Україна в міжнародних відносинах.
Енциклопедичний словник-довідник.
Випуск 4

під ред. Миколи Варварцева

Чехія
Київ: Інститут історії України НАН України, 2013

ЧЕХІЯ, ЧЕСЬКА РЕСПУБЛІКА (Česko, Českб Republika) — держава у Центральній Європі. Територія — 78,8 тис. км2. Населення — 10,5 млн. осіб (2013): чехи (94,5%), словаки (3,8%), решта — німці, поляки та ін. Релігія — римо-католицька. Столиця — Прага. Державна мова — чеська. Ч. — парламентсько-президентська республіка. Парламент — Чеська національна рада, складається з двох палат — Палати Представників і Сенату. Глава держави — президент, який обирається парламентом на спільному засіданні обох палат строком на 5 років (з 2013 президент обирається всенародно).

До н.е. на території сучасної Ч. проживали лужицькі племена — предки слов'ян, а також кельти, які згодом були асимільовані слов'янами.

У 7 ст. чеські землі входили до складу держави Само, а у 9 ст. тут утворилася Великоморавська держава. Тоді ж завдяки релігійно-просвітницькій діяльності у ній Кирила і Мефодія було прийнято християнство, спочатку східного, а потім західного обряду. В 10 ст. утворилось Празьке князівство з династією Пржемисловичів, яке з кінця 12 ст. стало Чеським королівством. Упродовж 13 — поч. 14 ст. до нього були приєднані Австрія, Штирія, Каринтія, Крайна та інші землі. Найбільшої могутності Чеське королівство досягло за Карла І (1346–1378), який став одночасно імператором Священної Римської імперії (Карл ІV). За його часів у Празі було засновано архиєпіскопство (1344) й університет (1348), набули розвитку політичні й державні відносини, міста й торгівля. Реформатор церкви Ян Гус (1370–1415) став предтечею національного, т.з. гуситського руху — антинімецьких, антикатолицьких і антифеодальних воєн під керівництвом Яна Жижки (бл.1360–1426). Після розгрому турками чесько-угорських військ під Могачем у 1526 почався процес підпорядкування чеських земель (Чеське королівство, Моравське маркграфство і Силезьке герцогство) Габсбургами. Після Білогорської битви 1620 чеські землі остаточно втратили свою незалежність, а влада Габсбургів була оголошена тут спадковою. З утворенням у 1867 Австро-Угорщини Ч. під назвою Цислейтанії стає складовою, найбільш індустріально розвиненою частиною Австрії, після розпаду Австро-Угорської монархії — основною частиною проголошеної 28 жовтня 1918 незалежної Чехословацької республіки (ЧСР). 30 вересня 1938 у результаті Мюнхенського договору (змови) Німеччині була передана Судетська область, а 15 березня 1939 анексована вся Ч., на території якої було утворено Протекторат Богемія і Моравія. На початку травня 1945 відбулося Празьке повстання проти німецьких окупантів, а 9 травня радянські війська визволили Прагу. Після Другої світової війни Ч. стає основною частиною Чехословацької Соціалістичної Республіки (ЧССР), а з 1 січня 1969 — республікою у складі федеративної ЧССР. Після «оксамитової» революції листопада 1989 у Чехословаччині, яка ліквідувала прорадянський соціалістичний устрій та започаткувала демократичні перетворення, Ч. з 1 грудня 1990 стає республікою в складі Чехо-Словацької Федеративної Республіки, а після розпаду ЧСФР 1 січня 1993 — самостійною державою — Чеською Республікою. 1999 ЧР прийнята до НАТО, 2004 — до ЄС. 26 квітня 1995 у Празі підписано Договір про дружні відносини і співробітництво між ЧР та Україною.

Чесько-українські зв'язки мають давню історію: торговельні, династичні, культурні взаємини між обома народами були започатковані ще за часів Київської Русі та Великоморавської держави. Через Русь-Україну йшов до чеських земель стародавній шлях зі Сходу, про який згадують арабські письменники 10 ст., а через Ч. пролягав шлях від Києва до Регенсбурга, який належав до важливих торговельних артерій тогочасної Європи, а Прага була центральним пунктом на цьому шляху. Іпатський літопис свідчить про приязні відносини Володимира Великого з чеським володарем та про те, що у нього дві жінки були чехині, а чеський король Пршемисл Отакар ІІ був одружений на дочці галицького князя Ростислава Михайловича. У ньому ж говориться про похід короля Данила Галицького у чеські землі та про мир і приязні сусідські стосунки між Левом Даниловичем і чеським королем. Наприкінці 14 ст. при Празькому університеті було засновано бурсу (інститут) для академічної молоді з українських та литовських земель. Вихідці з України брали участь у гуситських війнах чеського народу у 15 ст., а після їх поразки багато чехів — послідовників Яна Гуса — поселилися в Україні, несучи з собою і пропаганду своїх ідей, впливи якої відчутні в українських братствах 16 та 17 ст. Чехи брали участь у національно-визвольній війні українського народу 1648–1657. З давнього чеського шляхетського роду походив гетьман України Пилип Орлик. У 60-ті рр. 19 ст. почалася колонізація чехами України, практично всіх, за винятком північного сходу, районів, зокрема Криму і Перекопу, Бессарабії і Поділля, центральних степових районів і Приазов'я. Найзаселенішими чехами-колоністами були Волинь та Київщина, а також Галичина, зокрема Львів. Лише на Волині до Першої світової війни нараховувалося біля 130 чеських колоній (близько 65 тис. осіб). Чехи привнесли у своє нове оточення багато прогресивних змін і нових рис, що стосувалися в першу чергу сільськогосподарчої практики і загалом економічних відносин, а також культурного життя. У 19 ст. плідними були творчі зв'язки й співпраця між чеськими і українськими вченими й культурно-громадськими діячами Й. Добровським, Й. Юнгманом, Й. Шафариком, Я. Колларом, Ф. Палацьким, Я. Пуркіне, К. Гавличеком-Боровським і О. Бодянським, М. Максимовичем, І. Срезневським, М. Костомаровим, Я. Головацьким, І. Франком та ін. Тарас Шевченко присвятив Шафарикові поему про великого чеського мученика Яна Гуса «Єретик», а 1876 у Празі вийшло двотомне, найповніше на той час, видання Шевченкового «Кобзаря», до якого увійшли й політичні поеми.

Відомий чеський етнограф Франтішек Ржегорж присвятив більшу частину свого життя науковим дослідженням побуту й культури українського люду в Галичині, його земляк і колега Євген Рихлик — вивченню чеського етносу в Україні, а Вікентій Хвойка став одним із засновників сучасної української археології. Багатогранними були чесько-українські взаємини в 20 ст. У міжвоєнний період, наприклад, ЧСР досить активно співпрацювала із ЗУНР, УНР, а потім — УРСР, допомагала голодуючим в Україні у 1921–1922, від 1921 здійснювала т.зв. «російську акцію» з надання всебічної допомоги емігрантам з Росії, зокрема понад 20 тис.

біженцям з українських земель. У цей період Прага стала одним із важливих центрів українського культурного, наукового й громадськополітичного життя і до 1945 залишалась провідним центром української еміграції в Європі: тут були створені і матеріально підтримувались урядом ЧСР десятки українських наукових, навчальних і культурних закладів та громадських організацій (УВУ, УГА, УВПІ та ін.), виходило близько 100 українських періодичних видань. Після Другої світової війни і встановлення комуністичного режиму в Чехословаччині посилилися негативні тенденції в житті української громади. Українські установи, створені емігрантами, було ліквідовано як «антирадянські» та «буржуазнонаціоналістичні», а ті діячі національної культури, які не встигли або не захотіли виїхати на Захід, були заарештовані НКВС, депортовані до СРСР та репресовані. Наслідком цього, а також офіційних масових трансферів (оптація громадян між ЧСР і СРСР 1945–1947), соціально-економічних і політичних заходів у регіонах компактного проживання українців стало скорочення їх чисельності в Ч. у понад 2 рази.1951 тут був утворений Культурний союз українських трудящих Чехословаччини (КСУТ), який наприкінці 60-х рр. об'єднував 7,5 тис. членів у 268 осередках. 1968 була заснована організація українців Ч. — Український культурно-освітній союз, членами якої стали 4 тис. українців, які проживали в Празі. У 1990 КСУТ набув нової назви — «Союз русинів-українців Чехословаччини», а також засновані нові організації — Об'єднання українців у Чеській Республіці та Українська ініціатива в Чеській Республіці, яка почала видавати українською мовою ілюстрований культурно-політичний квартальник «Пороги» та греко-католицький церковний вісник «Єдиним серцем». У 2001 в країні налічувалось понад 8,5 тис. українців (0,1% усього населення республіки), переважно громадян старшого віку. Нині в чесько-українських відносинах важливою проблемою є взаємини чеського суспільства з українськими заробітчанами, кількість яких неухильно збільшується. Якщо 1986 загальна чисельність зареєстрованих на постійне чи тривале проживання з України становила 35 тис., то 1993 — 160 тис. осіб. Проте, легально трудилося лише 50% українців. Всього в Ч. на початку 2000-х років нараховувалося понад 200 тис. українських нелегалів.

Літ.: Історія Центрально-Східної Європи. Посібник для студентів історичних і гуманітарних факультетів університетів. — Львів, 2001; Кріль М.М. Історія країн Центрально-Східної Європи (кінець ХХ — початок ХХІ ст.): Навч. посіб. — К., 2008; Мотрук С.М. Українці в Чехії: національно-культурне та політичне життя у ХХ ст. // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. — К., 2002, вип. 11; Украинскочехословацкие интернациональные связи. Сб. научн. тр. — К., 1989; Хроніка 2000. Випуск 25–26. «Україна — Чехія». Ч. І. — К., 1999; Хроніка 2000. Випуск 29–30. «Україна — Чехія». Ч. ІІ. — К., 1999; Чехия и Словакия в ХХ веке: очерки истории: У 2 кн. — М., 2005.

С.В. Віднянський.

Ця робота поширюється на умовах ліцензії Creative Commons Attribution-ShareAlike 4.0 Unported (Із зазначенням авторства — поширення на тих самих умовах 4.0 неадаптована), яка дозволяє вільне використання, поширення й створення похідних робіт за умови дотримання і зазначення ліцензії та автора оригінальної роботи.