Українська Міжпартійна Асамблея — Виклик Системі/5
Прогноз Гаврилишина
ред.Керівництвом до дії націонал-демократичних i нацiонал-комунiстичних сил України в кінці 1980-х років став сценарій, що його запропонував Римському клубові Богдан Гаврилишин [1].
Гаврилишин торкається двох сценаріїв можливого перебігу подій останніх років існування СРСР: еволюційного і революційного. Метою еволюції було «перетворення Радянського Союзу з фактично унітарної держави у справжню i добровільну федерацію рівноправних і самостійних республік».
Послідовність еволюції така: економічна децентралізація — поступова лiквiдацiя «подвійної» структури правління (ослаблення аж до припинення державних функцій КПРС — Г.П.); — посилення функцій виборних органів і адмiнiстрацiї; — істотна політична лiбералiзацiя; —усунення монополії КПРС на владу через дозвіл кандидатам від різних угрупувань бути обраними до законодавчих i виконавчих органів. Наслідком мав стати перерозподіл прерогатив з метою перетворення СРСР на федерацію.
Українські націонал-демократи i націонал-комуністи, якi вкінці 1980-х років взяли за основу своїх програм цей сценарій (його знаходимо в Декларації принципів УГС і в першій Програмі НРУ), мабуть, не знали, що сам автор цього сценарію мав сумнів щодо ймовірності його реалізації. Тож він розмірковував і над революційним сценарієм, який міг зреалізуватися вразі, коли керівництво СРСР вдалося б до посилення режиму задля збереження існуючого ладу. Гаврилишин вибудовує ймовірні події революційного сценарію в такій послідовності:
«... процес розпаду (СРСР — Г.П.) могла б прискорити низка подій такого типу: повернення до жорсткого централізованого планування створює нові вузькі місця. Ситуація погіршується кількома підряд поганими урожаями. Видобування нафти у країні падає, в той час як попит на неї все ще зростає. Радянський Союз має забезпечувати деякі зарубіжні поставки. Робити це не так просто: він мусить рахуватися із зростанням світових цін; водночас повинен купувати велику кількість зерна; він ще не спроможний за все платити експортом своїх промислових товарів високого ґатунку. Зростає спокуса проникнути принаймні на частину Близького Сходу. Привид іноземної інтервенції використовується, щоб відволікти людей від внутрішніх труднощів і готувати їх до зовнішньої авантюри шляхом пiдiгрiвання спогадів про Чингізхана, Наполеона i Гітлера. Проте просування на Близький Схід зустрічає протидію, i одночасно доходить до сутичок з Китаєм. В результаті спостерігається боротьба за владу у верхівці, окремі великі страйки робітників i виступи деяких «націонал-ухильників» Визріли умови для процесу розпаду.»
Реальні події останніх років існування СРСР пройшли за іншою логікою: еволюція «по Гаврилишину» розхитала політичний режим, але завершилась не федерацією, а розпадом СРСР на незалежні держави. Сталося це мирно, без «проникнення» на Близький Схід, хоч спокуса цього й була створена розв'язаною Заходом війною проти Іраку в січні 1991 року. Не сталося й сутичок з Китаєм. Не знаю, який рецепт для зниження врожаїв пропонував доповідач Римському клубові, але суттєвого погіршення продовольчого забезпечення не сталось. Відтак «умови для процесу розпаду», начебто, не визріли. Тим не менш, еволюція СРСР якимось чином раптово завершилась революційно: імперія розпалась. Чому ж так сталось?
Розгадку пошукаймо в суперечностях між національними й геополітичними реаліями та засновками, на яких Гаврилишин вибудував свої сценарії.
Розглядаючи пасиви й активи СРСР, вiрогiднiсть мирної еволюції та сумніви в ній, а також «найпридатніший сценарій» (цитований вище як революційний), він чи то свідомо замовчує, чи то з якихось інших причин не згадує низку факторів, що мали неабиякий вплив на суспільну атмосферу. В «найпридатнішому сценарії» згадані три типи активних суб’єктів, якi прискорювали б перебіг подій: дисидентство, робітництво i «націонал-ухильники». Начисто проігноровані націоналісти — не лише члени націоналістичних партій, а вся маса українців, що були перейняті націоналістичною ідеєю незалежної держави. То були не лише пересічні особи. Незалежницький дух на той час проник і в душі багатьох державних та партійних номенклатурників.
Другим замовчаним фактором був Захід, особливо США і НАТО. Не тільки iдеологiчнiй вплив та активізація агентур, а й, головним чином, фінансова i військова могутність сконсолідованого Заходу визначально впливали на стратегію радянського керівництва та опозиційних до нього сил. Третім фактором була українська діаспора. Хоч її політична верхівка мусила діяти у вiдповiдностi з інтересами країн розселення, інтелектуальна частина української діаспори активно впливала на формування інтересів країн розселення щодо СРСР і особливо щодо України. Сам автор Дороговказів є яскравим прикладом впливу українців діаспори на формування стратегії Заходу щодо СРСР.
Четвертим фактором була радянська ракетно-ядерна зброя. Розглядаючи активи СРСР, Гаврилишин згадує «воєнну силу», але тільки в контексті зовнішнього становища імперії. Він не розглядає її як фактор внутрішніх процесів в СРСР.
Особливість фактору ракетно-ядерної зброї в тому, що геополітичний ефект від неї настає не тільки вразі її застосування, а й при очікуванні застосування. Очікування ж з’являється не тільки при агресивному намірі вищого керівництва ядерної держави, а й при можливості втрати контролю урядом над цією зброєю.
П'ятим фактором була криза двополюсної схеми світу, що спричинена системною кризою СРСР. Період «холодної війни» мав умовою стабільності паритет в ракетно-ядерних озброєннях між СРСР і США. Зусилля обох наддержав в справі запобігання світовій ядерній катастрофі неухильно вели до порозуміння між політичними верхівками обох країн та до їхнього зближення в питаннях гарантування взаємної безпеки. На кінець 1980-х років склалася така ситуація, коли небезпека для одного з партнерів породжувала небезпеку для іншого партнера.
Технологічне й гуманістичне відставання СРСР від Заходу неухильно поглиблювалось. Москва вимагала все більше й більше кредитів для технологічного оновлення своєї промисловості. Однак надані їй кредити для мирних виробництв вона витрачала на виробництво озброєнь. Глибокий економічний застій супроводжувався морально-свiтоглядним застоєм: індивідуальне існування переважної більшості населення вважалося неможливим без всеохопної державної патерналії. Ні державний апарат, ні КПРС, ні iнтелiгенцiя не вживали заходів для відродження родини та для перекладання з держави на родину патерналістських турбот про своїх членів.
Психологічно радянські люди в основній масі нагадували парникових істот, а отже, поглиблення економічної кризи чи гостра криза продовольства в СРСР породжували б гуманітарну катастрофу. В такій ситуації, якби вона сталась, СРСР ставав би некерованим.
Висока боєздатність радянської ракетно-ядерної зброї в умовах системної кризи в СРСР та наростання національно-визвольних рухів в союзних республіках робила ситуацію в американсько-радянському партнерстві патовою. Не викликала сумніву можливість світової ядерної війни вразі гуманітарної катастрофи в СРСР.
Вихід з патової ситуації теоретично міг статися через перетворення СРСР на відкриту, демократичну країну з ринковою економікою. Гаврилишин досліджує можливість саме такої трансформації.
Його прогноз, як i стратегія Заходу щодо СРСР в 1980-х роках були прямолінійними. Саме тому, що українські націоналісти були небажаним фактором в стратегії трансформації СРСР, Захід не знайшов нічого ліпшого, як зігнорувати цей фактор. Це стало й методологічною помилкою сценарію.
Альтернативники скористалися методологічними проколами перебудівників, i використали страх Заходу перед можливістю світової ядерної війни. Дії альтернативникiв по суті були завуальованим шантажем, завдяки якому вони прилучилися до корегування сценарію в напрямку мирного, ненасильницького розвалу СРСР.
Гаврилишин не лише знехтував націоналістичним фактором в прогнозі еволюції СРСР, він знехтував і роллю націоналістів у визвольній боротьбі. Події в Україні 1989-1990 років він подає в такій послідовності: — посилення процесу національного пробудження; — виникнення НРУ; — масові демонстрації; — усунення Володимира Щербицького з посади Першого Секретаря ЦК КПУ; — підготовка до виборів у Верховну Раду; — поява національних прапорів і символіки; — прийняття Декларації про суверенітет.
Заключною акцією цього ланцюга у Гаврилишина стало голодування студентів у жовтні 1990 року. Ось як він говорить про цю акцію:
«Одначе уряд, який залишився від попереднього періоду, не проводить у життя Декларацію про державний суверенітет. Тоді відбувається ще одна дуже знаменна подія — голодування студентів з вимогами, прийняти якi Верховна Рада була просто не в змозі. Підтримка акцій студентів зростає, вони не йдуть на компроміс, i Верховна Рада зрештою змушена прийняти їхні вимоги. Це велика перемога народу над Верховною Радою...».
Думаю, що така оцінка наслідків героїчної акції могла обурити студентів. Хіба вимоги студентів справді були такими, що їх за жодних умов не прийняла б Верховна Рада? Чи, може, хтось зрадив студентів? Чому в той час націонал-демократичні обласні ради протидіяли національному страйку, який міг підримати студентів? А в тім, який страйк, якщо в сценаріях Гаврилишина він входить до «найсприятливішого сценарію - до революції».
Звернімось тепер до вищенаведеної цитати Гаврилишина, в якій «повернення до жорсткого централізованого планування», яке створить «нові вузькі місця», є першою подією, яка могла б прискорити розпад СРСР.
Тут закладена ще одна помилка сценарію Гаврилишина: жорстка централізація планування неефективна без репресій. Вона не може повести до розпаду імперії. І, як свідчить історія України в радянський час, репресії гальмують національне пробудження.
Восени 1990 року прихильники збереження СРСР мали вагомі підстави, щоб домагатись репресивного режиму. Йшла реєстрація громадян Української Народної Республіки. На початок студентського голодування число зареєстрованих громадян перевищило мільйон осіб. Обидві акції — реєстрація громадян УНР і студентське голодування — не тільки сприяли одна одній, хоч і не мали механізмів узгодження дій і гасел, — вони стимулювали одна одну. А це посилювало революційні настрої в суспільстві. Правових підстав для придушення національного руху не було. Але у багатьох було бажання зіпертись на репресивний режим.
До національної трагедії тоді не дійшло, головним чином, завдяки маневрові керівництва Верховною Радою України. Вище керівництво УРСР пожертвувало Віталієм Масолом, щоб не допустити військового втручання Москви.
Студентську акцію на майдані Незалежності в жовтні 1990 року ліричні політологи назвали революцією на асфальті. Богдан Гаврилишин наслідок голодування називає перемогою народу над Верховною Радою. І не просто перемогою, а великою. В таких оцінках вчуваються спроби зіграти на марнославстві молодих людей. В чому ж велич тієї «перемоги»?
Народ не перемагав Верховну Раду, бо в ті дні маніфестації проходили тільки в Києві. А якщо він переміг, як запевняє Гаврилишин, то навіщо народові треба було усувати українця з посади голови уряду і призначати замість нього росіянина?
Питання цікаве — значна частина учасників студентського голодування були відвертими русофобами.
Тлумачення Гаврилишиним «великої перемоги народу» не викликало б різкого заперечення, якби йшлося про некомпетентного керівника уряду. Але ж Віталій Масол не мав собі рівних в компетентності! Та й Вітольд Фокін, який був шокований несправедливістю до щойно усуненого, визнавав авторитет Масола.
Масол був найкомпетентнішим господарником на той час. Він був вольовим керівником. Він був провідником ідеї економічного суверенітету. Він був першим з усіх владних комуністів УРСР, хто ще в 1987 році відкрито виступив проти втручання імперського центру в господарське планування союзних республік. Його усунення причиною мало, мабуть, те, що він комусь перешкоджав. Кому?
Звернімось до подій, що стались після відставки Масола. Одна сталась на початку 1991 року. Тоді були переведені в Москву всі заощадження українського населення в Ощадбанку. А восени 1991 i в 1992 році керівництво уряду не мало волі протистояти надмірному навантаженню на бюджет. Наполегливість Фокіна в обмеженні законодавчого популізму була нейтралізована депутатами, які голосували за відставку Масола. Потім були сертифікатна приватизація, трасти та iншi дії тіньового перерозподілу державного майна. Економіка виявилась кораблем без капітана. Капітана завчасно усунули, а разом з тим вивели з відкритого протистояння владі учасників студентського голодування.
Гаврилишин замовчує діяльність націоналістів, а говорить про «посилення процесу національного пробудження». Хто ж iнiцiював цей процес? Хто організовував акції для формування у населення уявлень про українців як про окрему i самодостатню націю, що послідовно бореться за власну державу? Хто організовував і проводив акції на здобуття державної незалежності? Нагадаю, що націонал-демократи і націонал-комуністи надавали перевагу театралізованим акціям («ланцюг єднання», мітинги тощо), в яких вони націлювали українців на демократію, на боротьбу проти окремих осіб партiйно-державного апарату і на федералізацію СРСР, а не на здобуття державної незалежності. УРП, наприклад, прийняла свою «незалежницьку» програму в кінці квітня 1990 року. НРУ ж зрікся федералістської ілюзії в кінці жовтня 1990 року (дивись рішення відповідних з’їздів цих організацій). Але ж Гаврилишин констатує національне пробудження до виникнення НРУ 1989 року!
Українська Міжпартійна Асамблея була Альтернативою і колоніальній владі, і опозиції. Альтернативність полягає не тільки в меті — в заміні колоніальної Системи національною, — а й в методах.
Одним із вирішальних важелів української опозиції з кінця 1980-х років і понині є опертя на уряди інших держав. Цей ґандж веде до того, що послідовно живлячись зовнішньою підтримкою, опозиція поступово втрачає контакт зі своїм народом. Натомість вона потрапляє в залежність від донорів, і тим самим породжує опозицію до себе.
УМА не апелювала до жодного уряду — ні до іноземних, ні до радянського, ні до уересерівського. Опертя вона шукала в своєму суспільстві та в українцях діаспори. Вона отримувала від них фінансову допомогу, при чому не тільки від західної діаспори. Значною мірою допомагала діаспора в Литві.
Головним методом опозиції був і лишається деструктивний. «Геть!» — це улюблене слово опозиції було і лишається спрямованим, в основному, проти конкретних (переважно найвищих) осіб держави. Почалося з «Геть Щербицького!», потім «Геть Масола!», потім «Геть Кравчука!» і так аж понині з однією відмінністю: тепер «Геть!» уже не тільки Кучму, а й братів Медведчуків. Вже дійшло і до «Геть Ющенка!». І, звичайно ж, «Геть олігархів!», бо буржуї і капіталісти вже мов би рідні.
УМА не заперечувала вибіркового застосування деструкції, але головним методом її був конструктивний. Прошу не плутати з конструктивною опозицією, конструктивність якої полягає у підтримці окремих рішень влади. УМА творила те, чого не могла робити колоніальна влада — національну державу: національне громадянство, національну Конституцію, структури управління (громадянські комітети). На порядку денному стояв військовий експеримент з метою відпрацювання статутів майбутньої національної армії. Вона не валила нікого з чинних бюрократів, бо вона протистояла не конкретним особам, а Системі.
Якось в залі засідань Верховної Ради, коли Віталія Масола вже в незалежній Україні призначали на посаду прем’єр-міністра, Михайло Ратушний нагадав йому, як валили його в 1990 році. Ратушний сказав тоді, що він сам брав участь в тій акції. Таке щире зізнання Ратушного вимагає уточнення. Хоч він був чільною персоною в УМА, але в акції проти Масола брав участь як приватна особа. Політична Рада УМА нікому санкцій на ту акцію не давала.
Якщо порівняти наведені тут відмінності між Опозицією й Альтернативою, то стане зрозумілішим, чому Гаврилишин «не помітив» реєстрацію громадян УНР. Але головне не в цьому.
УМА довела ефективність національної Альтернативи. Вона довела, що самоорганізація народу можлива. Але вона можлива лише на національному ґрунті. Уряди інших країн можуть збудувати у нас державу. Але то буде їхня держава. А щоб держава стала Українською, її має будувати сам Народ в союзі з національними меншинами.
Український народ має на це право, що підтверджене історією. Його праву протиставляють демонізовані образи націоналістів, як осіб, і націоналізму, як морально-ідеологічного явища. Насправді, націоналізм не має нічого спільного з ксенофобією. В діяльності УМА брали участь особи різного етнічного походження. Та й історія ОУН і УПА знає приклади індивідуальної і групової участі іншонаціоналів в боротьбі за українську державу. І нинішня держава є доброзичливою до всіх етнічних груп. В цьому вона знаходить підтримку з боку націоналістів. Нарікання вона заслуговує за те, що українську ідею підпорядкувала метрополітарній та ідеї міжнародних валютних спекулянтів. За те, що не знає, хто її герої.
Отямити державу, повернути її в річище української ідеї — ідеї праведності — є наступним завданням національного руху.
Джерела
ред.- ↑ Дороговкази в майбутнє. — Київ — 1993