Україна в міжнародних відносинах/4/Хотинська війна 1620–1621

	СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
	Як допомогти й отримати допомогу під час війни

◀ Хорватія

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 4 під ред. Миколи Варварцева Хотинська війна 1620–1621

Центральне бюро німецьких секцій при ЦК КП(б)України ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2013

ХОТИНСЬКА ВІЙНА 1620–1621 — війна Оттоманської Порти проти Речі Посполитої. Розпочалася внаслідок політичних змагань за панування над південно-східним регіоном Європи. Конфліктну ситуацію підігрівали претензії Польщі на домінування в Молдові, що знаходилася у васальній залежності від Порти, а також виступи запорозьких козаків, які упродовж 1613–1620 здійснили кілька військових походів на турецькі володіння: захопили і спалили порти Синоп, Трапезунд та Варну, спустошили Кафу і навіть околиці Константинополя.

На початку вересня 1620 майже 60-тис. турецьке військо Іскандерапаші висадилося на чорноморському узбережжі в районі кочівлі Буджацької орди і, об'єднавшись з татарами (близько 40 тис. вояків), вирушило на Молдову, де на той час володарював ставленик Туреччини, італієць за походженням Гаспар Граціані, який відкрито перейшов на бік поляків. Для захисту молдовського господаря польський король Сигізмунд III спромігся відрядити лише 9-тис. військо на чолі з коронним гетьманом Станіславом Жолкевським, у складі якого перебувало близько 1,6 тис. реєстрових козаків. Сам же молдовський господар зміг зібрати 600 вояків.

20 вересня в боях під Цецорою, що неподалік від м. Ясси, поляки зазнали поразки: багато їх потрапило у полон, загинув і сам Жолкевський.

Ще тривалий час потому татари спустошували Галичину і Поділля та впритул підійшли до Львова й Перемишля. У відповідь козаки Запорозької Січі захопили молдовський Білгород, зруйнували десятки татарських містечок Кримського узбережжя.

Тимчасом султан Осман II, натхнений перемогою під Цецорою, зібравши 300 тис. армію, вирушив у похід (квітень 1621).

Польщу підтримала Запорозька Січ. Після затвердження Сигізмундом III висунутих українською стороною вимог (збільшення козацького реєстру до 20 тис., ліквідація урядової посади «козацького старшого», визнання митрополитом Київським Іова Борецького, висвяченого Єрусалимським патріархом Феофаном та ін.), 40 тис. козаків під проводом гетьмана Якова Бородавки рушило до Молдови.

Наприкінці серпня польське військо у складі близько 57 тис. жовнірів під проводом коронного гетьмана Яна Кароля Ходкевича вже перебувало біля Хотинської фортеці. Невдовзі до нього приєдналися запорожці, які напередодні після страти Якова Бородавки обрали гетьманом Петра Сагайдачного.

1 вересня до Хотина підійшла майже 200 тис. турецько-татарська армія і наступного дня розпочала штурм укріпленого польсько-козацького табору. У ході битви, яка тривала до кінця вересня, остаточної перемоги не могла здобути жодна із воюючих сторін. З огляду на значні втрати свого війська Осман II виступив ініціатором мирних переговорів.

9 жовтня було укладено мир на умовах: кордони Молдовії з Польщею і Туреччиною встановлювалися по р. Дністер, територія Північної Буковини приєднувалася до Молдови, Польща погодилася не втручатися у внутрішні справи Молдови, Валахії і Трансільванії, Туреччина зобов'язувалася призначати правителями дунайських князівств осіб виключно християнського віросповідання, Польща погодилася на щорічну сплату так званих «упоминок» (у вигляді коштовностей, грошей, хутра і різноманітних подарунків) Кримському ханству за його військову підтримку у випадку необхідності, запорозьким козакам заборонялося судноплавство на Дніпрі тощо.

Перемога польсько-козацького війська під Хотином стала важливою подією у захисті Європи від наступу турків-османів.

Літ.: Алекберли М.А. Хотинская война (1621 г.). — Черновцы, 1957; Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. — К., 1990, т. 2; Cушинський Б.І. Козацькі вожді України. — Одеса, 2006, т. І; Чухліб Т.В. Козаки та Яничари. Україна у християнсько-мусульманських війнах 1500–1700 рр. — К., 2010; Хотинська битва. Битва за Центральну Європу / Петро Сас, Генуте Кіркене, Альфредас Бумблаускас. — К., 2011.

В.В. Піскіжова.