Українська справа зі становища політичної ґеоґрафії/Українська державність і її західні сусіди
| ◀ Українська національна державність і мозайкові держави на Сході Европи | Українська справа зі становища політичної ґеоґрафії Українська державність і її західні сусіди |
Українська державність і її східні й північні сусіди ▶ |
|
Тепер звернемося до відносин усіх сусідніх держав і великих держав світу до української справи. Старатися будемо представити наслідки позитивного чи негативного порішення української справи для всіх цих держав.
По побідженню Німеччини, розшматованню Австро-Угорщини, розкладі Росії, Польща, відбудована за підпомогою західніх держав, головно Франції, відразу виступила як імперіялістнчна забірна держава, щоби в імя своєї старої історичної традиції завоювати Литву, Білу Русь і бодай значну частину України. Міродатні політики й класи Польщі виявили тим недвозначно свій намір збудувати нову мозайкову державу, ґеоґрафічно й етноґрафічно зліплену з кусників Середньої і Східної Европи, з кусників чи цілостей шістьох суцільних національних територій: польської, німецької, литовської, латишської, білоруської і української. Що така мозайкова держава (таксамо, як і всяка инша) була би цілком неспосібна до життя це для всякого, що знає блище східно-европейські відносини, річ ясна, як божий день. Як поставивсяб український народ до такої Польщі в історичних границях, показав він цілком недвозначно вже в XVII. столітті. Хоч шарпаний татарськими набігами, він все таки найшов доволі сили, щоб розсадити давню польську державу. Ця сама історія повториласяб в найкоротшому часі, колиб через яку дивну гру долі, більші чи менші части України опинилися під польським пануванням. Чим більші булиб ці частини, тим менше спосібна до життя була би польська мозайкова держава. Природа й історія виконали поміж Польщею та Україною непроходиму пропасть. Хоч московська система гноблення Українців ваговитіща й для цілости народу небезпечніща, то пропасть поміж народами, московським і українським, далеко не така глибока, як пропасть поміж Поляками та Українцями. Політика польської держави й суспільности супроти Українців була, є й завсіди буде в суті безоглядною, в формі вирафінованою політикою заглади. Польський народ (головно вищі шари, але серед українців також всякий мужик колоніст чи міський пролєтар!) почуває себе супроти українського від довгих століть, як народ панів супроти народу хлопів, наймитів, кріпаків. Чудернацька мішанина ненависти, погорди, скритого страху опановує психіку кожного Поляка в його відносинах до Українців. Яка пристрасна ненависть Поляків супроти всього, що українське, доказують випадки в Галичині від розвалу Австрії по нинішний день із страшною вимовністю.
Ті самі випадки показують нам однак не менше виразно, як глибоко закорінена в українському народі ідея боротьби проти польського панування. Український народ Галичини (ледви 4 міліони) між усіми народами Европи може найбільше крови пролив і натерпівся в світовій війні. Пять років скаженіла на його землі війна, міліонові армії валили сюди й туди. Поверх третини міст і сіл було зруйновано, ціле мужеське населення між 16 та 60 роком життя пішло в австрійську армію, під кріс або до роботи, з того три четвертини впало або стало каліками-інвалідами, останок населення був здесяткований голодом і пошестями, десятки тисяч земляків було або повішено чи розстріляно Австрійцями й Мадярами в 1914. і 1915. р. р. за „зраду“ держави, або вигибло по тюрмах чи концентраційних таборах. А всеж цей лихом недобитий народ мучеників однодушно вхопився у падолисті 1918. р. за оружжя, коли польська забірна рука простяглась по його рідну землю. Була це свята війна для цілого українського населення Галичини. Хоч недоставало оружжя, муніції, одягу, чобіт, технічних і медичних засобів, боролася ця одна десята частина українського народу цілих три чверті року успішно з цілою Польщею, підпираною силами Антанти матеріяльно й морально. Щойно тоді, коли виставлена й озброєна Антантою, головнож Францією, армія Галлєра, ударила з фронту, а румунська армія з заду, мусіла геройська армія української Галичини податися (в повнім порядку до речі сказать!) за Збруч. (Зараз таки пішла на другий фронт — протибольшевицький!)
Дотеперішні воєнні успіхи Поляків проти Українців пояснюються не тільки видатною поміччю зі сторони Антанти, але також тим, що Конґресівка є одним з нечисленних країв Европи, котрого людський матеріял війною майже не був порушений. Московські військові власти могли стягнути з Конґресівки тільки малу частину запасних, решта остала дома й могла бути 1919. р. з поміччю Антанти зоружена й ужита до здобуття західних земель України. Ці землі (Холмщина, Підляшшя, Полісся, Волинь) були так чи сяк ще в 1915. р. російським командуванням в значній части евакуовані. Їхнє населення, переведене в нутро Росії, не може й досі вернути домів, бо до падолиста 1918. р. не пускали його туди Австрійці й Німці, потім же Поляки. Бо по здобуттю української Галичини при помочі Антанти й Румунів могла Польща без боїв дуже легко обсадити майже вилюднені західні землі України.
Повторилася тут, як бачимо, на малі розміри, історія польської експанзії XIV. століття. Як тоді Польща змогла легко опанувати українські землі, знищені татарським лихоліттям, так тепер в 1919. р. могла Польща без труду окупувати ці самі землі, тим разом знищені світовою війною й революцією.
Та війна й революція в Східній Европі ніяк не можуть так довго трівати, як трівало (півтисячі років) татарське лихоліття. Евакуоване колись Москалями українське населення мусить вернути й верне, молодий накорінок при незвичайній плодючости Українців швидко підроста й за одно десятьліття будуть усі рани загоєні. Констеляція демоґрафічна, для Поляків тепер така корисна, тоді щезне. Щож буде тоді?
Міродатні круги Польщі думають, що будуть спроможні здавити центріфуґальні, самостійницькі змагання Українців, Білорусинів, Литовців силою й „культурними способами“. Вони пробують цю свою певність не тільки вмовити в себе самих, але й переконати про неї західно-европейські держави. Поміж ними головно Франція бажає собі можливо великої й сильної Польщі. Робить вона це зі сліпої ненависти до Німеччини й тому є доступна польським політичним елюкубраціям. Присвятимо зараз декілька слів цій справі.
Тут ходить о відповідь на питання: Яка Польща буде сильніща? Чи польська національна держава в етноґрафічних межах, з поверх 200.000 кв. км. простору й 23 міліонами населення, чи велика польська держава, більше, як тричі так велика (756.000 кв. км.) з приблизно 52 міліоновим населенням. Це питання декому моглоб видаватись безглуздим і легко зрозуміти, що всякий західний Европеєць, що хоче Польщу бачити великою й сильною, яко східню противвагу до Німеччини, без сумніву вибере другу евентуальність. Та ця справа не така проста, як би здавалося. Велика польська держава, в історичних границях, мусить бути мозайковою державою, в котрій пануюча нація творитиме ледви половину населення. Друга половина складаласяб із самих ірредент, котрі мусілиб фатально ослаблювати Польщу з нутра й на вні. Ця Польща збудована по рецепті польських імперіялістів обіймалаб, попри 18,2 міліонів Поляків, що найменше 13,3 міліонів Українців, 6,8 міліонів Білорусинів, 5 міліонів Жидів, 2,4 міліони Литовців, 4,2 міліони Німців, 1,5 міліонів Москалів і т. д.[1]. Отже на підставі цього, що сконстатовано про мозайкові держави, не булаб спосібна до життя. Ця мозайкова держава мусілаб іти тою самою дорогою, що йшла давня Польща: шукати порозуміння в Німеччиною, неволити свої піддані народи на Сході й робити фронт проти Росії. Бо Німеччина втратила до цеї Польщі взагалі тільки ті свої землі, що є етноґрафічно польські або мішані; натомість Росія — землі, котрі по офіціяльному російському поглядові є історично й етноґрафічно „істинно руські“. Що вони „білоруські“ чи „малоруські“, тут не важно. Поміж великою Польщею, яка панувала б над Галичиною, Холмщиною, Підляшшям, Поліссям, Волинню, Київщиною, Поділлям, Білою Русю й відбудованою Росією, мирне співжиття ніколи не буде можливе. Противенство між Польщею та Росією булоб навіть значно більше, як противенство між Польщею та Німеччиною, і приневолювалоб Польщу мимохіть шукати modus vivendi з Німеччиною. Ледви чи з успіхом.
До такої самої політики буде така Польща приневолена, також через своє противенство до Чехословаччини. Ця молода кріпка держава, відрізана великою Польщею (яка держить українську Галичину) від Східної Европи (України зглядно Росії), находиться в небезпеці економічно задушитись. Тому не може бути мирного співжиття між Чехами та великою Польщею й ще більше попре цю останню до зближення з Німеччиною.
Та без огляду на всяке пресумптивне наближення до Німеччини творить великопольська держава найкращий поміст до завязання майбутнього німецько-російського союзу. Далі нище матимемо нагоду основніще доказати, що тепер, по розвалі Австрії й Туреччини, не буде вже ніяких перешкод до завязання цього могутнього аліянсу.
З причин, які нище наведемо, не буде міг цей союз сповнити всіх надій, які покладаються на нього тут і там. Одначе саме внутрішні безпорядки великопольської мозайкової держави, її численні ірреденти, що будуть шукати помочі в Німеччині, або в Росії, зможуть обі ці держави дуже скоро принадити до спільного походу на Польщу й до нового її поділу. До такої ціли буде цей подвійний союз мати цілком певно достаточні сили й польська проблєма буде знова „отвертою раною на тілі Европи“.
З усіх цих причин лежить у найвищім власнім інтересі Польщі (й европейського мира), щоб Польща була тільки національною державою й обіймала виключно дійсно етноґрафічно польські землі. Ця національна держава буде тоді дуже кріпкою державою середньої величини, ґеоґрафічно й етноґрафічно дуже одноцільною, житиме в мирі й тісному союзі зі сусідними славянськими державами. Тоді Польща буде дійсно могла успішно відгравати відповідну ролю в державній системі нової Европи.
Звучить це для Поляка, що правда, парадоксально, однак думаю, що українська національна держава може бути найсильніщою підпорою польської національної держави. По чистенькім розділі суцільних територій Українців та Поляків політичними границями мусить антаґонізм цих обох народів, скорше чи пізніше злагідніти, а то й цілком уступити. Тоді зараз може розвинутися мирне співжиття обох народів і держав, основане на тривкій підставі економічних взаємин. Україна потрібуватиме вугля й промислових продуктів Польщі, Польща поживи, сирівців і ринків збуту на Україні. Крізь Польщу проходять залізничі й водяні шляхи злуки України з Західною Европою, крізь Україну шляхи з Польщі на Схід до Середземноморських земель. Однак найважніще буде для Польщі це, що вона, ставши раз національною державою, не буде мати ніяких сутичних точок з Московщиною. Вона буде відгороджена Україною й сама не заключатиме ніяких українських ані білоруських областей.
Який інтерес має Чехословаччина в утворенні української національної держави, згадував я вже вище. Для Чехословаччини мати свобідну лучбу зі Східною Европою, це питання життя. Українська національна держава, яка панувалаб на карпатських провалах, булаб для Чехословаччини найтривкіщою ґарантією її самостійности, з огляду на велику ворожнечу, яку мають до Чехів Поляки, Мадяри й Німці. Колиб Чехословаччина остала Польщею й Румунією відрізана від Східної Европи, булаб вона в вічній політичній і економічній небезпеці. Польська держава, що має в свойому посіданні також українську Галичину, є іменно для Словаччини дуже небезпечна. Традиційна мадярсько-польська дружба може дуже легко ці два імперіялістичні народи спонукати до експанзійних проб, які загрожували би передусім Словаччині.
З приводу небезпеки такої польсько-мадярської коаліції, до того ще загрожена постійно могутньою Німеччиною й німецькою ірредентою в нутрі, Чехословаччина мусить шукати одинокої опори своєї самостійности на Сході. Мимо ріжних струй серед чеської політики, мимо цього, що численні в Чехах русофільські панславісти хотілиб бачити над Сяном, Дністром і на верхівях Тиси радше російську імперію, як українську національну державу, дає саме Україна Чехословаччині таки найгарніщу охорону тилу на Сході. Межуючи безпосередно з російською державою — велитнем, Чехословаччина сталаб невдовзі чимось не дуже відмінним від звичайної „руської губернії“. Українська національна держава захищує плечі й дає спромогу легкої лучби зі Сходом, не гірше, як єдина неділима Росія, не загрожуючи рівночасно ніяким способом самостійности Чехословаччини.
Відносини Угорщини до України є в певній мірі аналоґічні до відносин Польщі. Також Угорщина була супроти Українців цілі століття імперіялістичним гнобителем. Тільки що кусень української території, яким володіла від XIV. до XX. віку Угорщина, був без порівняння менший, як простір польської окупації. Угорська мозайкова держава в старих історичних границях, про відбудовання якої ще багато угорських патріотів мріє, булаб mutatis mutandis для Українців таксамо незносна, як історична Польща, й мусіла би на дальшу будуччину сподіватись лиха від української ірреденти. Національна угорська держава малаб, як сусідка України, тільки позитивні користи: безпосередню лучбу зі Сходом Европи, без російської небезпеки. Безпосереднє сусідство великої Росії булоб для Угорщини дуже некорисне, ба небезпечне.
Новоутворена Великорумунська держава мусить наслідком свого політично-ґеоґрафічного положення слідити за розвитком подій у Східній Европі з найбільшим напруженням і увагою. Бо від нього залежать вже не тільки її життєві інтереси, але й само її істнування.
Румунська нація осягнула в цій війні свій національний ідеал: сполучення всіх національних румунських просторів в одно національно-державне тіло. Ця новоутворена держава має без сумніву велику будуччину, коли схоче бути й остати національною державою. На жаль, політика новоповсталої Великорумунської держави стала відразу доволі імперіялістична. Румунія обсадила відразу значні части суцільної української території (українську частину Буковини й Бесарабії), виявляє виразну волю затримати їх на постійне й заокуповати, може ще й инші пограничні землі України.
Цей імперіялістичний напрямок румунської політики, котрий у прочім проявляється теж супроти деяких инших сусідніх народів, може позбавити Румунію її найважніщої й найвартніщої прикмети — прикмети національної держави. Історичний рух і розвиток уформував румунську національну територію цілком своєрідно. Політично-ґеоґрафічний черен румунського народу — семигородська верховина, заключає в собі, майже в центрі румунської національної території, поверх 10 000 кв. км., велику землю мадярських Секелів і німецьких колоністів (Саксів). І поза цим є ціла давніще Австро-Угорщині підвласна частина румунської території густо поперетикана чужими етноґрафічними островами й півостровами. Бесарабія теж тільки в своїй середній части може бути вважана національно румунською, Добруджа тільки в малій части.
Коли отже Великорумунія крім землі Секелів і Саксів (які задля свого центрального положення мусять належати до всякої румунської держави), крім старої (перед 1917. р.) Добруджі, котра, як доступ до моря, є теж конечна для держави, схотілаб заанектувати й задержувати також вище згадані українські землі, то вона стратить свій характер національної держави й стане мозайковою державою національностей. Головно з огляду на українське сусідство на Сході й Півночі відразу мусить Великорумунія бути здержлива в своїй експанзивній політиці. Східна й північна межа Румунії може при розумній політиці стати саме найкращою для неї опорою й охороною тилу. Натомість якщо Румунія попустить у цих напрямах віжки своїй експанзії, стане ця сама північна і східна границя для неї найнебезпечніща. Бо за нею будуть стояти наймогутніщі сусіди Великорумунії або українська національна держава, або знов зєдинена російська імперія.
Українська національна держава в етноґрафічних границях буде навіть без українських частин Буковини й Бесарабії без сумніву могутніщою державою, як Великорумунія. Анектовані Румунією українські землі обіймають поверх 22 000 кв. км. і 1½ міліона населення, з того тільки 15% Румунів, які живуть там розсипаними колоніями. Ця територія значно більша, як Ельзас Лотаринґія населенням, тільки мало що бідніща. Ельзас Лотаринґія тримала цілих пів століття дві европейські великі держави в постійному напруженню й цілу Европу в дурі постійних зоружень.
Українська національна держава не моглаб ніколи наконечно зректися, ані української части Буковини, ані української части Бесарабії. І то не тільки з чисто етнополітичних причин. Українське населення цих двох земель належить до найбільше національно свідомих племен українського народу. До того південна Бесарабія, це частина чорноморського побережжя — отже частина цього головного політично-ґеоґрафічного черену України. Добре сусідство чи навіть союз на Сході, це для Румунії справа найбільшої ваги. Правда, природна границя Дністрового яру теж немало вартна, бо цей яр належить до найкращих „природних границь“, які є в цілій Східній Европі. Та добросусідські відносини є безмежно більше вартні, як найліпша дійсно природна границя. Вже з огляду на модерну воєнну техніку.
Українська національна держава булаб, яко сусід для Великорумунії, без порівняння вигідніща, як нововідбудована російська держава. Перед розвалом Австро-Угорщини могла Румунія шукати в ній захисту перед евентуальними небезпеками зі сторони Росії. І дійсно, Румунія опиралася від 1883. р. на потрійному союзі: Австрії, Німеччини, Італії і вела цю політику формально аж до вибуху світової війни. Румунські політики завсіди дуже добре знали, що Росія не бажає собі сильної Румунії й що ніколи не дасть їй Бесарабії. Нині вони знають ще краще, що нововідбудована Росія недовго терпітиме поміж собою та Царгородом великорумунську державу. Натомість українська національна держава не творила би ніякої небезпеки для самостійности Румунії й відділювалаб її своїми широкими просторами від російського колосу. Маючи Україну сусідом від Півночі й Сходу, малаб Румунія з усіх прочих сторін тільки рівносильні, або й слабші держави і не мусілаб боятись, ані подавляючої переваги сусіднього велитня держави, ані ворожої коаліції.
І до цього потрібно тільки небагато, хоч конечно: уреґульовання українсько-румунської границі, строго після національного принціпу.
——————
- ↑ E. Romer. Annuaire statistique de la Pologne. Cracovie, 1917, Т. 1.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|