Українська Автокефальна церква та її попередники
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
| Українська Автокефальна церква та її попередники (Популярний історичний начерк) Харків: ЦК КСМ України, 1922 |
|
|
 |
В. Блакитний.
Украінська
Автокефальна церква
та іі попередники.
(Популярний історичний начерк).
З ілюстраціями Л. К. і Б. Ф.
Видання ЦК. КСМ. України
Харків, 1922 р.
._%E2%84%961.jpg)
В давню давнину людина населювала світ навколо себе таємничими й могутніми силами то добрими то злими, що, або роблять шкоду людині, переслідують іі, або обдаровують щастям, допомогають ій.
Гріло сонце, ставало тепло, знаходилась іжа, людина була дужа — значить хтось добрий, ласкавий дбав про людину, допомогав ій, і треба того когось дякувати, хвалити, щоб він і надалі був добрим та ласкавим.
Гремів грім, дули холодні вітри, не було чого їсти, нападав ворог чи лютий звір, людині було зле — значить хтось недобрий зривав свою злість на людині, перемогав доброго, робив людині лихо — і треба було того дужого недоброго просити, чимся змилостивлювати, щоб він подобрішав.
Так кожне явище: — вдача на ловах, врожай, народини дитини, тепло, холод, смерть, голод, хороба — геть чисто все пояснювалося тим, що десь невидимо істнує щось. Це «щось» — бог, таємна всемогутня сила, добро и лихо посилає людині, роспоряджається усім і в першу чергу самою людиною.
Так темна людина, бажаючи пояснити собі те що навколо неі й з нею діялося, утворила бога. Так з'явилася віра в бога.
Все залежало від того бога (чи богів). І щоби здобувати його ласку, людина приносила йому в жертву найкраще що мала. Прикрашувала деревляні й камінні потвори, що з'ображували бога, найкращим убраням, найціннішими річами, мазала іх губи салом, клала ім найсмачніщоі іжи, навіть приносила ім в жертву людей — полонених, рабів, родичів, забиваючи іх перед своім богом.
Коли людині щастило — вона йшла до бога, співала йому хвалу, танцювала й показувала свою радість і вдячність. Коли приходило лихо — знову вона йшла до бога: тужила, голосила, або ж танцями й співами намагалася заглушити горе й показати богові, що вона покірна його волі.
Сам бог — мовчав, нічого не міг сказати людині. Але знаходилися люде, що, гострим розумов усе помічаючи, вивчаючи явища природи й передаючи одне одному своі знання — вміли наперед вгадати, коли буде дощ, коли тепло, коли врожай, коли недорід, коли вдалі лови, коли невдалі. Ці люде бралися проголошувати волю бога і почитувалися, як божі заступники, посланники на землі. Вони вигадували і навчали, як саме треба молитися богові, хвалити його, чи його просити. За се — споживали принесене в жертву богам, вимагали, щоб іх утримувано, як посланців і служителів бога всемогутнього.
Так з'явилася церква, храм бога, із жерцями — священнослужителями, із молитвами, священними співами, обрядами й «тайнами».
Дужчі з племени, користуючи із своєі сили, захоплювали собі кращу пайку здобичи, примушували слабших на себе працювати, збірали багацтва і брали владу над цілим родом чи племенем. Вони ставали князями, ватажками племени. Народжувались кляси визискуваних і гнобителів, бідних і багатих, працівників і панів.
Сила, багацтво, вдача — все це тоді пояснювалося милостю богів, що поділяють між людьми щастя. Богаті, щоби зберігти божу милость, щедро обдаровували жерців. А ті за це повчали бідних, що той лад несправедливости, який установився, — з волі божоі повстав, що треба лише молитися богові й покірно просити щастя й багацтва. Так церква освятила соціяльну несправедливість, стала до послуг визискувачам і гнобителям. Так створилася спілка між церквою й пануючою клясою.
В кожного народу були «свої» боги. Скрізь вони означали одне: тепло й холод, світло, пітьму, добро й зло. Але звалися вони по ріжному, по ріжному правилася їм служба, приносилися жертви, по ріжному будувалися їм храми, по ріжному пояснювалося їх походження, ріжні жерці їм служили і з ріжними групами панів, ватажків, князів і жерці були в спілці. І от, коли для ватажків мало було визискувати своїх рабів і підданних, коли ще хотілося збільшити свої багацтва — тоді оповіщалася війна, і їхні боги, через своїх жерців освячували ту війну, часто оголошувану ніби-то для того, щоби побити «нечестивих» і «просвітити» їх світом «справжньої» віри. Так во славу «свого» бога, гноблені раби й робітники йшли убивати собі подібних і здобувати багацтва для своїх гнобителів.
Темна й несвідома людина створила собі релігію віру в бога. А остання стала могутнім знаряддям її поневолення. З допомогою релігії гнобителі й визискувачі примусили працювати на себе пригноблених, завели лад насильства й привчили працівників дивитися на цей лад, як на одвічний і довічний, освячений богом, який за всі муки, всю працю на землі віддячить щасливим життям після смерти.
._%E2%84%962.jpg)
Ми вже казали, що у кожного племени, а потім, коли племена об'єднувалися — у кожного народу були «свої» боги й своя релігія — віра в тих богів, священні відправи то-що. Були вони й на Україні.
Спершу, як «поганство»: віра в грома-Перуна, сонце-Дажбога, в русалок, мавок і т. д. А потім, коли на князів та бояр вплинув блиск і багацтво грецької культури й христіянської відправи, коли грецькими купцями разом із крамом на степи України було принесено христіянську віру — христіянство поволи виперло просту й немудру віру дикунів у простих і немудрих богів старовини.Першими приймають нову віру, що споріднює їх із пишнотою грецьких імператорів, князі та бояре. Князі — Володимир, Ольга й иньші потім самою церквою визнаються за «святих».
Князі оточують себе вченими ченцями, закладають монастирі й церкви, дарують на них величезні багацтва, всіма способами сприяють поширенню нової віри серед окремих племен слов'янських, тодішніх мешканців на землях сучасної України. Огнем, мечем і хрестом заводять вони нову віру — свою віру в свого нового бога. Жерці того бога учать, що нема влади не від бога. А значить це, що і влада численних князьків — також божого походження. І тому кожен мусить тим князям, божим улюбленцям, платити данину, коритися й сподіватися небесної заплати за покору.
Щоби «грецька віра» стала зрозумілішою, ближчою до давніх слов'ян, щоби ті краще приймали віру своїх князів — молитви, служба й уся учта перекладаются на слов'янську, старо-украінську мову, пристосовуються до старих звичаїв. Бо було це все в інтересах грецьких купців, та українських князьків, які з тими купцями торгували. Церква допомагала князькам та їх боярам держати «простий нарід» в покорі собі і збірати з нього данину й податки — основу їх багацтва і влади. І запанувала христіянська віра на просторах України, як і по сусідніх слов'янських землях.
._%E2%84%963.jpg)
Але коли вимоги ставали надто великими — князі й попи оголошували боротьбу «проти нечестивих басурманів, за віру православну». Все лихо, всі біди народні поясняються ворожою навалою, знущанням нечестивих над святою церквою та божим гнівом на тих, що ту церкву не боронять. І люде, що їм допекла до живих печінок данина та грабунок — ішли битися з «нечестивими» по заклику своїх князів, бояр та попів, здобувати для тих владу над собою.
Після татар, по перерві, Україну було підбито під владу польської шляхти, поміщиків — магнатів.
._%E2%84%964.jpg)
Ті мали «свою» віру, теж, «православну» — католицьку. Була та віра до послуг польського поміщицтва, що визнавало намісником бога на землі — римського папу, а себе улюбленцями й угодними богові його слугами. Найбагатші з магнатів були одночасно й єпископами, служителями бога, з'єднуючи в своїх руках владу над майном та працею своїх підданих і над їх темними задуреними умами.
Поширюючи владу на схід, де на черноземних степах жили українські селяне під орудою своїх князів, бояр, попів та дуків‒багатіїв, польска шляхта не просто підбивала собі нових підданців... Ні, вона йшла за тим, щоби «просвітити світом справжньої, католицькоі христіянської віри темних схизматиків». З сього приводу монастирі православних, з іх багацтвами віддавано католицьким манахам, церкви повертано в костьоли, православних єпископів — заміняно католицькими. І при тому проповідується, що найкращою, найсвятішою вірою є віра польської шляхти, а самі пани-магнати є ревними оборонцями тої віри. Поруч із тим польське панство геть вигонить або підбиває під свою владу тутешніх, українських державців, забірає їх маєтки й привилеї. А для селянства — заводиться панщина й кріпацтво.
Частина українських державців і духівництва шукає способів зберігти своє старе становище. Як колись князі при татарах — так зараз вони відшукують способи примиритися з новими хазяями. Виникає думка про об'єднання «католицької» і «греко-православноі, української» церкви, через визнання православними зверхньоі влади римського папи і прийняття де яких церковних католицьких правил, але з пристосуванням їх до разуміння маси вірних і залишенням української мови у відправах, замісць латинської, вживаної в католицькій церкві. Так виникає «унія» (об'єднання, єдність, по латинському), церква тої частини українського панства, яке пішло на угоду й службу до польського.
Але більшість украінського панства, православного духівництва, багачів‒купців — не схотіла скоритися новим хазяям. Вони прекрасно розуміли, що насильство й знущання польської шляхти допікають до живого народнім масам і що ті будут боротися проти гнобителів. Треба було тільки в тій боротьбі взяти участь і самим, так ії направити, щоби гнів народнїх мас не зачепив україньского панства. Треба було показати, що всі українці — це щось одне і що разом із «черню» — повстало й українське панство, а церква благословляє цю спілку іменем божи. І так було зроблено. Повстання визискуваних проти визискувачів стало повстанням «українців» проти «поляків» «православних» проти «нечестивих католиків», повстанням не за визволення працівників від гніту панства взагалі, — а за визволення українців тільки від гніту панства чужого, польського...
Багато було незадоволених пануванням польської шляхти. Багато хто тікав на Низ, за Дніпрові пороги, де творилось вільне військо козацьке, ні від якої держави незалежне. Тікали туди й бідні й богаті і одне тільки від них вимагалося: — щоб були вони віри православної...
А ще більше незадоволених — лишалось по селах і містах України. Незадоволені були й пани українські, у котрих польські пани одбирали маєтки; незадоволені й купці та ремісники міські, яким обмежено іх привилеї давні; незадоволені й багатії, заможні хозяї, підпанки сельські, що їх польська шляхта повертала в стан простого селянства; незадоволені й селяне, яких повернено в неволю й робітники, яких здушила подвійна вага визиску. А всіх незадоволених береться об'єднати піп, служитель православної церкви, теж незадоволений бо його маєтки, його заробітки — манастирі, служба богові — переходять польському ксьондзові...
Але для того, щоб об'єднати богатих і бідних, хазяїна й робітника — треба було чимся замазати ріжницю між ними. Иноді мало сказати: — «перед богом усі рівні» — треба ще ту рівність хоч на час і на землі показати. І от стає церква «православна» «українська» пристосовуватись до виконання того завдання. Утворюються навколо церков «брацтва», що організують усіх вірних. Брацтва стежать за життям мирян і духівництва, щоби не було в ньому роспусти, яка є в польському панстві й католицькій церкві, допомогають бідним, одкривають школи. Пани й багатії українські на брацтва кладут великі кошти. Брацтва мають вибраних усіма братчиками керовників, вони ж вибирають духовництво, навіть єпископів.
Так церква утворює вигляд справжньої єдности всіх без поділу на бідних і богатих — аби вони були «православними українцями». А за те, коли нарешті вибухає повстання проти польських магнатів — то йде воно с кличем: «За віру православну, за рідну Україну, проти поляків і жидів!» На чолі народньої маси опиняються українське панство, козацька старшина, попівство українське. І коли повстання вдається, коли польську шляхту прогнано — починають вони хазяїнувати над народом «неньки України» не згірше польських магнатів. Попи ж та ченці в церквах, україньскою народнью мовою, повчають голоту щоби вона хвалила бога і молилась йому, бо мовлять той лад, який настав — богом благословенний. Кому ж іще чого бракує, хай просить бога й сподівається заплати хоч не на земли то на небі…
Недовго проістнувала українська держава: намагалася знову собі підвернути Україну польська щляхта, змагалися за неї московські царі з боярами, зазіхали крімські хани. Селянство ж і робітництво українське не палали вже бажанням боронити владу своїх, рідненьких панів, україньскої шляхти, старшини та гетьманів.
._%E2%84%965.jpg)
І довелося шляхті українській вибірати собі дужчого та ласкавішого господаря. Вибрали московських бояр, які наобіцювали їм усяких привилеів. На раді в Переяславі казацька старшина од імени всієї України проголосила: «Волимо під царя православного». Україну було злучено з Московським царством на підставі угоди, по якій панувати на Україні лишається українське панство.
Але московські бояре й воєводи прибрали скоро все до своїх рук на Україні, позбавивши привилеїв українську шляхту. Сіпнулась вона сюди-туди: частина потягла знову на спілку с польськими магнатами, частина навіть до кримських ханів та турецького султана звернулася за допомогою. Але нічого не допомогло: народні маси не йшли за рідненькими панами, спільники ж останніх сплюндрували Україну і нічого не зробили більше. Залишилася Україна під «царем білим, православним».
Царська влада опіралася лише на дворянство, на цілу армію урядовців, на поліцаїв та на задурене, затовчене військо. Все, що хоч трохи було близьке народнім масам — винищувалося до кореня. Навіть заможнішим шарам населення не давалося волі. І не диво, що й українська церква, в котрій служби церковні правилися на зрозумілій масам українського трудящого люду мові, на тій «мужицькій мові», котру царський лад засудив до винищення, — була поволі замінена царською церквою, що в ній лунала стара незрозуміла словянщина. Церква ся будувалася так, як, і сама влада російського царату: ніяких виборів не було, ніякої згоди у населення навіть із заможних його верств не питалося, а призначалися попи, як чиновники, згори князями церкви — єпископами та митрополітами, над якими був теж царь церкви — патриарх, або призначенний владою «обер-прокурор святішого Сіноду». Церквою правували князі церкви, так само як державою правували дваряне-поміщики. І сама церква була лише частиною царату. Вона задурманювала темний нарід, залякувала, держала в покорі істнуючій владі. Ії бог був — богом переважно страху. «Бога бійтеся, царя почитайте» — повторялося що дня в церкві і школі. І десятки мілійонів темного трудящого люду боялися бога, почитували царя, вірили, що за їхні покірні страждання на землі буде віддячено щастям на небі. А поки що цілували попам руки, били поклони перед іконами, тягли останню копійчину в церкву, де блищало злото, лунали якісь слова незнайомої, мови і творилися якісь таємничі речи. Вірили в чудеса, в угодників, молились за «самодержавнійшого, благочестивійшого» і йшли умірати «за віру, царя й отечество» в боях із такими ж як вони робітниками й селянами інших краін, а ті умірали за «свої» віру, царя й батьківщину, за владу «своіх» пануючих клясів…
._%E2%84%966.jpg)
Серед вірних знаходилися люде й групи, яким ясним ставала вся невідповідність поліцейськоі церкви словам про милосердя бога. Вони намагалися якось церковне життя виправити, виправити саму релігію. Так народжувалися так звані «секти» та «єресі» — групи євангелістів, баптістів, мальованців то-що. Але йшли вони по хибному шляху: замісць того, щоби в корені переглянути всю свою віру в бога, всі забобони — вони проповідували поворот до староцерковного життя, або по своєму товмачили вигадки жерців, так зване святе письмо, в ньому шукали рятунку від усіх бід. Де-які з них повставали й проти войни, але знов таки не збройно йшли проти ладу насильства, не повертали зброі проти царськоі полиціі, але тільки одмовлялися воювати, дозволяючи царьській поліціі за це непокірних силомиць брати на кару.
З усякими «єресями» та «сектами» царська поліцейська церква чим дуж боролася, знаючи, що досить росхитати віру в бога з одного кінця — і вся будова почне розсуватися, показуючи одвічне дурисвіцтво нею прикрите. І доки існував царат старій церкви вдавалася ця боротьба.
Революція в 1917 році звалила царат, зруйнувала владу поміщиків і буржуазії, змінила суспільний лад. Не могли великі зміни, що прийшли с переходом влади в Радянських краінах до робітників і селян, не позначитися й на церковному житті.
Та тільки велика народня темнота, спадщина одвічного задурювання — не дозволили всім трудящим одразу визволитися с під влади релігійних забобонів.
І віра в бога, в найвищу силу, що росподіляє блага і роспоряжається всім на світі — не уступає ще свого місця науці, вивченню сил природи і законів суспільного життя, а тільки зміняє шати, верхнє вбрання. З'являється так звана «народня» або «революційна» церква.
Стара церква підірвала довірря трудящих до себе тим, що вона служила інтересам поміщиків та капиталістів, була «панославною» та «цареславною». В ній було багато дикого й незрозумілого для народніх мас — починаючи із незрозумілої слов'янської мови і кінчаючи кумедними вбраннями священників. Стара церква була чужа громадському життю широких народніх мас, в ній, в управлінні нею маси вірних не брали ніякої участи, бо кожен священнослужитель залежав тілько від своїх архиреїв та місцевоі влади, а ті — від патріарха й обер-прокурора сінода (особливого чиновника).
Все це ні в якій степені не відповідало новим умовам життя. І в самій церкві, в середині її, серед вірних і духівництва почався «революційний» рух, почалася боротьба за «оновлення» церкви.
У нас на Україні почався він раніше ніж в Росії і раніше організувався в так звану «українську православну, автокефальну церкву». В Росії він організовується зараз здебільшого під назвою «Живоі церкви», прихильники якоі заявляються й на Україні.
Ріжниць між цими двома течіями в церкві розбірати не будемо зараз. По сути іх не багато і є. І одна й друга «визнає» революцію, та радянську владу і одна й друга хоче «оновити» лад у церкві і одна й друга хочуть наблизитися до трудящих мас, втягти їх під свій вплив і в своє життя.
Зараз же зупинимося на розгляді «української автокефальної церкви», яка більше вкорінилася й показала себе.
._%E2%84%967.jpg)
Автокефалісти хотять замісць самодержавної, цареславноі й панославноі відбудувати церкву по зразку, як вони кажуть, «святої грецької» церкви, та «давньоі українськоі», «народньої». Згадаймо-ж, що «свята грецька церква» — була церквою грецьких купців, панства й імператорів, при яких існувало рабство й визиск трудящих; «стародавня українська» церква освячувала владу князів та бояр, данину і здирство з трудящих; «народня украінська» ж церква за гетьманів — була церквою українського панства, козацької старшини й міських багатіїв. Зрозуміла народові мова служби, виборність, участь мирян у життю церкви та управлінні нею — були тільки способом втягти і привязати до тої церкви маси трудящих.
Автокефалісти завели виборність в управлінні церквою. Ввели народню, українську мову у всі відправи замісць старої слов'янщини. Дозволили священникам женитися по декільки разів, дозволили їм носити звичайну одіж, брати участь у громадському життю. Відкинули незрозумілі й застарілі звичаї.
Але це вже бувало в ріжних країнах в церковному житті не раз. І кожного разу отакі зміни (реформи) доводили тільки до того, що церква знову й ще краще служила інтересам визискувачів.
Рідна мова у відправах — робила зрозумілою науку про те, що «всі люде — брати», що блага ж між ними росподіляє бог. А коли блага росподіляє якась найвища сила — то і виходить, що не слід мовляв боротися проти того росподілу. Багацтво й бідність тільки з ласки божої приходить, багацтво можна тільки заслужити. Боротися ж клясі пригноблених проти кляси багатих гнобителів — було би тоді порушенням божої волі. Така наука, рідною мовою втовкмачувана в голови вірних, дозволяє багатим зберігати своє багацтво, а бідних примушує терпіти свої злидні без боротьби, тільки надмірною працею й покорою добиватися «ласки божої» та багацтва.
Виборність в управлінні церквою — знов же таки на користь багатому, а не бідному. Бо багатий більшу має змогу робити «добрі діла», «допомогати бідним», «праведно жити». Для цього йому варто тільки частину здобутого з визиску трудящих — віддавати на церкву, на бідних, на школу — і таким чином добувати собі повагу та забірати в свої руки, або руки своіх спильників управління церквою. Бідний же, коли й попаде в те управління то мусить захищати інтереси тих, хто найбільше може дати церкві — интереси «праведних» багатіїв.
І нарешті — участь церковників у громадському життю при таких обставинах — означає тільки те, що через церкву, кляса, яка в ній панує, забіратиме вплив і на громадське життя, добіратиметься до політичної влади. Це ми бачили на Україні в часи козаччини, коли церковні брацтва були тільки приступкою для української шляхти й міських дуків, ставши на яку, вони злізли на шию трудящому народові. Сучасна ж «автокефальна церква» — теж тільки приступочка, що з її допомогою пнеться до політичної влади куркуль і спекулянт-крамар — зародки нового українського панства й буржуазії. Недурно ж найбільш ретельним проповідником Української автокефальної церкви є петлюривський «міністр» Огієнко що за кордоном боронить інтереси українського куркуля. Не дурно вся куркуляча й буржуазна українська інтелігенція, що по сути ні в якого бога не вірить — зараз табунами записується в автокефальні попи та д'яки, під виглядом організації церкви, намагаючись підготувати грунт для боротьби української буржуазіі за владу над робітниками и селянами.
Віра в бога й церква зросли на грунті людськоі темноти й несвідомости.
Чим більше людина пізнає закони природи й суспільного життя, чим більше він навчається поборювати природу и будувати своє життя — тим менше лишається місця для віри в таємні божественні сили. Наука — найбільший ворог церкви. Вона не може з нею жити поруч. І тому церква стремиться науку теж полонити, підбити освіту під свій в плив, підробити іі так, щоб вона служила теж інтересам визискувачів. Раніше церква отверто боролася з наукою. Зараз же автокефалісти украінські в молитву «за Украіну» вставляють такі слова:
«Боже великий єдиний,
Нашу Вкраіну храни,
Світом науки і знання
Іі осіни»…
Під виглядом же «науки і знання» — поданоі з ласки божоі — народнім масам з церков і опанованих ними шкіл давалась би отрута забобонів, перекручувань, підробок, що з справжнього наукою нічого спільного не мають.
Щоби раз на завжди покінчити з дурисвіцтвом й визволитися з павутиння — трудящі люде повинні рішуче порвати з вірою в бога, з церквою, і замісць того взятися за вивчання явищ природи, історії світу й законів суспільного життя.
Потребу ж у виявленні своїх почуттів — яку раніше задовольнялося співами й церковними учтами — допоможе задовольнити нове мистецтво — театр, музика, поезія просякнуті ідеольогією працюючоі кляси.
І тоді на місці темних хазщів попівських забобонів — збудується величний палац комуністичноі культури.
|
ВИДАВНИЦТВО |
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|