Українське мистецтво
| Українське мистецтво Прага ; Берлін: «Нова Україна», 1923 |
|
|
 |
Д. АНТОНОВИЧ
УКРАЇНСЬКЕ
МИСТЕЦТВО
КОНСПЕКТИВНИЙ ІСТОРИЧНИЙ НАРИС
ПРАГА – БЕРЛІН 1923
ВИДАВНИЦТВО „НОВА УКРАЇНА“
Українське мистецтво починається від найдавніщих часів життя людини. Археольоґічні досліди показали, що, наприклад, головне місто України — Київ є одним із найдавніщих заселених осередків людського життя. Установлено, що печерна людина, людина доби мамонта, вже жила на території України. Доведено, що Київ був заселений не менше, як за чотирі тисячі років до початку нашої ери, а, може, й далеко давніще. Також і на инших просторах України знаходять сліди людського життя всіх періодів. Разом із слідами передісторичної людини, навіть найдавніщими, знаходять і сліди її примітивного мистецтва. Але в нинішньому стані археольоґії ці останки примітивного мистецтва швидче мають значіння для історії загальної культури, ніж для історії мистецтва у стислому розумінні цього слова.
Дійсна історія українського мистецтва починається в IX. або X. віці нашої ери, разом із документальною історією України. Але наші відомости про монументальне мистецтво з доби перед десятим віком полягають на документальних джерелах, а не на студіях самих пам'яток тодішнього мистецтва. Оскільки можна гадати, вже в ту добу мистецтво на Україні, як тоді й по всій Європі, виявлялося в формах так званого візантійського або пізніще романо-візантійського стилю. Коли з одинацятим віком у мистецтві Європи спостерігається живий національний рух, що привів до утворення романо-візантійського стилю, то цей рух зразу не був чужий і для України. Твори монументального мистецтва, що вціліли до нашого часу від одинацятого віку, величаві храми Чернигова й особливо Київа, свідчать про артистичні взаємини України і з грецьким Сходом, і з заходом Європи. Ці пам'ятники представляються, як першорядні пам'ятники мистецтва всієї Європи того часу.
Останки чернігівського собору, а й церкви Спаса на Берестові в Київі, що, можливо, з чернігівським собором являються найдавніщими українськими будівлями доби князя Володимира Великого, зраджують прикмети романо-візантійського стилю, що тоді починав панувати по всій Європі. Капітель колони чернігівського собору, наприклад, нагадує капітелі деяких найдавніщих церков у Європі. Пишний собор XI. віку св. Софії в Київі, що незвичайно добре зберігся до наших часів зі своїми дуже багатими й величавими композиціями стінних мозаїк та фресків, свідчить про працю візантійських майстрів, що прийшли на Україну, до Київа, з ріжних частин візантійської держави та инших земель. Пробуджена ними творча діяльність українських майстрів, що наслідували, з одного боку, майстрів візантійських, з другого боку, мали зносини з творчістю романського Заходу, появила на українському ґрунті питому українську осібність романо-візантійського стилю, в якому перетворено й візантійські, й романські впливи, і овіяно своєрідним духом українського ґенія. Церкви св. Михайла і св. Кирила в Київі, обидві з дванацятого віку, надзвичайно величаві й багаті, й архітектурними формами, й декораціями, дуже характеристичні для цього стилю.
Уже в соборі св. Софії, побіч візантійських майстрів, безперечно працювали місцеві майстри українські, й можливо, що це якраз вони працювали над декораціями світськими, що представляють сцени тогочасного життя, якщо в цих сценах бачити малюнки життя українського, а не візантійського. Мозаїки і фрески XII. віку в церквах св. Михайла і св. Кирила, та Спаса на Берестові в Київі й церкви в Острі утворили цілком українські майстри київської школи. Можна з певністю сказати, що ніодна країна Європи на північ від Альп не має пам'яток декораційного малярства таких гарних і таких високо-артистичних, як ці декорації згаданих пам'ятників українського мистецтва.
В той час, як західна Європа зберегла від романо-візантійської доби величаві пам'ятки архітектури та скульптури, артистичний ґеній України перевищував у цей час Європу у сфері малярства і стінної декорації. Це була перша доба великого розцвіту українського мистецтва, ця доба була рівночасно й часом найбільшої могутности української держави, до складу якої входили не тільки всі українські землі, але підлягало їй багато російських земель далеко на північ і на схід.
У XIII. ст. українське будівництво більше зблизилося з західним романським будівництвом, як про це свідчать церква св. Пантелеймона в Галичі й церква манастиря в Лаврові, котра вже зраджує прикмети так званого переходового стилю, в якому виводилися будівлі в центральній і східній Європі на межі між романським стилем і ґотикою.
Треба завважити, що в XIII. ст. осередок політичного й культурного життя України перенісся з берегів Дніпра на верхів'я Дністра й на Полісся, бо в цей час із особливою силою поновилися напади на українську землю кочевих народів зі Сходу, чим скористувалися й російські землі з півночі у своїх сепаратистичних стремліннях, щоб стати незалежними від України. Напади Татар і особливо Росіян сильно руйнували наддніпрянську Україну, й тому пам'ятники пізнішого часу романського стилю збереглися тільки в західній Україні.
Таксамо, здебільшого, на заході України треба шукати й пам'яток стилю, шо слідував за романським стилем у Європі, стилю ґотицького, пам'ятниками якого є Богоявленська церква в Острозі, церква-фортеця в Сутківцях на Поділлю, церква Петра й Павла в Київі, найстарші церкви та синаґоґа у Львові, то-що. З огляду на те тяжке політичне лихоліття, яке переживала Україна в XIV.—XV. віках, саме в період розвою ґотицького стилю, на Україні збереглося дуже небагато архітектурних і скульптурних пам'яток ґотицького мистецтва, й мають вони переважно провінціяльний характер, так що ґотицькі церкви України ніяким чином не можуть рівнятися з величавими ґотицькими будівлями західної Європи. Але традиції ґотицького будівництва закріпилися в українському будівництві дуже міцно, і ще їх довго було знати на Україні, після того, як самий ґотицький стиль уже давно був пережитий.
Навпаки, не в порівнянні до архітектури та скульптури на Україні продовжувало процвітати декораційне фрескове малярство. Потрохи відходячи від чисто декоративних принципів романсько-візантійського стилю, але зовсім не полишаючи декораційности, стінне українське малярство ґотицького складу переймається поволі подихом свіжого реалізму. Від цеї доби нам збереглися фрески в церкві св. Кирила в Київі й серії фресок XV. віку в каплиці люблинського замку, в катедральній церкві в Сандомирі й у знаменитій ягайлонській каплиці на Вавелі у Кракові. Для виконання малярської праці в цій каплиці польський король Казимир мусів виписувати майстрів із України, бо не тільки не міг знайти добрих малярів у Польщі, але і взагалі в західній Європі, на північ од Альп, не легко було знайти видатних майстрів декораційного стінного малярства. Як відомо, ґотицький стиль у Європі не сприяв, за винятком Італії та України, розвиткові декораційного малярства на широких стінних просторах.
В XVI. столітті на Україні, як і в центральній Європі, ґотицький стиль заступив стиль ренесансовий, який, може, не так глибоко вкорінився в українському мистецтві, як ґотика, але від якого збереглися архітектурні пам'ятки незвичайно високої артистичної вартости. Один із найкращих зразків українського ренесансу ми маємо в церкві брацтва (або волоській) у Львові й особливо в каплиці, виведеній при тій церкві. В тій каплиці, незрівняній щодо своєї краси й архітектурної гармонії, добре видно, і в конструкції склепіння, в свобідних пропорціях, і в поділі архітектурних частин вплив високого італійського ренесансу. Як відомо, над будуванням волоської церкви й каплиці при ній працювали італійські майстри. Але в конструкції будівлі яскряво виявляється український характер; власне, панує те особливе замилування, яке вже в той час Українці мали до церков із трьома банями, виведеними здовж одної лінії; цей улюблений тип українського храму, як церква з трьома верхами, виспівується вже в найстаріщих українських колядках; церкви з трьома верхами виводилося ще в ґотицькій добі й хоч тоді, хоч іще раніше, стали найбільш улюбленими в українському церковному будівництві. Ці три українські бані на каплиці брацької церкви так гармонійно поєднані з цілою будівлею й загальним її ренесансовим характером, так орґанічно три бані виростають із цілої конструкції церкви, переділеної на три кондиґнації, що з певністю можна сказати, що на цей час майстри на Україні вповні опанували ренесансовими формами і вміли їх майстерно сполучувати з особливостями українського смаку. І, зводячи до одної цілости стиль ренесансу й улюблені українські форми, будівничі утворили з каплиці біля брацької церкви незрівняний, артистично викінчений твір українського мистецтва у стилі ренесансу.
Українська скульптура часів ренесансу найкраще виявляється в мармурових і камінних нагробниках, скомпонованих найчастіше з саркофаґу й положеної на нім постаті покійника, здебільшого, опертої на лікоть одної руки і з трохи підігнутими ногами. Така композиція буває або витесана з каменя, як округла скультура, наприклад, надгробник князя Констянтина Острозького в київській Лаврі, або висічена, як рельєф на плиті, як ось надгробники невідомого гетьмана в Сяноку, Катерини Рамультової в Дрогобичі або Олександра Лагодовського в Угнові.
Малярство тієї ж доби ренесансу процвітало на Україні, головним чином, як малярство релігійних образів. Той же передовсім релігійний характер малярство зберігало й по всіх європейських землях. Але на Україні в XVI. ст. відродження проявилося з особливою енерґією, бо саме в цей час наше малярство творило великий процес, приймаючи й асимілюючи впливи німецькі (швабсько-франконські), голяндські й, особливо, італійські з часів ранішнього ренесансу. Одним із кращих майстрів того часу на Україні був Федуско із Самбора, знамените „Благовіщення“ якого в волинському музеї в Житомирі свідчить про вплив фльорентійської школи.
В тій же добі ренесансу починається розвиток української ґравюри і друкарської справи. Перший московський друкар, Іван Федорович, мусів із надто ще некультурної тоді Москви тікати на Україну і працював тут на службі у Львівського Брацтва й у князів Острозьких у Острозі. Але Федорович, як друкар, не мав артистичного хисту, і всі ґравюри, заставки та инші артистичні окраси його видань виконував український майстер Гринь Іванович зі Львова.
В кінці XVI. віку центр українського політичного життя знову перенісся на береги Дніпра, й Київ знову став головним осередком українських земель. В першій половині XVII. віку появляється в Київі перший визначний покровитель мистецтва й науки — митрополит Петро Могила, син молдавських господарів, який своїми трудами відреставрував багато старих київських церков, а деякі відбудував наново. Як і вся Європа тої доби — Україна також прийняла в XVII. ст. універсальний європейський стиль — бароко. І коли цей стиль прийшов на Україну, зпочатку в формі чисто європейській, як церква Хмельницького в Суботові або церква Св. Параски у Львові, то дуже швидко він, як і попередні стилі, підліг обробленню українських майстрів, наскрізь перейнявся духом української творчости, і з того процесу виріс багатий український бароко, або, як його частіше називають, „козацький бароко“, бо головні майстри й митці того часу, здебільшого, виходили з козацького осередку; меценатами також буди, здебільшого, гетьмани й козацька старшина, або члени вищої духовної гієрархії, теж найчастіше з козацького роду. Найбільш відомими меценатами цього мистецтва були гетьмани: Самойлович, особливо ж Мазепа, також Апостол і багата козацька старшина, як полковники: Герцик, Миклашевський, Мокієвський і багато инших.
Вся Україна по обидва боки Дніпра в часі від половини сімнацятого до половини вісімнацятого віку уквітчалася прекрасними мурованими церквами і світськими будинками у стилю козацького бароко. В цій добі вибудовано собори в Переяславі, Полтаві, Чернигові, манастирі у Харкові, біля Лубень, Прилук, Глухова, Чигирина, велике число церков та манастирів у Київі, у Львові, в Почаїві, палати гетьманські та митрополичі, київську Академію й багато инших будівель.
Український ґеній знаменито приладнав стиль бароко до деревляного будівництва. Приводячи його до єдиної гармонії зі старими улюбленими українськими формами, артистичний ґеній українського народу утворив незвичайно оригінальний й виїмково конструктивний тип української деревляної церкви, тип, що процвітав на Україні, аж доки царським декретом у XIX. віці не заборонено будувати на Україні українські церкви.
Скульптура доби бароко таксамо, як і раніше, приспособлювалася до надгробників над могилами значних людей, як надгробник Адама Кисіля в Ніскиничах на Волині, надгробники Сінявських у Бережанах, але особливо пишно розвинулась українська барокова скульптура на дереві і в деревляних декораційних різьбах. Якраз у цьому часі стали по українських церквах виводити високі іконостаси, й вони дали широкий простір українським різбярам для втілення як-найфантастичніших і найхимерніщих визерунків у різьбах високої умілости й удоскональненої техніки.
В малярстві процес перетвору західно-європейських впливів, получения їх зі старою українською декораційною традицією, в головному, завершився ще в попередній добі ренесансу, й малярство доби бароко вже подає зразки малювання, в якому всі впливи західні і східні поєднані в одному цілому, яке прибірає, завдяки цій комбінації і творчій праці українських майстрів, оригінальний характер української малярської школи. До кращих зразків українського малярства доби бароко належать серії образів із іконостасів богородчанського, рогатинського, церкви св. Параски у Львові, великі образи, замовлені Самойловичем, як триптих Деісуса в музеї Ханенків у Київі й багато инших образів у Національних Музеях Київа і Львова, в музеях Ставропіґії у Львові, в музеї Духовної Академії в Київі й инших. Знову Чернигівський музей, а також згадані музеї дуже багаті портретами з того ж часу, мальованими иноді дуже артистично.
В малярстві стінному декораційному ще до половини сімнацятого віку утримувалися принципи декораційного лінійно-стилізованого малярства, унаслідуваного українськими малярами від Греків та плеканого віками в формах, і ґотицьких, і ренесансових. Останнім пам'ятником цього старого декораційно-вистилізуваного малярства є стінне малярство в церкві Спаса на Берестові з сорокових років XVII. віку. Пів століття пізніще стінне малярство в церкві над головною брамою київської Лаври мас характер, для того часу, вже зовсім модерний, у стилі фляманських великих майстрів XVII. віку.
Ґравюра, дуже розвинувшися в добі бароко й на дереві, й на міді, мала кілька центрів, де вона особливо розвивалася. Головними центрами праці українських ґраверів того часу були Київ, Львів, Чернигів та Почаїв.
В добу бароко одностайне у спільному руху розвивалися всі роди мистецтва на Україні й, передовсім, мистецтва декораційного. Церкви й палати козацького бароко, здебільшого, дуже пишно оздоблені, і з середини, і знадвору, мальовничим декораційним орнаментом. Найстарші взірці нового українського орнаменту збереглися з часів XVII. віку: тут бароковий орнамент заходу з вигадливими мотивами орнаменту Сходу знову змішуються на зразок того, як це було в українському мистецтві шість віків переднім за часів першого величавого розцвіту українського мистецтва. Єднаючи й комбінуючи ці, з ріжних сторін почерпнуті мотиви, переймаючись українським духом, ґеній українського народу в колективній народній творчости винайшов незвичайно багаті й вибагливі форми орнаменту, що вказують на високу національну українську творчість. Ці орнаменти багато покривають килими, пояси й инші ткацькі вироби, вишивки одягів світських та духовних, внзерунки, виткані й набивні, всякі вироби сницерські та карбовані, посуд та оздоби до одягу, вироби кованого заліза, декораційні емалі, фаянсовий посуд і всякі глеки з обпаленої глини, скляний посуд, вироби різбленого дерева й т. д.
Бароковий стиль, удоскональнений українським натхненням із перетравленими мотивами Сходу, набрав на Україні в такій мірі українського характеру в усіх проявах мистецтва, й монументального, й орнаментального, що й досі стиль козацького бароко вважається за стиль український par excellence. Ця доба українського мистецтва, що фактично припадає на час, коли за Хмельнищини Україна знову стала незалежною державою, є другою, після доби романо-візантійської, добою великого розцвіту українського мистецтва.
Вона трівала до середини XVIII. віку, коли на зміну пишному бароко прийшло елєґанське рококо в половині XVIII. віку. Мистецтво українське ще ніби силою інерції й далі ясніє, і далі творить високі свідоцтва українського ґенія, але вже на цих творах кладе своє тавро дух часу, коли московське царство старалося доканати Україну. На мистецтві України ніби почувається якийсь елєґійний серпанок, ніби митці України спішать у своїх творах утілити ґеній батьківщини, що конає. Головними меценатами тої епохи являються Кирило Розумовський й Петро Кальнишевський, — останній гетьман і останній запорозький кошовий. Цей настрій останніх свідків кінця козацької слави елєґійним сумом повиває українське мистецтво, дарма що воно незвичайно елєґанське й часами досягає першорядної удоскональнености.
Церкви рококо ніби стараються ошатністю перевищити церкви бароко. Вони тягнуться вгору. Власне в цій добі й вибудовано найвищі дзвіниці в Київській Лаврі, біля Софійського Собору, Кирилівського, Михайлівського та Брацького манастирів й багато инших. Церкви Щекавицька, св. Покрови та св. Андрія в Київі, собор у Козельці, св. Юр у Львові, головна церква в Почаївській Лаврі, запорозький храм у Самарі — це найбільш відомі будівлі доби рококо. Особливо приваблива між церквами того часу, збудована Кальнишевським церква св. Петра та Павла в Межигоррі, в якій майстерно получено риси легкого елєґанського рококо з національним українським характером сільської церкви. Свобідна творча уява українського народу легко приладнала дух рококо до орнаменту, що тепер стає більше сантиментальним, легким, манірним. Українська скульптура з особливим успіхом використала ці легкі й жартівливі форми в деревляній орнаментальній різьбі для церковних іконостасів. Але особливо українське малярство з кінцем XVIII. віку дійшло незвичайно високого ступня розвитку, й це тоді Україна появила майстрів, що можуть уважатися між першими майстрами цілого сучасного їм культурного світа. Перший між ними Дмитро Левицький із Київа, син українського майстра, маляра і ґравера. В його працях мистецтво українського портрету дорівнює найкращим майстрам тої доби Анґлії і Франції. Разом із тим академічний рисунок підійняв на височінь найкращих європейських вправ того роду другий український майстер із Чернигівшини — Антін Лосенко.
В першій половині XIX. віку елєґантні й сантиментальні форми попереднього рококо замінили холодні й розсудливі форми стилю доби клясичности. На цю добу припадає час, може, найгіршого переслідування українського мистецтва з боку варварського царського режиму. Спеціяльні царські декрети забороняють будувати церкви в українському характері. Тільки за кордонами кол. Росії, в Чернівцях, собор, виведений у клясичних формах, зберігає український характер церкви з трьома верхами. Кращих українських майстрів доби клясичности, скульптора Мартоса й маляра Боровиковського, як і раніш Левицького та Лосенка, примушують переселитися до Петербурга. Митців, які не хотіли віддавати свого таланту на службу Росії, як, наприклад, Шевченка, заслано за (Урал) і заборонено їм рисувати і творити. Але, наперекір усім заборонам гасителів, останній всесвітній стиль у мистецтві, стиль клясичности, проявився на Україні й набрав тут характеру цікавого і щиро українського. Коли не в церквах, то у світських будинках, також у будинках деревляних, український ґеній зумів внести мотиви старої питомої української інтимности й затишности. Архітектурні надгробники, як старий пам'ятник на могилі Котляревського, утворено з тонким чуттям української лагідности й ліричної задуми. У скульптурі ті ж риси визначають мармурові надгробники роботи Мартоса, і в малярстві — портретні праці Боровиковського, якого навіть чужостороння критика цінить нарівні з найкращими англійськими портретистами того часу. До цеї ж доби належить діяльність Тараса Шевченка, як маляра та рисовника.
Після клясичности доба другої половини XIX. віку, доба безбарвного еклектизму в мистецтві всього світа, вписує в історію українського мистецтва сторінки найбільше сумні й невідрадні. Вже було сказано, що останній видатний майстер доби клясичности, поет Шевченко, був на засланні, й йому заборонено працювати на ниві мистецтва. Инших українських митців змушено переселитися до Москви та Петербурга і працювати на користь мистецтва російського. Між нашими митцями, були й романтики, як — Венеціанов та Трутовський, реалісти, як — Крамской, Ярошенко, Рєпін, академісти, як — Семирадський; знаменитий Мункачі (Михайло Любий), Українець родом із Підкарпатської України, переселився до Парижа й там працював, як всесвітньо-відомий майстер. Навіть українські пейзажисти, як: Айвазовський та Куінджі, мусіли оселитися в Петербурзі. Всі вони мусіли віддавати свій талант для російського мистецтва і творити його славу. Тільки найталановитіший майстер тої нещасливої доби, митець-фільософ Микола Ґе не схотів служити Росії й повернувся на Україну.
Тільки з початком XX. віку молоді українські артисти, наперекір усім переслідуванням, почали уникати того, щоб оддавати свої здібности на користь Росії, й зоставалися на Україні, щоб присвятити свої таланти рідному краєві. Це з ініціативи цих молодих митців і завдяки їх праці засновано в Київі, зразу після революції, в 1917. р. першу українську Академію Мистецтва, яка відзначилася відразу новими й видатними талантами, особливо, в малярстві; вона зразу свіжістю таланту своїх професорів стала перевищувати петербурзьку Академію, замерзлу в сухій рутині, і краківську, що останніми часами видихнулася й застигла у своїй манірности, і всі инші Академії по слав'янських землях. Кращими сучасними майстрами є професори Київської Академії: Бойчук, Бурачек, Жук, Василь та Федір Кричевські, Маневич, Мурашко, Нарбут та Новаківський. На превеликий жаль, Мурашко, Нарбут і Маневич не пережили пореволюційного лихоліття, а Новаківський, з тої ж причини, ще не ввійшов у контакт із Академією. Поза Академією найбільш відомі майстри українські, це пейзажисти — недавно покійний Васильківський у Харкові і повний сили та таланту Труш у Львові. Між модерними майстрами у скульптурі найбільш відомі: талановитий портретист Паращук, також портретисті медальєр Терещук, і особливу славу в останніх часах придбав у Парижі крайній модерніст Олександер Архипенко. Із модерних майстрів-декораторів найбільше відомі Лянсере (як і знаменитий Ґе, потомок французького еміґранта на Україні), його сестра Серебрякова, Крамаренко, Холодний, Кульчицька, Олександер Шевченко, Замирайло і багато инших.
В той час, як у другій половині XIX. віку російський уряд переслідував українське мистецтво монументальне, національний ґеній далі творив у сфері мистецтва орнаментального і прикладного, безпосередно на лоні народніх верств. У музеях Київа, Чернигова, Катеринослава, Полтави, Львова, Кам'янця, Житомира й менших провінціяльних міст України зібрано чимало взірців українського народнього, національного мистецтва, яке не вгаває розвиватися в колєктивній народній творчости. Ще не так давно опочив такий видатний своїм талантом майстер глиняної скульптури, як Ночовник — простий полтавський гончар.
Таким чином, од десятого віку й до останніх днів, Україна має свою власну історію мистецтва, як і кожна культурна європейська нація; разом із усією Європою Україна переживає всі фази артистичного розвитку, приймає всі загально-європейські стилі, завжди їх перетворюючи силою свого національного ґенія в осягненнях по-національному ориґінальних.
Епохами, коли українське мистецтво найбільш процвітало, були періоди стилів романо-візантійського й бароко, цебто, якраз ті часи, коли Україна була політично самостійною державою. Тепер, коли у крівавій боротьбі Україна знову здобуває свою політичну незалежність, ми маємо повне право сподіватися, що в незалежній державі прийде третій період блискучого розцвіту українського мистецтва.
1. Первые мастера изъ Кампіоне въ Моденѣ, Кіевъ, 1910
2. Український варіянт старої тосканської композиції, Київ, 1914
3. Київ. Історично-мистецький нарис, Відень, 1921
4. Скорочений курс історії українського мистецтва, Прага, 1923 (літоґрафовано)
5. Український театр, Ляйпціґ, 1923
6. Триста років українського театру (друкується)
.svg)
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Чехії.
|