Україна на історіографічній мапі міжвоєнної Європи/Конструювання Ільком Борщаком міфологічного образу сприйняття України...

Україна на історіографічній мапі міжвоєнної Європи
Конструювання Ільком Борщаком міфологічного образу сприйняття України у Франції у XVIII–XIX ст., або про межі свободи та відповідальності дослідника у інтерпретації історичних джерел (Вадим Ададуров)
2014

Вадим Ададуров

Конструювання Ільком Борщаком міфологічного образу сприйняття України у Франції у XVIII–XIX ст., або про межі свободи та відповідальності дослідника в інтерпретації історичних джерел

Протягом попереднього двадцятиріччя обсяг наукової продукції, присвяченої І. Борщакові, зростав в Україні настільки стрімко, що сьогодні можна констатувати появу цілої галактики його імені в національному історіографічному всесвіті[1]. Водночас наукова якість цих робіт є доволі низькою, оскільки більшості з них бракує джерелознавчого аналізу Борщакової спадщини, зацікавлення якою є настільки помітним саме тому, що вона впровадила у домінуючу нині версію національної історії кілька важливих для її обґрунтування документальних свідчень. У перші роки незалежності відбулося доволі одностайне зарахування постаті І. Борщака до уявного пантеону українських науковців-патріотів, яке поєднало у важко досяжному в багатьох інших питаннях консенсусі як ідейного дисидента щодо радянського історіографічного канону (Ярослав Дашкевич), так і компартійного перекинчика в українознавчу тематику (Валентин Шкварець). Відтак в історіографічному полі України спостерігалася тенденція до возведення творчої спадщини цього, як наголошується в одній з сучасних енциклопедій, «провідного вченого-гуманітарія української діаспори»[2], до рангу істини в останній інстанції. Водночас у Франції, де відбувалася творча діяльність Борщака, серед істориків українського походження, навпаки, окреслилася тенденція до обережного використання його творів[3].

Некритичне залучення написаних переважно у міжвоєнний період праць Борщака характеризує загальний стан сучасного історіописання в Україні. В своїй переважній масі воно продовжує існувати у площині концептів, сформованих на зламі XIX–XX ст. У конкретному випадку історичного письменства І. Борщака йдеться про ритуальне пошанування «ідола державництва». Будь-яка спроба поглянути на творчість Борщака з критичних позицій[4] викликає неприйняття, більше того — роздратування, хоч жодної конструктивної критики такі спроби не зазнають (внаслідок браку у адептів сакралізації внеску Борщака в історичну науку конкретних доказів істинності їхньої віри), відтак скромно залишаються існувати у паралельній до офіційної історіографічній площині. Критику просто ігнорують і продовжують «курити фіміам»[5]. Якщо виходити з твердження французького соціолога і філософа Едгара Морена про те, що у пізнанні співіснують два основоположних первня — logos (знання) та mythos (віра)[6], то у цьому випадку очевидно, що переважає саме другий з них.

Утім, в епоху масового доступу до засобів електронної комунікації, зацікавлення спадщиною Борщака все більшою мірою висвітлює сумнівні сторони його історичної візії. Наприклад, у дискусії щодо фальсифікації історичних джерел, яка відбулася 2011 р. між користувачами форуму «Мілітарна історія України», була поставлена під сумнів автентичність листа французького посла у Варшаві Жана-Казимира Балюза від 1704 р., у якому начебто йшлося про зустріч в Батурині дипломата з гетьманом Іваном Мазепою. Дописувач з Парижа під ніком Terrykoo зауважив, що протягом двох останніх десятиліть цей лист напрочуд широко цитується в науковій і популярній літературі, як промовисте свідчення щодо зовнішнього вигляду, попереднього життя та манер Івана Мазепи:

«Лист потрапив, навіть, у шкільні хрестоматії та згадується в 1-му томі “Енциклопедії історії України”, яка публікується Інститутом історії України НАНУ (див. гасло “Жан-Казимір Балюз”, с. 176–177). А завдячуємо поширенню цього документу ми лише одній особі — Ількові Борщакові. Він опублікував український переклад уривку цього листа в 152-му томі “Записок НТШ” 1933 р., та того ж року “вставив” його в український переклад популярної біографії Р. Мартель, І. Борщак “Іван Мазепа: Життя й пориви великого гетьмана”. Ні франкомовного оригіналу, ні точної дати, ні імені адресата Борщак не навів, обмежившись лише фразою “Цей лист зберігається у рукописному відділі Паризької Національної бібліотеки і адресований родичу Ж. Балюза. Точна дата листа невідома, але встановлено, що писано його наприкінці 1704 року”, а у примітках лише зазначалось, цей лист “Ілько Борщак віднайшов у рукописному відділі паризької Національної Бібліотеки (Fonds Baluze, vol. 251)”. Всі наступні історики, починаючи від В. Січинського (кін 40-х рр.) і Т. Мацьківа (70–80-ті рр.) та закінчуючи останньою монографією Т. Таїрової-Яковлевої (2011 р.), цитують цей лист виключно із посиланням на Борщака. Як це не парадоксально, але практично ніхто не спробував знайти оригінал такого важливого документа чи хоча б критично проаналізувати його текст. Приміром, в листі згадується, що Мазепа був присутній “на прийнятті в Луврі, коли святкували Піренейський мир” (листопад 1659 р.), але достеменно відомо, що в цей час молодий Мазепа возив листи від короля Яна-Казиміра до гетьмана Виговського, а потім до новообраного гетьмана Тетері. На сьогодні в Інтернеті вже доступний повний каталог фонду Балюза в BNF, який був надрукований ще 1921 року і міг свого часу бути доступним Борщаку: AUVRAY Lucien, POUPARDIN René. Catalogue des manuscrits de la Collection Baluze. Paris: Ernest Leroux, 1921. 653 p. Мова йде про особистий архів відомого науковця-ерудита Етьєна Балюза, двоюрідного дядька Жана-Казиміра. В розділі 251 дійсно вказано кілька листів від Жана-Казиміра Балюза, підрозділ документів Антуана Балюза (батька Жана-Казиміра), fol. 148– 185. Див. стор. 307 каталогу колекції Балюза: Як можна пересвідчитись, у фондах збергається всього 5 листів від Жана-Казиміра Балюза: Foliotage (сторінки) 148–152 — два листи, без дати і від 12 липня 1716 р.; Fol. 160–161 — один лист від 19 грудня 1683 р.; Fol. 172–182 — два листи від 16 листопада і від 31 серпня 1714 р. Тобто 4 листи хронологічно не належать до 1704 р., періоду коли Ж.-К. Балюз міг бути в Батурині, і лише один лист без дати (найперший, Fol. 148–149) викликає запитання, оскільки Борщак якраз зазначав, що точна дата листа не встановлена і датував його за змістом. Після безпосередньої перевірки у відділі рукописів BNF, виявилось, що і цей лист жодного стосунку до Мазепи не має, у ньому говориться лише про особисті справи та проблеми із закупівлею книжок для приватної бібліотеки: Тобто, за вказаним Ільком Борщаком посиланням “віднайденого” ним документа немає. На жаль, це далеко не перший приклад фальсифікацій і маніпуляцій джерелами Борщаком.

1) Так, слідуючи точно за посиланнями Борщака, Орест Субтельний не зміг віднайти оригінал т. зв. “Виводу прав України”, угоди Мазепи з Карлом XII, яка нібито зберігалась в паперах Григора Орлика в Дентевілді.

2) Володимир Голобуцький і Збігнев Вуйцик спростували твердження Борщака про участь козаків в облозі Дюнкерка.

3) Ярослав Дашкевич в передмові до одного з перевидань Борщака повідомляв, що дослідники біографії Боплана (автора відомого “Опису України”) А.-Б. Пернал (Pernal A. B.) та Д.-Ф. Ессар (Essar D. F.) скаржились, що, йдучи за посиланнями Борщака, не знайшли ні листа Боплана 1665 р. до маршала Вобана, ні метрики сина Гійома (в Руані) з датою народження батька, ні міських реєстрів, в яких повинна була бути дата його смерті 6 грудня 1673 р. […]

Вже час всім звикнути, що посилатись на Борщака, є, м’яко кажучи, небезпечним»[7].

З вищесказаного стає очевидним, що важливою причиною відсутності критичного переосмислення історичної творчості І. Борщака в Україні є недоступність французьких джерел для істориків, що частково пояснюється відсутністю мовних компетенцій (погодьмося, що далеко не кожен історик України може працювати з французькими рукописами). Чи не першою спробою критичного підходу стала наша публікація стосовно концепції та способу пояснення Борщаком ставлення наполеонівської Франції до територій, на яких мешкали предки сучасних українців[8]. Не маючи наміру позбавити Борщака заслужених лаврів першовідкривача не однієї сотні документів, ми встановили (шляхом співставлення публікацій Борщака та цитованих ним документів з Національного Архіву, Архівів Історичної служби Міністерства оборони та Міністерства закордонних і європейських справ Франції) як безперечний факт, що Борщак довільно спотворював зміст згаданих документів, а також фальсифікував окремі свідчення. Щоб бути лаконічними, лише озвучимо ці висновки: Борщак зумисне приховував те, що карту українського козацтва в оточенні Наполеона послідовно та майстерно розігрували польські військові й політичні діячі, вони ж, а не віддане царю та православ’ю малоросійське дворянство, формулювали концепти козацької автономії у складі майбутньої Речі Посполитої. Окрім заміни польських авторів на знаних або «невідомих» французьких (як автора ідеї держави запорожців і татар «Наполеоніди» генерала Міхала Сокольниького та дипломата Алксандра-Моріса д’Отріва), Борщак вдався до трьох видів фальсифікації історичних джерел: 1) вилучення окремих слів або їхньої заміни іншими, у тому числі й етнонімів (козаки на українці) і топонімів («Польська Україна», «Російська Україна» на просто «Україна»), попри те, що останні є важливими кодами для реконструкції уявлень чужинців про малознані їм об’єкти; 2) додавання цілих речень та абзаців, які мали свідчити про зацікавлення урядом Франції долею козацтва і плани його залучення до боротьби з Росією; 3) фальсифікація документів (як от вкрай популяризованої в сучасній історіографії обіцянки Наполеона задунайським козакам відновити Запорозьку Січ після перемоги над Росією). Окрім того, чимало тверджень Борщака (наприклад, не підтверджені жодним джерелом роздуми Наполеона у Москві 1812 р. про можливість просування його армії через Україну) мають суто постулятивний характер. Перелічені вище відходи від фактичного змісту джерел робилися із подиву вартою послідовністю, аби створити ілюзію інтенсивного зацікавлення французьких політиків незалежністю України, хоч сам Борщак ще 1923 р. писав про методологічні принципи роботи дослідника з документальним джерелом: «Ми знаємо, оскільки небезпечно з наукового боку й оскільки це велика спокуса модернізувати певні історичні явища, знаємо, що не треба переставляти слів у століттях: вони мають свій зміст й анахронізм є найгіршим варваризмом у історії»[9].

Праця «Наполеон і Україна»[10] задумувалася як остання, п’ята, частина, анонсованого І. Борщаком дослідження про майже тисячолітню історію контактів між Францією й Україною. Перша її частина мала бути присвячена часам Філіпа I й Анни Київської (так і не була реалізована, окрім загальних думок), друга — добі Мазаріні, Сірка і Хмельницького (реалізована частково у кількох розвідках)[11], третя — часам Людовіка XIV і Мазепи та Пилипа Орлика[12], четверта — діяльності Петра-Григорія Орлика у Франції й інших державах[13]. Про свій задум Борщак писав наступне:

«Аж після такої аналізи у відношенні до головних європейських країн, можна буде зробити загальну синтезу зносин Європи з Україною в минулому.

Питання це досі зовсім не студійоване в нашій історіографії, а причиною цього стали важкі умовини нашої нації за останніх два століття. Драгоманов розумів велику вагу цього питання, коли писав 16 жовтня 1872 року до Мелітона Бучинського: “Хотьби який-небудь привід був нам в світ висунути носа”»[14].

Щоб знайти такий привід, І. Борщак здійснював систематичні пошуки у французьких архівах і бібліотеках, бо, за переконанням дослідника, «ні польські, ні російські джерела не можуть дати справжньої картини стану української справи в широкому значенні цього слова»[15]. Найбільш документально обґрунтованою частиною пенталогії Борщака виглядає опублікована 1932 р. у Львові праця «Великий мазепинець», в якій йшлося «про справді дивовижне життя й діяльність Григора Орлика, що народився в Батурині Мазепи, а скінчив життя на Рейні, під французькими прапорами»[16]. Ця праця була побудована на основі кількох сотень свідчень про сина козацького гетьмана, які збереглися у французьких архівах завдяки благословенній для істориків звичці французької бюрократичної машини докладно фіксувати на папері етапи діяльності підвладних їй осіб. За словами Борщака, збір матеріалів, роздуми і власне поява тексту тривали десять років, відтак з оприлюдненням цього тексту він оголошував недійсними попередні розвідки на цю тему, в яких нерідко, як визнавав сам, робив помилки. Автор наполягав, що його праця має суто науковий характер, бо заснована вона на документальному методі:

«Ми свідомо — хоч яка велика була спокуса! — обмежили до мінімум свої коментарі, даючи скрізь слово документам. Там, де документу бракує, ставимо просто крапку, а де її замало, висловлюємо гіпотезу»[17].

Водночас «автор з притиском зазначає, що це — історична праця, яку писав український державник, але писав, як історик і дослідувач, бо — патріотизм чеснота, а не наукова метода і немає нічого гіршого, як плутати ці два поняття»[18].

Виснувати про те, яким чином поєдналися чітко виражене прагнення дослідника довести зацікавлення Франції державною незалежністю України та принцип безсторонності науковця, ми воліємо, здійснивши ретельну перевірку тексту Борщака за його, здебільшого, архівними джерелами, а також зіставленням цього тексту з не використаними автором «Великого мазепинця» документальними свідченнями. Таке дослідження може підтвердити або спростувати ті висновки щодо методів історичного письменства І. Борщака, які ми зробили на основі аналізу його праці «Наполеон і Україна».

Декларуючи у вступі свій намір видобути з пітьми віків діяння Пилипа і Петра-Григорія Орликів, Борщак доводив, що гетьман і його син виходили з постулату за будь-яку ціну здобути політичну свободу для України. За концепцією Борщака, Орлики були уособленням політичного суверенітету України на еміграції, родиною її справжніх провідників, яка поклала всі свої помисли та дії на вівтар незалежності. Борщак переконував, що про подвижницькі старання Орликів добре знала вся Європа, провідні діячі якої засвідчували повагу Україні в особі її видатних представників. Після ж смерті батька син став на чолі змагань за Українську державу. Відтак Борщак намагався довести, що Петро-Григорій Орлик був значущою фігурою міжнародного масштабу, до думок якого пильно прислухалися посли, міністри, монархи, бо вся освічена Європа вважала своїм обов’язком допомогти «Україні, яка завжди прагнула до свободи»[19]. Нібито з молодим Орликом радився французький посол у Варшаві маркіз АнтуанФелікс де Монті, який 28 жовтня 1729 р. представив його польським магнатам Потоцьким (не зрозуміло для чого, оскільки Орлик з 1726 р. був ад’ютантом воєводи Київського Юзефа Потоцького, майбутнього великого гетьмана коронного[20]), і за згодою товариства відрядив його до французьких міністрів з запропонованим Орликом планом визволити за посередництвом французької дипломатії його батька, якого інтернували турки у Салоніках[21].

Ознайомлення з французьким дипломатичним листуванням, на яке посилається Борщак, показує, що ідея шукати допомоги у Франції справді належала Орликам[22]. Однак, ініціатива відрядити сина гетьмана до Франції вийшла від трьох річпосполитських магнатів, а саме — примаса Теодора Анджея Потоцького, воєводи Київського Юзефа Потоцького та придворного коронного маршалка Стефана Потоцького[23], і скерували вони його не до Версальського двору, а до екзильного короля Польщі Станіслава Лещинського, який на почесних правах тестя Людовіка XV мешкав у королівському замку Шамбор. З депеші Монті видно, що про існування Орлика-сина той дізнався з меморандуму шведського посла генерала Цюлліха щойно тоді, коли посланець уже відбув у Францію. Тож Монті не надав жодних прямих рекомендацій синові гетьмана до його від'їзду, повідомивши про план клану Потоцьких першому міністрові кардиналові Андре-Геркюлеві де Флері пост-фактум, як корисну при нагоді для Франції річ, зауваживши, що «вони розглядають його (Орлика-батька) як великого ворога росіян»[24] (у вульгарному перекладі Борщака ця фраза звучить наступним чином — «Орлик особисто ненавидить москалів»[25]). Про ці обставини першої місії Орлика у Франції було безперечно відомо й І. Борщаку, який у своїй праці оприлюднив короткий меморандум, який Монті надіслав кардиналові Флері у січні 1732 р., аби роз'яснити роль Орлика у тогочасних задумах Потоцьких. Мета місії Орлика, який вирушив у Францію під вигаданим ім'ям шведського офіцера Бартеля, за Борщаком, мала подвійний характер: 1) «Представити Королю Станісліву (Лещинському) наміри Короля Августа змусити Республіку поставити на престол його сина»; 2) «Отримати від Французького Двору рекомендації до французького Посла при Порті, щоб той підтримав його батька [Пилипа Орлика], який є у Салоніках, у його намірі щодо України, щоб мати зв'язок з козаками»[26]. Але, за документом, місія Орлика мала потрійний характер. Достатньо поглянути, які фрагменти вилучив з тексту джерела Борщак, аби зрозуміти, яким чином він вибудовував свою концепцію. Вилучено другий пункт записки. У ньому йшлося про те, що Петро-Григорій мусив «запевнити Його Величність Короля Станіслава, що всі добрі П'ясти об'єдналися, аби взяти сторону Його Величності, щоб прикликати його, і під його покровительством протистояти намірам Саксонії та забезпечити їхню свободу, прохаючи Короля Станіслава взяти участь у цьому та залучити всіх його друзів і союзників». З третього пункту, який з легкої руки Борщака, став другим, зникло кілька слів, але тих, що повністю змінювали зміст фрази: 3) «Отримати від Французького Двору через Короля Станіслава рекомендації до французького Посла при Порті, щоб […] полегшити його зв'язок і листування з козаками та використати їх, коли складеться кон’юнктура, на службі Королю Станіславові та Республіці». Далі в документі йшлося про те, що «думка Короля Станіслава на це була такою, щоб Франція надала свою згоду й він відрядив цього молодого чоловіка у Туреччину визволити його батька […]»[27]. Таким чином, з документу зникли згадки про короля Станіслава, його центральну роль у плані магнатів щодо використання за посередництвом П. Орлика козаків України для служби інтересам партії Лещинського. Відтак стає очевидним, що поїздка 1729 р. у Францію була польською політичною місією, але Борщак стверджує всупереч документам, що це були відносини «представника українського самостійницького руху» з урядом Франції[28]. Він запевняє, що наприкінці 1729 р. Петра-Григорія радо приймали і секретар зовнішніх відносин, хранитель печаток, Жермен-Луї Шовлен (11 грудня 1729 р.), і сам кардинал де Флері (1 січня 1730 р.), й Орлик одразу став своїм у Версалі та Марлі, відтак його відправили як французького таємного агента у Стамбул[29]. Одразу ж зауважимо, що у Архіві міністерства закордонних справ ні в тих справах, на які посилається (однак без чіткої вказівки аркушів і назви документу) Борщак, ні в жодних інших, немає бодай найменшого натяку щодо прийняття Орлика французькими урядовцями, не кажучи вже про дати, тривання і характер розмов, які так докладно описав автор «Великого мазепинця».

Правда була прозаїчнішою: молодшого Орлика погодився взяти під своє покровительство Станіслав Лещинський. Прибувши 20 червня 1730 р. у Стамбул під іменем швейцарського офіцера Хага з рекомендаційним листом від Лещинського, Петро-Григорій не забарився прозвітувати своєму патронові[30]. Він рідко покидав територію французької місії і, як свідчить листування посла маркіза Луї-Савера де Вілленева, про особисту участь Орлика у переговорах з турками щодо долі його батька наразі не йшлося[31]. За дорученням Лещинського Петро-Григорій листувався з польськими шляхтичами для того, щоб схилити тих на сторону Станіслава, але відповіді в більшості випадків не отримав[32].

Французький посол, хоч і з симпатією ставився до синівських почуттів молодшого Орлика, прагнув якнайшвидше позбутися його, боячись, що про його перебування стане відомо російським дипломатам. Врешті Орлик погодився з його аргументами і покинув 4 жовтня 1731 р. столицю Порти, так і не дочекавшись покращення становища свого батька[33]. Про ефемерний характер постійно наголошуваної Борщаком тези про те, що увесь світ знав, що батько і син Орлики є «вождями козацької нації», красномовно свідчить відкритий і одразу ж сфальсифікований дослідником зміст запису журналу французького військового корабля «Надія», який перевозив у жовтні 1731 р. Петра-Григорія з Туреччини у Францію. Борщак наступним чином подає зміст цього запису: «В 1-й годині з’явився на кораблі старшина Орлик, син Шефа Козацької нації, висланий Амбасадором Й. В. при султані у Францію в державних справах»[34]. Насправді ж запис є наступним: «У понеділок 8-го о 4 годині ранку, рухаючись під парусом, було помічено англійське судно, що стояло на якорі, нам салютували сімома гарматними пострілами і з судна прибула шлюпка та привезла нам пана Хага, швейцарського офіцера, котрий колись служив у Швеції, з листом від нашого Посла, який прохає нашого генерала дозволити йому проїзд у Францію, він залишився на борту»[35].

Попри виявлені Петром-Григорієм наполегливість і докладність у виконанні доручень, його шанси зростають щойно тоді, коли Станіслав Лещинський виявляє серйозні наміри включитися у боротьбу за польський престол. Представлений кардиналові Флері, Орлик залучається як дипломатичний агент, але ще не як французький регулярний службовець. Йому доручається відвезти кримському ханові листа Людовіка XV. Успішна доставка Орликом листа-відповіді із запевненнями хана підтримати наміри Франції щодо реелекції Станіслава Лещинського у Речі Посполитій поволі вводить Петра-Григорія у плани французьких урядовців[36]. Участь у таємній подорожі Станіслава у Варшаву і привезення у Версаль звістки про успішну елекцію Лещинського висувають Орлика на офіційний рівень. Призначений Лещинським його генерал-ад’ютантом, у січні 1734 р. Петро-Григорій був зарахований також на французьку військову службу[37]. Приклад Орлика лише ілюструє звичайну для Франції практику, коли чужоземні найманці в періоди військових дій становили до 20 відсотків особового складу королівської армії[38]. Петро-Григорій був зарахований на офіцерську вакансію в один з 16-ти драгунських полків (станом на 1730-ті рр.), а саме до 5-го драгунського полку, що мав назву «Генерал-полковник (драгуни)». Полком командував Бертело де Дюші, граф де Куаньї[39].

Протягом перших років служби у французькому війську Орлик продовжував надалі використовуватися Станіславом Лещинським для виконання його таємних доручень. У листі від 4 лютого 1736 р. з Відня до кардинала де Флері молодший Орлик фактично визнає двоїстість своєї ситуації на службі двох монархів: «[…] Повідомивши [французьким] міністрам про ідею, яку мав Його Величність Король Польщі, відсилаючи мене назад до Франції, і про його наміри, які я обстоюю в цій країні, я отримав на місці схвалення з боку міністрів. Перед моїм від'їздом в цю країну мені було наказано написати найбільш прислужливим польським панам, щоб повідомити їм про моє призначення»[40].

У цей період Петро-Григорій напрочуд подібний до оспіваного комедіографом Карло Гольдоні характерного персонажа XVIII ст. — Труфальдіно, слуги двох панів: Орлик отримує накази і від Лещинського, і від французьких міністрів, які модифікують накази короля Польщі. Більша, як видається Станіславові, уважність Орлика до інструкцій французьких урядовців, викликає його роздратування та підозру, що Орлик прагне забути про свою роль слуги та цілком перейти на службу до більш престижного господаря[41]. Однак насправді Петро-Григорій був виразно обтяжений дорученням французьких урядовців відігравати роль інформатора при послові у Відні, який тримав у своїх руках всі нитки переговорів щодо умов зречення Станіславом Лещинським польського престолу, відтак він постійно наголошував перед французьким дипломатом на послідовному обстоюванні інтересів Станіслава і конфедератів, які його підтримували, та прагнув повернутися до свого господаря[42].

Все своє життя Орлик належав до особистого двору Станіслава Лещинського, який 1737 р. став герцогом Лотаринзьким, зберігши за собою, за умовами Віденського миру, пожиттєвий титул короля Польщі. Хоча, мабуть, він був тим придворним, який чи не найбільше нехтував своїм обов'язком фактичної присутності у Люневіллі[43]. Змінити ж остаточно свій фактичний статус на цій соціальній шахівниці було насправді понад можливості Орлика, адже Станіслав був його безпосереднім сюзереном, а ще важливіше — близьким родичем короля Франції. Тож Петро-Григорій міг спробувати зробити це фактично, зберігаючи формальний зв'язок з Лещинським і балансуючи між двома королями в бік потужнішого, тобто короля Людовіка. Так чи інакше, Орлик до кінця життя перебував у свиті Станіслава, на що чітко вказує його шлюбний контракт 1748 р., де про нього йдеться одночасно як про «бригадира королівської армії» та «генерал-ад’ютанта Короля Польщі»[44]. Як про чинного «генерал-ад’ютанта Короля Польщі» також згадується у розписі офіцерського складу його полку 1751 р.[45]

У цьому контексті центральним питанням є визначення ідентичності Петра-Григорія. Щоб довести український (козацький) патріотизм молодшого Орлика, слід було у дусі модерного націоналізму відокремити його від польського (шляхетського) патріотизму, тож Борщак різав документальні свідчення по живому, попри те, що ані сам Петро-Григорій, ані його батько ці два патріотизми не відокремлюють, не вбачаючи між ними жодної суперечності. Таким історичним свідченням, як листи молодшого Орлика до кардинала де Флері від 4 лютого та 13 березня 1736 р., історик може тільки позаздрити, бо ці документи містять чіткі алюзії щодо національної ідентичності досліджуваного персонажу, сформульовані ним самим. Утім Борщак волів проігнорувати ці документальні свідчення. У першому зі згаданих листів Орлик «наполегливо просить французьких міністрів дозволити йому поїхати у Кенігсберг, щоб привезти останній вияв милосердя своїм співвітчизникам» (польським конфедератам, згуртованим навколо короля Станіслава). Він бачить безрезультатність старань французької дипломатії у Відні, відтак відзначає: «[…] Завдяки призвичаєнню мені відомий спосіб мислення моєї нації, і я вбачаю погані наслідки як для неї, так і для слави Короля [Станіслава]»[46]. У другому листі він висловлюється значно чіткіше: «Після кількох днів користі, що їх принесло моє перебування тут, я не хочу страждати через те, що це перебування стало цілком марним для служби Короля [Франції], а відтак я не маю нічого більше до роботи, ніж поінформувати французького посла пана Тейля про те, що зможу послужити як Поляк справам моєї Батьківщини, а щоб допомогти йому, я вважаю доречним відновити знайомство з Князем Любомирським, Воєводою Краківським, який перебуває тут від кількох тижнів»[47].

Як типовий прихильник примордіалістського погляду на національну ідентичність, Борщак уважав, що вона задається при народженні раз і назавжди. Однак приклад молодшого Орлика якраз доводить перевагу конструктивістського підходу, оскільки, як показують листи самого Петра-Григорія, його національна ідентичність була сформована обставинами його життя. До цих останніх належало те, що назавжди покинувши у віці семи років Гетьманщину, де народився і був охрещений у православ’ї, він надалі жив серед іноземців (у Молдові, Швеції, Саксонії, Речі Посполитій), відтак володів іноземними мовами краще, ніж козацькою. Син листувався з батьком виключно французькою, батько відписував йому польською із вкрапленнями латини та французької[48]. Історики не замислювались над тим, якою мовою розмовляли між собою Орлики під час їхніх нечастих зустрічей протягом 1730-х р. у Салоніках та Бендерах. Правдоподібно таки польською, бо цією мовою мислили обидва. Оповідаючи про національні погляди свого, на той час уже покійного, батька у меморандумі Людовікові XV з листопада 1743 р., Петро-Григорій зазначав: «Знайте, Сір, що на першому місці я вказую на те, що я є іноземним дворянином і сином людини, яка зіграла роль у світі, і яка, слідуючи славним принципам бути вірним своїй Батьківщині Польщі та зобов’язанням щодо Козацької нації, якої він був законно обраним провідником, […] працювала, щоб підтримати інтереси своєї Батьківщини і своєї Нації»[49]. Про себе Орлик-син пише наступне: «Вигодуваний і вихований на цих принципах з дитинства, я хотів бути подібним до нього, шукаючи будь-якої нагоди, щоб довести мою відданість і мій запал для моєї Батьківщини […]»[50]. За півтори роки до цього, ще за життя батька, Орликсин у «Меморандумі про доконечну необхідність залучити до війни з Росією Польщу та Туреччину» згадав про «давню ідею свого батька прив’язати Козацьку націю до Польської Республіки»[51]. Отож спостерігаємо у Орликів подвійну ідентичність, в якій, утім, доволі чітко простежується наступна ієрархія: на першому місці стоїть велика Батьківщина — Річ Посполита, на другому — мала — козаччина. У випадку молодшого Орлика козаччина є вже доволі непевним маркером ідентифікації: він жодного разу не ототожнює себе з «Козацькою нацією» і, вочевидь, козаком себе не вважає, говорячи лише про батькові зобов’язання та своє синівське прагнення «пожертвувати життям заради відновлення фортуни» Орлика старшого[52].

Прикметно, що сучасна французька дослідниця біографій Орликів І. Дмитришин звернула увагу на вміщені у меморандумах Петра-Григорія вказівки щодо національної ідентифікації його батька, але не стала поривати з усталеним Борщаком каноном класифікації цих діячів як українських козаків, стверджуючи, що від часів Івана Виговського в тодішній політичній думці була присутня ідея про перетворення України у третього учасника Польсько-Литовського державного кондомініуму[53]. Утім така відповідь не дає чіткого уявлення про те, ким почував себе насправді молодий Орлик. Наскільки важко долати стереотипи історичного мислення, видно хоча б з того, що, знаходячи за документами і вилучаючи Борщакові фальсифікації (зокрема, про зустрічі Орлика з Шовленом і Флері у 1729–1730 рр., чітко показуючи, що контактував Орлик у Франції виключно з Станіславом Лещинським[54]), І. Дмитришин робить таке вилучення не завжди[55]. У багатьох інших моментах дослідниця тактовно усуває вигадки І. Борщака, зокрема його інсинуацію про те, що Орлик був призначений Людовіком XV на чолі полку «Королівські шведи» (цей полк було створено 30 жовтня 1742 р., а полковником призначено графа Спаре[56]), і вірно вказує на те, що таки йшлося про заснований 25 листопада 1747 р. полк «Королівські поляки»[57]. Цілком зрозуміло, чому Борщак, який прагне до послідовної сегрегації українського від польського, фальсифікує цей факт. Однак, зауважимо, що й І. Дмитришин не пояснює, чому саме Борщакові випала місія очолити військову частину з такою красномовною назвою, а тільки вказує, що таким було бажання самого новоспеченого полковника. Для з’ясування ідейних спонук Орлика важливе значення має побіжно згадане дослідницею звернення Станіслава Лещинського до короля Людовіка від 11 листопада 1747 р. Процитуймо цей документ:

«Пан Орлик мені доповідає, що Король відзначив його своєю милістю, створивши піхотний полк на основі залучення закордонних вояків; аби викликати його задоволення, він бажає, щоб він носив ім’я “Королівські поляки”; я запевняю Вас, що нічого не могло би бути більш зворушливим для мене, ніж бачити королівське військо під назвою моєї Нації, яка буде таким чином гідно відзначена, якщо Його Величність захоче надати це ім’я. Те, чого мені залишається ще бажати, щоб це притягнуло багато Польського дворянства на службу Королю. Я хотів би бачити його все під прапорами Його Величності і сподіваюся, що Ви надасте своє покровительство цьому проектові і мені […]»[58]

Таким чином, нове призначення мало на меті реалізувати давнє бажання Орлика служити «його Нації», тобто річпосполитській шляхті. Зрештою сам полковник не забарився виявити свою ідентичність, чітко вказавши у реєстрі полку, складеному 1748 р., місце свого народження — «Польська Україна»[59]. Це не відповідало історичній дійсності, адже народився Петро-Григорій не на правому березі Дніпра, де була Польська Україна, а на лівому, в підросійській Гетьманщині. Утім ця коротка згадка є напрочуд гарною ілюстрацією того, що людина сама формувала свою ідентичність і обирала бажане для себе місце народження згідно власних світоглядних переконань. Яким чином виконував Орлик свою місію по збиранню під прапорами Франції польсько-литовської шляхти видно хоча б з того, що вже у 1751 р. 7 офіцерів полку (з 31-го) походили з території Речі Посполитої (6 — з Корони, 1 — з Литви). Усе це були молоді — до 30 років особи, які гуртувалися навколо свого досвідченого, 48-річного на той час, полковника. У полку, щоправда, було багато й шведських офіцерів — 7 (один з них народився у Гурі в Польщі)[60]. Тим не менше, лише після смерті Орлика, який був серед польських емігрантів у Франції чи не найбільш заслуженим військовиком, полк «Королівські поляки» був інкорпорований у полк «Королівські шведи» (18 січня 1760).

Навіть у акцентованому І. Борщаком[61] та І. Дмитришин[62] проекті Петра-Григорія з 1735 р. щодо створення у складі французької армії частини з запорозьких козаків для протиставлення на полях баталій гусарам імператора, зауважуємо не стільки український патріотизм Орлика, скільки його бажання досягти подвійної мети: по-перше, остаточно звільнити своїх родичів і друзів з обтяжливої турецької опіки та забезпечити їм більш надійну ситуацію на службі в європейського монарха[63]; по-друге, — стягнути на службу з Польщі до Франції прихильників короля Станіслава, як офіцерів для козацького війська. У цьому проекті напрочуд чітко проявляються маркери ідентичності Орлика — його бажання відновити позицію сімейного клану і врегулювати статус батька, який мав зобов’язання перед «Козацькою нацією», але не міг їх реалізувати за тогочасної міжнародної кон’юнктури; а також прагнення забезпечити своїй нації, тобто річпосполитській шляхті, керівну роль у цьому козацькому проекті. Цікавою є не тільки думка Петра-Григорія, що для командування козаком конче потрібен польський офіцер (Борщак перебріхує інформацію джерела та пише про «шведських старшин»[64]), але й його рефлексії у дусі політичної етнографії про тотожність польської та козацької мов:

«Мрія пана Орлика про надання їм офіцерів, призвичаєних до їхнього способу вести війну і розуміючих їх, має ту доцільність, що в Польщі є багато Польських офіцерів, які служили у війнах Короля Швеції [Карла XII] і командували Козаками, яких той мав у своєму війську, які розуміли козацьку мову тому, що вона майже така сама як польська, настільки, що вони її розуміють, як Німці розуміють Голландців чи Швейцарців»[65].

І. Дмитришин загалом вірно вказує на типовість вищезгаданого проекту для манери тогочасного шляхетського авантюриста привертати увагу іноземних покровителів до своєї персони (майже одночасно шляхтич Вєшковський пропонував урядові Франції набрати у Речі Посполитій тридцять тисяч козаків)[66]. Прикметно, що у меморандумах «сина шефа козацької Нації» (як сам себе називає Орлик[67], а не як про нього думають, за твердженням Борщака[68], французькі урядовці) щодо створення під егідою Франції антимосковських коаліцій, козацтву відводилося вже ледве кілька рядків порівняно з центральною тематикою самої польської шляхти, Швеції, Туреччини, Криму, при чому ця роль видається третьорядною. Складається враження, що у 1740-х рр. Петро-Григорій майже забув своє козацьке походження і мислив як добрий патріот Речі Посполитої[69].

Щодо твердження І. Борщака про те, що Орлик буцімто рвався на Гетьманщину і таки поїхав туди 18 серпня 1734 р. з таємною місією для встановлення контактів з козацькими старшинами, які, словами Борщака (не підтвердженими, втім, жодним посиланням), «пам’ять його батька досі шанують і що ціла Україна повстане проти москалів, як тільки він опиниться біля кордонів України»[70], то ані напрочуд докладні документи французької дипломатії, які дозволяють реконструювати буквально кожен крок Орлика, ані листи самого Петра-Григорія, не містять ані найменшого натяку щодо цього. Невідповідність між оповіддю Борщака та змістом джерел зауважила й ретельна дослідниця французьких архівів І. Дмитришин, яка, жодним словом не згадуючи про поїздку Орлика в Гетьманщину, вказує, що 2 вересня 1734 р. останній за попередньою згодою французького посла у Стамбулі прибув у Хотин, де зустрівся з польськими шляхтичами, наляканими успіхами російських військ на території Речі Посполитої та розчарованими непевною ситуацією короля Станіслава[71]. Якби Петро-Григорій покидав підконтрольну Оттоманській Порті територію, посолшвидко би дізнався про це від приставленого ним до Орлика драгомана[72], але таких сенсаційних повідомлень листування Вілленева не містить. Натомість у своїй депеші в Париж від 10 вересня посол Вілленев доповідав Шовлену, що «пан Орлик, який ще знаходився у Хотині, переслав мені лист, який він отримав від пана воєводи Київського»[73]. Французький дипломат відзначав, що, перебуваючи у Хотині, «пан Орлик запропонувався виїхати у Константинополь, і це навіть була пропозиція здійснити подорож у Францію, щоб подати Вам більш докладний звіт, аніж можуть вмістити листи, щодо інформації, яку він отримав про нинішню ситуацію польських справ завдяки зв'язкам, які він підтримував з багатьма Поляками під час перебування при дворі [татарського] Хана». У депеші від 17 листопада 1734 р. посол у Стамбулі відзначав, що Орлик «прибув сюди близько місяця тому»[74]. Таким чином поїздка Орлика «аж до Полтави» є вигадкою І. Борщака, оскільки вона не відповідала намірам самого Петра-Григорія, який волів поїхати у Францію.

Приблизно з моменту смерті батька в діях Орлика-сина спостерігається прагнення укорінитися у Франції (меморандум 1743 р. Людовіку XV з переліком усіх послуг, наданих Орликом французькій Короні[75]). У 1748 р.[76] Орлик одружився з донькою вже покійного на той час маркіза Гійома Ле Брюн де Дентевіль, Луїзою-Геленою. При оцінці цієї події Борщак стверджував, що завдяки шлюбові з багатою та родовитою нареченою іноземний найманець став володарем замку Дентевіль[77]. Але річ у тому, що дружина Орлика була не єдиною донькою в родині, а мала двох братів. Александр (1712–1780) став абатом монастиря Сен-Шан де Ліг і каноніком катедри в Орлеані, Жозеф-Франсуа (1720–1757) успадкував титул маркіза та замок Дентевіль[78]. Тож Луїза-Гелена була безмаєтною нареченою, відтак їй довго не могли підібрати партію: на момент шлюбу з Орликом їй виповнилося 39 років[79]. Правдоподібно Орлик одружився не на маєтку чи версальських зв’язках (Дентевілі належали до провінційного дворянства), а на самому факті приналежності до французької шляхетської родини. Так довго Орлик зволікав з одруженням ще й тому, що не мав достатнього джерела прибутків, що було у Франції правилом доброго тону для шляхтичів[80]. Вступає він у матримоніальні відносини саме в той момент, коли стає полковником і починає отримувати платню — 560 ліврів на місяць (6720 в рік)[81], яка додалася до щорічної оплати звання капітана у 1360 ліврів, королівської пенсії у 3000 ліврів[82] та, правдоподібно, встановленої Станіславом Лещинським щорічної пенсії у 2 тисячі ліврів[83]. Джерелом утримання родини Орликів були не прибутки з міфічного маєтку, а різні виплати за його службу, частина яких (2000 ліврів) згодом була з дозволу короля успадкована його вдовою[84]. Таким чином Орлик був годувальником родини, а не утриманцем, яким його зобразив І. Борщак. Відтак недоречним є припущення Борщака про те, що полк фінансувався Орликом з посагу його дружини[85]. В ордонансі про створення полку ясно зазначено, що полк є королівським, а отже утримувався державою, там само подано розписи всіх виплат, включно з полковником Орликом. Шефом полку, як і решти королівських полків (на відміну від приватновласницьких), був Людовік XV.

І. Борщак також вказує без посилання на конкретні документи, що Орлику вдалося згуртувати навколо себе кілька десятків запорожців, що «складали півескадрон його полку»[86]. Аналіз особового складу «піхотного полку Королівські поляки» показує, що він складався на три чверті з римо-католиків, на одну чверть з протестантів, жодного православного у його лавах не було (у багатьох випадках фіксувалося віросповідання солдатів, у всіх випадках — імена батьків, вік та місце народження, — в основному Лотарингія, Німеччина, Фландрія)[87].

Віровизнання офіцерів, на жаль, не зазначалося, але важко припустити, що православний міг бути командиром полку такого релігійного складу. Православна Церква ще й нині наголошує, що її послідовники не можуть брати участі у обрядах Католицької Церкви, відтак якщо він одружується з католичкою, то обряд вінчання має відбуватися тільки в православному храмі, а їхні нащадки виховуватись у православній вірі. Тож вінчання Орлика, яке відбувалося за католицьким обрядом, є доказом його конверсії у римо-католицизм. Відтак Петро-Григорій не міг претендувати на роль очільника решток екзильних запорожців. Замість того, щоб сліпо виконувати соціальну роль, яка випала йому за фактом народження, Орлик на певному етапі свого життя зробив вибір на користь інтеграції в інший соціум, проявляючи при цьому подиву варту здатність пристосовуватися. Його мобільність — як географічна, так і національна та релігійна — має виразні риси модерності, оскільки Петро-Григорій сам здійснював вибір ідентитетів — мови, конфесії тощо[88].

Cтворений І. Борщаком образ українського козака на службі Франції є міфом і в першій його частині, оскільки молодший Орлик ніколи не був козаком, а — річпосполитським, значною мірою офранцуженим, шляхтичем і, частково, в другій частині, бо служив він не тільки королю Франції, але й водночас королю Польщі. Отож справжня наукова проблема полягає не в тому, ким воліють вважати Орлика дослідники під впливом змінної кон’юнктури їхніх соціумів, а в тому, ким він сам себе вважав. Розгадка лежить у текстах самого Орлика — неоднозначних — але таким і був світогляд Петра-Григорія.

На наш погляд, ключем до розуміння історичного письменства І. Борщака є те, що праці істориків спроможні більше розказати нам про епоху, в яку вони були написані, та їхнього автора, як продукт цієї епохи, ніж про досліджуваний ним об’єкт. Тож не дивно, що опис І. Борщаком діяльності Орлика у Франції є підлаштованим під ідею одвічного обстоювання українцями їхньої державності, постає (за Оруелом) як спрямована у сферу контролю над історією боротьба за сьогодення та майбутнє українського національного проекту, відтак має всі ознаки антитези тогочасним польським і російським зазіханням на минуле земель, замешкуваних українським етносом. Сьогодні нам видається дещо поспішним наш висновок про те, що метою праці Борщака є популяризація української тематики у Франції з метою зацікавлення тамтешньої громадськості і політиків незалежністю України від Польщі та Росії[89]. Надто непевним і довгим був би для «українського Дон-Кіхота» цей шлях боротьби з стереотипами уяви французів. І хоч у Франції вийшло чимало історичних і літературознавчих розвідок Борщака, сам письменник розумів свою місію насамперед як творення у свідомості українців і в Польщі, і в СРСР певного міфічного образу минулого України, як низки послідовних змагань за державу. У передмові до синтези про Григорія Орлика він зазначав:

«Ми не раз заповідали цю працю і від літ дістаємо листи — від Ужгороду до Краснодару, звідки українці ріжних переконань домагаються оголосити врешті матеріали, що належать до цілої нації»[90].

Відбір цих матеріалів та селекцію фактів з них Борщак здійснював таким чином, що створив відповідний його свідомості — ідейного солдата Української революції — образ борця за Україну, відповідний типові революціонера XX ст. Розуміння Борщаком документів та соціального контексту їхнього виникнення не піднялося до рівня наукового, воно з самого початку було спрямоване не на відтворення свідомості людини тогочасної епохи, а на втискування певної суми документальних свідчень у ідеологічну матрицю. У відомому епістемологічному есеї «Як пишуть історію» Поль Вен зазначає, що «історія є тим, чим роблять її джерела, історія є тим, чим роблять її, без нашого бажання, умовності жанру»[91].

Однак ми наважуємося на сміливість додати до цього цілком справедливого твердження наступне: «Історія це те, що роблять з джерелами дослідники». Що би там не казали про неможливість пояснити образ історичного персонажу уподобаннями його Деміурга, тобто дослідника, оскільки буцімто існують джерела, які обмежують рамки фантазії автора допустимими похибками, приклад Борщака доводить протилежне. Ідеологічна позиція Борщака вирішальним чином вплинула на низькі наукові якості його тексту. У «Великому мазепинці» ця обставина так само очевидна, як і в «Наполеоні і Україні». Йдеться про намагання Борщака штучно роз’єднати тісно переплетені історії України й Польщі та перебільшити ступінь зацікавлення Франції козацькою (українською) державністю.

Наївно було би припускати, що найближчим часом щось кардинально зміниться у ситуації, що її діагностовано на початку нашого дослідження. Головною тенденцією української історіографії щодо творів Борщака напевно і надалі залишатиметься сліпе слідування вірі, а не розумові, ігнорування очевидних доказів втраченого раю на користь міфічного національного парадизу. Зміст історичного дискурсу визначають суспільні потреби, а людям завжди треба вірити в щось шляхетніше і романтичніше, ніж їхня повсякденна рутина, бачити якщо не в їхньому часі, то нехай у минулих віках приклади жертовності героїв заради загальної справи. Відтак у соціальному продукуванні образу Петра-Григорія Орлика в Україні принаймні кількісно далі домінуватиме «міфотворчий контингент». Але це не знімає з історика обов’язку триматися тільки документальних свідчень з усією їхньою неоднозначністю, відкривати і зберігати суперечливу пам’ять про минуле, хоч якою незручною вона би не була для загальноприйнятої точки зору. Слід пам’ятати, що тільки бідний джерельний ґрунт породжує історіографічні почвари, відтак, щоб підживити цей ґрунт, необхідно опублікувати комплекс французьких джерел про діяльність Орлика.


  1. Перелічимо тут лише найпомітніші роботи: Дашкевич Я. Ілько Борщак і його вклад в історіографію України // Вісник Київського університету. Серія «Історичні науки». Вип. 32. — К., 1990. — С. 47–52; Дашкевич Я. Передмова // Борщак І. Мазепа. Орлик. Войнаровський: Історичне есе. — Львів: Червона калина, 1991. — С. 3–4; Дашкевич Я. Ілько Борщак, історик // Дашкевич Я. Постаті: Нариси про діячів історії, політики, культури / Упоряд. М. Капраль, Г. Сварник, І. Скочиляс, передм.: І. Вакарчук, І. Гирич. — 2-ге вид., виправл. і доповн. — Львів: Львівське відділення Інституту української археографii та джерелознавства iм. М. С. Грушевського НАН України, 2007. — С. 461–471; Білокінь С. Післямова // Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа: Життя й пориви великого гетьмана. — К.: Радянський письменник, 1991. С. 307–315; Череватюк В. Ілько Борщак — невтомний дослідник і поширювач української джерельної спадщини за кордоном // Наукові записки: Збірник праць молодих вчених та аспірантів. Т.1. К.: Інcтитут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, 1996. — С.418–429; Сарбей В. Хто він — Ілько Борщак // Історичний календар–99. — К., 1998. — С.302; Сохань П. С. Видатний український історик, джерелознавець і бібліограф // Борщак І. Україна в літературі Західної Європи. — К.: Інститут археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, 2000. — С. 7–23; Шкварець В. Ілля Борщак: Життя, діяльність, творчість. Миколаїв: Миколаївський державний гуманітарний університет ім. П. Могили, 2002. — 136 с.; Часопис «Україна» (Париж): Покажчик / Уклав І. Забіяка. — К.: Інститут української археографii та джерелознавства iм. М. С. Грушевського НАН України, 2000. — 96 с.; Кириченко Р. Українознавчі студії науковців української діаспори у Франції // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. — Т. 2. — Київ, 2004. — С. 57–72; Рева Л. Ілько Борщак — популяризатор творів української проблематики у франкомовному науковому середовищі // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. — Вип. 15. — Харків, 2006. — С. 221–227; Рева Л. Ілько Борщак про видатні історичні постаті (за архівами НБУВ) // Наукові праці Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. — Вип. 16. — К., 2006. — С. 482–489; Матвіїшин В. Науково-публіцистична діяльність Ілька Борщака у Франції // Матвіїшин В. Український літературний європеїзм. — К.: Академія, 2009. — С. 244–252.
  2. Борщак Ілько // Народжені Україною: Меморіальний альманах у 2-х т. — К.: Євроімідж, 2002. — Т. 1. — С. 254–255.
  3. Згідно з дипломатичним твердженням голови Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Західній Європі Аркадія Жуковського, інколи у своїх дослідженнях І. Борщак «не дотримувався наукової точності та видавав бажане за дійсне». Див.: Івашина Л. Перший французько-український колоквіум, присвячений українському козацтву // http://ualogos.kiev.ua/text.html.
  4. Анцишкін І. В. До питання про «французький похід» Івана Сірка // Козацька спадщина: Альманах Нікопольського регіонального відділення НДІ козацтва Інституту історії НАН України. — Вип. 2. — Нікополь, Дніпропетровськ, 2005. — С. 120–122.
  5. Мельников Є. Ілля Борщак — військовий дипломат, вчений // Науковий вісник Миколаївського державного університету ім. В. О. Сухомлинського. Серія «Історичні науки». — Вип. 27. — Миколаїв, 2009. — С. 157–165; Мельников Є. Біографічні сторінки життя та діяльності Григорія Орлика в науково-публіцистичній спадщині Іллі Борщака // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Серія «Історія». — Тернопіль, 2010. — Вип. 2. — С. 302–306.
  6. Morin E. La méthode: 3. La Connaissance de la Connaissance. — Paris: Seuil, 1986. — P. 153–176.
  7. http://forum.milua.org/viewtopic.php?f=7&t=12995
  8. Див.: Ададуров В. Народження одного історичного міту: Проблема Наполеон і Україна у висвітленні Ілька Борщака // Україна модерна. — Вип. 9. — К., Львів: Інститут історичних досліджень ЛНУ — «Критика», 2005. — С. 212–236.
  9. Борщак І. Польські плани супроти України за Наполеона в світлі сучасних подій // Нова Громада: Суспільно-політичний журнал / Під редакцією С. Вітика. — Ч. 3–4. — Відень, 1923. — С. 46.
  10. Борщак І. Наполеон і Україна. З невідомих документів із тогочасними ілюстраціями. — Львів: Бібліотека «Діла», 1937. — 127 с.
  11. Борщак І. 1652, 1653 і 1654 роки на Україні по Французькій газеті (Gazette de France) // Дніпро: Альманах. — Львів, 1925. — С. 102–105; Борщак І. Україна, Литва і французька дипломатія в 1648–1657 рр. (російський переклад з рукопису 1931 р.) подано в чаті: http://www.laborunion.lt/memo/modules/sections/index.php?op=viewarticle&artid=40; Борщак І. Франція і Переяславська рада // Вісті Європейського Відділу НТШ. — Ч. 6. — Париж, 1954. — С. 14–20.
  12. Борщак І. Україна і французька дипломатія XVIII віку // Нова Україна. — Ч. 2. — Прага, Берлін, 1923; Борщак І. Гетьман Пилип Орлик і Франція // Записки Наукового товариства імені Шевченка. — Т. 134–135. — Львів, 1924. — С. 79–136 (перевидання: Гетьман Пилип Орлик і Франція (з додатком Маніфесту від 4 квітня 1712 року) // Хроніка 2000: Український культурологічний альманах. — № 2–3. — К., 1995. — С. 104–117); Борщак І. Вольтер і Україна // Україна. — К., 1926. — Кн. 1 (16). — С. 34–42 (перевидання: Хроніка 2000: Український культурологічний альманах. — Київ, 1995. — № 2–3. — С. 118–127); Борщак І. Шведчина і французька дипломатія // ЗІФВ ВУАН. Історична секція. — К., 1929. — Т. 27; Борщак І. Україна в Парижі — папери Пилипа і Григора Орликів // Україна: Українознавство і французьке культурне життя. — Зошит 3. — Париж, 1950. — С. 145–150; Борщак І. Орликіяна: невидані листи П. Орлика до Станіслава Лещинського й до кардінала Флєрі в 1725 р. // Україна: Українознавство і французьке культурне життя. — Зошит 10. — Париж, 1953. — С. 826–834; Борщак І. Мазепа. Орлик. Войнаровський: Історичне есе. — Львів: Червона калина, 1991. — 256 с.
  13. Борщак І. Великий мазепинець Григор Орлик, генерал-поручник Людовика XV (1702– 1759). — Львів: Червона Калина, 1932. — 208 с. Сучасне перевидання: Різниченко В.; Борщак І. Пилип Орлик — гетьман України; Великий мазепинець Григорій Орлик: Історичні оповіді. — К.: Український письменник, 1996. — 302 с.
  14. Борщак І. Великий мазепинець Григор Орлик. — С. VII.
  15. Борщак І. Звідомлення з дослідів в архівах Західної Європи, переслане Українській Академії наук у Києві 1924 р. // Записки Наукового товариства імені Шевченка. — Т. 134–135. — Львів, 1924. — С. 241.
  16. Борщак І. Великий мазепинець Григор Орлик. — С. VIII.
  17. Там само. — С. VIII.
  18. Там само. — C. IX.
  19. Борщак І. Великий мазепинець Григор Орлик. — С. 34.
  20. Пор. автобіографічну оповідь Орлика: «[…] Je suis entré 1726 dans les troupes de la République de Pologne en qualité d’aide de camp général du grand général de la Couronne, qui me donnait le grade de Lieutenant colonel dans l’armée». (Archives du Ministère des affaires étrangères (далі — AMAE), série «Correspondance politique» (далі — CP), soussérie «Pologne», vol. 227, fol. 501v–501r [Le comte d’Orlick au Roy. Exposé des services qu’il a rendu à la France. Grâces qu’il demande. Novembre 1743].
  21. Борщак І. Великий мазепинець Григор Орлик. — С. 23–24.
  22. AMAE, CP, sous-série «Pologne», vol. 184, fol. 263v–264v [Pro memoria de Züllich, Varsovie, vers le 7 novembre 1729].
  23. Зауважимо принагідно, що І. Борщак називає тільки двох перших з перелічених магнатів, плутаючи уряд придворного коронного маршалка з урядом великого гетьмана коронного, відтак вказує, що Ю. Потоцький був великим гетьманом коронним, насправді ж він стане ним щойно 1735 р. У 1729 р. цей уряд був вакантним.
  24. «Monsigneur, M[onsieur] le général Zulich, ministre plénip[otentiai]re de Suède, m'a donné le mémoire que j'ai l'honneur joindre ici qui m'est aussi recommandé par le Primat, le petit général et le Palatin de Kiovie, qui s'intéressent [si] on ne peut pas plus au général des Cosaques Orlich qui est présentement à Thessalonique. Ces M[es]sieurs supplient le Roy d'ordonner à Son Amb[assadeu]r à Constantinople de le protéger, et de travailler à lui faire obtenir de la Porte quelque augmentation de pension afin qu'il puisse substituer plus décemment. Ils le regardent comme une grande animosité contre les Russes. Il demande avec instance cette protection du Roy. Un des fils du général Orlich qui est capitaine dans les troupes de Pologne à présent en chemin pour aller faire sa révérence au Roy Stanislas. Je n'ai pu, M[onsie]g[neu]r, me dispenser de Vous faire cette dépêche et je Vous supplie d'y vouloir bien faire attention, afin que ces M[essieu]rs connaissent que Sa Majesté a de la bonté pour les personnes auxquelles ils s'intéressent, cela ne saurait produire qu'un bon effet». (AMAE, CP, sous-série «Pologne», vol. 184, fol. 261v–262v [Expédition de Monti à Fleury, Varsovie, le 7 novembre 1729]).
  25. Борщак І. Великий мазепинець Григор Орлик. — С. 25.
  26. Пор. у Борщака: «… Le fils du général des Cosaques M. Orlik, qui sous le nom de Barthel, officier suédois, a été persuadé par le Palatin de Kiov, le maréchal de la Couronne, et par le Primat de faire un voyage en France. 1. Représenter au Roy Stanislav les desseins du Roy Auguste de forcer la République à mettre son fils sur le trône. 2. D'obtenir de la Cour de France des recommandations à l'Ambassadeur de France à la Porte pour celle-cy favorise son père qui est à Thessaloniki dans son dessein à propos de l'Ukraine pour avoir une liaison avec les Cosaques…». (Борщак І. Великий мазепинець Григор Орлик. — С. 180).
  27. «Le fils du général des Cosaques M[onsieu]r Orlik, qui sous le nom de Bartel, off[ici]er Suédois, a été persuadé, par le Palatin de Kiovie, le m[aréch]al de la Cour et de la Couronne, et par le Primat, de f[aire] un voyage en France, a trois choses en commission. 1. De représenter au Roy St[anislas] les desseins du R[oy] Aug[uste] de forcer la Rép[ublique] à mettre son fils sur le trône, s’attachant pour cela quelques seigneurs P[olonais] avec lesquels il vexe les autres, pour les porter à une confédération, qui lui serve depuis de prétexte de rupture; et sollicitant avec la Moscovie et le R[oy] de P[russe]. 2. D’assurer de la part du Primat etc. S[a] M[ajesté] le R[oy] St[anislas] que tous les bons Piastes se sont ligués secrètement de s’attacher à S[a] M[ajesté] et pour le rappeler, et sous ses auspices à s’opposer aux desseins de la Saxe et assurer leur liberté, priant le R[oy] St[anislas] d’y concourir et de mettre ses amis et tous alliés dans ses intérêts. 3. D’obtenir de la Cour de Fr[ance] par le R[oy] St[anislas] des recommandations à l’Ambassadeur de Fr[ance] à la Porte, pour celle-cy favorise son Père, qui est à Thessaloniki, que dans son dessein, de supporter d’avantage de la Polt[ava] et de l’Ukraine, pour entretenir plus facilement sa correspond[an]ce et sa liaison avec les Cosaques, et les employer, lors de la conjoncture, au service de R[oy] St[anislas] et de la Rép[ublique]. Sur cela l’idée du R[oy] St[anislas] est que la Fr[ance] accorde cette recommandation et Elle envoya ce jeune homme en Turquie de vider son Père à se transporter à Bender où à Khan en Bachisarai, et à travailler à prouver à son fils, se jouissance qu’Elle accorde au Père une modique passion que ces Cosaques peuvent être d’une grand service en temps […]». (AMAE, CP, sous-série «Pologne», vol. 197, fol. 62v [Mémoire de Monti à Fleury, Pologne, janvier 1732]).
  28. Борщак І. Великий мазепинець Григорій Орлик. — С. 26.
  29. Там само. — С. 32–34.
  30. AMAE, CP, sous-série «Turquie», vol. 81, fol. 252v–252r, 323v–323r; [Expéditions de Villeneuve à Fleury, Constantinople, le 20 juin et le 10 juillet 1730]; Ibid., vol. 83, fol. 58r [Minute de l’expédition de Fleury à Villeneuve, Marly, le 29 mars 1731].
  31. Ibid., vol. 83, fol. 247v–247r [Expéditions de Villeneuve à Chauvelin, Constantinople, le 7 septembre 1731]. Петро-Григорій буде представлений французьким послом великому візирові щойно через три роки, в листопаді 1734 р., і двічі супроводжуватиме Вілленева до турецького урядовця у справах підготовки запорозького загону його батька. Зауважимо, що обидва Орлики діяли не в інтересах міфічного самостійницького руху, а С. Лещинського. Посол писав: «Він отримав там чимало люб’язностей і запевнень, що Порта вдається до всіх засобів, які будуть їй запропоновані (П. Орликом), щоб зробити Козаків спроможними принести користь Королю Польщі, та щоб відвернути їх від служби Московитам». Пор.: «[…] Comme il était chargé de la part de son Père d’informer le G[ran]d Vizir de ce qui se passe par rapport aux Cosaques Zaporoviens, des soins que se donne ce Général pour les ramener sous la domination de la Porte, et de solliciter l’expédition des ordres que M[onsieur] Orlick le Père avait demandés, j’ai le présenté à ce Premier Ministre chez lequel il m’a accompagné deux fois. Il en a reçu beaucoup de politesses, et des assurances que la Porte se portera à tous les moyens qui lui seront suggérés pour mettre les Cosaques en éstat d’être utiles au Roy de Pologne, et pour les détourner du service des Moscovites». (AMAE, CP, sous-série «Turquie», vol. 91, fol. 256v— 256r [Expédition de Villeneuve à Chauvelin, Constantinople, le 17 novembre 1734]).
  32. Пор.: «Le fils de M[onsieur] Orlick qui est venu icy pour les affaires de son Père est très embarrassé sur sa service; il n’a point eu réponse à plusieurs lettres qu’il a contres en Pologne […]». Ibid., vol. 83, fol. 66r [Expédition de Villeneuve à Chauvelin, Constantinople, le 11 may 1731].
  33. Ibid., fol. 247v–247r, 288v–288r [Expéditions de Villeneuve à Chauvelin, Constantinople, le 7 septembre et 1er octobre 1731].
  34. Борщак І. Великий мазепинець Григор Орлик. — С. 73.
  35. «Lundi 8 à 4 heures du matin nous avons estés sous voile un vaisseau Anglais qui avait mouillé pendant, nous a salués de 7 coups de canon rendu et sa chaloupe est venu au vaisseau et nous a amené M[onsi]eur Hage officier suisse ayant servi en Suède, venant de Constantinople avec une lettre de notre Ambassadeur, qui priait notre général de lui donner passage pour France, il est resté à bord». (Archives Nationales (далі — AN), Fonds Marines, série B/4/41, fol. 57 [1731. L’Escadre du Roy pour le voyage d’Alger, Tunis, Tripoly, du fond du Levant (Journal du vaisseau l’Espérance, capitaine Duguay Trouin (lieutenant général de l’escadre), 74 canons, 520 équipage)]).
  36. AMAE, CP, sous-série «Turquie», vol. 86, fol. 401v [Minute de l’expédition de Fleury à Villeneuve, Marly, le 25 janvier 1733].
  37. Pinard. Chronologie historique-militaire, contenant l’histoire de la création de tous les charges, dignités et gardes militaires supérieurs […] tirés sur les originaux. T. 5. Paris: «Claude Hérissant», 1762. — P. 636.
  38. Histoire militaire de la France / Sous la rédaction de J. Delmas. T. 2. Paris: Presses Universitaires de France, 1992. — P. 25–26.
  39. Pinard. Chronologie historique-militaire. P. 636–637; Colonel-Général (dragons), série 4Yc26, Paris, 10 mars 1734 // Corvisier A. Les contrôles des troupes de l’Ancien Régime. T. 3. Vincennes: Service historique du Ministère des armées — CNRS, 1970. — P. 201–202.
  40. Пор.: «J'ai y eût l'honneur de Vous écrire le jour de mon départ de la Cour, qui était le 11 du mois passé, en Vous mandant qu'ayant communiqué aux ministres l'idée que S[a] M[ajesté] le Roy de Pologne avait en me renvoyant en France, et ses désirs que je sais employé dans ce pays-ci. Les ministres les ont approuvé sur le champ, avant mon départ ils ont m'ordonné d'écrire aux seigneurs Polonais les plus affidés pour leurs communiquer ma destination». (AMAE, CP, sous-série «Autriche», vol. 186, fol. 23r–24v [Expédition de Orlick à Fleury, Vienne, le 4 février 1736]).
  41. У листі до свого офіційного представника при Версальському дворі графа Жака Гюлена від 25 липня 1737 р. Станіслав писав про норов Орлика: «[…] Він відзвичаївся говорити про [свою] посвяту […]. Щодо посвяти з боку його особи, то це не я запросив його у Францію. Він прибув з проектами забезпечити мене сотнею тисяч козаків. Я його підтримав так добре при [французькому] дворі, що він відчув себе фаворитом до такого ступеня, що спробував вийти з-під моєї протекції. Після опали пана Шовлена, з якою він почув себе зайвим у міністерстві [закордонних справ], він знову її домагається. Чи він уважає за ніщо доброчинність, яку йому робить Король [Людовік]? Чи робить він це з любові до нього чи до мене? Я дарую йому пенсіон, не вимагаючи від нього жодної служби […]». (Lettres inédites du roi Stanislas, duc de Lorraine et de Bar, à Jacques Hulin, son ministre en cour de France (1733–1766) / Par P. Boyé // Mémoires de l'Académie de Stanislas. Nancy, 1919–1920. 6e série. T. 17. — P. 66–67.
  42. AMAE, CP, sous-série «Autriche», vol. 186, fol. 29v [Copie de l'expédition d'Orlick au Roy Stanislas, Vienne, le 8 février 1736].
  43. Boyé P. La cour polonaise de Lunéville (1736–1766). Nancy: Berger-Levrault, 1926. — 219 p.
  44. Contrat de mariage de Pierre-Grégoire, comte d’Orlick, de Laziska, brigadier des armées du Roi, colonel du régiment Royal-Pologne infanterie, chevalier de Saint-Louis, adjudant-général du Roi de Pologne, duc de Lorraine et de Bar, et Louise-Hélène Le Brun de Dinteville (2 août 1748). B. 38 (registre), in folio, 146 feuilles // Doinel J. Inventaire sommaire des Archives départementales antérieures à 1790. Loiret — Archives civiles — Séries 1800–2200. T. 2. Orléans: Imprimerie de Georges Jacob, 1886.— P. 103.
  45. Service historique de la Défense (далі — SHD), Département de l’armée de la terre (далі — DAT), série Xв, carton 7, cahier Royal-Pologne, fol. 113 [Régiment Royal-Pologne infanterie allemande: Contrôle par rang d’ancienneté de messieurs les officiers dudit régiment 1751].
  46. «Je prévoie que mon voyage dans ce pays-ci serait très inutile, aussi j’ai prié Mr le Garde des sceaux très instamment de me dispenser de porter à Königsberg le dernier coup de grâce à mes compatriotes […] je connais par habitude les façons de penser de ma nation, et je prévois bien des suites fâcheuses tant pour Elle, que pour la gloire du Roy». (AMAE, CP, soussérie «Autriche», vol. 186, fol. 23r–24v [Expédition de Orlick à Fleury, Vienne, le 4 février 1736]).
  47. «De quelque[s] jours d’utilité, Monseigneur, que mon séjour était ici, je ne point voulu souffrir qu’il le soit entièrement inutile aux services du Roy, et comme je n’avais rien d’autre chose à faire que d’informer M[onsieu]r Theil de ce que je pourrais servir comme Polonais des affaires des ma Patrie, et pour le seconder en cela, je jugeais à propos de renouveler la connaissance avec le Prince Lubomirski Palatin de Cracovie qui est ici depuis quelques semaines». (Ibid., vol. 187, fol. 136v [Expédition de Orlick à Fleury,Vienne, le 13 mars 1736].
  48. Листування батька з сином 1724–1732 рр. міститься у «Діаруші» Пилипа Орлика: AMAE, série «Mémoires et documents» (далі — MD), sous-série «Pologne», vol. 10–11.
  49. «Soufrez, Sire, qu’en premier lieu, je cite celuy d’être gentilhomme étranger, et fils d’un homme qui a joué un rôle dans le monde, et qui en suivant les glorieux principes d’être fidel à sa Patrie la Pologne, et aux engagements envers la nation Cosaque, dont il était le chef légitiment élu […] Il travaille pour soutenir les intérêts de sa Patrie et ceux de sa Nation». (AMAE, CP, sous-série «Pologne», vol. 227, fol. 500v–500r [Le comte d’Orlick au Roy. Exposé des services qu’il a rendu à la France. Grâces qu’il demande. Novembre 1743]).
  50. «Nourris et élevé dans ces principes depuis mon enfance, j’ai voulu l’immiter, en cherchant tous les moyens de faire valoir ma fidélité et mon zèle pour ma Patrie […]». (Ibid., fol. 500r).
  51. «[…] l’ancienne idée de mon père d’attacher la nation Cosaque à la République de Pologne […]». (AMAE, MD, sous-série «Pologne», vol. 2, f. 211 [Mémoire présenté au ministre de France par le comte d’Orlick concernant l’utilité indispensable d’engager la Porte et la Pologne dans la guerre contre la Russie, le 5 avril 1742]).
  52. Пор.: «Je Vous assure, M[on]s[ei]g[neu]r, que je me ferai un très sensible plaisir de sacrifier ma vie pour réparation de Votre fortune». (AMAE, MD, sous-série «Pologne», vol. 11, fol. 280v [Diarusz: List do mnie od syna mego kochanego, Toulon, le 9 novembre 1731].
  53. Пор. уривок з інтерв’ю І. Дмитришин кореспондентові радіо «Свобода» від 23 серпня 2005 р.: «“Якою була національна самоідентифікація Григорія Орлика?” — запитав я Ірину Дмитришин: “По-перше, він себе усвідомлював як нащадок козацької нації. У баченні Орлика, як і батька, так і сина, зрештою, посилалися швидше на Польщу, бо для них козацька нація, Україна, Гетьманщина повинні були стати третьою частиною Жечі Посполитої. Це, зрештою, була їхня єдина можливість якимось чином притягти погляди Франції на Україну. Звичайно, не треба забувати проект Виговського, і Мазепи, і Орлика приєднати Україну до Речі Посполитої. Отже, він рідко згадує слово Україна, але себе називає сином вождя козацької нації”». (http://www.vox.com.ua/data/ 2005/08/25/mif-i-pravda-pro-grafa-grygoriya-orlyka.phtml[/HIDE]).
  54. Dmytrychyn I. Grégoire Orlik: Un Cosaque Ukrainien au service de Louis XV. — Paris: L’Harmattan, 2009. — P. 110.
  55. Зокрема немає жодного доказу «численних зустрічей» Петра-Григорія з французьким послом де Монті напередодні від’їзду Орлика з Варшави в Шамбор (пор.: Dmytrychyn I. Op. cit. — P. 109).
  56. SHD, DAT, série Ya, carton 393, cahier Royal-Suédois [Ordonnance du Roy pour mettre le régiment d’infanterie allemande cy-devant commandé par le Sieur Appelgrehn, sous le titre de Royal-Suédois du 30 octobre 1742, de par le Roy].
  57. Dmytrychyn I. Op. cit. — P. 338. Пор.: «Sa Majesté ayant résolu de créer un régiment d’infanterie allemande sous le titre de Royal-Pologne, qui sera commandé par le sieur Comte d’Orlick». (SHD, DAT, série Ya, carton 393, cahier Royal-Pologne [Ordonnance du Roy portant création d’un régiment d’infanterie allemande, sous le titre de Royal-Pologne du 25 novembre 1747, de par le Roy]).
  58. «Le Roy veut bien que le r[égimen]t de M[onsieu]r d’Orlik porte le nom de Royal-Pologne infanterie […]. M[onsieu]r Orlyk me mande que le Roy luy a fait la grâce, de faire créer un Régiment d’infanterie sur le pied étranger, pour comble sa satisfaction il souhaite qu’il porte le nom de Royal-Pologne, je vous avoue que rien ne peut-être plus flattent pour moy que de voir les armes du Roy sous le nom de ma Nation qui en sera très honoré si Sa M[ajes]té veut accorder cette grâce. Ce qui me le ferait désirer encore est que cela attirera beaucoup de noblesse Polonaise au service du Roy. Je voudrais la voire toutte entière sous ses drapeaux ainsy j’espère que Vous accordera Votre protection à ce projet et à moy d’être assurer de mon amitié inviolable avec laquelle je suis de tout mon cœur Votre très affective Stanislas Roy». (SHD, DAT, série Xв, carton 7, cahier Royal-Pologne, fol. 35v [Stanislas Leszczinski à Louis XV, Lunéville, le 11 novembre 1747].
  59. Ibid., [Régiment Royal-Pologne infanterie allemande: Contrôle par rang d’ancienneté de Messieurs les Officiers dudit Régiment 1751].
  60. «Noms de baptême et de famille — Monsieur Pierre-Grégoire comte d’Orlick. Pays et lieux de naissance — En Ukraine Polonais. Age — 48. Taille (pieds, pouces, lignes) — 5, 7, 6. Service de France en différents régiments — Commiss[ion] du Lieut[enant] Col[onel] a la suite du Col[onel] Gén[éral] de Dra[gones] le 24 janvier 1734; celle de Col[onel] 1er jan[vier] 1735; lettre de passe à la suite du rég[iment] Roy[al] allemand le 22 août 1744; Brigadier le 1er mai 1745; maréchal de camp le 10 mai 1748. Service en pays étrangers — Service de Suède (volontaire) 1718, Enseigne de dragons à pied 1720; Service de Saxe — Lieut[enant] des gardes à pied 1720, Capitaine idem. 1725; Service de Pologne — Gén[éral]-adjudant 1726, Gén[éral] adjudant du Roy de Pologne». (Ibid.).
  61. Борщак І. Великий мазепинець Григор Орлик. — С. 119–121.
  62. Dmytrychyn I. Grégoire Orlik. — P. 332–333.
  63. Oпис Петром-Григорієм матеріальних поневірянь друзів Орликів — Мировича-старшого і Мировича-молодшого, Нахимовича, зятя Орликів Герцика — у васальних володіннях Оттоманської Порти. (AMAE, CP, sous-série «Pologne», vol. 221, fol. 211r–212r [Expédition d’Orlick au Chauvelin, Constantinople, le 12 mars 1735]). Цей лист Орлика до секретаря зовнішніх справ Франції Шовлена було укладено за кілька місяців до козацького меморандуму Орлика 1735 р. В ньому згадується про родича Орликів шляхтича Дзєржановського, який ще наприкінці 1734 р. привіз від високого французького урядовця прохання до великого візира про розміщення запорозьких козаків на добрі зимові квартири в Молдові. Однак, цього не було зроблено.
  64. Борщак І. Великий мазепинець Григор Орлик. — С. 121.
  65. «L’Expédiant que le S[ieu]r Orlyc a imaginé pour leur donner des Officiers accoutumés à leur manière de faire la guerre, et qu’ils entendent, est qu’il y a en Pologne beaucoup d’Officiers Polonais qui ont servis sous le feu du Roy de Suède et commandé des Cosaques qu’il avait dans son armée, lesquels entendent la langue cosaque parce qu’elle est presque la même que la Polonais, en sorte qu’ils s’entendent, comme les Allemands entendent les Hollandais et les Suisses». (AMAE, MD, sous-série «Russie», vol. 30, fol. 4v—9v [Projet pour une levée de Cosaques, 1735]).
  66. Ibid. P. 334.
  67. AMAE, MD, sous-série «Pologne», vol. 2, fol. 221v [Mémoire pour M[onseigne]ur Puysieulx, ministre et secrétaire d’Etat des affaires étrangères, 1746].
  68. Борщак І. Великий мазепинець Григор Орлик. — С. 32.
  69. Ці меморандуми датовано 1742, 1746 і 1749 рр.: AMAE, MD, sous-série «Pologne», vol. 2, fol. 204v–213r; 221v–228r; 258v–263v [Mémoire présenté au Ministre de France par le Comte d’Orlick concernant l’utilité d’engager la Porte et la Pologne dans la guerre contre la Russie, le 5 avril 1742; Mémoire pour M[onseigne]ur Puysieulx, ministre et secrétaire d’Etat des affaires étrangères, 1746; Pologne: Mémoire par le Comte d’Orlick, 1749]. Правдоподібно саме через цей, «неукраїнський», зміст меморандумів Орлика-молодшого зазнав невдачі оголошуваний ще 2005 р. видавничий проект колишнього голови союзу Українців у Франції Жака Шевченка, який хотів перекласти і опублікувати не пізніше 2007 р. мемуари Петра-Григорія з Архіву МЗС Франції (три документи загальним обсягом 51 аркуш, що відповідає загальному обсягові вищевказаних меморандумів). (Див.: Міфи і правда про Григорія Орлика // http://www.vox.com.ua/data/2005/08/25/mif-i-pravda-pro-grafa-grygoriya-orlyka.phtml[/HIDE]). При розшифровці цих документів мабуть з’ясувалося, що це не спогади, а меморандуми до уряду Франції, в яких з 50-ти аркушів тексту тільки 2 присвячено козакам.
  70. Борщак І. Великий мазепинець Григор Орлик. — С. 112.
  71. Dmytrychyn I. Grégoire Orlik. — P. 195.
  72. Пор.: «M[onsieu]r Orlick le fils m'ayant mandé qu'il lui paressait nécess[ai]re qu'il allait faire un voyage en Cockzim p[ou]r conférer avec le Commandant de Kaminieck, et avec quelques autres gentilshommes Polonais qui paressait absolum[en]t découragés, et perdent l'espérance des secours promis depuis longtemps; qu'il comptait que ce voyage promit servir à les ranimer, je lui ai répondu que j'approuvais ce dessein, et il partit le 18 du mois passé. Il y a auprès de lui un de mes drogomans, par le retour duquel je serai informé du succès de son voyage, et de ce qu'il aura de nouveau en Pologne». (AMAE, CP, sous-série «Turquie», vol. 91, fol. 91v [Expédition de Villeneuve à Chauvelin, Constantinople, le 1er septembre 1734]).
  73. Пор.: «M[onsieur] Orlick qui était encore à Chokzin, m'envoyé une lettre qu'il a reçu de Monsieur le Palatin de Kiovie […]». (Ibid., vol. 91, fol. 93v [Expédition de Villeneuve à Chauvelin, Constantinople, le 10 septembre 1734]).
  74. Пор.: «M[onsieur] Orlick m'avait proposé de venir à Constantinople, et s'éstait même offerte d'aller faire un voyage en France pour Vous faire un rapport plus éttendu que celui que peuvent contenir des lettres, de la connaissance qu'il a eüe de la situation présente des affaires de Pologne, par les relations qu'il a entretenües avec plusieurs Polonais pendant le séjour qu'il a fait à la Cour du Kam. Il est arrivé ici depuis environ un mois […]». [Ibid., fol. 256v [Expédition de Villeneuve à Chauvelin, Constantinople, le 17 novembre 1734]).
  75. Ibid., sous-série «Pologne», vol. 227, fol. 500v—500r [Le comte d'Orlick au Roy. Exposé des services qu'il a rendu à la France. Grâces qu'il demande. Novembre 1743].
  76. Не раніше 2 серпня 1748 р., адже вінчання навряд чи могло відбутися до підписання шлюбного контракту. (Contrat de mariage de Pierre-Grégoire, comte d'Orlick, de Laziska, brigadier des armées du Roi, colonel du régiment Royal-Pologne infanterie, chevalier de Saint-Louis, adjudant-général du Roi de Pologne, duc de Lorraine et de Bar, et Louise-Hélène Le Brun de Dinteville (2 août 1748). B. 38 (registre), in folio // Doinel J. Inventaire sommaire des Archives départementales antérieures à 1790. Loiret — Archives civiles — Séries 1800– 2200. T. 2. Orléans: Georges Jacob, 1886. — P. 103).
  77. Борщак І. Великий мазепинець Григор Орлик. — С. 144.
  78. Aubert de la Chenaye-Desbois F. Dictionnaire de la noblesse. T. 3. — Paris: Berger-Levrault, 1980. — P. 894. Те, що брат нареченої Орлика був каноніком Орлеанського кафедрального собору, а також факт відкладення шлюбного контракту у Архіві департаменту Луаре (Орлеан), є свідченнями на користь того, що шлюб таки мав місце 1748 р. в Орлеані, а не у Версалі, і навряд чи на ньому були присутні, як стверджує Борщак, Людовік XV і Вольтер. Зрештою, на доказ своєї гіпотези Борщак цитує саме шлюбний контракт, скоріше примірник його власників з приватного архіву Дентевілів, другий примірник знаходився в Архіві департаменту Луаре, де згорів під час Другої світової війни (відповідь дирекції згаданого Архіву від 24 травня 2012 р. на наш запит в особистому архіві автора цієї статті). Але шапка контракту з датою 2 серпня 1748 р. й інтитуляціями збереглася назавжди у каталозі фондів 1881 р. авторства архівіста Жюля Дуанеля. І. Дмитришин повторює версію І. Борщака без посилання на документ, стверджуючи, що 3 грудня 1747 р. на вінчанні були присутні і дофін, і старші доньки короля, і військовий міністр маркіз д’Аржансон, і морський міністр Морепа, і міністр закордонних справ Пюїзійо, і президент Паризького парламенту Мопу, генеральний контролер фінансів Машо, і фаворитка короля маркіза де Помпадур. (Dmytrychyn I. Grégoire Orlik. — P. 266). Це виглядає як ще один колоритний мазок у міфічний образ Орлика.
  79. Запис нотаріуса Луї Буассо фіксує дату народження Луїзи-Гелени Дентевіль 29 січня 1709 р.; наступного дня її було охрещено у паризькому соборі Сен-Сюльпіс: AN, Etat de notaires de Paris, étude LXXIII.
  80. Див. уривок з записок адвоката з Анже П’єра Одуї (XVII ст.) // Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія XX століття. — Львів: Вид-во Класика, 2001. — С. 95.
  81. «L’Etat major dudit régiment sera composé et payé, à savoir, au sieur Comte Orlick, tant en sa qualité du Colonel, que pour l’entretien de son état major et prévôté, cinq cent soixante livres par mois […]». (SHD, DAT, série Ya, carton 393, cahier Royal-Pologne [Ordonnance du Roy portant création d’un régiment d’infanterie allemande, sous le titre de Royal-Pologne du 25 novembre 1747 de par le Roy]).
  82. SHD, DAT, série 3Yв, carton 931, cahier d’Orlick (Pierre-Grégoire d’Orlick de La Ziska, C[om]te, Maréchal de camp le 10 mai 1748, Lieutenant général le 21 avril 1759), fol. 35v [On propose au Roy d’accorder une Pension sur le Trésor Royal pour Mad[am]e la Com[tes]se d’Orlick, dont le mary, Lieutenant Général et Colonel du Rég[imen]t R[oya]l Pologne vient de mourir, décembre 1759; [décision du Roy] — bon 2000].
  83. Пор. лист Станіслава з 11 квітня 1737 р.: «[…] Je vous prie de dire […] à Orlik, que je le fait exempte de mes gardes du corps, à condition qu’il vienne sur-le-champ exercer sa charge et qu’il cesse de faire le petit ministre […]». (Lettres inédites du roi Stanislas, duc de Lorraine et de Bar, a Jacques Hulin, son ministre en cour de France (1733–1766) / Par P. Boyé // Mémoires de l’Académie de Stanislas (Nancy). 1919–1920. 6e série. T. 17. — P. 59–60)
  84. SHD, DAT, série 3Yв, carton 931, cahier d’Orlick (Pierre-Grégoire d’Orlick de La Ziska, C[om]te, Maréchal de camp le 10 mai 1748, Lieutenant général le 21 avril 1759), fol. 35v.
  85. Борщак І. Великий мазепинець Григор Орлик. — С. 145.
  86. Там само.
  87. SHD, DAT, série 3Yc, vol. 255 Royal-Pologne [Registre […] du Régiment Royal-Pologne compagnie par compagnie […], faite à Phalsbourg, le 5 avril 1748].
  88. У постмодерному епістемологічному підході ідентичність витлумачується як наслідок неоднозначного процесу ідентифікації індивіда, який не обмежується наслідуванням попереднього досвіду групи, а перебуває у процесі постійних змін і «переідентифікацій». Вважається, що жодна з форм ідентичності не є до кінця завершеною й стабільною, а постійно еволюціонує. Таке розуміння феномену ідентичності виходить з того, що вона є конструйованою реальністю, яка формується у рамках різноманітних, конкуруючих дискурсивних практик. Її внутрішня структура не цілісна, а багатокомпонентна і, піддаючись постійному впливові ззовні, є завжди тимчасовим, відносним, незавершеним конструктом. Таким чином, йдеться не про властивість, а про наслідок принципово відкритого процесу ідентифікацій індивіда, результат якого ніколи не буде остаточним. Згідно з соціологом Пітером Бергером, ідентичність — це завжди ідентичність усередині соціально сконструйованого світу, в якому індивід визначає своє місце. Це означає, що кожен, ідентифікуючи себе, вказує на місце, до якого він належить. Відтак число варіантів переміщення «себе» на соціальній мапі внаслідок зміни повсякденної практики (наприклад, переїзд у нову країну) є потенційно невичерпним. (Бетлій О., Диса К. Усе про ідентичність // Міжкультурний діалог. Т. 1: Ідентичність. — Київ: Дух і Літера, 2009. — С. 12–13).
  89. Ададуров В. «Наполеоніда» на Сході Європи: Уявлення, проекти та діяльність уряду Франції щодо південно-західних окраїн Російської імперії на початку XIX століття. — Львів: Український католицький університет, 2007. — С. 21–22.
  90. Борщак І. Великий мазепинець Григор Орлик. — С. VIII.
  91. Вен П. Как пишут историю. Опыт эпистемологии / Пер. с фр. Л. А. Торчинского. Москва: Научный мир, 2003. — С. 378.

Ця робота поширюється на умовах ліцензії Creative Commons Attribution-ShareAlike 4.0 Unported (Із зазначенням авторства — поширення на тих самих умовах 4.0 неадаптована), яка дозволяє вільне використання, поширення й створення похідних робіт за умови дотримання і зазначення ліцензії та автора оригінальної роботи.