Україна на переломі. 1657–1659/Переднє слово
| ◀ Присвята | Україна на переломі. 1657—1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім столітті Переднє слово |
Розділ I: Два документи ▶ |
|
Оця історична студія вперше була надрукована польською мовою під заголовком „Dwie chwile z dziejów porewolucyjnej Ukrainy" в збірнику ”Z dziejów Ukrainy,“ присвяченім памяти Володимира Антоновича, Пауліна Свєнціцкого і Тадея Рильського, й виданім під моєю редакцією в 1912 р. гуртком Українців, що по походженю свому належали до правобічної української шляхецької верстви. Ту правобічну шляхецьку верству в часах нашої національної руїни прозвано „польською“, за її — тією руїною викликану — участь у польськім державнім життю і за придбані нею, підчас польського періоду її історичного істнування, ознаки польсько-державної цивілізації, в формі римсько-католицкої віри, польської літературної „панської“ мови (українською народньою розговірною мовою володіють „спольщені“ Українці не сугірше від Українців „свідомих“) і т. д. З тих самих причин і по таким же самим прикметам таку-ж українську козацько-дворянську верству лівобічну прозвано „російською“.
За весь час моєї громадської української праці я стояв на ґрунті своєї приналежности до тієї шляхецької верстви, хоч і спольщеної зверху, але по суті такої-ж української, як українською була в ті часи взагалі вся наша малосвідома, й тільки тепер витворююча в собі новочасні форми національного життя, сорокаміліонна нація. Я думав і думаю, що тільки участь тієї рідної мені верстви в новочаснім українськім національнім життю, тільки відродження традицийного духового звязку зі своєю „землею“ — дасть її нову моральну силу та енерґію і спасе її від розкладу і загибелі. Думав я також і думаю, що без її активної й свідомої помочи, рівно-ж як без такої-ж помочи лівобічного козацького дворянства, збудувати Державу Українську, принаймні за життя найблизчих поколіннь, не дасться. Без власної-ж держави я собі ніколи не уявляв і тепер не уявляю можности істнування Української — не етноґрафічної маси — а Нації.
І тому, придержуючись принціпу Драгоманова, що мова слуга а не пан людини, я свідомо й нарочито вживав полської літературної мови для швидшого й ширшого поширеня української національної свідомости і свідомости своїх політично-державних завдань серед синів шляхецьких, спольщеної частини великого і єдине до державної творчости збідного хліборобського українського класу. Особливо бажав я зазнайомити своїх сусідів і найблизчих мені по крови й вихованю земляків з тими епохами нашої історії, коли предки наші над будуванням власної держави працювали. Найважніща з тих епох се Хмельниччина. Її науковому дослідженю, пізнанню історичної правди тих героїчних часів, з котрих виросло все наше сучасне життя і без зрозуміння котрих не можна розуміти сучасности — присвячена більшість моїх історичних студій, в тім числі і студія понизча.
Надрукувати ту студію в 1912 році польською а не українською літературною мовою я вважав тим більше доцільним, що тоді вся так звана „свідома“ частина української нації (за виїмком одиниць і „Галичан“), вживаючи українскої літературної мови, стояла на ґрунті автономізму в межах Російської Держави і до всяких заходів, звязаних з питанням власної української державности, ставилась або дуже вороже, або з великим підозрінням, або-ж, в найкращім разі, абсолютно байдуже. Доказом між инчим тієї повної байдужности може служити й той дрібний факт, що мої історичні праці, друковані по польські — в котрих, на підставі звісних вже і в ріжних архивах мною знайдених нових документів, аналізувались наші державні (а не тільки культурно-національні) змагання — не діждались і по сей день перекладу на українську літературну мову. Роблю се сьогодня сам, думаючи, що може тепер, після відродження Української Держави, наше громадянство почне цікавитись звязаними з практикою державного будівництва теоретичними питаннями й може захоче воно пізнати той досвід, котрий в тяжкій боротьбі й траґічних помилках здобули та оставили нам наші предки. В решті послідніми часами богато Українців, з посеред наших історичних, державно-творчих верстов, стало брати участь в національнім і політичнім життю своєї нації, а їх власне проблеми нашої державности, думаю, повинні інтересувати в першій мірі.
Сей третій том моїх історичних студій єсть продовження тому I-го, в котрім заналізована участь української шляхецької верстви в Хмельниччині, і тому II-го, де в моноґрафії про одного з найвидатніщих Хмельничан — Полковника Станіслава Михайла Кричевського — представлені перші роки повстання. Всі ці студії були вступом і підготовкою до ширшої „Історії України“, котру я почав було писати перед війною, по схемі дещо відмінній від прийнятої досі нашою історіоґрафією і з більшою увагою не до сентиментально-опозицийних та безрозумно-деструктивних, а до мужніх та орґанізацийних прояв історичного життя нашої нації. Але-ж вся моя бібліотека й рукописи згоріли підчас погрому разом з хатою в моїм хуторі — Русалівських Чагарах на Уманьщині. Не знаючи, чи зможу вже задуману мною „Історію України“ написати, деякі її дані й висновки використовую тепер, поширивши значно оцю мою студію в порівнанню з її першим, польським виданням.
Дорогій памяти мого Вірного Друга й Доброго Сусіди, Співробітника в сільській праці хліборобській і громадській, — Селянина Левка Зануди, який за весь час війни беріг у мою відсутність мою хату та в ній оту мою бібліотеку і який за те, що хотів зберегти їх і підчас російської революції, був убитий злими і темними людьми — присвячую мою працю…
Автор.
Писано на еміґрації, в Райхенау
в Січні 1920 року.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.
|