Україна на переломі. 1657–1659/Розділ VIII

by Вячеслав Липинський

◀ Розділ VII: Нова українська аристократія, обєднавшись коло особи „Єдиновладного“ Гетьмана, намагається обєднати всі українські землі в одній Державі Війська Запорожського. — 1-о Втручання Москви в українську державну політику не помагає, а стає на перешкоді такому обєднанню. — 2-о Без визволення з під влади польської Річпосполитої всїх північно-західних українських земель не може бути емансипації України з під руйнуючих впливів Москви. — На ціх двох стверджених досвідом тезах спірається внутрішня і зовнішня політика Богдана Хмельницького в послідній добі його гетьманування. — Становище шляхти в північно-західних українських землях. — Переміна у взаємовідносинах між нею і Гетьманом та Військом Запорожським під впливом монархічних тенденцій Богдана Хмельницького і европеїзації південної козацької України. — Голова шляхти волинської Степан кн. Четвертинський і його листування з „Ясновельможним Великим Гетьманом“. — Військо Запорожське прилучає до козацької України некозацькі „руські землі“ Річпосполитої: Русь Червону, Поділля, Волинь, Полісся і південну Білорусь. — Юрій Немирич та инша шляхта цих „руських земель“, що державну владу українського Гетьмана і Війська Запорожського приймає

Україна на переломі. 1657—1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім столітті Вячеслав Липинський Розділ VIII: Пинській повіт і його злука з Українською Державою. — Присяга шляхти пинского повіту на вірність Гетьману і Війську Запорожському. — Забезпеченя, видане шляхті пинській Гетьманом Богданом Хмельницьким. — Завершеня будови козацької державности. — Перші вістуни грядучої руїни. — Смерть Великого Гетьмана Богдана Хмельницького

Примітки ▶

Нью-Йорк: 1954

Розділ VIII.

Пинський повіт і його злука з Українською Державою. — Присяга шляхти пинського повіту на вірність Гетьману і Війську Запорожському. — Забезпеченя, видане шляхті пинській Гетьманом Богданом Хмельницьким. — Завершеня будови козацької державности. — Перші вістуни грядучої руїни. — Смерть Великого Гетьмана Богдана Хмельницького.

Вплив ґеоґрафічного положеня України на процес її державного життя не раз підкреслювався істориками України. Ми хочемо тут звернути увагу ще на один бік цього впливу, про який досі мало говорилося, може тому, що наша історіоґрафія більше намагалась виправдати державну залежність України, чим знайти причини, за для яких не змогла удержатись незалежна Українська Держава.

Поділ України на дві полоси: окраїнну, північно-західну, покриту болотами, лісами й горами, та серединну і південно-східну, степову, нічим не захищену від Сходу — був причиною того факту, що всі бурі з Півдня і Сходу вдаряли безпосередно в сам центр нашого державного життя. Вали, замки і городи, якими намагалась наша князівська держава оборонити свій центр од небезпеки степу, не видержували звичайно сильніщого напору східних кочових орд. Вживаючи образного вислову: степові руїнники України, впадаючи через незахищений природою південно-східний бік в середину нашого державного орґанізму виїдали його серце. Останні ознаки державного життя залишались після того тільки на краях держави — власне в оцьому північно-західному окраїнному півколі, що простяглось од Карпатських гір через Русь Червону й лісову Волинь, до північного болотистого Полісся.

Тому тільки в оцьому окраїнному північно-західному півколі задержувались останки нашої державної традиції. Тому без цих північно-західних окраїн не можна було Держави Української відбудувати. Тому тільки нове завойованя степу державними українськими елєментами, що були перед тим в північно-західні ліси, болота і гори з нього вигнані, означало-б відродженя державної незалежности України. І тому врешті, відбудова державного життя на Україні висмикувалась з українських рук і попадала в руки чужі всякий раз тоді, коли ці наші північно-західні окраїни, цей резервуар української державної традиції, опинялись в залежности від чужих держав — од Москви, або від Польщи.

В тіснім звязку з оцим нашим ґеоґрафічним положеням знаходиться у великій мірі історичний процес, що привів до відродженя Української Держави за Богдана Хмельницького. Процес — як про це в попередніх розділах була мова — значного напливу в степову, державно і національно пасивну козаччину, окраїнних, північно-західних, державно і національно активних елєментів, переважно шляхти, почасти міщанства і поповичів, а потім змагання перетвореного оцими напливовими елєментами, вже національно і державно активного Війська Запорожського прилучити до відбудованого державного центру північно-західні окраїни, без яких істнування того центру було немислиме. Банкроцтво по смерти Великого Гетьмана цих плянів і захопленя Москвою та Польщею наших державно-творчих окраїн було одною з головних причин, що привели до руїни степову козацьку державу…

Пинський повіт у половині XVII-го століття займав значну частину оцього північно-західного окраїнного півкола, в якому по знищеню Руси князівської наші державні традиції зберігались. За часів цієї князівської Руси Київської носив він назву землі Турово-Пинської. По упадку Київської Держави земля Турово-Пинська належала до держави Русько-Литовської, а по Унії Люблинській повставший з цієї землі повіт пинський разом з повітом берестейським творив воєводство берестейсько-литовське, що не війшло до земель коронних, а осталось і надалі в складі злученого тепер з Польщею Великого Князівства Литовського. Обіймав повіт пинський територію всього поріччя Припяти мало не до Мозиря і майже все волинське полісся, а саме північні частини повітів ковельського, луцького і ровенського, відповідно до адміністративного поділу останніх часів Російської Імперії.

Пинські лісові пущі і болота, мало привабливі для чужинців, захищали від них своїх мешканців, міцно привязаних до свого рідного краю, чарівну красу якого знають тільки ці, хто в ньому з покоління в покоління живучи, його вікову мову навчились розуміти. В часах, про які говоримо, в половині XVII століття, пинський повіт, не маючи в собі таких великих маґнацьких лятифунцій і такого значного числа великих сел і містечок, що так рясно розкинулись тоді по ново-скольонізованій степовій козацькій Україні, був покритий дрібними селами, а при них старими шляхецькими дворами і двірками, в яких жили збіднілі нащадки колишніх володарів краю: старих руських княжих династій та їх лицарських варяжських дружин.

- 222 -

З актів і документів повіту знаємо, що в тих часах найбільше видатними з поміж місцевих родів були: Соломерецькі, Дольські, Масальські, Четвертинські, Друцькі-Любецькі, Стеткевичі, Оранські, Ґедройці, Войни, Вороничі, Нелюбовичі-Тукальські, Ширми, Жардецькі, Ожешки, Скирмунти, Войни-Тасенецькі і Войни-Оранські, Орди і Орди-Болгарські, Гречини, Спитки-Бжеські, Головні-Острожецькі, Достоєвські, Костюшки, Желіґовські, Єльські, Заблоцькі, Вітунські, Стецевичі, Ґутовські, Млоцькі, Ґодебські, Ціхановичі, Токарські, Бушковські, Головки, Качановські, Соколовські, Протасовицькі, Гриневичі, Сопоцьки, Олеші, Бжозовські, Ґінтовти, Тенюки, Зачинські, Дубини, Висоцькі, Чарковські, Зеленські, Куренецькі, Лади, Квасницькі, Кунцевичі, Ясинські, Нарушевичі, Терлецькі і багато инших, дрібніших.^257[1])

Зверхня державно-цивілізацийна польонізація, а разом з нею і одступництво од благочестивої віри предківської, поширились у ці часи, розуміється, і серед шляхти пинської так само, як серед загалу шляхти в „руських землях“ Річпосполитої. Але тут ця зверхня польонізація носила инший характер.

Перш за все, через свою приналежність не до Корони, а до Великого Князівства Литовського пинський повіт задержав у значно більшій мірі, чим коронні „руські землі“ зверхні традицийні ознаки старої руської державности, отже наприклад урядову актову „руську мову“, що вживається ще тоді по урядових місцевих установах і що навіть вже зовсім ніби спольщеним обивателям все живо нагадує стару державну місцеву традицію, колишню приналежність їхньої землі до Руси, до київського державного центру.

Крім того серед цих родів, гордих своїми княжими руськими предками, в ціх вікових дворах, де з темних стін кімнат глядять старі, суворі візантийські ікони, — польонізація, „зляшеня“ це уступка новому, здемократизованому, „гіршому“ світові. Польська культура тут — це культура всяких „забіжанців“, що напливають сюди з Польщи, переважно яко арендатори „королівщин“, тоб-то королівських, державних маєтків і, випалюючи та корчуючи старі, вікові пущі, приносять із собою нову моду та нові звичаї.

І приймаються ці нові звичаї серед місцевої шляхти з повною свідомостю того, що це для неї пониженя, що це зло, яке примушує їх, споконвічних володарів своєї землі, одвертатись од своєї власної, місцевої, одвічної і всіми поважаної традиції, „од

- 223 -

старинної віри великих княжат руських, для марности того мізерного світу одступаючи“. Слова ці, взяті з листа Митрополита Ісаї Копинського, в р. 1631 до князя Яреми Вишневецького писаного, повторюються на ріжні лади в дійшовших до нас виразах думок і почуваннь шляхти оцих північно-західних „руських земель“ і вповні її тогочасним настроям, її тогочасній ідеольоґії відповідають...

Оцей аристократичний, консервативний характер місцевої „Руси“ засадничо одріжняє північно-західні окраїнні землі старої Київської держави від її центру, де Русь по руїні свого державного життя покозачилась, отатарщилась та зварваризувалась і де, новоповставші завдяки новій кольонізації степів, пишні двори польських, або вже зовсім спольщених маґнатів імпонують степовим простакам своєю новою польською культурою та цивілізацією, розпалюючи в них одночасно страшну зненависть соціяльну та заздрість до розкошів і багацтва.

Тут, в ціх північно-західних окраїнах, де стара аристократична державно-національна традиція „руська“ задержалась, де убога земля не дає змоги розгулятись всякому хамству з його необмеженими апетитами — Польща не імпонує нікому. Боротьба за віру, за націю — тут це боротьба старої, „руської“ культури з новою культурою польською, а не боротьба підданих з панами, не боротьба півдиких степових уходників з розбещеними „кресовими королевятами“. При чім стара „руська“ культура має тут ва собою симпатії навіть зверху спольщених і в більшости вже католицьких місцевих аристократичних елєментів тому, що це культура консерватизму, культура традиції, культура предків і культура землі.

Ще-ж бо всі добре памятають, що тутешнім пинським князем був Олександер Нос, який разом з волинським князем Дашком Острожським кров свою в оборону Руси двісті літ тому назад (в початках ХV-го століття) проливали, стоючи твердо при „руськім князі“ Свідригайлі проти прихильних до Польщи і ворожих до Руси князів Витовта і Ягайла. Що з Полісся тутешнього родом були князі Іван і Олександер Чарторийські, які у Вербну Неділю 1440 р, „за волею всіх панів і князів“ руських, Великого Князя Жиґимонта убили в помсту за погром, який цей князь вчинив пять літ перед тим Свідригайлові і всій Руси князівській в битві над рікою Святою. Що князь Пинський Юрій тодіж таки разом з иншими князями і землянами пинськими силою спас сумежну Волинь од прилученя до польської Корони і від Великого Князівства Литовського, від инших „руських земель“ відірвати її не дав. Згадувано і про повстання, підняте в початку XVI століття за приверненя Руси її давних суверенних прав князем Михайлом Глинським, який свої маєтности власне в „тракті пинському“ коло Турова мав. А вже в свіжій памяти у всіх була та недавня завзята боротьба проти реліґійної унії, яку в кінці XVI-го століття вели Фльоріян Ґедройц, Павел Кміта та „инші земляне пинські“, зносячи збройними наїздами тих новаторів, що од „віри стародавної руської“ одступали та „лядські новинки“ заводити починали…^258[2])

Отже „руська“ державна традиція і стара національна культура держаться тут в ціх поліських краях у верхах місцевого суспільства, серед тих, хто тоді репрезентує цей край, серед його вищих аристократичних верстов. Згадаймо, що славне Брацтво Київське, яке в початку XVII століття основою нашого культурно національного відродженя стало, змогло бути засновано завдяки щедрій матеріальній допомозі його фундаторки, Гальшки з Гулевичів Лозчиної, дружини представника і голови шляхти мозирської, маршалка мозирського Степана Лозки. І цю щедру даровизну учинила Гальшка Лозчина в кінці 1615 року, „в старожитної святої всходної церкви православної вірі статечне живучи... з любови і милости до братії своїх народу російського… з підписом руки малжонка свого Його Милости Пана Стефана Лозки, маршалка повіту Мозирського, яко того, от которого тую данину і вічную даровизну мала“ — кажучи словами отого її „листу вічистої фундації“.^259[3])

І в часах, про які йде мова, наприклад місцевий пинський дідич, сенатор і людина в цілім повіті високо поважана, каштелян минський Микола кн. Четвертинський, одружений з місцевою дідичкою княжною Доміцеллою Соломерецькою, це один зі стовпів „благочестя“, смерть якого в 1659 році, „жалісну для Церкви Божої і Народу Руського“, буде, як знаємо, оплакувати Митрополит Дионисій Балабан і всі ті „княжата і люде зацні“, що на його похорон до Монастиря Новочетвертинського у великому числі зїхались.

Зі шляхти місцевої походить і великою пошаною серед неї користується Іосиф Нелюбович-Тукальський, тепер архімандрит лещинський, пізніщий Митрополит, один з найзавзятіщих і найрозумніщих борців за незалежну Українську Державу.^260[4]) Так само до місцевих

— 225 —

пинських землян належать два инші високі достойники Церкви православної: Пархом Оранський владика пинський і туровський і Іосиф архимандрит слуцький. І хоч більшість пинської шляхти вже римокатолицьку віру визнає, але характерно, що ненависна для тодішньої Руси „нова віра“ — унія, тут серед шляхти прихильників не має. Уніятські церкви тільки по королівщинах, тоб-то в маєтках державних, а не шляхецьких істнують і „нова віра“ зайшлим, не місцевим елєментом, найбільше всякими державцями тих королівщин піддержується.^261[5])

Знаний вже нам Михайло Стеткевич, син відомого Богдана, оборонця „Руси“ на соймах Річпосполитої і опікуна Академії Могилянської, це теж дідич пинський, що хоч зразу від початку повстання при Гетьмані Хмельницьким опинився, але не загубив своїх звязків з повітом і має тут серед численних своїх родичів по батьку і по матері (кн. Соломерецькій) і серед своїх одноповітників багато приятелів та сторонників, що його за „людину вимовою і розумом велику“ уважають...^262[6]) Так само инший повстанець, в р. 1649 полковник овруцький, Іван Бруяка перед самим повстанням, 2 Лютого 1648 року, одержує од шляхти пинської „дипльом“, підтвержуючий його шляхецькі права.^263[7]) І коли завдяки праці та саможертві цілого ряду таких Стеткевичів, Бруяків, Кричевських (відомий полковник київський був шляхтичем того самого воєводства берестейського), Виговських (що через дружину, Стеткевичівну з дому, був споріднений зі шляхтою пинською) Військо Запорожське знаціоналізувалось, удержавнилось і заристократизувалось, — коли „Русь“ знов запанувала на своїх старих попелищах і коли центр держави був відбудований, то психольоґічний підклад для злуки з цим старим державним центром його колишньої землі був серед шляхти пинського повіту, без ріжниці її віри, вже підготовлений.

Події, що тоді на терені пинського повіту відбувались, теж витворили відповідний ґрунт для цієї злуки. В першім році повстання повіт пинський був зайнятий військами козацькими та ріжними своєвільними ватагами, які між реґулярними військами козацькими вештались, — потім був відобраний литовським військом князя Януша Радзівілла. І одна і друга сторона при тім велику руїну повітові заподіяли, особливо розграбили війська Радзівілла староство пинське, що належало до особистого ворога князя Януша, його родича князя Альбрехта Станіслава Радзівілла.^264[8]) Дальша війна польсько-українська теж все повіт пинський зачіпала, але особливо дався йому в внаки наїзд московський, підчас якого в р. 1655 війська московські під проводом кн. Волконського спалили і розграбили Пинськ. ^265[9]) По відступленю Москви залили пинський повіт війська польські; і коли Москва нищила перед тим костели та місцеву шляхту католицьку і ту, що вороже до московської окупації ставилась, то тепер Польща стала руйнувати православні церкви і монастирі та гнобити місцеву шляхту православну. „Ляхи вновь въ Пинскомъ присуді монастыри попалили, православного архимандрита лещинскаго отца Іосифа (Тукальського) мало не убили, чернцовъ его побили на смерть“ — писав Гетьман 22 Січня 1656 року до Царя. ^266[10]) В цім самім році, використовуючи окупацію Пинщини польськими військами, державні власти польські ковфіскують маєтки у шляхти, запідозреної в зносинах з Гетьманом Хмельницьким.

Між иншим тоді-ж таки були Королем польським сконфісковані маєтки Михайла Стеткевича: „Погост і Новий Двір, в повіті пинськім лежачі“. Одночасно решту маєтків тихже Стеткевичів: Борколабів, Буйничі, Любовичі, Полонецьке, Скипоровщизну, Мереч і ивші які в сфері окупації московської, у воєводствах мстиславськім і минськім лежали, конфіскує Москва. І коли Виговський просив Царя, щоб ці маєтки, на які його дружина, як наслідниця Богдана і сестра Михайла, має право, були їй повернуті, то одержав відповідь, що „ті Стеткевичовы маетности розданы шляхті присяжной (що зложила Цареві присягу) и у нихъ назадъ взять нельзя“. ^267[11]) Як ставились московські воєводи до шляхти, що протекцію Гетьмана Війська Запорожського приймала, про це була мова вище. Ми знаємо вже, що наприклад шляхтича Івана Суходольського, жонатого з другою Стеткевичівною, сестрою Михайла і Виговської. одного з видатніщих помішників полковника білоруського Івана Нечая, ці воєводи не инакше, як „найбільшим зрадником і до всякого зла підюджувачем“ називали...

В таких умовинах становище місцевої шляхти, однаково як православної так і католицької, ставало розпачливим. Згадаймо до того, що не тільки місцеві православні і католицькі роди були поміж собою тісно споріднені, але нерідко в одній сімї одна частина держалась „східного благочестя“ тоді, коли вже друга була „римської віри“. Нещастя одного брата відбивалось зараз же на долі другого. І тому нічого дивного, що така чи инша політика, вибір такої чи иншої, кажучи по теперішньому, „орієнтації“, обходив живо весь місцевий шляхецький загал, бо од наслідків тієї політики залежала у великій мірі його будуччина.

Політика польська, яку вела в своїй більшости шляхта пинська в перших роках повстання, збанкрутувала тепер, коли Річпосполита почала розкладатцсь і коли Польща, спромагаючись иноді на політичну помсту, не мала вже сили свої „кресові“ землі захистити і державний лад та порядок в них установити. Ще більше збанкрутували надії на протекцію царську, знищені в корінь варварством і зовсім чужим для місцевих традицій і звичаїв духом тодішньої політики московскої. В результаті традицийний напрям „руський“: одвічне тяготіння туровопинської землі до старого київського державного центру, репрезентоване зразу нечисленними видатними одиницями, в роді Стеткевича, Тукальського та инших, почало тепер ширитись серед шляхти пинської — як це часто буває з довго стримуваними, підземними суспільними течіями — зі стихийною вибуховою силою.

Загальні причини політичні, про які вище була мова, і знана вже нам, соціяльна, державна і національна еволюція самого Війська Запорожського, впливаючи на зміну становища супроти нової козацької Української Держави всієї до тепер ще „непокозаченої“ шляхти, ще дужче давали себе знати тут, в цій поліській землі, що більше від инших старі державні традиції „руські“ заховала. Ось як, приймаючи на увагу тільки ці причини політичні, малює тогочасник, вороже зрештою до козацької України настроєний литовський католицький священник кс. Войцех Віюк-Коялович, цей перелом, який в поглядах репрезентанта пинської шляхти, маршалка пинського Лукаша Єльського наступив: „од початку війни козацької — пише Коялович — справлявся маршалок Єльський, як вождь збройних сил пинського повіту, дуже добре аж до походу під Жванець. Врешті, доведений до розпачу, пристав до козаків“. ^268[12])

Розуміється такий перелом в політичних поглядах під впливом тодішніх подій стався в свідомости не тільки одного маршалка, людини зрештою, як що судити по дійшовшим до нас історичним матеріалам, дуже обережної. Він знайшов собі між иншим вираз у вступі до ухваленої всею шляхтою пинською формули присяги Гетьману і Війську Запорожеькому, де сказано, що шляхта особливо зруйнованого в загальнім пожарищі війни повіту пинського, „порадившись між собою“, щоб запобігти близькій Божій карі і остаточному занапащеню та іскоріненю, а бажаючи натомість повного і безпешного на довгі людські літа миру, постановила союз, скріплений присягою, з Гетьманом і Військом Запорожським через висланих з поміж себе чести достойних людей заключити.

Першою офіціальною ознакою цього перелому, який на протязі 1655-го і особливо 1656-го року серед загалу пинської шляхти відбувався, служить факт вписана до книг ґродських пинських універсалу Гетьмана Богдана Хмельницького, виданого 31 Грудня (Децембра) 1656 р. до полковників Війська Запорожського, що йшли на допомогу Ракочому і окупацію північно-західних „земель руських“. Універсал цей наказував полковникам, щоби вони „зносили тільки Війську Запорожському незичливих і неприхильних“, а всю шляхту Війську Запорожському зичливу і прихильну під свою опіку та оборону брали. Як видко, власне ця послідня категорія була вже в цім часі серед шляхти пинської в силі і більшости, коли такий універсал в офіціальних актових книгах повіту опинився. ^269[13])

Ми вже знаємо, чим пояснюються оттакі універсали Гетьманські. Знаємо, чому Гетьман бажав прилучити до козацької України північнозахідні „руські землі“. Знаємо, чому притягнути тамошню шляхту до українського державного життя йому так дуже хотілося. Нагадаймо ще раз, що зокрема повіт пинськвй мав серед оцих північно-західних земель особливо важне для Гетьмана значіння, як дуже важний стратегічний пункт, як сполученя з майбутньою, під протекторатом шведським збудованою Литвою, як підстава того клину, що мав врізатись між Москву та Польщу, цих, звязаних поміж собою союзом ворогів України, одного від другого одділяючи. Тому приналежність до козацької держави повіту пинського, разом з повітами туровським і мозирським, була так виразно в переговорах Гетьмана Хмельницького з Королем Карлом Ґуставом заґварантовапа...

Такі були загальні причини злуки шляхти повіту пинського з козацькою Українською Державою. Перше чим приступити до аналізу правнодержавпих актів цієі злуки, постараємось в коротці представити самі факти, в яких вона знайшла собі вираз.

В Червні (Іюні) 1657 р. прибуло до Чигрина, в столицю козацької України „до Гетьмана і Війська Запорожського“ (до „Короля і Річ посполитої“ — вживаючи польської державної термінольоґії, яка для державної термінольоґії української служила в цім випадку взірцем) посольство від шляхти пинської, на чолі з самим маршалком пинського повіту Лукашем бльським і стольником пинським Адамом Спитком-Бжеським. Цей останній, одправуючи посольство, в Чигрині помер. ^270[14])

Дня 20 Червня посли, вислані і уповноважені всею шляхтою пинського повіту, склали в її імени, ва себе і своїх нащадків присягу на вічний і нерозривний союз, та на вічну вірність Гетьману і Війську Запорожському. А 27 Червня одержали вони від Гетьмана „Забезпечена” прав, якими шляхта пинського повіту буде користуватись під владою Гетьмана, його Погомків і всього Війська Запорожського.

Одночасно з одправою послів пинського повіту був виданий універсал гетьманський, яким Гетьман призначив на день 23 Серпня (Азгуста) 1657 р. шляхецький соймик в Пинську, що повинен був — кажучи словами того універсалу — вислухати реляцію послів про „злуку з Військом Запорожським“ і про „ласку Гетьмана ку всему Повіту“. ^271[15]

На цьому соймику в Пинську мала відбутись урочиста присяга всієї шляхти Гетьману і так само урочисте проголошеня виданого їй „Забезпеченн“, яке Гетьман, через „своїх надзвичайних послів“ перед зібраною шляхтою присягою ствердити обіцявся.

Але в межичасі прийшла катастрофа, що на долі цілої України і на долі повіту пинського фатально заважила. Дня 27 Липня помер Гетьман Богдан Хмельницький. Події, пущені в рух його могутньою рукою, йшли розуміється далі, але вже не в такім, в якім він хотів і міг їх повести напрямі...

Незадовго перед смертю вислав Гетьман до Пинська свого представника, одного з поважніщих старшин Війська Запорожського, покозаченого шляхтича Івана Грушу ^273[16]) (пізніще, за Виговського, військового писаря Генерального), який прибув туди в початку Липня на чолі козацької залоги і фактично зайняв та прилучив до держави Війська Запорожського пинський повіт. ^273[17])

23 Серпня — як раз в день похорону в Суботові Великого Гетьмана — зібрався скликаний універсалом гетьманськім шляхецький соймик у Пинську. На цім соймику, як пише один з самовидців, „ЙМП. Маршалок пинський, що їздив до ИМИ. Гетьмана Запорожського хотів реляцію посольства свого учинити“ ^274[18] Але смерть Гетьмана вже стала одбиватись на подіях і в дій вемлі, тільки-що до збудованої ним держави козацької прилученій. Війська польські, які перед. тим очистили були пинський повіт, тепер, використовуючи внутрішнє замішання, що після смерти Гетьмана настало, знов почали наступати під проводом литовського гетьмана Сапіги на Пинськ.

При наступаючих військах польських вертали та починали знов енергійно ворушитись, притихші було перед тим, вороги українського Війська Запорожського та сторонники польської Річпосполитої, по більшій части державці-орепдатори пинських королівських маєтків. І коли місцева шляхта, зібрана на соймику, в присутности гетьманського намістника Груші радила в Пинську, то 27 Серпня, під прикриттям польських військових відділів, зібрався другий соймик „в королівськім селі Пуларановичах“. Цей опозиційний соймик післав було зразу своїх представників до Груші, „питаючи з чим він приїхав“, а потім, довідавшись про невелику кількість козацкої залоги, увесь перенісся 4 Вересня (Септембра) до Пииська. Там була вислана від нього до Груші, що саме тоді занедужав і лежав у ліжку, нова делегація, яка прохала подати на письмі пункти, „чоро жадає Військо Запорожське від пинського повіту“.

Одержавши відповідь, що Військо Запорожське жадає присяги на вірність Гетьману, знесеня унії і щоби шляхга пинська „орду татарську Війську Запорожському зносити допомогала“, опозиціоністи пристати на ці жадання не хотіли. Вони знали, що до Пинська наближається зі значними військовими силами Сапіга. Груша зі своєю невеликою козацькою залогою і з місцевою шляхтою, що по стороні Війська Запорожського стояла, мусів Пинськ покинути і відступити. ²⁷⁵) ^[19]

Але ця евакуація пинського повіту козацькими військами трівала не довго. В Жовтні (Октобрі) зібрався Великий Сойм (Рада) Війська Запорожського в Корсуні, який тогочасні історики польські „Конвокацією цілої Руси“ називають. Цей сойм укріпив на деякий час становище нового Гетьмана Виговського внутрі краю і, довівши до кінця справу союзу зі Швецією, поправив захитане було смертю Богдана Хмельницького міжнародне положена Війська Запорожського.

Вже в Грудні (Децембрі) на місце Груші в пинський повіт був посланий з сильним козацьким військом Костянтин Виговський, який од свого брата Гетьмана одержав титул „Полковника Пинського і Туровського“. Одночасно почалась завзята дипльоматична боротьба за повіт панський між Гетьманом Виговським і Річпосполитою, яка тоді, бувши в дуже скрутному стані, мир з Україною за всяку Ціну хотіла заключити.

„До Пинська мою залогу посилаю — пише з Чигрина 19 Грудня 1657 р. Гетьман Виговський до представника Річпосполитої Бєнєвськоґо — панів шляхти тамошньої добровільну просьбу вдовольняючи і прийняту нами на себе повинність нашу — ними опікуватись — виконуючи. Одначе думаю, що це не розгніває проти нас Короля і Річпосполиту, ані не стане перешкодою в наших переговорах, бо шляхта пинська, підчас минулих заворушень, без всякого з нашого боку примусу заключила на певних умовах союз з нами і тому ми тепер за нею, яко за власними нашими, стоїмо і заступаємось“.

На це противна сторона, словами литовського гетьмана Сапіги заявляла, що влука пинського повіту з Військом Запорожським це акт незаконний тому, що його заключив один тільки маршалок бльський зі своїм товаришем, перевисшивши дані йому шляхтою пинською уповно важеня, і що шляхта ця „козацької протекції“ собі не бажає.

У відповідь Гетьман Виговський виступає в обороні бльського якого „одвага, рани і заслуги“ — пише він до Бєпєвського — мабуть забуті деякими його одноповітниками, коли вони його тепер перед Королем очернюють і знеславлюють, кажучи неправду, що він їх в неволю запродав. І щоб показати, як дійсно було діло, обіцює Виговський послати Королеві оригінал інструкції, даної бльському шляхтою пинською: „автентик їхніх підписів, з якого видко, наскільки усильно вони його просили, щоб взяв на себе функцію посольства до славної памяти Антецессора нашого, а не, як обмовці кажуть, що він їм силоміць свою волю накинув“. „І дивлючись на образу того зацного старика — продовжує далі Виговський — серце нам од болю стискається, бо ми бачимо, що в Річпосполитій, як і давніще, правда стоїть у порога, а калюмнії одні до дверей добиваються, а другі в покоях з почестями приймаються. Отже, що не мав досі Маршалок бльський своєї невинности оборонця, то тепер ми за ним пильно заступаємось так само, як і за ипшою шляхтою, яка разом з Паном Маршалком стоїть під підозрінням, і домагаємось, аби вони були виправдані, бо ми їх ніколи не покинемо і не допустимо, щоби вони через союз з нами мали терйіти кривду в своїм гонорі і в своїх маєтках“. ²⁷⁶) ^[20] А що ці жадання Виговського носили ультимативний характер, і що він в разі одмови грозив зірванням переговорів, то — не зважаючи на протести Сапіги — війська Річпосполитої мусіли з пинського повіту уступитись і повіт був знов зайнятий залогами Війська Запорожського під проводом полковника Костянтина Виговського. При чім для характеристики дальшої історії цієї української землі і зрозуміння наслідків нашої державної руїни, варто тут згадати, що дуже діяльним і завзятим помішником полковника Виговського, підчас отої другої окупації козацькими військами повіту пинського, був „сотник полку пинського і туровського“, шляхтич „пан Костюшко з Серник“, що належав до місцевого православного роду, з якого вийшов сто літ пізніще звісний польський національний герой... ²⁷⁷) ^[21]

Через кілька місяців — подібно як полковник Тарновський до шляхти волинської — так полковник Виговський до шляхтп пинської видав універсал, скликаючий її на день 17 Червня 1658 р. на соймик до Давидгородка.

„Всім вобец і кожному зособна — оповіщав цей полковничий універсал, тодішньою канцелярською мовою українською писаний — яко їх Милостям Панам Шляхті, так визшого яко і низшего стану, в пулку моем межи рікою Горинею і рікою Стиром найдуючимся, доношу до відомости, іж я, зближившися в тот тракт, собі от єго Милости Пана Гетмана Вбйска Запорожского, Брата моего, поданий, а от него маючи собі устную з Вашмостями моїми Милостивими Панстви полецоную мову — теди упрашаю, абисьте ВМ мої Милостивие Панове, жадного не обавяючися небезпеченства, хотіли до мене на день семнадцатого мца Іюня ведлуг старого календаря до Давидгородка зїхать, где ВМть мої Милостивие Панове волю бго Милости Пана Гетмана, Брата моего, през мене услишите. А ежели ВММПанове не зїдитеся, а мілоби Вмть що на потом поткати, чого я собі не вичу, теди прошу, абисьте ВММПанове мене в том не виновали. Що я ВММПанам ознаймивши, себе самого ласці ВММПанам отдаю. З Давидгородка; дня 13 мца Іюня року 1658. Константий Виговский Пулковник Пинский і Туровский“.

Показчиком, як знов актуальною стала справа злуки пинського повіту з Військом Запорожським, може між иншим служити те, що в цім самім часі, бо 20 Липня 1658 р., було другий раз внесено до книг мійських київських „Забезпеченя“, видане рік перед тим шляхті пинській Гетьманом Богданом Хмельницьким. ²⁷⁸) ^[22] Дальша доля мінського повіту належить хронольоґічно до другої частини цих моїх історичних заміток і про неї дальше, в другій частині буде мова...

Тут ще одно тільки остається питання: якими реальними фактами ствердила шляхта пинська свою злуку з Військом Запорожським? як виконувала вона свою присягу, дану українському Гетьманові? І коли-б у відповідь на це питання ми назвали тільки імя одного пинського шляхтича: Митрополита Іосифа Нелюбовича-Тукальського — то це імя Дорошенкового поводатара і політичного учителя „останнього українського козака“, імя одного з найвизначпіщих і найшляхотніщих державних мужів наших, вязня польської мальборґської твердині і жертви московської опали — вистало-б для того, щоб добру славу шляхті пинській в історії держави, до якої вона добровільно прилучилась, забезпечити. Але-ж на чесну лицарську службу Українській Державі йшли з посеред неї, по зложеню присяги Гетьманові, не тільки одиниці.

Зараз після акту злуки з Військом Запорожським місцевий дідич, каштелян минський Микола кн. Четвертинський, виставив коштом свого роду цілу збройну хоруґов, з місцевої шляхти набрану, яка потім при Гетьмані Виговськім в числі його найвірніщих військ залишилася. ²⁷⁹) ^[23]

Син маршалка пинського Лукаша бльського, перед тим ротмистр польського війська — Роман Єльський — тепер, по вложеню присяги, став у Гетьмана Виговського у Війську Запорожськім полковником. ²⁸⁰)^[24]

Сила дрібніщої шляхти, якої так багато було в новій пинськім, увійшла в ряди старшини козацької, витворивши ту верству, що на ній більше ста літ пізніще останки нашої державности в лівобічній Гетьманщині держались. Врешті серед київських духовних кругів, культурне і релігійне життя нації зберігаючих, значне число по походженю до шляхти пинського повіту належало, хоча-б згадати тільки київських митрополитів: Ґедеона кн. Четвертинського, Варлаама Ясинського і т. д....

* * *

Умови, на яких відбулася злука шляхти пинського повіту з новою українською державою Війська Запорожського, окреслені двома актами, наведеними в цілости в дослівнім українськім перекладі в першім розділі цієї праці. Це „Присяга“, зложена Гетьману і Війську Запорожському в імени шляхти ганської її послами, і „Забезпечена“, видане цій шляхті на руки її послів Гетьманом і Військом Запорожським. Оригінали цих актів, як більшість тодішніх наших державних документів, писані польською мовою, так само як польською-ж мовою була писана 8начна частина універсалів Богдана Хмельницького, закликаючих українську націю до боротьби 8 Польщею, і як по польському видавались численні тодішні літературні твори, проти Польщи звернені і оборону „Руси та східного благочестія“ маючі на меті. Бо не мова служить тоді прикметою національної свідомости і про це, в оцінці нашої минувшини, треба памятати нам, людям сучасного українського покоління, яке, борючись зовсім слушно за мову, забуло було в своїй більшости про основу істнування нації: про державу. Державу-ж перш над усе поставили метою свого життя ці, що у вікопомних часах Великого Богдана зуміли Націю Українську із мертвих воскресити...

Відповідно до тодішніх дипльоматичних форм, кожний з цих двох актів починається вступом, який має служити загальним поясненям самого факту влуки. Вступ до Присяги шляхти пинської оповідає про зруйнування повіту довгою війною і, підкреслюючи загальне бажання миру і возстановленя державного ладу, має пояснити причини злуки з Військом Запорожським в очах цілого шляхецького загалу. Вступ же до Забезпеченя, виданого Гетьманом, нагадуючи християнський звичай: „добром віддавати за добро“ —має переконати ворожі до шляхти і склонні відплачувати їй „за хліб камінням, а за рибу гадюкою“ елементи козацькі, що слід „по приятельскі і вдячно“ прийняти тих, хто самі „серцем прихильним“ до злуки з Військом Запорожським горнуться.

Злука пинського повіту з Військом Запорожським скріпляється урочистою і непорушною присягою вірности, зложеною пинськими послами іменем всієї шляхти, за себе і нащадків своїх, на віки вічні, „в часах щастя і нещастя“ Гетьману і Війську Запорожському. Так само Гетьман іменем своїм, своїх Потемків і всього Війська Запорожського зобовязуеться, і присягою це ствердити має, що від нині одніх вони будуть мати зі шляхтою пинською друзів та ворогів і вічно та непорушно в союзі з нею жити будуть.

Щоб зрозуміти деталі цієї взаїмаої присяги, треба памятати, що вона відбувається в хвилині емансипації Гетьмана і Війська Запорожського з під протекції царської, і в хвилині емансипації шляхти пинської з під влади Короля і Річипосполитої. Обєднавшись тепер в одну державу, шляхта повіту пинського і українське Військо Запорожське, мусять цю свою державу захищати на два фронти: і проти Польщи і проти Москви. Зовсім природно, що кожна Сторона присягає другій берегти та обороняти її на тому власне фронті, який до неї близчий.

Шляхта пинська присягає: стояти разом з Військом Запорожським проти всяких його ворогів, „хочби і найблизчих нам, не вимовляючись близьким родством з ними“; завчасу повідомляти про все, „що на шкоду Україні (так вжито це слово в ориґіналі!) і всьому Війську Запорожському на цьому погряниччу мало-б готовитись“ і приводити намовою сусідні „польські та литовські краї“ до союзу і злуки з Гетьманом і Військом Запорожським. Хто ці вороги України, з якими споріднена пинська шляхта, догадатись легко, коли зважити, що вона вже цілі століття жила в польській державі, що більшість її визнає спільну в Польщею римо-католицьку віру і що разом з польськими військами вона в перших роках повстання проти збунтованої (польської ще тоді в державнім розумінню) козаччини воювала. Берегти нову Українську Державу на польському фронті, по лінії її відділеня від Польщи, не піддаючись „лукавим листам та намовам“ польським, проти Гетьмана і держави Війська Запорожського зверненим — ось на що складає присягу шляхта пинська.

Гетьман і Військо Запорожське присягають: що „коли-б хто небудь з ненависти до шляхти пинської за те, що вона союз і злуку з нами учинила, хотів ій шкодити та край її руйнувати“, то вони всім Військом її боронити будуть, навіть, якби це був ворог „близький нам, але поради нашої — їх не зачіпати — не слухаючий“; І коли знов зважимо, що робила в ціх часах ві шляхтою в окупованих краях Москва, коли згадаємо ці заслання, тортури, конфіскати маєтків і всякі жорстокости, що були звязані 8 поняттям „протекції царської“, то зрозуміємо, чому шляхта пинська хотіла і мусіла мати забезпеченя від Гетьмана і Війська Запорожського проти офіціального протектора і союзника України — московського Царя. Тим більше, що уряд московський особливо, як вже знаємо, переслідував "власне тих, хто безпосередно протекції царської не прийняв, а натомість „союз і злуку з Гетьманом і Військом Запорожським учинив“. Пізніщі слова Виговського, до козаків звернені, коли він „обіцював їм Польщу воювати, застерігаючись тільки, аби вони його Москві не видавали“ — служать промовистою ілюстрацією для зрозуміння цих політичних актів. Берегти нову Українську Державу на московському фронті, захищаючи від московської нівелюючої, цезаристичної і противо-аристократичної політики шляхецький стан, що до Війська Запорожського пристав, — ось до чого зобовязуються присягою перед шляхтою пинською Гетьман і Військо Запорожське.

Тому шляхта пинська, присягаючи Гетьманові, ні разу в акті присяги в титулі Гетьманськім слів „Його Царського Величества“ не вживає. І це зроблено розуміться свідомо, бо в часах, де на кожну букву грамот звертано пильну увагу, не можна допустити, щоби про це обидві, заключаючі між собою союз сторони забули. Тому ця шляхта складає присягу тільки Гетьманові і тільки „через нього — через Гетьмана“ і тільки „при Війську Запорожськім“ — а не помимо нього — вона вважатиме себе в царськім „підданстві“. Приймаючи на увагу тодішні напружені московсько-українські відносини, формула ця означає також і те, що в разі, як би Гетьман і Військо Запорожське себе залежними від Царя перестали вважати, то і всяка посередня залежність шляхти від Царя тим самим пєрестала-б сама собою істнувати, бо ця шляхта, що тільки Гетьманові присягнула, в ніяких безпосередних правно-державних відносинах до Царя не знаходиться. В порівнані з Переяславською Умовою, підчас якої українська шляхта, осібно од Війська Запорожського, окрему грамоту на підтвердженя своїх прав і вольностей од Царя дістала і підчас якої вона повинна була, як окремий стан, безпосередно Цареві а не Гетьманові присягати — ці акти злуки шляхти пинської з Військом Запорожським знаменують собою в нашім державнім будівництві цілу величезну епоху — вони означають факт завершеня будови і консолідації- Української Держави.

І коли ми згадаємо представлену вище, в Розділі III-ім, справу Костя Поклонського, далі пертрактації з могилівцями, щоб вони признали владу гетьманську, а не піддавались безпосередно на імя царське, коли згадаємо врешті політику Івана Нечая на Білій Руси, то зрозуміємо, що підкресленям саме цього моменту безпосередньої залежности від Гетьмана в акті Присяги шляхти пинської — українська державна ідея і українська дипльоматія одержали накінець рішучу перемогу над державною ідеєю і дипльоматією московською. Це документальний знак, що під могутньою рукою Великого Гетьмана вже сформувалась державна аристократична українська верства, яка свою політичну лінію має, по цій лінії твердо йде, і цю лінію хоче і вміє провести. — Це знак, що нова Держава Українська, держава Війська Запорожського вже живе своїм незалежним життям і що прилучаючи до себе нові землі і нові соціальні верстви, вона ставить їх у відносини безпосередньої залежности до себе, а не до московського Царя. З фактичного протектора і суверена України — як того хотіла дипльоматія московська — Царь стає тепер тільки невтральним союзником України — як того хотів її єдиновладний Гетьман Богдан Хмельницький.

Прилучається пинський повіт до держави Війська Запорожського як окрема земля. На чолі її цивільних земських властей має стояти гетьманський „староста“, що представлятиме Гетьманові кандидатів до тих урядів, які, згідно з давніми звичаями Річпосполитої, шляхтою не вибіраються, а призначаються безпосередно владою центральною, отже тепер гетьманською. На чолі місцевої військової сили, що підчас війни з „посполитого рушеня“ (загальної мобілізації) всеї шляхти повіту складається, стоїть „полковник“, який так само як і староста, має представляти Гетьманові на затвердженя вибраних ним кандидатів у „ротмистри і поручники“.

Инші земські автономні шляхецькі уряди, що здавна були виборні, так само виборними й остаються, але в порівнянні з устроєм Річпосполитої вводиться дуже важна зміна, а саме: затвердженя вибраних кандидатів Гетьман оставляє за собою. Позатим шляхта присягає „у всім тільки від ЙМ. Пава Гетьмана Запорожського, тепер і на потім будучого, заховати залежність, ніяких урядів собі помимо його волі не присвоюючи. Тоб-то ані соймиків скликувати, ані стягання хоруґвей задумувати, без особливого від ЙМ. Пана Гетьмана оповіщеня, хіба-б в наглій і горячій пригоді.“ Знов таки і в цім випадку, в порівнанні з польським державним устроєм, дуже широка в тім устрої автономія земель і репрезентуючого землю шляхецького стану тепер значно обмежується, відповідно до загальної так виразної тенденції української державної політики за часів гетьманування Богдана Хмельницького: скріпити якнайбільше монархічну „самодержавну“ владу Гетьмана.

Суди шляхецькі остаються непорушними так, як і за часів Річпосполитої, з тою тільки зміною, що скорочується дуже затяжна і коштовна „процедура правна.“ Робиться це в інтересі менш заможньої, середньої і дрібної шляхти, яка давніще на ці довгі, процеси руйнувалася і якої інтереси тепер, коли вона у великій масі війшла в ряди старшини Війська Запорожського, пильно приймаються на увагу.

Ми вище вже старались пояснити, чому в цілій Україні було задержано окреме судівництво шляхецьке, на римськім праві і на основі приватної земельної власносте — якої степове козацтво не знало — побудоване. Ці самі причини відограють ще більшу ролю тут, в пинськім повіті, який козацьких общинних земель в собі зовсім не має і козацького общинного землеволодіння не знав.

Взагалі шляхті забезпечені Гетьманом всі „прероґативи, вольности, суди, станові шляхецькому належні, так як за Королів польських бувало.“ Шляхта приймається до держави Війська Запорожського, як окремий точно означений стан і, позаяк Гетьман не касує того стану, а навпаки забезпечує законне- його істнування, то шляхта присягав служити новій державі: — Гетьману і Війську Запорожському — так само, як предки її служили державі старій: — Королю і Цічпосполитій. Одначе Гетьман ставить при тім виразну умову: „щоб чогось нового для ошукання Нас“ — тоб-то для обмеженя прав Верховної Гетьманської Монархічної Влади — „видумано не було.“ І знов для характеристики тодішньої державної політики української це застереженя дуже промовисте. Бо тільки за Гетьмана Богдана Хмельницького ведеться ця політика в напрямі скріпленя української монархічної влади, в напрямі діяметрально протилежному політиці польській, яка і тоді і пізніще при кожній нагоді, при кожнім виборі нового Короля, при кожнім новім соймі, змагав до обмеженя королівської влади і до поширеня прав і вольностей анті-монархічної шляхецької оліґархії. По смерти Богдана Хмельницького політика українська повернула круто на польський шлях і до самого скасування гетьманства велась вона оліґархічною старшиною козацькою по польським республіканським взірцям в напрямі обмеженя і ослаблена виборної влади гетьманської. Тепер же навіть сама титулятура Гетьмана в цім монаршім акті, виданім пинській шляхті: „Ми Богдан Хмельницький,“ — „за Нас і Потомків Наших“ і т. д. — вказує, яку владу хотів оставити для Української Держави той Гетьман, що ту державу ґеніем своїм вбудував... Заховані в повній силі і непорушности всі маєткові права шляхти в повітах ганськім, мозирськім і туровськім, як дідичні, так і денні, од Королів польських надані. Але до цих старих прав уводяться два нові, надзвичайно важні в погляду тодішньої нашої національнодержавної політики доповнена.

Перше: маєтками своїми мають право володіти однаково як шляхтичі православні, так і римо-католики, але тільки і виключно ті, що присягу вірности Гетьману і Війську Запорожському складуть. Витими словами: у всіх, хто присяги на вірність Українській Державі не складе, земля, без огляду на їх віру, конфіскується. Віра ніяких політичних прероґатив тепер не дає і наприклад маєтками своїми в Українській Державі не можуть тепер володіти православні сторонники Короля і Річпосполитої, які давніще, в перших роках повстання, власне завдяки тільки своїй вірі, спільній з Військом Запорожським, допускались на територію зайняту козаками. Замість погляду національно-релігійного, який панував в екстериторіяльній і недержавній політиці українській в першій, автономістичній добі повстання; замість змагань до скріпленя православного українського елементу в польській державі — запанував тепер погляд національно-державний, змагання до скріпленя українського державного елементу, однаково як православного так і не православного, на території Української Держави.

Друге: всі королівщини, тоб-то маєтки державні, як до староства ганського належні, так і инші, мають перейти по смерти теперішніх їх доживотніх арендаторів (державців) виключно до диспозиції Гетьмана. Коли зважити, що оцими арендаторами були переважно люде зайшлі, до місцевої шляхти неприхильні, а до Війська Запорожського крайнє ворожі, і коли зважити, що ці державці — як наприклад сам староста ганський кн. Альбрехт Радзівілл, великий покровитель унії і великий ворог Руси та козаччини — були опорою польської національно-державної політики, то усуненя цього руїнницького для Української Держави елементу мусіло бути вавданням того, хто цю державу хотів дійсно збудувати...

Остається врешті найбільше в тодішніх часах дражлива справа: справа віри. Вирішена вона в ціх вікопомних актах згідно зі старою державною традицією, яку мусіли від предків перейняти та її непереривність свято берегти ті, що стару зруйновану державну Русь князівську хотіли в формах нової державної козацької України відродити... В данім випадку, подиктоване великим державним розумом, береженя державної традиції тим більше знаменне, що власне в справі віри традиція та йшла в розріз г так званими „реальними фактами“ тогочасного життя. Пінти наперекір тому, що кожному тоді здавалось ясним, бо він це бачив круг себе, і вибрати шлях призабутої традиції могли тільки люде, що мали дійсно творчий інстинкт державний, що відчували вперту, стихийну силу тих неможливих до визначена впливів, які в кожній державно-національній традиції знаходять собі вираз і які на сам кінець всі наміри нехтуючих традицію політиків нівечать та перемагають.

Річ у тім, що віра римо-католицька стала вже тоді на Україні „польською вірою“, стала ніби видимою ознакою польської національности — власне всупереч тому, що говорила наша традиція державнонаціональна. Бо ця традиція говорила, що за часів князівської Київської, а особливо Галицько-Волинської Держави, істнували в городах руських римо-католицькі, латинські святині та монастирі і були визнавці римо-католицької віри серед бояр і дружинників княжих, яких розуміється ніхто за для іх віри латинської за Поляків тоді не вважав і Поляками не називав. Ця традиція перейшла разом в нащадками князів та бояр руських до держави Русько-Литовської — до Великого Князівства Литовського — за часів якого віра римо-католицька ще більше була на Руси поширилась, але денаціоналізації — польщеня чи литовщеня — за собою дуже довгий час не вела.

Тож не забуваймо, що підчас Люблинської Унії В. Кн. Литовського в Польщею в 1669. р., коли панове і земляне волинські, не бажаючи собі, тієї унії, ухилялись всякими способами від приїзду до присяги, в польських державних кругах обмірковувались проти них всякі примусові міри і між иншим — як записує Поляк тогочасник, автор соймового дневника — малося на думці: „римокатолицькому Біскупові Луцькому Вікторину Вербицькому маєтки поконфіскувати, бо він не хоче приїхати, ані не видко з листа його, щоб він мав волю приїхати, бо. він.теж Русин. А видко це 8 того, що до Короля не написав він листа ані по польськи, ані по латині, тільки по руськи.“²⁸¹) ^[25]

Знов два роки пізніще, в р. 1671, вся шляхта київська, без ріжниці віри, зібрана на соймику свого воєводства домагається від Короля, щоб усі урядові папери „не иншими літерами і слови, одно рускими літерами і єзиком до землі киевское писани і видавани били, кгдиж з млодости иншого нисма отдове наши учити нас не давали, одно своего прирожоного руского, і школи теж полскоє в. Києве немаш“ — хоч були тоді в Київі, треба де зазначити, римо-католицькі костели і монастирі. Так само в р. 1576 вся шляхта брацлавська, однаково православна як і римо-католицька, підкреслює в свому листі до Короля, що „то ся нам дієт над право і вольности наши, іж листи з кандлерії Вашой Королевской Милости до нас писмом полеким видавают, за што і впрод В. Кор. Милости покорними нашими прозбами просимо, аби В. Кор. Милость при привилею і свободах наших нас заховати, і до нас листи з канцлерії В. Кор. Милости руским писмом видавати розказати рачил.“ Того самого домагається шляхта волинська ще на соймі 1632. р. і т. д.²⁸²) ^[26]

Свідомість традиції, що „Русь стародавня“ була двох вір — грецької і римської — особливо прокидається від часу, коли появилась (в 1596 році) третя, перед тим незнана, нова руська віра: унія. І тому, що ця нова віра носить тоді виразно політичний характер, що при її допомозі польські державні політики хочуть „знищити Русь“, хочуть її до Польщи наблизити, засимілювати і, від Сходу відірвавши, традицийні сепаратистичні державні тенденції „руські“ іскорінити — то проти цієї нової віри виступають не тільки православні, але й ті римо-католики, що до поважаючих традицію консервативних кругів тодішнього шляхецького суспільства в землях руських Річпосполитої належать. Отже наприклад, побіч численних православних ворогів унії, бачимо ми римокатолика Яна Щасного Гербурта, який в своїм творі „Zdanie o Narodzie Ruskim“, в р. 1613 виданім, гаряче в обороні своїх православних земляків і проти перетягання їх силоміць на унію виступає.

„І я, і кожний з нас, шляхтичів добрих — пише він, звертаючись до Руси православної — повинен казати: будьте, просимо, нашої папської віри, бо вона одна і добра, і певна, і доґмати має непомильні. Але коли ґвалтом хочуть вас до неї приневолити, то життя наше при вас і перед вами покладемо... Бо Русь має в розумах наших найкраще право і матір всіх прав: звичай. А чим же иншим єсть право, як не звичаєм довгими літами за добрий визнаним і потім, щоб його хто покалічити не міг, на папір вложении. Писане право мертве єсть, коли його звичай не оживляє. Тих стародавніх звичаїв повна Отчизна наша, і коли б їх, не дай Боже, нал калічить мали, то жадна вільність наша на місті не устояла би... І коли хочуть вони, щоб Руси не було на Руси, до це річ неможлива і це зовсім так, як би їм хотілося, щоб тут море було коло Самбора, а Бескид щоб був коло Ґданська.“ Во імя старих місцевих руських звичаїв і старих руських традицій виступав цей римо-католик шляхтич „землі руської“ проти тих своїх одновірців, що „сварку почали з Народом Руським, з братією єдинокровною нашою...“²⁸³) ^[27]

Особливо ясно висловлені старі традицийні погляди Руси на справи грецької і римської віри в „Сушгікації“, поданій до Сенату Річипосполитої на Сойм 1623 р. всею шляхтою православною, як з Борони так і з Великого Князівства Литовського, і тому 8 цього твору, що тоді-ж таки був друком в польській мові оголошений, наведу кілька важніщих цитат.

„Шляхту Народу Руського — каже ця „Суплікація“ — святої памяти Король ЙМ. Зиґмунт Авґуст в привілеї Народові Руському, підчас інкорпорації (до Польської Корони) данім, на два її закони розділяючи, одну закону римського, другу закону грецького іменує. А обох тих законів Русь всіх свобід, вольностей, прав і станів Корони Польської чинить він в рівній мірі учасниками: отже і шляхту закону грецького, ту, що за його панування, так як і в минулих століттях, під послушенством Костянтинопольського Патріярха була. Оцієї теперішньої Руси уніятської і права наші не знають, і Королі ІМ. Польські не знали, бо про неї ніякої згадки в привілеях Народові Руському даних не знаходимо, а мова там тільки про Русь закону римського і Русь закону грецького.

„Коли Русь уніатська єсть Русю закону римського, то вони мусять пристати на права і вольности Руси закону римського дані, а нам, Руси закону грецького, і правам нашим мають дати святий спокій, бо вони до них не належать тому, що вони не єсть Русю того закону грецького, якого були ті, кому ці права надані. Коли ж вони горнуться під наші права і нашими вольностями втішатися хочуть, то хай остаються того грецького закону Русю, якого були ті, кому ці права, і вольности надані, тоб-то хай остаються Русю закону грецького під послушенством Патріярха Костянтинопольського, а не Русю вакону римського під послушенством Папи Римськото. Коли ж вони ані римського закону, ані грецького, то їм по стільки права і вольности наші руські служити мають, по скільки служать вони перебуваючим в наших краях чухоземцям. А коли вони хочуть, бути і того і другого закону Русю, то: для такої Руси ніяких прав і ніяких привілеїв у нас немає.

Бо вольности Народові Руському належаться двоякі: тому Народові Руськбму, котрий єсть віри римської, послушенства західного і тому Народові Руському, котрий єсть віри грецької, послушенства східного. Русь римської віри при своїй вольности остає, а нам, Руси віри грецької, вольність видерта...

„Не діється безправя і не терпить вольність поневоленя, коли Русин, релігії грецької покидає її і стає Русином релігії римської: Бо зміною своєї релігії не одміняе він прав наших і вольностей віри, але покинувши добровільно ту свою духову вольність, яку він мав в релігії грецької, приймає на себе вольність духову релігії римської і; нею задовольняється.. Од такого натомість праву нашому ґвалт чиниться, од такого і вольности наші терплять поневоленя, хто релігію нашу грецьку покинувши, разом з. собою і права наші забірае так, щоб вже правами дими не можна було користуватись тим, хто при релігії грецької залишився...

„Оце есть безправя, яке нам од уніятів діється. Ось в тім єсть вольностей наших поневоленя, що вони, не будучи духовними релігії грецької послушенства східного, а тільки плащем під назвою релігії грецької зодягнувшися, владицтва, належні духовним послушенства східного, позабирали, іхні бенефіщї пообсаджували, а нас, в послушенстві східнім оставшихся і нівчим не винних, турбують, притісняють і яко мога в набоженстві нашім переслідують.

Що ми, шляхта, од тих всяких Пакостів, Шишків, Стецьків, Душохватів, Палисвітів, Почаповських і Руцких (це імена тодішніх духовних уніятських, в своїй великій більшости нешляхецького походженя), які із себе тепер владик руських удають, терпимо на глум станові нашому шляхецькому і повинности нашій християнській — бачить Бог, знае Король ИМ. Пан Наш Милостивий, знають і Вельможности Ваші. Вони нам служби Божої свобідно правити не дають, священників наших ловлять, мордують, по тюрмах сажають, а нас, коли ми за духовних своїх заступаємось, позвами і судами турбують та до шкоди приводять і, що найважніще, чого перенести не сила, честь нашу, яка нам і кожному уштивому над життя дорожча, своїми калюмніями очернюють і ображають“...²⁸⁴) ^[28]

Оця стара руська державно-національна традиція, що прокидалась все і раніще в хвилинах більшого напруженя боротьби національної, проявляє себе і тепер підчас великого козацького повстання, всякий раз тоді, коли носителька цієї традиції, шляхецька верства, має змогу на події тогочасні впливати. Отже наприклад на варшавськім соймі конвокацийнім в 1648 р. всі посли від шляхти київського воєводства домагаються, щоб унія була знесена і щоб тільки грецька та римська віра оставалися. Знов у початку 1649 р., коли якийсь час на політику козацьку мав значний вплив Кисіль і духово споріднені з ним, як покозачені так і непокозачені шляхецькі елементи, в петицію Війська Запорожського до Короля вставлено жадання: „щоби само імя унії було скасовано, а тільки грецький і римський закони залишилися, так як за злуки Руси з Польщею було. Владики, що хочуть оставатись в законі римськім, хай здорові при нім остаються, соборні церкви грецькі і стародавні фундації віддавши Руси закону грецького. І коли тільки два закони остануться: римський і грецький, як давніще бувало, то не. буде загибелі людей християнських, братів наших через унію, а всі без неї в згоді жити будемо.“ ²⁸⁵) ^[29] Так само, відповідно до цієї стародавньої традиції, шляхта покозачена, домагаючись спільно з Військом Запорожським од Річпосполитої амністії, кожний раз підкреслює, що амністія ця має відноситись однаково „до шляхти як релігії грецької так і. релігії римської“..²⁸⁶) ^[30]

Отже тим більше в акті злуки шляхти повіту пинського з державою Війська Запорожського, акті, складенім в момент найбільшого підйому нашої тодішньої національно-державної свідомости, мусів запанувати знов — в супереч щоденному практичному звичаєві бачити в кожнім католикові „Ляха“ — старий традицийний погляд державнонаціональний, що Русь державна була і може бути двох вір: віри грецької і віри римської. І знов у данім випадку погляд державний відродженої творчої державної аристократії переміг погляд недержавний, національно-конфесийний, яким в перших часах повстання православна степова козаччина прикривала і захищала свої еґоістично-недержавні, станові інтереси в польській католицькій державі.

Гетьман і Військо Запорожське забезпечують присягою шляхту пинську: „в обрядах римської віри, в котрій до нас пристають, ніяких перешкод їм не чинити, ані нікого з них примусом до віри православпої грецької не навертати і службу Божу, звичайні процесії, дітей шляхецьких вільну науку, повне пошанування духовних віри римської за ними в цілости оставити“. І відповідно до традицийної політики в справах віри, вимагав Гетьман одночасно від шляхти ганської, „щоб унію і чужі секти, яко причини великого зла, обопільно іскоріняти“, обіцюючи амністію тим духовним уніятам, що до послушенства Митрополитові київському повернуть і будуть мати за собою рекомендацію духовенства православного. Знов же для ослабленя противодержавного і противо-українського аґресивного елементу польського, так само, як і в справі арендаторів державних маєтків, вимагає Гетьман повернена назад на церкви тих костелів, що „з маєтків православних видерті“, тоб-то, що в супереч волі місцевих православних фундаторів цих святинь, під примусом і в інтересах державної влади Річпосполитої повстали.

Шляхта пинська приймає ці умови і присягає за себе і своїх нащадків: „віри православної грецької так і римської католицької свобід і границь наших обопільних — коли-б хто з ворогів на них наступати мав — одностайно з нашим Військом Запорожським боронити“. Отже від нині будуть спільно шляхта і Військо Запорожське захищати свою спільну державну границю і свободу своєї Нації, обох своїх вір, в ціх спільних державних границях. Боротьби за віру поміж собою — боротьби внутрі Нації між шляхтою і козаччиною — в новій Державі Українській вже не буде. Поставлена тут рядом; і віри і границі — як не можна краще характеризує глибоко продумані національні та державні наміри тих, що ці акти, „на вічну річи памятку“ — як сказано в грамоті гетьманській — перед самою смертю Великого Гетьмана складали.

Далі „унію і всякі чужі віри, нам і Війську Запорожському противні і неприязні іскоріняги одностайно“ шляхта пинська присягає. Приймаючи такі умови, маршалов Єльський і стольник Спитек-Бжеський, но скільки вони репрезентували місцевий, здавна в Пинщині осілий шляхецький елемент, ніякого ґвалту над своїм сумлінням не чинили і в супереч місцевій традиції шляхецькій не йшли. Ми вище вже наводили традицийні погляди всеї шляхти земель руських в ціх справах: вони йшли, як знаємо, зовсім в розріз з тодішньою офіціяльною державно-національною політикою польською в Річпоспплитій. Тут ще додаймо, що ця сама шляхта пинська, висилаючи на передодні козацького повстання 11 Квітня (Апріля) 1647 р. своїх послів на сойм: православного Юрія Нелюбовича- Гукальського (брата пізвіщого Митрополита) і католика Кароля Ясинського, кладе їм в інструкцію в справах віри жадання: щоб архіепископство полоцьке і вітебсько було дано православному владиці Лосовському і щоб були затверджені ґрунти для конвенту Францішканів у Пинську. ²⁸⁷) ^[31] Отже і тут та сама традицийна оборона „вольностей закону грецького і закону римського“, так як і давніще все на Руси бувало...

Такий в загальних рисах зміст цих двох знаменних і вікопомних актів. Хіба ще додати, що після прийняття присяги від шляхти ганської, тоді-ж таки в Чигрині, столиці Війська Запорожського, була вироблена скорочена формула присяги, по якій мабуть повинні були скл'адійй присягу поодинокі обивателі і в якій було зазначено, що присягаючий по цій скороченій формулі приймає вповні і в цілости всі умови, окреслені вищенаведеними основними актами. Досі знаємо, що по Цій скороченій формулі складав присягу Реміґіян Сурин, войський володимирський, але таких випадків мусіло бути значно більше, коли в Чигрині іх ждали і до них заздалегідь все підготовили... ²⁸⁸) ^[32]

* * *

Акт злуки шляхти пинського повіту з державою Війська Запорожського — це тільки одна найкраще досі нам знана сторінка того переломбвого історичного процесу, що в послідніх роках гетьманування Богдана Хмельницького відбувався. Шляхецький стан вберіг в собі стару державно-національну „руську“ традицію; він репрезентував державну культуру нації. Знищений татарським лихоліттям центр Руської Держави був відбудований фізичною, кольонізацийною силою української степової козаччини. Прилученям північно-західних „руських земель“ до їх історичного державного центру і злукою „шляхти руської“ з „Україною“ Війська Запорожського, — обєднанням цілої землі української і сполученим духової і фізичної енергії нації — завершувався переломовий процес сформування Української Нації і відбудови в нових українських козацько-шляхецьких формах старої руської варяжсько-князівської Держави.

Повстання, підняте проти маґнатів і осілої шляхти державно-індеферентною, добичницькою степовою козаччиною; повстання, підняте во імя козацьких станових інтересів, прикритих гаслами релігійно-національними; повстання, що в початках, маючи на меті скріпити владу польського Короля над своею-ж власного шляхтою, як православною так і римокатолицькою, зверталось проти єдиних репрезентатів державної культури нації, — власне під впливом цієї шляхти, чи покозаченої, чи православної, що зразу одна тільки могла на Україну повертати, набірало з кожним днем чим раз більше сепаратистичного. державного характеру. І закінчилось воно, в останнім році гетьманування Богдана Хмельницького, повного емансипацією України з під влади польського Короля,- повним одділеням од польської Річпосполитої, і повним возстановленям прав шляхти української, і православної і римокатолицької, але не як чужого, ворожого стану, тільки як горожан нової спільної Української Держави Війська Запорожського, які на вічну вірність цій Державі за себе і за своїх нащадків присягу добровільну склали.

Від часу упадку Руської князівської Держави і - до нинішнього дня — на протязі шости столітть — тільки один раз зміг повстати серед нашої нації один спільний державно-національний фронт проти двох відвічних претендентів на державний і національний суверенітет на нашій Землі: проти Москви і проти Польщи. Тільки раз один за Гетьмана Богдана Хмельницького змогла зорґанізуватись українська державна аристократична верства. Включивши в себе і виділену народніми масами нову народню аристократію: козаччину, і нащадків старої державної аристократії: як православну так і римо-католицьку вже в своїй більшости шляхту, вона змогла тільки таким тісним сполученим оцих двох верстов вдержати свій державно-націонатьний фронт і проти Москви і проти Польщи.

Тільки під „єдиновладною рукою“ свого ґеніяльного Вождя змогла перебути Україна такий складний, переломовий процес: — змогла повстати Українська Нація. Тільки ґеніяльний „самодержець“ міг не випустити зі своїх сильних рук проводу над своїми ріжноманітними по своїм попереднім звичаям, вірі і культурі помішниками, і вирости разом з ними, перетворивши їх в націю, а себе — зі збунтованого проти Річпосполитої „Старшого Війська Його Королівської Милости Запорожського“ — в того Ясновельможного Великого Гетьмана, того Богдана Хмельницького, якому — кажучи дійшовшими до нас в тогочаснім московськім перекладі словами шведського Короля:

— „вольно будеть постановить у себя Рѣчь Посполитую козацкую, какь ему иадобно будеть, и чтобы онъ имъ подлинные права и уложєнія даль, по которым ь имъ — козакамъ — жить, и какь наслѣдникамъ его, Хмельницкаго, властвовать“. ²⁸⁹) ^[33] На горе наше його життя було закоротке. Закон, по якому його наслідники повинні були панувати, Великий Гетьман дав, але укріпити того закону він не встиг. А без сильного і непорушного закону дідичної гетьманської влади, якого хотів для збудованої ним Держави Гетьман, ця Держава не могла удержатись. Без непереривности української традиції державно-національної, персоніфікованої в дідичній українській монархічній владі, зліплена було наново гетьманським ґенієм з обломків Руси князівської козацька Українська Нація мусіла на свої складові частини розлетітись.

Гетьман Богдан Хмельницький, знаючи своїх помішпиків, знаючи зібрану і зорґанізовану ним нову державну українську аристократію, розумів, що без- сталого, непорушного, дідичного монархічного принціпу верховної влади, вона кинеться зараз до боротьби між собою за цю владу; що в цій боротьбі вона знесилиться, переріжеться, та розлежиться в кінці на свої складові елементи, під впливом ріжних культур виховані і ще процесом довгого життя в своїй власній державі не обєднані. І знаючи „чернь. Війська Запорожського“, при допомозі якої він підняв повстання ва Короля проти королевят, розумів Гетьман, що ця чернь на владу своїх королевят, на витворену по польським республіканським зразкам владу старшинської козацької оліґархії не погодиться ніколи. Популярність, яку мала серед тієї „черні“ монархічна, самодержавна, нівелююча всі стани влада царська, вказувала йому ясно, що без витвореня такоїж абсолютистичної монархічної і дідичної влади Гетьманської, Українська Держава супроти сусідньої Московщини не удержиться.

І як глибоко народніми, з психольоґією народнії українських мас згідними, були наміри гетьманські сотворити понадкласову українську дідичну монархічну владу, булаву по наслідству синові-наслідникові передавши, найкращим доказом служить — як популярність цих намірів власне серед „черні“ козацької і зненавість, з якою ця „чернь“ елєкцийні, республіканські пляпи старшинські зустрічала — так і те, що спомин про ці наміри гетьманські тільки неграмотні маси народні в своїй памяти досі заховали, тоді, коли всі книжники і учені землі нашої і вся наша „свободолюбива“ старшина, згодом в рабстві' у чужинців опинившись, давним давно про них безслідно забули.²⁹⁰) ^[34]

Власне з боку цієї „свободолюбиво! старшини“ повстала перша проти монархічних і династичних намірів гетьманських зразу глуха і в початках несмілива опозиція. Оці перші вістуни грядучої Великої Руїни появились в послідніх місяцах життя Богдана Хмельницького, тоді, коли тяжкою недугою скована, ослабла вже його сильна і страшна для всяких руїнників рука.

Вже в ціх самих многоважних актах злуки шляхти пинської з державою Війська Запорожського єсть перші, ознаки пізніщого розкладу і руїни. В пишному квіті, яким розцвіла нова Держава Українська, гніздився вже гробак, що мав його точити і до скорої, передчасної смерти довести.

Звернім увагу: даючи шляхті Забезпеченя, Гетьман скрізь підкреслює, що всі зобовязаня приймає він на „Себе і Потомків своїх з Військом Запорожським“. Але шляхта складає присягу не „Гетьману і його Потомкам“, а тільки „Гетьману теперішньому і будучим; тепер і на потім будучому“. Дві зовсім відмінні концепції, два зовсім відмінні світогляди: дідичність влади гетьманської, яку підкреслює і якої хоче Гетьман, і „вільна елекція“, вибір вільними голосами, що проглядає в ціх формулах акту шляхецької присяги.

Чому не усунув цієї неясности Гетьман? Чи може власне на цьому пункті шляхта повіту пинського не хотіла пійти на ніякі уступки? Але-ж ми знаємо, що як її предки служили вірою і правдою Князям руським, так нащадки служили потім так само Імператорам російським. Не в республіканстві шляхти пинської тут діло. Це республіканство у шляхти осілої і земельної, у шляхти, яко окремого стану, дуже легко можна було побороти. Гніздилась антімонархічна, „свободолюбива“ республіканська опозиція під самим боком гетьманським. Це нововитворена зі степового, старинного, анархічного козацтваі з покозаченої, революцийної, здеклясованої і розполітикованої шляхти старшина Війська Запорожського була того антімонархічного республіканства підюджувачами і провідниками. Це з неї Гетьман не встиг ще своєю сильною рукою вибити січових звичаїв вибору кошових отаманів і шляхецьких звичаїв „вільної елекції і пактів конвентів“, які стільки милостей при виборах голови держави вибіраючій оліґархічній шляхті давали. ²⁹¹) ^[35] Це найблизчий помішник Гетьмана — від самого початку повстання, його старий друг і товариш, це писарь ґенеральний, канцлер Іван Виговський був провідником цієї антімонархічної опозиції. Де його рука, паралізуюча династичні наміри Гетьмана, видна в ціх „елєкцийних“ формулах акту присяги пкнської шляхти, так як видна вона тоді скрізь в політиці цих переломових місяців на стільки, що навіть мудрі шведські дипльомати довго не знали, на яку ступити: чи піддержувати дідичний і династичний принців влади гетьманської, як того хотів старий, хворий вже Гетьман, чи висказатись за вільною елекціею, ва яку завзято агітував з иншою старшиною Виговський.²⁹²) ^[36]

В хвилину, коли важилась доля Держави, коли прилучались до неї північно-західні „руські землі“, коли йшла за ці землі послідня боротьба з Польщею, коли мав бути підписаний союз зі Швецією і цим самим залежність од Москви мала бути зліквідована — ця агітація проти династичних плянів старого улюбленого Гетьмана викликувала страшне, катастрофічне замішаня в рядах старшини, на єдности і дисциплінованости якої досі вся козацька держава спіралась. „Гетьман дуже слабий — доносить свому Королеві 28 Червня шведський посол Лілієнкрона — а канцлера підозрівають, що після смерти Гетьмана він хоче захопити булаву. Таким чином вже склалося тут дві партії...“

Старий Гетьман зразу просьбами хоче одвернути катастрофу. Покликавши до себе двох найвидатніщих представників старшинської опозицийної партії, ґенерального осавула Івана Ковалевського і полковника Григорія Лесницького, він призначає їх опікунами свого Наслідника-сина, а самого Виговського, нагадуючи йому його заслуги, „опорою могутности козацької“ називаючи, благає бути батьком, дорадником і поводатаром для молодого Гетьмана Юрія. Коли ж це не помогае, коли старшина далі проти дідичности гетьманства агітує, коли сварка і роздвій між нею перекидаються вже до військ козацьких на фронті, коли із за цих сварок посол шведський не може справи союзу шведсько-українського до кінця довести, — Гетьман видає наказ полковника Лесницького і ще чотирьох видатніщих старшин опозиціоністів казнити, а покликавши перед себе Виговського, свого старого друга і товариша, наказує ланцюгами його перед собою до землі прикувати і так простягненого у ніг своїх держати „мало не день цілий доти, доки згризота його, Богдана Хмельницького, не о дійшла..²⁹³) ^[37]

За цею згризотою од свободолюбиво! старшини спала на старого Гетьмана незабаром ще стращніща згризота од козацької „черні“. Побачивши, що старшина свариться між собою, не чуючи вже над собою її-сильного проводу, а зачувши натомість, що вона не по волі старого Гетьмана поступав, „чернь“ козацька зараз же проти своїх полковників на польському фронті збунтувалась. Начальний вождь на цьому фронті Жданович, сам більше зайнятий тим, що в Чигрині, а не на фронті діялось, замість бунт здавити нещадно, як це давніще по наказам Гетьмана робилось, тепер почав одступати і, покинувши союзника України Ракочого, сам рушив до Чигрина. Зараз же після того „чернь“ двох своїх полковників убила, а через московського аґента ЖелябужСького, який тоді енерґічно між військами козацькими вештався, просила сказати Цареві, що вона „Царю служити хочо, а своєї старшини, що рушила в похід проти волі царської, слухати вже більше не буде.“²⁹⁴) ^[38]

До Гетьмана ця звістка про бунт у війську і про злочинну непорядність Ждановича наспіла 21 Липня. „Зрада козацька — пише самовидець, цих подій Ліліенкрона — так сильно вразила Гетьмана, що, наказавши викликати до себе полковника Ждановича і страшним гнівом запалившись, він був поражений ударом, пролежав пять днів без мови і на шостий день в Возі почив,“ 27 Липня, вівторок о 3-ій сполудня, помер в Чигрині Гетьман Богдан Хмельницький ²⁹⁵) ^[39] Вічна траґедія українська: тупий еґоістичний анархізм нездатної до самоорґанізації старшини і зрадливість темної „черні“, та їх безглузда боротьба поміж собою — убила найбільшого державного мужа, якого коли-небудь мала Україна. Богдан Хмельницький впав од руки всесильного на нашій нещасній землі многоликого деструктивного Хама, так як падали досі, перед ним і по нім, всі ті, що метою свого життя орґанізацію Української Нації будову власної Держави Української поклали..

Довго ховало Військо Запорожське свого Гетьмана. Похорон відтягали мало не цілий місяць так, неначе осиротіле тогочасне покоління боялось зі своїм Провідником на віки розстатись. Останки Богдана Хмельницького зложено зразу в Чигринській Церкви, але що Гетьман, як пише Величко, „будучи породи шляхецької руської“, хотів, щоб його в ріднім гнізді поховали, то домовину з Чигрина до Суботова перевезено. Похорон відбувся в Суботові допіру 23 Серпня.

„Похоронен бил — пише в своїй літописі Самовидець — перед святим Симеоном в неділю, где множество народа, а найбільше людей військових било, і проважено било тло его із Чигирина до Суботова і там погребено в ринковой Церкви“. ²⁹⁶) ^[40] Знов инші звістки, бевпосередно в той час кн. Степану Четвертинському з України прислані, кажуть, що похорон Гетьмана був „в день свята Симеона руського в Суботові од Чигирина недалеко. Хмельницький там сказав себе поховати без дзвонів і апаратів церковних і в полі над собою могилу високу насипати.“ ²⁹⁷) ^[41]

Яка звістка правдива і де дійсно похований Гетьман Хмельницький, ми сьогодня незнаємо. Покоління українські, що пізніще настали, зайняті завзятою боротьбою поміж собою, не знайшли часу і змоги увіковічити в який небудь спосіб місце вічного спочинку того одного единого Гетьмана, що зумів колись Державу Українську збудувати...

Те покоління, що Богдана Хмельницького ховало, ще розуміло, кого воно втратило. Якась велика туга і неспокій за будуччину почуваються майже у всіх згадках тогочасних про передчасну смерть Великого Вождя. В церкви суботівській був після похорону уміщений під балдахимом портрет Гетьмана з написом, який вичисляв заслуги того, що „непереможений в боях, щасливий найшов кінець, бо в Сина своєї Отчизни, став її найдостойніщим Батьком“.²⁹⁸) ^[42] Старий секретар гетьманський, Самійло Зорка, один з тих, що наміри і думи Гетьмана найблизче знали, виголосив на похороні промову, яка видно настільки добре загальний настрій тогочасний віддавала, що її копії старанно на Україні зберігались і що її Величко з великим пієтизмом', з захованим навіть польської мови, якою вона була сказана, цілу до своєї Літописи вписав.

„Милостиві Панове Полковники — казав Зорка — і вся Старшино зо всім Військом Запорожським, і вся Річпосполито Українська!Прийшлось тепер нам по веселих прошлих часах, сумних слухати тренів і рясними сльозами обливатись, коли Гегьмана нашого Богдана Хмельницького, воістину од Бога нам даного Вождя, через смерть невблагану скошеного, ось на катафалку смертнім оглядаємо і останні послуги йому віддаємо.

„Помер, несмертельну по собі оставивши славу, цей добрий Вождь наш, за котрого головою не тільки ми, підручні його, але і вся Малої Руси Річпосполита — при щасливих успіхах довгі літа жити безпешно — обіцювати собі могла. Помер той, котрому спільно з Вашмостями Милостивим Панством, при правді своїй за вольности і стародавні права свої стоячім, всемогуща рука Божа на братів, а заразом на ворогів наших — Савроматів Польських, скрізь свою скору допомогу давала. Помер той, од котрого гармат і мушкетів не тільки пресвітла Вандалів Сарматія, але і бурхливого Евксинопонту замки і фортеці, а вр. 1621-ім і сані навіть Царьгородські, порохом мушкетним окурені, дріжали і тряслися мури. Помер накінець той, котрого ділом оживлені, могли вже ніколи не вмерти старожитні права і вольности Українські і всього Війська Запорожського.

„Не стає мені часу на вичислена чеснот і діл Ваших лицарських, котрі Ви, при від Бога собі данім Вожді і Гетьмані Хмельницькім, ва повреджені і потоптані Поляками, братами своїми, старожитні права і вольности стоючи, в багатьох місцях з великой відвагою хвалебне доказали. Хай людською мовою про ці діла Ваші лицарські розскажуть поля і долини, вертепи і гори; розскажуть, яким Ви мужнім, геройської відваги повним, за вольности свої стояли і воювали серцем. І що при всемогущій допомозі Божій, на Жовтих Водах, під Корсунем, під Пілявою, під Збаражем, під Зборовим, під Берестечком, під Білою Церквою, під Львовом і Замостям, під Нестерваром і Баром, під Камянцем Подільським і Жванцем, під Батовом і Охматовом і на ипших багатьох місцях, яких не вичисляю, Ви доказували і доказали.

„До Тебе зі скромною моєю мовою звертаюсь, милий наш Вожде! Древній Руський Одонацере, славний Скандербеґу, Гетьмане Славного всього Війська Запорожського і цілої козакоруської України, Хмельницький Богдане! До Тебе говорю, тепер між чотирма дошками окутаного і мовчазного, а якого мови перед тим і ордияансу сто тисяч нас слухало і на кожний знак Твій готовими ставало. Чому так скоро став Ти мовчазним Гарпократом? Беручи приклад з німого Аттиса, промов до нас, братів своїх, як він: хоч одно слово, і научи нас, як маємо ми без Тебе жити і поступати з сусідніми друзями і ворогами нашими. Бож той німий Аттис Короля, свого батька, од смерти з рук його власного жовніра словом своїм перестеріг.

А Ти-ж, доброї бувши мови, скажи і дай нам пересторогу, аби ми не були звойовані і побиті ворогами нашими...“²⁹⁹) ^[43]

„Заповітом своїм — як пише тогочасник — радив Гетьман Богдан Хмельницький Війську Запорожському, щоби воно поступало так, як він хотів і поступав...“³⁰⁰)^[44]

Але ті, в чиїх руках опинилась по його смерти доля України, заповіту Великого Гетьмана виконати не зуміли.

КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ ЧАСТИНИ.

Примітки

1. І. Лаппо: Пинскій сеймикъ послѣ отрѣченія Яна Казимира (Журнал Министерства Нар. Просвѣщеній, Февраль 1910), подає інструкції соймикові з підписами цієї шляхти. Коялович: Herbarz szlachty litewskiej; „Słownik Geograficzny“ s. v. „Pińsk“; крім того: Акты Ю. и 3. Рос. і мої виписки з архівних матеріялів, яких тут не цитую, бо це зайняло-б забагато місця.
2. Про ці наїзди пор. Арх. Ю.-З. Р. ч. III, т. І N 27. Про боротьбу Руси, в тім числі і Руси пинського повіту, в Вел. Кн. Литовськім, див. відповідні томи Історії України проф. Грушевського.
3. Памятники Кіевск. Ком. т. II, ст. 385—390.
4. Про популярність Тукальського серед шляхти свідчить м. инш. пізніший лист Тетері до канцлера Пражмовського 14 XI 1663 з приводу вибору нового Митрополита: „Wszyscy zaś, jako to szlachta z W-wa Kijowskiego, pewna szlachta z Wołynia, a nawet wszystek kler і Wojsko Zaporożskie wotowali cale na ojca Tukalskiego, upornie stawając, aby on zasiadł Sedem Metropoliae“ (Памятники Кіевск. Ком. ІV. с. 387 і тамже ще два листи в цій справі до Пражмовського і до Короля). Ставши пізніще Митрополитом, Тукальський все піддержує живі зносини з рідним Пинськом. Так напр. в 1668 р. воєвода московський піймав „чернца Іоилемъ звуть Межицкой, ѣдетъ изъ Пинска къ Тукальскому митрополиту въ Чигиринъ“ (Акты Ю. и. 3. Р. VII, ст. 11) і т. д.
5. Пор. Пункти петиції послів Війська Запорожського представлені на сойм при затверджені Гадяцької Умови: „Cerkwie w Pińsku і w okolicy tego powiatu, po większej części, ile w królewszczyżnie, pod unitami są.“ (Памятники III, c. 336).
6. Пop. вище стор. 107—8 і примітка 92. Геральдик, історик і разом католицький священник Коялович, якому належить оця характеристика Стеткевича, бувши сам свідком цих подій, записував свої характеристики, або на підставі особистого знайомства, або з уст сучасників.
7. Опись Акт. Книги Кіевск. Центр. Архива N 19, ст. 26.
8. Pamiętniki Albr. Stan. Radziwiłła ІІ, s. 351. Baliński Michał: Pamętniki hist., s. 19—20. Смирновъ: Рисунки Кіева 1651 г. с. 235. Пор. вище (ст. 102) домагання Копця, представника в-ва Берестейського на соймі елєкцийнім, щоб Річпосполита повернула втрати зруйнованій шляхті.
9. Лаппо: Пинскій Сеймикъ послѣ отрѣченія Яна Казимира, ст. 287.
10. Акты Ю. и 3. Р. VIII, с. 395.
11. Акты Ю. и 3. Р. XI, с. 764 і 719 (опис цих маєтків).
12. Herbarz Kojałowicza: Nomenclator (Herold Polski r. 1906) s. 256: „od początku wojny kozackiej sprawiał się dzięlnie, jako tribunus legionis Pinscensis, aż do wyprawy pod Żwaniec, wreszcie zrozpaczywszy, do kozaków przystał.“ В битві під Лоєвим в Липні 1649 р. між Радзівіллом і полковником київським Кричевським, полк піхоти Лукаша Єльського, марш. пов. пинського, входив в склад литовських військ кн. Радзівілла (Pamiętniki Wójcickiego II, s. 107). Реєстр цього полку у Ґурського (Hist, piechoty polskiej s. 245 — 6). Пор. Лаппо op. с. ст. 286: „универсал Лук. Ельского, маршалка і пулковника повѣту пинского“, а также Słownik Geograficzny s. v. „Pińsk.“
13. Цей універсал Хмельницького з Актів Віленського Центр. Архіва цитує у вищезгаданій праці І. Лаппо, ст. 287. Про те, як від фактичного взаємовідношеня політичних сил залежало прийняття чи неприйняття впису якогось політичного акту до місцевих урядових книг пор. скаргу шляхти православної в „Суплікації“ 1623 р.: „Przed namі zaś [православними] w tych, od nich (уніятів) ziejących nam się krzywdach, księgi po grodach pozawierano, że urzędnicy grodzcy protestacyi od nas w sprawach takowych nie przуjmują“. Про цю „Суплікацію“ див. низче примітка 284.
14. „Adam Brzeski, stolnik piński, odprawując poselstwo od powiatu swego do Zaporoźskiego Hetmana Chmielnickiego, umarł“ — пише Коялович (Herbarz Litewski w Heroldzie Polskim r. 1897, s. 238.
15. Цей універсал Гетьмана Хмельницького з Актів Віленського Центр. Арх. цитує І. Лаппо ор. с. ст. 287.
16. Підпис Груші з печаткою гербовою Абданк в Арх. Чартор. сdх 402, f. 273. Його дружина може була шляхтянкою теж з північних земель, про що свідчили б її близькі зносипи з Івановою Виговською, Стеткевичівною з дому. Пор. між инш. пункт з Умови Чуднівської, який домагається, щоб „Pani Hruszyna“ з Виговською були з неволі увільнені (Vol. Leg. ІV, s. 359).
17. Реляція Бєнєвського в Січні 1658 р.: „Strony tego Pińska, jakom w relacyi powiedział, tak і teraz resumo informationem, że po wykonaniu juramentu Hetmanowi Chmielnickiemu przez Pana Marszałka Pińskiego і jego collegi, gdy realiter przyjęli subjectionem, zesłał zaraz Chmielnicki ad apprehendendam possessionem Hruszę, і de facto Hrusza zostawał tam. Co wszystko działo się między odjazdem moim pierwszym z Ukrainy і powrotem powtórnym w Ukrainę. Przy traktatach, gdym się upomniał, aby Hruszę sprowadzono, powiedzieli і stawali przy tym, że to ma być do generalnych traktatów zachowano, gdyż ad іnstantiam nobilitatis, przez posły zaprzysiężoną, weszliśmy tam. Ja tedy, widząc manifestam w tej legacyi perduelionem, nie mogłem dalej procedere, і jako wszystko, tak і to wziąłem do J. Kr. Mci P. M. Młwego. Po odjezdzie interim moim ostatnim z Ukrainy, chorągwie Xsięstwa Litewskiego wypędziły te załogi z Pińska, względem czego Hetman Zaporowski praetendit violationem armisticji, jako to w liście swoim do mnie pisze, grożąc zesłaniem wojska. Uważać tedy, możliwa li rzecz w takim postępku niesfornym — gdy co jeden zrobi, drugi zepsuje — spodziewać się dobrych progressów“ — кінчить наріканням на литовського гетьмана Сапігу Бєнєвський (Памятники Кіев. Ком. III, ст. 270). А также Awizy z Ukrainy: „w Pińsku kozaków niemało, którzyz Hruszą na to zesłani, aby jurament powiatów Pińskich podług Diplomu Chmielnickiego wуkоnаnу bуł“ (Арх. Чартор. cdx 2446, f. 82.
18. List od Rodkiewicza do ks. Stef. Czetwertyńskiego 30 VIII 1657 r. Арх. Чартор. cdx 2446, f. 78.)
19. Оповідання про ці події зі слів їх самовидця збереглись в рукописі Арх. Чартор. сdх 2105, f. 75.
20. Лист Виговського до Бєнєвського 19 XII 1657 р. в Памятниках К. Ком. т. III ст. 253 і краща копія в Арх. Чарторийських сdх 2446 f. 91. Тамже в Памятн. т. III листи Сапіги (ст. 260, 263, 275) і реляція Бєнєвського (ст. 269—270), в якій він між иншим радить вище згаданий лист Виговського, йому присланий, заховати до слушного часу, щоб згодом доказати ним факт „зради пинської шляхти, яку дехто намагається заперечити." А поки що нарікає він на Сапігу, із за якого може розбитись його миротворча праця (вище примітка 273).
21. Арх. Чартор, сdx 2446 f. 154 (скарга на Костюшка кн. Степана Четвертинського до Тетері 18 IX 1658 р.) Пор. Кояловича Herbarz litewski s. 262 і Корзона біоґрафія Тадеуша Косцюшка.
22. Копія універсалу Кост. Виговського в Арх.Чартор. cdx 2446, f. 142. Дата вписаня другий раз „Забезпечена“ до книг мійських київських в Памятниках Кіевск. Ком. IІІ, 249. Пор. вище примітка 2.
23. „Syn mój Pan (Каштелян) Miński moim kosztem, mając pokrewność z IMcią Panem Hetmanem (Виговським), wyprawił do JMci chorągiew, która і teraz tam zostaje“ — писав 11 XI 1659 p. до полк. Кост. Виговського старий Степан кн. Четвертинський (Арх. Чартор. cdx 2446 f. 221). Мабуть на чолі цієї хоругви стояв Андрій кн. Свяnополк Четвертинський, якому пізніще 16 І 1660 р. в міст. Степані Гетьман Виговський видав універсал: „iz mając sobie sejmową constytucyą daną potestatem zaciągów w państwach J. Kr. Mci, użyłem Xięcia JMci Andrzeja Swiatopełka Czetwertyńskiego, aby chorągiew kozacką 150 koni w kwarciany zaciąg Xiąstwa Ruskiego zaciągnął, etc.“ (Apx. Чартор. cdx 2446 f. 241).
24. „Syn Łukasza Roman Jelski, rotmistrz J. Kr. M. pod hetmanem Sapiehą, potem się przeniósł do wojewody kijowskiego Wyhowskiego і pułki wodził“ — пише Коялович: Herbarz „Herold Polski“ 1897 s. 213. Ротмистрами в полку Романа Єльського були Жуковський і Кржижановський. На них за якісь звичайні жовнірські кривди скаржиться 25 X 1659 Степан кн. Четвертинський (Арх. Чартор. cdx 2446, f. 214—15, 220).
25. Dyaryusz Sejmu Lubelskiego 1569 r., виданий Петербурською Археоґраф. Ком., ст. 257. Пор. мою розвідку в збірнику Z Dziejów Ukrainy ст. 68 — 74. Характерні з цього боку слова одного з видатніщих представників Руси кн. Костянтина Вишневецького, сказані на цім соймі: „I w tem się Waszej Królewskiej Mości opowiadamy, iż przystajemy ludzie wolni, swobodni, abyśmy nie byli w zacnościach swych szlacheckich uniżeni, gdyżeśmy jest naród tak poczciwy, jako żadnemu narodowi na świecie naprzód nie nie damy і czujemy się w tym, żeśmy każdemu narodowi są równi szlachectwem... Tak też, iżeśmy są różnej religji, a zwłaszcza Grekowie, abyśmy tym nie byli poniżeni, aby nikt de inszej religji nie był przyciągany“...
26. M. Грушевський: Культурно-національний рух на Україні в XVI—XVII в. вид. II, ст. 53. Акты Зап. Рос. т. III, N 64 і моя розвідка в збірнику Z Dziejów Ukrainy st. 74—77. Щоби „wszystkie przywileje, listy, mandaty і inne wszystkie sprawy Kijowskiego, Wołyńskiego і Bracławskiego Województw ruskim językiem w kancelaryach J. Kr. M. pisane і wydawane były“ — постановляє шляхта волинська на соймі 1632 р. (Al. Jabłonowski: Zródła dziejowe t. VI s. CV). Так само ще в p. 1638 вставляє вона в свою інструкцію послам на сойм, щоби „przy metryce ruskiej był szlachcic tych województw, które prawa swe charakterem ruskim pisane mają, którego bracia podadzą“ і який „dekreta województw Kijowskiego, Bracławskiego, Wołyńskiego і Czernihowskiego pisać і expedyować mа“ (Арх. Ю.-3. P. ч. II, т. I, N 21).
27. „Zdanie о Narodzie Ruskim“ Гербурта перевидане в цілости в збірнику Z Dziejów Ukrainy cт. 80—97, тамже моя розвідка про його автора.
28. „Supplikatia do Przeoświeconego і J. W. Przezacnej Korony Polskiej і W. X. Litewskiego obojego stanu duchownego і świeckiego Senatu, w roku tym terażniejszym 1623 do Warszawy na Sejm Walny przybyłego — od obywatelów koronnych і W. X. Litewskiego wszystkich wobec і każdego zosobna: ludzi zawołania szlacheckiego, religii starożytnej greckiej, posłuszeństwa wschodniego.“ В важніщих уривках перевидана в збірнику ,,Z Dziejów Ukrainy“ cт. 99—111; в цілости — в „Документахъ объясняющихъ исторію зап.-рус. края“ (Петербург 1865). „Supplikatia“ була тоді ж таки, в 1623 р., оголошена її авторами друком. Один примірник цієї дуже рідкої тепер книжки зберігався в Публичній Бібліотеці Петербурській. Яко приклад тодішньої свідомости, що Русь буває двох вір — римської і грецької — і що до Народу Руського належать так православні як і римо-католики — може ще послужити згадана вище фундація Гальшки з Гулевичів Лозчиної з р. 1615, в якій підкреслюється, що вона зроблена тільки для Руси православної: „осьвіцоним княжатам, вельможним панам, шляхті і якого-ж кольвек іного заволаня і стану людям російским, а єднак тим тілько, коториє в православной благочестивой Церкви Всходной набоженства греческого вірі, в послушенстві теж і благословенстві святійшого Патріарха Константинопольського неодменне трвають і трвати будуть“... (Памятники Кіевск. Ком. II, 386).
29. Памятники Кіевск. Ком. вид 1898 І, ст. 332, і инші копії цієї „Supliki do Majestatu J. Кг. Mci і Rzplitej Wojska J. Кг. M. Zaporowskiego“. Пор. вище прим. 35 і лист Гетьмана до шлята волинської I XI 1650 р. (вище ст. 68—71).
30. Цей пункт введений в Умову Зборівську, пізніще в Умову Білоцерківську 28 IX 1651 р. („Szlachta rzymskiej і greckiej religji, którzy byli przy Wojsku J. Kr. M. Zaporowskim... tych wszystkich ma okrywać amnestya“) і т.д. Про це ширше в моїй моноґрафії про Кричевського („Z Dziejów Ukrainy“ ст. 157 і дальші).
31. Арх. Чарторийських сdх 139, f. 317. Про характер козацького повстання в його першій автономістичній добі була мови вище в розділі V. Ще для еволюції поглядів тодішньої провідної козацької старшинської верстви на справи релігійно-національні і державні цікаво порівняти з „Забезпеченям“, виданим Гетьманом пинській римо-католицькій шляхті, його слова, сказані польським комісарам у Переяславі в початку 1649 р. Щоб ці слова зрозуміти, треба згадати, що більшість старшини тоді бажає тільки козацької автономії та забезпеченя прав православних в Річпосполитій, і про сотвореня окремої своєі держави ще не думає. Коли комісари Річпосполитої почали Гетьманові докоряти, що по його наказу в Київі: „Ляхів топлять, вбивають шляхту обоєго пола, дітей, ксьондзів, і костели пограбувавши, шукають Ляхів і під землею“ — то він, висловлюючи погляди, пануючі тоді серед більшости присутної при цій розмові старшини козацької, відповів: „я не приказав невинних вбивати, але тільки тих, що до нас пристати і на нашу віру хреститися не хочуть“ (Памятники Кіевск. Ком. II, 324). Але вже напр. 24 Марта 1652 р. Гетьман видає з Чигрина універсал до „Pułkowników, Assaułów, Sotniköw і wszystkich mołojców Wojska Zaporowskiego... і Lachów pobratymstwo z namі trzymających“ (Grabowski: Ojszyste Spominki II, s. 311). Чим далі, тим більше погляд територіяльний і державно-національний став брати верх над поглядом екстериторіяльно-реліґійним (забезпеченя прав православних в цілій Річпосполитій Польській де-б вони не жили) і станово-козацьким, недержавним. Про тодішню урядову політику Річпосполитої в справі унії пор. напр. наведену вище (примітка 29) інструкцію комісарам.
32. Пор. вище примітки 2 і 247.
33. Сборник Кіевск. Ком., вып. І, ст. 111: російські переклади шведських пропозицій Гетьману, привезені царським послом в Польщі Євлєвим. Про ці переклади пор. вище примітка 113а.
34. Наприклад в оповіданнях записаних в р. 1897—99 з уст старих селян в Суботові священником Марком Грушевським, знаходимо такі характерні місця: Оповідаючи про шукання скарбів у Суботові 80-літній дід Пилип Шуть каже:„чи ритимуть люде землю, чи ні, а буде колись таке, що дориватимуться до чогось другого: будуть таки добиватись правів Хмельницького. Кажуть... що в якійсь колонні, либонь, шкатулка є, а в ній ключі од льохів, плани та описи усякої кладї, яка де є на всій Україні. Там десь і права позамикані.“ Далі він каже, що „приспи (терраси), що й тепера є в попівськім огороді — зовуться царською дорогою через те, що ними Гетьман їздив понад ставом у Чигрин до столиці.“ Знов же дід Іван Пушкар, „літ більше сотні“, оповідає : „кажуть було мати і баба, що у Суботів приїдуть і внуки Хмельницького булаву дідівську одшукати. Десь у замчищі на острові посеред моря старий Хмельницький оселив близнючків Тимошевих, як Тимоша вбито було. Навмисне все дбав, щоб роду не понизить і з роду не вийти: кортіло таки, щоб карона чужому не одійшла. То й сього сподіватись треба. Трегуб Махей то каже, що уже десь і у Херсонщині рід Хмельницького хутором живе, десь недалеко Ковалевої якономії, та хто його знає, не бачив і ні од кого другого не чув, то й казати не буду,“ і т. д. (Марко Грушевський: Гетьманське гніздо, урочища і перекази села Суботова, зібрані в р. р. 1897—99. Записки Наук. Тов. ім. Шевченка т. ХСІ, р. 1909, кн. V). Як відносилась тодішня „чернь“ козацька до проголошеня наслідником Гетьманським Юрія і як до плянів та намірів Виговського — про це буде ширше мова в другій частині цієї праці.
35. Заслужений історик України Олександер Яблоновський пише: „серед старшини козацької, коли не більша частина, то частина дуже значна, була це шляхта, перейнята від колиски ідеалами, яких виразом була елєкція і pacta соnventa“ (Pisma t. II s. 219). Як сильні в Польщі були ці „ідеали“ свідчить між иншим вступна промова маршалка елєкцийного сойму в 1648 р. Богуслава Лещинського і промова Яна Казіміра з подякою за вибір — промови, сказані в мент найбільшої небезпеки і початку руїни польської держави: „Одинока потіха і прикраса нашого народу та — казав маршалок, — що у нас не один Дім Володарів, а всі невольники: лише вільні голоси по своїй волі добірають собі Пана, не беручи його з колиски… Одній тільки Польщі нема рівні в виборі Пана: тут стільки
    елєкторів, скільки шляхти.“ „Дійсно — казав нововибраний Король Ян Казімір — має чим виславляти себе Річпосполита понад всі під сонцем народи, коли може роздавати величний дар маєстату! Має чим величатися, коли у ній не так, як у невольничих народів, що дякують долі за пана даного їм припадком із пануючого роду: тут Володарі низько кланяються за королівський діядем“ (С. Томашівський: Перший похід Б. Хмельницького в Галичину ст. 101—105). Такого роду „ідеалів“, живцем взятих від занархізованої республіканської польської оліґархії, Богдан Хмельницький знищити серед старшини козацької не встиг. Але українська монархічна ідея Великого Гетьмана на вмерла разом з ним. Боротьба між принціпом монархічним і республіканським велась на Україні і далі по смерти Богдана Хмельницького. Видатніщі з поміж пізніщих виборних Гетьманів все намагались скріпити владу гетьманську і її в дідичне гетьманство: в українську монархію обернути, бачучи, що тільки в той спосіб може бути врятована Українська Держава. Але ніхто з них на нещастя не мав персональних даних, щоб такий переворот перевести. З одного боку опозиція старшини, з другого політика московська, яка н защо до дідичности і скріпленя гетьманства допустити же хотіла, ці українські пляни монархічні нівечили. Козацька Українська Держава упала зруйнована старшинською оліґархією, в той самий майже спосіб, як пізніще упала і Річпосполита польська, що учителькою і політичним взірцем для старшини козацької була. І тут і там скріпленю монархічної — там королівської, тут гетьманської — влади противилась, піддержуючи в цім випадку „стародавні свободи і вольности“ самодержавна Москва. До цієї теми маю надію — коли обставини і здоровля мені дозволять — повернути в иншім місці. Тут для ілюстрації наведу тільки кілька прикладів. Отже наприклад Гетьмана Самойловича, коли він по довгих літах всяких хитаннь, принижень і невдач врешті зміцнив свою владу і захотів зробити її дідичною, скинула старшина власне за „самодержаство, противне звичаям Війська Запорожського“. При чім скинула в той спосіб, що подала на нього донос московському урядові, який, бачучи скріпленя влади Самойловича і боючись того скріпленя, використав радо цей донос, щоб без суду заслати Самойловича разом із його старшим сином майбутнім наслідником в Сібір, а молодшого сина стратити в Сівську. При цій нагоді в кругах республіканської нашої старшини складено було про Самойловича такі вірші, заховані в літописі Величка:
    

    Не уважав давной в Войску вольности
    І всім станам належитой годности.
    Себе тілько почиталесь так бити,
    Же твой рожай з давніх давен стал жити.
    Забув єси, же тя з любви ізбрано
    І старшим собі Паном названо.
    Ради тобі отнюдь стало не треба
    І мислил єсь, аки би ізшел з неба.
    А в Войску Запорожском то здавна
    Рада сильна (тільки проти Гетьмана очевидно) і всій явна.
    

    Характерно, що при виборі нового Гетьмана, якого царський уряд дозволив втішеній старшині вибряти „по давним статям“, поставлено було цим урядом жадання: „зблизити народ малороссійський і великороссійський мішаними подружжями і иншими способами так, щоб ніхто на Україні не важився говорити, що народ тутешній инший чим великороссійський і що він иншого „гетманскаго регимента.“ Пізніще Царь Петро І так само виступив на Україні оборонцем старинних прав і вольностей козацьких проти Гетьмана Мазепи, який по словам царських маніфестів, до українського народу виданих, змовився з Королями шведським і польським, щоб стати „самовластнымъ княземъ въ Украинѣ.“ Далі, вже на еміґрації, при „вільній елєкції“ Гетьмана Пилипа Орлика, складені були між ним і запорожською старшиною умови, на взірець польських pacta conventa, з яких найважніща та, що касується „самодержавна влада, котру прежнії Гетьмани, зостаючи под Самодержцами московськими, привлащити собі дерзали над слушность і право“ і т. д. Останній епізод боротьби між українським монархізмом і українським оліґархічним республіканством, що мав місце перед самим скасованям Гетьманства, був точним первовзором подій, які пізніще підчас упадку Річпосполитої в Польщі відбулися. Як пізніще в Польщі патріотична шляхта, так на Україні патріотична козацька старшина, бачучи упадок своєї Отчизни, схаменулась і зрозуміла нарешті (на жаль запізно), що без скріпленя гетьманської влади і установленя дідичного Гетьманства, Україна загине. І ось нащадки тих, що династію Хмельницького поваливши, втеряли найбільше відповідний момент для установленя української монархії, тепер стали між собою збірати підписи на проханню до Цариці Катерини, щоб Гетьманство було оставлене дідичним в роді Гетьмана Розумовського, при чім, що характерно, покликувались вони на приклад Богдана Хмельницького, який так само передав Гетьманство свому синові. Але це прохання навіть не могло бути подано, бо (поминувши непопулярність і особисту маловартність Гетьмана Розумовського) „привязана до стародавних вольностей“ ґенеральна старшина, піддержана очевидно урядом російським (подібно як пізніще конфедерація торговицька в Польщі), не захотіла його підписати, і підписали його тільки полковники і полкова старшина. Занепокоєний все-ж таки оцім небезпешним для нього українским монархічним рухом уряд російський поспішив Гетьманство скасувати. Гетьман Розумовський одержав наказ написати до Цариці, що він просить увільнити його „від того тяжкого і небезпешного уряду“ — Гетьманства. Його „прохання“ розуміється зараз же було вдоволено і він був „звільнений“ з Гетьманства подібно, як зі свого Королівства був звільнений пізніще останній Король польський Станіслав Понятовський. І в результаті обидва „найвільніщі під сонцем“ — польський і український — народи, не витворивши власної сильної монархічної влади, промантачили свої держави і опинились на службі у націй, що таку сильну монархічну владу державну витворити у себе зуміли.

36. Пор. вище прим. 113 а. Посол Лілієнкрона 28 Червня ст. ст. 1657 р. доносив свому Королеві, що „Гетьман дуже слабий, а канцлер, судячи по ріжним обставинам, викликує велике підозріння, що після смерти Гетьмана він хоче захопити владу. Таким чином вже склалось дві партії, але на нещастя, після того, як 4 видніщих їх представники були тайно покарані смертю по наказу Гетьмана, я зустрів сильні перешкоди вести з ними які небудь переговори… Виговський умисне затягає вирішена справи (переговорів), ждучи смерти Гетьмана, яка повинна прийти з хвилини на хвилину, щоб потім лекше задовольнити своє честолюбство, виконати свої наміри і приготовитись до всяких випадків…“ (Арх. Ю.-3. Р. ч. III т. VI, ст. 314, 316).
37. Акты Ю. и 3. Р. т. VII, ст. 189. Kochowski: Annalium Рoloniae Climacter II, 248.
38. Кubala: Wojna Brandeburska, s. 213. Про „капризи“ і непорозуміння між козацькими полковниками, яких не змогла припинити навіть присутність молодого Гетьмана, посланого туди Батьком, пише в вищезгаданім рапорті Лілієнкрона. Що Жданович мусів належати до партії Виговського, свідчить між иншим і те, що наказ покарати його смертю, виданий Гетьманом Хмельницьким, не був виконаний і, як пише Лілієнкрона, пізніще Виговський намагався виправдувати, перед Юрієм і перед старшиною, провину Ждановича (Арх. Ю.-З. Р. ч. III, т. VI, 321).
39. Арх. Ю.-З. Р. іb. ст. 321. „Аwizy z Ukrainy“ Арх. Чарторийських cdx 2446, f. 82. Пор. Акты Ю. и 3. Р. XI, 766./
40. Літопись Самовидця с. 48. Пор. Акты Ю. и. 3. Р. XI, с. 795. Точне означеня місця, де був похований Богдан Хмельницький вимагалоби довгих архівальних студій і старанних пошукуваннь в Суботові. До тепер прийнята була традиція, що тіло Хмельницького поховано в Суботові в мурованій Церкві св. Іллі. Там же російським урядом була прибита маленька мідна табличка з написом: „здѣсь было погребено тѣло Богдана Хмельницкаго.“ Але ця традиція викликає великі сумніви. Перш за все, коли за основу взяти оповідання Самовидця, на якім ця традиція спірається, то треба вияснити, чи дійсно теперішня мурована церква св. Іллі була ринковою церквою. Місцева традиція що до цього неясна. Так, старі люде в Суботові оповідають, „що давньої памяти то самі либонь стіни були і ніхто їх церквою не звав, а звали великим льохом, хоч правити в їй правили — мабуть через те, що почали кладовище заводити коло неї та поминки справляти: Михайлівську (тепер деревляну) то ще Батько Богданів строїв, кажуть. Бо як оце перестроювали її, то там видко було усе: на одвірках, на каміні під престолом написи були, коли, хто і за ким строїв і перестроював її. Видко було, що й згоріла раз була. Це вже пята на цьому самому місці“. Далі про муровану Іллінську церкву оповідають „що це не церква таки була, а двірець Хмелів, та вже либонь і у двірці між світлицями була й церква — у самих покоях би то, звичайно, як от буває у великого чоловіка, бо Хміль же мав булаву і за князя правив.“ Инші перекази знов кажуть, що таки в ній похований Хмельницький „з правого боку під стіною“, я другі „що він похований на дворі під церквою коло стіни цеї самої і проти цього самого місця.“ Знов звістна, але вповні неймовірна леґенда про спалена останків Богдана і Тимофія Чарнецьким вяжеться в місцевих переказах з „урочищем Греченім, де саме Богунова нива“ і де „той попіл зарядили у пушку і випалили.“ „На тім місці ще недавно були могилки, а одна ще довго маячіла поки її не розорали.“ Але тут же старі люде додають, що того спалена останків Гетьмана мабуть не було і „що козаки замість тіла Хмельницкого у землю поклали другого мерця, а його на другім місці десь сховали, де самі тільки знали. Може як раз у деревяній батьковій церкві, де й син його вже лежав і ніхто про се й досі не знав. Воно колись ощутить ся.“ Домовина Тимофія Хмельницького була знайдена в деревляній Михайлівській церкві. „Як почали строїти її — оповідають місцеві люде, самовидці — одбили двері у склепу, та зняли віко з домовини Тимошевої і показали людям, що справді е його могила і він сам є там! І зарівнявши і засипавши склеп той, повкидали туди все, що познаходили там і кусок дверей одбитих уклали туди, засипали, затоптали і почали підвалини класти. Не то й грошини не взяли з склепу того — усе то дорожили, щоб памятки таки ще й па далі там позоставались.“ (Марко Грушевський: Гетьманське гніздо, урочища і перекази с. Суботова зібрані в 1897—99 рр.).
41. Арх. Чарторийських cdx 2446,f 82: „Awizy z Ukrainy“. Може бути, що з цею звісткою про похорон Гетьмана „в полі під високою могилою“ вяжеться наведене вище оповідання про „могилки на урочищі Греченім.“ Інтересно між иншим, що деякі варіанти „Думи на смерть Хмельницького“ так описують похорон Гетьмана: „Тоді-ж то Юрась, Гетьман молодий, до дому приїжджав, і Отця живого не заставав. Тоді то велів у Штомином дворі, на високій горі, гріб копати. Тоді-ж то козаки штихами суходіл копали, шликами землю виносили, Хмельницького похоронили; із разпих пищаль подзвонили, по Хмельницькому похорон спинили“ (подано у Костомарова в моноґрафії про Хмельницького, за Метлинським).
42. Бантьшъ-Каменскій: Исторія Малой Россії II, прим. 7.
43. „Мова при погребі Богдана Хмельницького, Гетьмана Войск Запоровских, мовленая через старого секретаря его Самоїла Зорку в Суботові Августа р. 1657“ — Літопись Величка, т. І, с. 283—294.
44. „Awizy z Ukrainy.“ Арх. Чартор. с Я х 2446, ї. 82. Те саме пише в своїм рапорті про смерть Гетьмана посол Лідієнкрона: „тепер нічого иншого мені не лишається, як поїхати з Канцлером Виговським до Війська і довідатись, що стане робити повий Гетьман (Юрій) вмісті з полковниками, згідно з тим, що покійний Гетьман ім радив і поручав у своїм заповіті.“ І тут же Лілієнкрона додає, що „Канцлера Виговського підозрівають, що він має намір повстати проти нового Гетьмана“ — иншими словами — заповіт Богдана Хмельницького зламати (Арх. Ю.-З. Р. ч. III, т. VI, с. 321).

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії. Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1929 року. Термін дії авторських прав на цей твір в Австрії закінчився до 1 січня 2002 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора. Автор помер у 1931 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 90 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.