Україна в міжнародних відносинах/4/Сходознавство

◀ «Східний Світ»

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 4 під ред. Миколи Варварцева Сходознавство

Сьєрра-Леоне ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2013

СХОДОЗНАВСТВО, орієнталістика — комплекс наук, що досліджують історію, мови, літератури, філософію, мистецтво, пам'ятки духовної і матеріальної культури, економіку та соціально-політичний устрій країн Азії та Пн. Африки, а також народів східного походження в Східній і Центральній Європі. С. за традицією поділяється на два напрями:

дослідження Класичного Сходу та вивчення Сучасного Сходу. Перший напрям передбачає вивчення східних цивілізацій стародавньої та середньовічної доби, а також притаманних їм традиційних елементів, що збереглися до нашого часу. Пріоритетне значення в цій галузі досліджень мають гебраїстика, арабістика, іраністика, тюркологія, індологія, китаїстика, японістика, монголістика, тибетологія, єгиптологія та ін. Представники другого напряму досліджують сучасні афроазійські країни, трансформаційні наслідки колоніалізму та перебіг національно-визвольних рухів на теренах Сходу, роль східних держав у глобальних і регіональних процесах сучасності, їхні літературу та мистецтво.

С. виникло як галузь знань, які допомагали втіленню практичних цілей європейських держав щодо країн Сходу. Серед його перших центрів були засновані за рішенням Віденського церковного собору 1312 кафедри арабської, гебрайської та сирійської мов у Парижі (Франція), Оксфорді (Англія), Болоньї (Італія), Авіньйоні (Франція), Саламанці (Іспанія).

Західноєвропейські сходознавці 14–16 ст. — це переважно семітологи, біблеїсти та ісламознавці. Поступово збільшувалася кількість східних мов, що викладалися в університетах, — китайська, турецька, фарсі та ін.;

збиралися колекції сxідних рукописів. Остаточно формування С. як спеціальної галузі знань відбулося у 18–19 ст. Були створені спеціальні сходознавчі заклади — Академія східних мов у Відні (1754), Школа живих східних мов у Парижі (1795), засновані товариства — Бенгальське азійське в Калькутті (1784), Азійське в Парижі (1822), Королівське азійське в Лондоні (1823), Німецьке сходознавче в Лейпцизі (1845). Почали друкуватися комплексні сходознавчі дослідження і серійні філологічні видання, каталоги бібліотек східних рукописів, словники східних мов, звіти археологічних розкопок в Азії і Африці. Засновано спеціалізовані журнали, що існують і нині, — у Парижі «Journal Asiatique» (з 1822), у Лондоні «Journal of the Royal Asiatic society» (із 1834), у Нью-Хейвені (США) «Journal of the American Oriental Society» (з 1843), у Лейпцизі «Zeitschrift der Deutschen Morgenländischen Gesellschaft» (з 1847) та ін.

Нині сходознавчі центри існують майже в усіх країнах Європи. Поза межами європейського континенту орієнталістика розвивається в США, а також у самих країнах Сходу. З 1873 кожні 3–4 роки сходознавці збираються на міжнародні конгреси.

У Російській імперії, до складу якої входила більша частина України, зацікавленість у вивченні східних сусідів спочатку мала виключно прикладний характер. Після указів російського царя Петра І (1701, 1702) викладання східних мов почалося при Колегії закордонних справ. У духовних місіях, заснованих православними місіонерами в Азії та Ефіопії, перекладали історичні, філософські та географічні тексти. В азійських країнах працювали науково-дипломатичні та військові місії, які теж проводили дослідницьку роботу. В МЗС Російської імперії з 1820 існував Азійський департамент, при якому 1823 було створено навчальне відділення східних мов. Значним центром С. був Казанський університет. 1807 там відкрили кафедру східних мов, де почали викладати арабську та перську мови, 1837 — китайську, 1842 — санскрит, монгольську мову та ін. 1818 у Петербурзі було засновано Азійський музей, де зберігалася колекція східних рукописів. У Росії розвивалися такі напрями, як тюркологія, кавказознавство, монголознавство, маньчжурознавство. 1854 в Петербурзькому університеті було створено факультет східних мов, а 1872 в Москві — Лазаревський інститут східних мов, де з 1898 викладав А. Кримський.

В Україні східні мови викладалися в Києво-Могилянській академії (С. Тодорський), Київській духовній академії (І. Олесницький), Інституті східних мов одеського Рішельєвського ліцею (В. Григор'єв). Із 19 ст. вивчення Сходу зосередилося на історико-філологічних факультетах університетів — Харківського, Київського, Новоросійського. Біля витоків українського С. стояли М. Дринов, Ф. Деларю, І. Срезневський. М. Лунін, В. Надлер, Е. Діллон, Б. Дорн, Ф. Шерцль, Ф. Кнауер, Е. Штерн, В. Бузескул, Ю. Кулаковський, Д. Овсянико-Куликовський, П. Ріттер та ін.

У 18 ст. у Львівському університеті арабську, гебрайську та халдейську мови викладали на теологічному факультеті (А. Радкевич). Із 1818 в усіх університетах Австрійської імперії, у т. ч. й у Львівському, викладання східних мов зосередилося на теолого-філософських факультетах.

Після 1917 в Москві та Ленінграді (нині С.-Петербург) продовжували функціонувати сходознавчі кафедри та факультети в університетах. 1930 Азійський музей, Колегію сходознавців, Інститут буддійської культури та Тюркологічний інститут у Ленінграді об'єднали в Інститут сходознавства АН СРСР, який 1950 перевели до Москви, залишивши в Ленінграді сектор східних рукописів.

У міжвоєнний період існувала потужна сходознавча школа у Львові.

У цей час тут працювати А. Гавронський, В. Котвич, С. Стасяк, А. Клявек, З. Смогожевський, М. Шорр та ін. Видавався журнал Польського орієнталістичного товариства «Rocznik Orientalistyczny» (т. 2–14, 1919–38).

У Києві у складі Академії наук працювала кафедра (кабінет) арабоіранської філології та тюркології (1918–34), яку очолював акад. А. Кримський. Кафедрі підпорядковувалися Єврейська історико-археографічна комісія (1919–29), Комісія з вивчення візантійського письменства та впливу його на Україну (1926–30), пізніше перетворена на Комісію для дослідів з історії Близького Сходу (1930–33), Тюркологічна комісія (1929–33). У цей період активізували свою діяльність сходознавці А. Ковалівський, П. Ріттер, Б. Курц, Б. Варнеке, О. Томсон, Ф. Мищенко, Т. Грунін, Ф. Шміт та ін. 1926 в Харкові заснували громадську організацію — Всеукраїнську наукову асоціацію сходознавства з філіями в Києві та Одесі, яка 1926–28 видавала «Бюлетень», 1927–31 — журнал «Східний світ». Відбулися Всеукраїнські з'їзди сходознавців — 1-й (1927) та 2-й (1929). 1930 було прийнято рішення про розпуск асоціації та заснування Українського НДІ сходознавства (із 1931 — Укр. НДІ Близького Сходу), який проіснував лише до 1933. У 1930-ті pp. багато сходознавців були репресовані. Із 1934 С. як науковий напрям припинило своє існування в УСРР.

У 1950–60-х pp. дослідженням Сходу в Україні займалися окремі науковці — А. Ковалівський, Т. Кезма, В. Бейліс, Б. Зданевич. 1970 в Інституті історії АН УРСР було засновано відділ історії країн зарубіжного Сходу, який 1978 переведено до Інституту соціальних та економічних проблем зарубіжних країн, де відділ країн, що розвиваються, очолив тюрколог І. Черніков. В Інституті мовознавства АН УРСР в 1970-ті pp.

брали участь в укладанні етимологічного словника тюрколог О. Гаркавець, арабіст В. Рибалкін. У Львові працювали Я. Дашкевич, Я. Полотнюк. Наприкінці 1980-х pp. відновлено Українську асоціацію сходознавства та африканістики (Ю. Кочубей), засновано Українське відділення Всесоюзної асоціації китаєзнавців (В. Седнєв). У 1960–80-ті pp. спроби запровадити вивчення сxідних мов у Львівському університеті робив Я. Полотнюк. У Київському університеті на поч. 1970-х pp. почали викладати як другу мову арабську (М. Волков), японську (В. Резаненко), китайську (І. Чирко); 1989 було відкрито кафедру теорії і практики перекладу сxідних мов (В. Рибалкін) та набрано групи китайської, арабської, перської, японської мов як першої іноземної. Виникли сходознавчі кафедри та відділення в інших університетах України.

У відродженні сучасного українського сходознавства провідна роль належить учню А. Кримського, іноземному члену НАН України О. Пріцаку. Завдяки його зусиллям 1991 створено Інститут сходознавства ім. А. Кримського НАН України (у 1998–2012 директор — Л. Матвєєва).

1993 відновлено випуск ж. «Східний світ», 1998 — «Сходознавство». Засновано серію «Наукова спадщина сходознавців». Із 1992 працює Кримське відділення в Сімферополі (О. Айбабін), яке видає журнали «Материалы по археологии, истории и этнографии Таврии» та «Боспорские исследования». Сходознавчі центри існують у Харкові та Львові.

Літ.: Крачковский И.Ю. Очерки по истории русской арабистики. — М. — Л., 1950; Ковалівський А.П. Вивчення Сходу в Харківському університеті та Харкові у XVIII–XX віках. В кн.: Антологія літератур Сходу. — X., 1961; Фалькович И.М. К истории советского востоковедения на Украине // Народы Азии и Африки, 1966, № 4; Никифоров В.Н. Восток и всемирная история. — М., 1975; Культурное наследие Востока: Проблемы, поиски, суждения. — Л., 1985; Кочубей Ю.Н. Востоковедение на Украине. В кн.: Востоковедческие центры в СССР. — М., 1988, вып. 1; Черніков І.Ф. Всеукраїнська наукова асоціація сходознавства // УІЖ, 1991, № 2; Пріцак О. Без сходознавства неможливо зрозуміти історію й культуру України // Східний світ, 1993, № 1; Полотнюк Я.Є. Сходознавство у Львівському університеті // Там само, 1993, № 2; Урсу Д.П. З історії сходознавства на Півдні України // Там само, 1994, № 1–2; Ковалівський А.П. Зв'язки зі Сходом та сходознавство у Києві й Наддніпрянщині // Там само, 1995, № 2; 1996, № 1; Милибанд С.Д. Биобиблиографический словарь отечественных востоковедов. — М., 1995, кн. 1–2; Кочубей Ю.М. Україна і Cxiд: Культурні взаємозв'язки України народами Близького і Середньої Сходу (1917–1992): Підручний бібліографічний покажчик. — К., 1998; Саїд Е.В. Орієнталізм. — К., 2001; Циганкова Е.Г. Сходознавчі установи в Україні: Радянський період. — К., 2007; Матвєєва Л.В. Інститут сходознавства імені А.Ю. Кримського: Сьогодення // Східний світ, 2008, № 3; Сходознавство і візантологія в Україні в іменах: Біобібліографічний словник. — К., 2011.

Л.В. Матвєєва.