Україна (1914–1930)/1924/3/Лаврентій чи Діонісій?

ВОЛОДИМИР ЩЕРБИНА.

Лаврентій чи Діонісій?
Чиїм іменням належало б називати найстаріший список літопису?

Розвідка моя буде присвячена нерозвязаному ще питанню про походження Лаврентієвського літопису.

Не претендуючи на остаточне розвязання цього питання, я наважуюся подати свої домисли в цій справі.

Лаврентієвський літопис, як відомо, дістав свою назву від імення свого списувача ченця Лаврентія. Де саме він писав, не відомо, бо на рукопису є лише пізніший (XVI або навіть XVII. ст.) напис „Книга Рождественского монастыря Володимерського“, а написаний він, як це можна вивести з останнього слова, в одному з манастирів Суздальсько-Нижегородської єпархії в 1377 р. Літопис складається з трьох частин: початковий (так званий Несторів) літопис до 1111 року; продовження його — Київський літопис до 1200 р. і нарешті Суздальський літопис, що закінчується 1305 роком. В перших двох частинах викладається події південно-руської історії, лише більш коротко, ніж в південно-руському іпатієвському літопису. Але в де-яких випадках викладаються ці події повніше та докладніше, і це доводить південне походження цих частин літопису. Хто й для якої мети складав цей літопис, — залишається нез'ясованим. Одинокою відповіддю на ці питання є останнє слово ченця Лаврентія, але сам Лаврентій не називає себе складачем літопису і з зворушливою скромністю відноситься до своєї праці:

„Радуется купець прикупъ створивъ и кормьчий въ отишье приставъ и странникъ в отечьство свое пришедъ, также радуется и книжный списатель, дошедъ до конца книгам, также и азъ, худый, недостойный и многогрѣшный рабъ божій Лаврентей мнихъ. Началъ есмъ писати книги сия, глаголемыи Лѣтописець, мѣсяца Генваря въ 14, на память святыхъ отець нашихъ аввадъ въ Синаи и въ Раифѣ избьенныхъ, Князю Великому Дмитрію Константиновичю, а по благословенью священьнаго епископа Дионисья, и кончалъ есмъ мѣсяца марта въ 2 на память святыхъ отець нашихъ, иже в монастыри святаго Саввы избьенныхъ от Срацинъ, в лѣто 6885, при благовѣрномъ и христолюбивомъ князѣ великомъ Дмитрии Константиновичѣ и при епископѣ нашемъ христолюбивомъ священномъ Дионисьѣ Суздальскомъ и Новгородьскомъ и Городьскомъ. И нынѣ господа отцы и братья, оже ся гдѣ буду описалъ, или переписалъ, или недописалъ: чтите, исправляя Бога дѣля, а не клените, занеже книгы ветшаны, а умъ молодъ не дошелъ, слышите Павла апостола глаголюща: не клените а благословите…“

В наведеному останньому слові аж два рази згадується крім імення Лаврентія ще два імення: великого князя (Суздальського) Дмитра Константиновича та Суздальського-Нижегородського єпіскопа Діонісія. Імення князя поставлено спочатку в давальному відмінку, і тому звичайно вважають, що літопис написаний для князя. Але можна припустити, що це dativus absolutus, і тоді доведеться розуміти це так, що літопис написаний за цього князя. Про єпіскопа ж Діонісія спочатку сказано, що літопис писаний по його благословенню. Коли згадуються ці імення вдруге, то й про князя, і про єпіскопа оповідається в однакових виразах — „при князі“ і „при єпіскопі“[1], але про єпіскопа згадується ніби-то з більшою пошаною — „при благовѣрномъ и христолюбивомъ князѣ великомъ Дмитрии Константиновичѣ и при епископѣ нашемъ христолюбивомъ священномъ Дионисьѣ Суздальскомъ и Новгородьскомъ и Городьскомъ“. Все це ніби-то вказує на керовництво в цій справі єпіскопа Діонісія, а це цілком можна погодити з думкою про манастирське походження літопису.

Хто ж був цей Діонісій? Імення це мало відоме і тільки побіжно згадується навіть у таких творах, як „Описаніе Кіево-Софійскаго Собора и Кіевской Епархіи“ мітрополіта Евгенія, „Исторія Русской Церкви“ мітрополіта Макарія і новіша праця пок. Е. Голубінського. А тим часом це був один з найвидатніших представників тодішнього духовенства і один з найяскравіших представників південно-руських культурних впливів на Московщині. Родився Діонісій на Київщині біля 1300 р.; навчившися читати й писати, він за молодих років присвятив себе чернечому життю. Він прийняв постриг у Печерській Лаврі і дістав ім'я Діонісія (його звали Давидом). Але спокійне життя в Печерському манастирі не задовольнило його; він прагнув трудів такого життя, яке проводили колись фундатори цього манастиря. І от разом з кількома такими ж трудівниками, він залишає Київ, і мандрує в далекі північні країни. Але бажаючи все-ж таки заховати звязок з Київом, він бере з собою ікону печерської божої матери та де-які инші ікони. Після довгої мандрівки він спиняється в пустинній, але надзвичайно гарній місцевості на березі Волги, в кількох верстах від Нижнього Новгорода. Тут заснував він манастир, який назвав Печерським, викопав печерю й збудував церкву Вознесення. Вознесенський манастир існує і тепер в околицях Нижнього Новгорода, хоч і не на старому місці: старий манастир був зруйнований в 1597 році обвалом і був перенесений на инше місце недалеко від старого. Це одна з найбільш мальовничих околиць Нижнього Новгорода. Це місто і взагалі нагадує Київ, а Печерський манастир дуже подібний до Видубецького манастиря: він також збудований на правому високому березі Волги, звідки відкривається чудовий краєвид лівого низького берега, він також увесь тоне серед зелених садів і також сполучений з містом прегарною дорогою, що йде вздовж річного берега, і якій також загрожують обвали. Манастир був заснований в 1330 році. Діонісій був першим його настоятелем і енергійно працював над його організацією. Він завів у манастирі, — взявши приклад з КПЛаври — „студійський устав“, приймав нових ченців лише після попередньої спроби, керував їх діяльністю. Кількість братії швидко збільшувалася і нарешті дійшла до 900. Тоді Діонисій вибрав собі 12 помічників, яким і доручив керування братією. Де-які з цих помічників потім також залишали Нижній Новгород і закладали нові манастирі. Особливу славу здобули споміж них двоє нижегородців Евфимій Суздальський та Макарій Жовтоводський. Діяльність Діонісія звернула на нього увагу духовної влади й йому був даний сан архімандрита, а в 1371 р. він був посвячений на єпіскопа суздальського та нижегородського. Це нове призначення примусило його покинути Печерський манастир і оселитися в Нижньому Новгороді. Тут він здобув ласку великого кн. Дмитра Константиновича і брав участь у де-яких політичних подіях (під час одної сутички з татарами він був навіть поранений стрілою). Серед духовенства вік користувався великою пошаною і був у близьких відносинах з Сергієм Радонежським та мітрополітом Олексієм. Сергій Радонежський, якого великий князь Московський Дмитрій Іванович Донський та й сам мітрополіт Олексій вважали наступником мітрополіта після його смерти, рішуче одмовився від цеї чести й указав на єпіскопа Діонісія, як на гідного наступника мітрополіта. Незабаром мітрополіт Олексій умер (1378 р.), і в історії російської церкви почався період, який мітрополіт Макарій називає „смутним“. Причиною заколоту був поділ земель, заселених православною людністю, над якою завше був один мітрополіт — поміж трьома державами — московською, литовською та польською. Спільне церковне керування після цього поділу стало надзвичайно важким і кожна частина хотіла мати свого духовного голову, і цьому співчували, з політичних міркувань, і уряди трьох держав. Крім того, під впливом політичних умов, у кожній частині утворювалися свої культурні особливості, які відбивалися і на церковних відносинах. Наслідом цього повстали три мітрополії: московська, мітрополіт якої одначе заховував титул і Київського; литовська — мітрополіт якої фактично управляв і Київською, та галицька. Відносини між цими трьома єпархіями одначе не одразу з'ясувалися — особливо у перші часи — мітрополіти московські та литовські претендували на титул Київського мітрополіта в попередньому значінню його. От як раз на ці часи припадає кандидатура Діонісія. Тим часом Константинопольський патріярх ще за життя мітрополіта Олексія посвятив на мітрополіта Київського болгарина Кіпріяна і то з тим, що після смерти Олексія він буде мітрополітом і на Москву. Але в Москві не хотіли його визнавати, і коли Олексій умер, Дмитрій Донський послав у Константинополь для посвяти в мітрополіти свого улюбленця Михаїла (або Митяя). В той же самий час Діонісій був викликаний до Константинополь патріярхом, який ставився до нього дуже прихильно. Великий князь Дмитрій Донський, запідозрівши в ньому соперника для Митяя, звелів його арештувати і звільнив лише по проханню і за порукою Сергія Радонежського. Звільнившися з ув'язнення, Діонісій „ни съ недѣлю не помедля“, поїхав до Константинополя, де й прожив коло трьох років, діставши від патріярха достоїнство архієпіскопа та инші відзнаки. Повернувшися з Константинополя, Діонісій їздив до Новгорода та Пскову для боротьби з стригольниками та для догляду за манастирями. Тим часом Митяй, не доїхавши до Константинополя, в дорозі помер, і до Москви прибув з Київа Кіпріян. Але незабаром великий князь Московський розгнівався на Кіпріяна за зносини його з тверським князем Михайлом Олександровичем, з яким Дмитрій Донський був у ворожих відносинах і Кіпріян був змушений повернутися до Київа[2]. Тоді Діонісій, за згодою великого князя, поїхав знову до Константинополя і там був посвячений на мітрополіта Київського. Повертаючись до Москви, він хотів побувати ще раз у свойому рідному Київі, але тут чекала його тяжка спроба. Київський князь Володимир Ольгердович, що ворогував з Москвою і був роздратований вигнанням Кіпріяна, звелів заарештувати його й більше як рік протримав його у в'язниці. 15 жовтня 1385 року Діонісій помер і був похований в Антонієвій печері. Через якийсь час був визнаний святим, і мощі його переховувались в печерах, але під час одного з татарських нападів загинули разом з де-якими иншими мощами.

От таке-то було складне й бурхливе життя Діонісія. Людина видатної енергії, Діонісій брав участь в політичному життю, мав вплив на духовну та цівільну владу, і був у той же час, по виразу одного літопису, „мужъ учительный и знавшій священное писаніе“. Не вважаючи на те, що більшу частину свого життя він провів у Суздальському краю, Діонісій ніколи не поривав звязку з Київом й умер Київським мітрополітом. На підставі всього наведеного вище можна гадати, що Лаврентієвський літопис, в значній мірі присвячений Київським подіям і угрунтований на „ветшаныхъ книгах“, очевидячки привезених із Київа, був написаний не тільки по його „благословенію“, але й по його вказівкам, а, можливо, і при його безпосередній участі (можливо навіть в його улюбленому Печерському манастирі в Нижньому Новгороді). Академик Шахматов висловив здогад, що підставою для списку Лаврентія послужив збірник, зладжений мітр. Петром: в останнім викладі своїх поглядів на це питання (в новім виданню словника Брокгауза–Ефрона, т. 25, с. 159) він писав: „Митрополитъ Петръ въ цѣляхъ, быть можетъ, скрѣпленія отдѣльныхъ частей митрополіи и сохраненія своего общерусскаго значенія (ср. его титулъ митрополитъ всея Руси), рѣшилъ составить общерусскій лѣтописный сводъ. Для этого, какъ можно догадываться, онъ истребовалъ отъ подчиненных ему епархій списки съ мѣстныхъ лѣтописей. Сводъ былъ доведенъ до 1305 г. (до кончины митрополита Максима). На этомъ, до насъ не дошедшемъ сводѣ, основываются всѣ вообще своды XIV вѣка. (В томъ числѣ и Лаврентьевская лѣтопись)“. Але ми позволимо собі нагадати, у всякім разі, колишнє спостереження пок. Забєліна: „наши переписчики книгъ никогда не бывали настоящими копіистами, но всегда были и редакторами тѣхъ статей, которыя они списывали“. Тим більш це можна сказати про такого видатного й освіченого діяча, як мітрополіт Діонісій — навіть припускаючи, що він користав з того гіпотетичного збірника м. Петра. А коли це так, то літопис цей можна назвати літописом Діонісія, принаймні з такою ймовірністю, з якою начальний літопис дістав назву літопису Нестора.




  1. Опытъ Русской исторіографіи В. С. Иконникова, том II.
  2. Исторія Русской Церкви митр. Макарія, т. IV.
  3. Исторія Русской Церкви Е. Е. Голубинскаго, т. II.
  4. Описаніе Кіево-Софійскаго Собора и Кіевской іерархіи митр. Евгенія.
  5. Святый Діонисій Архіепископъ Суздальскій и митрополитъ всей Россіи, основатель Нижегородскаго Вознесенскаго Печерскаго Монастыря. Составилъ Д. Лавровъ, Н.-Новгородъ, 1892.
  6. Нижегородскій Вознесенскій Печерскій Монастырь. Составилъ Д. Лавровъ. СПБ, 1892.



——————

  1. Тому я думаю, що і першим разом давальний відмінок „Дмитрію Константиновичу“ треба розуміти як dativus absolutus „при Дмитріи Константиновичѣ“.
  2. Пізніше Кіпріян оселився в Москві і користувався там великим впливом, але діяльність його мала зовсім инший напрямок, ніж діяльність Діонісія. Так напр. він заборонив студійський устав і завів єрусалимський, попереміняв де-які церковні обряди, почав виправляти богослужебні книги в тому напрямку, який потім продовжував Нікон. Взагалі Діонісій був представником південно-руського церковного устрою, а Кіпріян иншого, який потім запанував в московській церкві.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.


  • Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1929 року.
  • Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Україні, де авторське право діє протягом життя автора плюс 70 років.
  • Автор помер у 1936 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.