оголошений мною та Вол. Бонч-Бруєвичем текст і не зібрану числену колекцію списків — за термінологією Вол. Бонч-Бруєвича, Багаліївських, Бонч-Бруєвичевських і т. инш., а самі рукописі, що будуть пильно вивчені та перевірені один з одним. Так-би я радив вчинити Вол. Бонч-Бруєвичеві у 2-му томі його видання, а не повторювати того змішаного способу, що його прикладав у 1-му томі, відокремлюючи в осібну категорію мої списки, користуючися ними, а иноді навіть покладаючи їх за підставу видання. Раз друк провадиться з рукописів, а видавець має у себе особисто ним перевірені списки з цих рукописів, йому не треба покладати за підставу чужих списків, занотовуючи в примітках їх помилки та описки, зосібна, коли ці списки ще не були остаточно виготувані до друку. За підставу видання кожного трактату, що мав де-кілька списків, треба було покласти один, якого визнано за оснівний, а до нього в примітках подавати варіянти; в разі-ж необхідности, друкувати й різні редакції, коли вони дуже відмінні одна від одної, як це зроблено з трактатом про душевний спокій, що мав дві відмінні редакції. Але цього не зроблено в відношенні до одного з найвидатніших трактатів Сковороди — Ізраїльського Змія, що мав иншу редакцію, навіть з иншою назвою — Ікона Алківіядська. Порівняння цих обох редакцій, що до їх змісту та викладу, Вол. Бонч-Бруєвичем зроблено не було. Треба буде притягнути до спорівняння текстів і апографи, з мотиву, якого висловлено вище. Вол. Бонч-Бруєвич підкреслює точність друкованих ним текстів, але просить про вказання помилок. Я не міг на себе взяти перевірки текстів з первотворами, але вже й тепер можна припускати, що хиби та друкарські помилки будуть і в нього, як було їх не мало й у мене; і на перекручування грецького тексту у Вол. Бонч-Бруєвича я вказав у своєму критичному розборі (ст. 48–49), шкода, що в виданні Вол. Бонч-Бруєвича нема знімків з тих малюнків, що ілюструють Алфавит мира. Сковороди (2 з них уміщено мною в моїй Історії Слобідської України; ст. 272 та 273).
Ніяких нових праць Сковороди, крім тих, що були знайдені мною, Вол. Бонч-Бруєвич не знайшов і не оголосив у 1-му томі свого видання. Навіть, нові трактати, надруковані ним уперше, були мною раніше розшукані. І портрет є репродукція мого видання. Таким чином, перед нами й після видання Вол. Бонч-Бруєвича стоїть завдання розшукати не знайдені досі, але, без сумніву, писані Г. С. Сковородою його рукописні твори — Неграмотний Марко та Трагедо-Комедію, а також инші праці приписувані йому, що уривки з них подав Хіждеу (Ольга Православна, Сімфонія про нарід, листи до Георгія Кониського). Повну колекцію листів Сковороди й инші твори Вол. Бонч-Бруєвич обіцяв дати у 2-му томі зібрання творів Сковороди (ст. X), але з того часу минуло вже 12 років, а їх нема. Побажаємо щоб він повів далі мої систематичні шукання рукописів Г. С. Сковороди — може бути, йому пощастить найти й ті, що про них ми тільки що згадали. Вважаю за необхідне висловити ще одно побажання: ніяким чином не слід звязувати видання творів Г. С. Сковороди з виданням праці російських сектантів, як це, на жаль, зробив видавець у 1-му томі свого видання, бо з Г. С. Сковороди не тільки не був сектант, а він повставав найрішучим чином проти всяких сект, яко відрубности: „Всяка секта, казав він, тхне власністю, а де є власномудрія, там не має істинної мудрости“. Ми бачили який недоречний заголовок вибрав Вол. Бонч-Бруєвич для виданих ним творів Г. С. Сковороди. Твори Сковороди заведені видавцем до серії видаваних ним пам'яток сектанського письменства, і Сковорода, незмірно далекий від сектанства, опинився в осередкові сектанства — між старим і новим Ізраїлем. Цим підривається значіння нового видання з наукового погляду, бо принижується значіння Сковороди, яко оригінального мислителя-філософа. Видавати таким чином Сковороду значить подавати читачеві не справжнього, істинного Сковороду, а свого Сковороду, яким він уявляється видавцеві. Ми не заперечуємо права видавців висловлювати в своїх розвідках, який хоч погляд на Сковороду, але сучасний видавець, що має на меті виключно-науковий бік справи, повинен дати текст, незатемнений примітками, що містять аналогії з визнанням віри сучасних сектярів. Сучасні видання сектантів пояснюють у Волод. Бонч-Бруєвича вчення Г. С. Сковороди. Ми-б ще зрозуміли противне, ц.-т. пояснення Сковородою науки сектярства, що-ж до Сковороди, так його науку треба пояснювати не сучасною, а тією, що була перед ним наукою мислителів, якими на його власне признання, були старі філософи, що він їх цитує, де-які з учителів церкви та відповідні ним представники нової філософії. Та й це знов таки більше до-речи було б робити не в примітках, а в розвідці. На хибу обох видань, мого і Бонч-Бруєвича звернув увагу і один зо критиків, що особливо суворо засудив за це й видання В. Бонч-Бруєвича: „охоплений тенденцією бачити в Сковороді новоізраїльтянина, Вол. Бонч-Бруєвич, каже він, підфарбив його під сучасного новоїзраїльтянина… У виданні Багалія є помилки. Але до-цих часів воно лишається, одначе, кращим, тому, що воно виконано згідно з правильним науковим методом, тому що воно не спотворює складної постаті мандрівного містика“.
——————
- ↑ Раніше була надрукована зовсім инша редакція цього трактату.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|